Загальне вчення про зобов'язання




                   Міністерство Аграрної політики України
                   Рівненський державний аграрний технікум



                                    Тема:
                              “Загальне вчення

                              про зобов’язання”


                                                   Виконав

                                                   студент ІІІ курсу
                                                   Бармак Віктор
                                                   науковий керівник
                                                   Міщук Михайло
                                                   Олександрович



                                 Рівне, 2001


                                    ПЛАН
    1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
    2. Підстави виникнення зобов'язань
    3. Сторони в зобов'язанні
    4. Виконання зобов'язань
    5. Наслідки невиконання зобов'язань
    6. Забезпечення зобов’язань
    7. Припинення зобов'язання, крім виконання



Поняття зобов'язання та його роль у цивільному обороті
    Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого)
приватного права. Воно регулює  майнові  відносини  в  сфері  виробництва  і
цивільного обороту. Предмет  зобов'язального  права  —  це  певна  поведінка
зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.
    У джерелах римського права зобов'язання — obligatio — визначається так.
    1. Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують нас щось  виконати
відповідно до законів нашої держави  —  obligatio  est  juris  vinculum  quo
necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum  nostrae  civitatis
jura (Д. 1.3.13).
    2. Значення зобов'язання полягає не в тому,  щоб  зробити  нашим  який-
небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед  нами
іншого в тому відношенні, аби він нам що-небудь  дав,  зробив  або  надав  —
oblifationum substantia non in eo consistit, ut aliquid corp s  nostrum  aut
servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad  dandum  aliquid
vel faciendum vel praestandum (Д.44.7.3).
    До виникнення зобов'язання  боржник  абсолютно  вільний:  не  обтяжений
ніякими  обіцянками,  не  обмежений   у   своїй   поведінці.   Вступивши   в
зобов'язання, він певним чином обмежує  себе,  обтяжує  обіцянками,  обмежує
свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме  тому
у визначеннях зобов'язань римські юристи наголошують на ланцюгах,  кайданах,
путах тощо. За  Законами  XII  таблиць  в  найдавніші  часи  до  несправного
боржника дійсно застосовувались кайдани і пута. Таблиця III Законів  містить
норму,  відповідно  до  якої  кредитор  у  разі   невиконання   зобов'язання
боржником має право забрати його в свій дім і накласти на нього колодки  або
ланцюги вагою не менше, а якщо забажає, то й більше 15 фунтів.
    Отже, зобов'язання — це правове  відношення,  через  яке  одна  сторона
(кредитор)  має  право  вимагати,  щоб  друга  сторона  (боржник)  що-небудь
зробила (facere), дала (dare) або надала (praestare).  Боржник  зобов’язаний
виконати вимогу кредитова.
    Зобов'язання — це складне юридичне поняття,  правовідношення,  в  якому
сторонами є кредитор і боржник,  а  змістом  —  права  і  обов'язки  сторін.
Сторона,  що  має  право  вимагати,  називається  кредитором,   а   сторона,
зобов'язана виконати вимогу кредитора, — боржником. Зміст  вимоги  кредитора
є його правом на певну поведінку боржника,  яка  може  проявлятися  в  якій-
небудь позитивній чи негативній дії. Тому предметом  зобов'язання  завжди  є
дія, що має юридичне значення і  має  правові  наслідки.  Якщо  дія  не  має
правового характеру, то вона не може мати юридично  значимого  зобов'язання.
Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три  групи:
dare  —  дати,  praestare  —  надати,  facere  —  зробити.  Цією  тріадою  і
визначається зміст зобов'язання (порівняйте:  зміст  права  власності  також
визначається тріадою — володіння, користування  і  розпорядження).  Будь-яка
дія боржника обумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.
    Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має  тільки  право,  а
боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато.  Вони  дістали  назву
односторонніх, оскільки одна сторона  має  тільки  права,  а  друга  —  несе
тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна  із  сторін
має певні права і несе відповідні  обов'язки.  Їх  називають  двосторонніми.
Прикладом одностороннього може бути договір позики грошей: позикодавець  має
тільки право вимагати повернення грошей  і  не  несе  ніяких  обов'язків,  а
боржник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути  своєчасно  борг.  У
нього  немає  ніяких  прав  відносно  кредитора.   Прикладами   двосторонніх
зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу. найму, доручення  тощо.  У
договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни,  але  він
також зобов'язаний передати покупцеві продану річ.
    У двосторонніх зобов'язаннях права і  обов'язки  між  сторонами  можуть
розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права  і  обов'язки  кредитора
відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання  називається
сіналагматичним, або сіналагма.
    Як і  всяке  правовідношення,  зобов'язання  підлягає  захисту  з  боку
держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не підпадали  позовному
захисту, тобто зобов'язання  існувало,  проте  примусити  боржника  до  його
виконання з боку держави було неможливо. Так було з зобов'язанням,  за  яким
сплив строк позовної давності, про що свідчили пакти  та  ін.  Вони  дістали
назву натуральних.
    У сфері майнових відносин зобов'язання займають  провідне  місце.  Вони
опосередковують усі сфери  виробництва,  переміщення  і  розподілу  товарів.
Виробництво,  будівництво,  транспортування,   цивільний   оборот   товарів,
побутове обслуговування населення, цивільно-правові операції з руху  товарів
здійснюються   в   формі   цивільно-правового   зобов'язання.   Зобов'язання
пронизують сферу майнових відносин в будь-якому суспільстві й в усі часи.  У
наш  бурхливий  час  кожний  громадянин  щодня  і  багаторазово  вступає   в
зобов'язально-правові   відносини.   Звертаючись   за   задоволенням   своїх
особистих і побутових потреб  до  сфери  обслуговування,  культури,  охорони
здоров'я тощо, він здійснює  багато  цивільно-правових  дій,  що  породжують
зобов'язання. Громадянин, що вчинив  злочин  або  проступок,  яким  заподіяв
майнову шкоду  іншим  особам,  зобов'язаний  цю  шкоду  відшкодувати,  тобто
виконати вимоги кредитора — це  також  зобов'язання.  За  свої  неправомірні
дії, якими заподіяна майнова шкода іншим особам, несуть  відповідальність  й
організації — юридичні особи.
    Отже, сфера застосування  і  впливу  зобов'язань  у  цивільно-правовому
обороті будь-якого суспільства на  будь-якій  стадії  його  розвитку  досить
велика. Це певною мірою стосується  і  Стародавнього  Риму.  Римські  юристи
ретельно  розробили  процес  регулювання  зобов'язально-правових   відносин,
договірну  і  позадоговірну  майнові  системи.  Їхні   договірні   відносини
відзначаються своєю витонченістю, логічністю й гармонійністю.
    Разом з тим не слід перебільшувати роль зобов'язань, однак не  забувати
й про  те,  що  саме  зобов'язання  були  найдосконалішим  засобом  нещадної
експлуатації нижчих кіл  населення.  Докласичне  і  класичне  римське  право
ставить боржника в абсолютно безправне становище,  в  повну  залежність  від
кредитора. Ні одне законодавство пізнішого періоду  не  ставило  боржника  в
таку жорстоку і нещадну залежність від кредитора-лихваря,  як  законодавство
Стародавніх Афін і Риму.
    Римське зобов'язальне право застосовувалось  в  більш  пізніх  правових
системах. Основні його  поняття  зберігають  життєздатність  і  в  сучасному
приватному  праві.  Отже,  зобов’язанням  є  право  кредитора  вимагати  від
боржника здійснювати певні дії або утримуватися від  здійснення  яких-небудь
дій.

Підстави виникнення зобов'язань
    Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок  яких  один
(кредитор) мав  право,  а  інший  мав  обов'язки,  іншими  словами,  з  чого
виникали  зобов'язання  Відповісти  на  це   запитання   можна   коротко   —
зобов'язання виникали з юридичних фактів.
    Факт — від лат. factum  —  зроблене  —  означає  дійсну,  не  видуману,
реальну подію або дію: землетрус,  народження  людини,  укладення  договору,
вчинення злочину або проступку, вступ до шлюбу, прогулянка в лісі  тощо.  Це
дії чи події, що мали місце в дійсності. Проте одні з них мають значення,  а
інші — ні. Факти,  що  мають  правове  значення,  які  мають  певні  правові
наслідки, називаються юридичними (народження  людини,  вчинення  злочину  чи
проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться  до
юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо).
    Юридичні факти поділяються на події та дії.  Ті  з  них,  які  настають
незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть,  народження  людини,
землетрус та  інші  стихійні  дії  сил  природи).  Такі  події,  як  смерть,
народження тощо, завжди мають правове значення,  відповідно  вони  завжди  є
юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені  та  інші  стихійні  лиха  не
завжди мають правове значення,  а  тому  не  завжди  є  юридичними  фактами.
Наприклад, землетрус зруйнував будинок, який  був  застрахований.  Цей  факт
дає право власнику будинку вимагати відшкодування заподіяних збитків,  отже,
цей факт юридичний. Якщо  ж  землетрус  не  спричинив  ніякої  шкоди  певній
особі, то для неї факт землетрусу не має юридичного значення.
    Дії —  це  факти,  які  настають  за  волею  людей.  Вони  можуть  мати
протиправний характер або правомірний. Перші порушують  чинний  закон,  інші
відповідають йому.
    Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодавства,  називаються
правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.
    Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного  правового  результату
(на  виникнення,  зміну  або  припинення  прав  і  обов'язків),  називаються
правочинами,  наприклад  продати,  купити,  обміняти,  подарувати,  здати  в
оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.
    Як правило, встановлення, зміна або припинення прав  і  обов'язків  для
певних осіб настає  за  їх  згодою,  за  їх  бажанням,  тобто  за  їх  волею
(волевиявленням). Такі правочини  називаються  двосторонніми,  оскільки  для
виникнення їх  необхідне  волевиявлення  двох  сторін,  наприклад  договори,
пакти. Без згоди іншої сторони не можна укласти договір, а якщо  він  все  ж
буде укладений незважаючи на волю будь-якої  із  сторін,  то  такий  договір
буде недійсним.
    Якщо права  і  обов'язки  виникають,  змінюються  або  припиняються  за
волевиявленням  однієї  сторони,   правочини   називаються   односторонніми,
наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.
    Двосторонні правочини — це  і  є  договори.  Проте  не  слід  змішувати
поняття односторонніх правочинів, односторонніх зобов'язань і  односторонніх
договорів, так само як і двосторонніх правочинів,  двосторонніх  зобов'язань
і двосторонніх договорів.
    Одностороннім називається договір (зобов’язання), в якому одна  сторона
має тільки право (і ніяких обов'язків), а друга  несе  тільки  обов'язки  (і
ніяких  прав),  наприклад  договір  позики,   а   двостороннім   —   договір
(зобов’язання), в якому кожна із сторін має  права  і  обов'язки,  наприклад
договір купівлі-продажу.
    Отже,   критерієм   розмежування   дво-   і   односторонніх   договорів
(зобов'язань) є розподіл прав і обов'язків між  сторонами.  Односторонній  —
це той правочин, що виникає за волевиявленням однієї  сторони  (заповіт),  а
двосторонній — той, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір).
    Критерієм розмежування дво-  і  односторонніх  правочинів  є  кількість
сторін, що висловлюють свою волю на їх виникнення.
    Неправомірні  дії  поділяють  на  три  вида)  приватні  порушення;   б)
проступки; в) злочини. Нас цікавлять  саме  цивільні  правопорушення,  тобто
ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне  правопорушення,  яке
порушує   договір,   називається   договірним   цивільним    правопорушенням
(наприклад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати,  заподіяння
шкоди майну, взятому в найм) Цивільне правопорушення, яке порушує  права  чи
інтереси особи,  з  якою  порушник  не  знаходиться  ні  в  яких  договірних
відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного  Наприклад,  Тіцій
підпалив будинок Люція, вбив його раба або заподіяв  будь-яку  іншу  майнову
шкоду Тіцій і Люцій ні в яких договірних відносинах між собою не  були,  але
Тіцій порушив права Люція — це і є позадоговірне правопорушення, або делікт
    Різноманітність юридичних фактів є  підставою  виникнення  зобов'язань.
Наприклад, договір як  двосторонній  правочин  —  юридичний  факт,  з  якого
виникає зобов'язання. Наприклад, сторони домовилися про будівництво  будинку
Підрядчик зобов'язується  побудувати  будинок  і  передати  його  замовнику.
Замовник,  в  свою  чергу  зобов'язується  прийняти  збудований  будинок   і
оплатити всі будівельні  роботи.  Він  має  право  вимагати  від  підрядчика
виконання будівельних  робіт;  підрядчик  же  зобов'язаний  виконати  вимогу
замовника — це і є зобов'язання.
    Так само виникають зобов'язання й з односторонніх правочинів,  деліктів
та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти,  які  є  підставою
виникнення зобов'язань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів  —
ex contractu; б) ніби з договорів —  quasi  ex  contractu;  в)  зобов'язання
виникають з деліктів — ex delicto, г) ніби з деліктів —  quasi  ex  delicto.
Звідси  основний  поділ  зобов'язань  ті,  що  виникають  з   договорів,   —
договірні, а ніби з договору, делікту і ніби з делікту, — позадоговірні.
    Необхідно  чітко  усвідомлювати  зміст  наведених  категорій  з  теорії
зобов'язального права, щоб вільно ними володіти. Договір — це акт,  з  якого
виникає  зобов'язання,  правочин  (двосторонній),  а   зобов'язання   —   це
правовідношення. З будь-якого договору виникає зобов'язання, проте не  всяке
зобов'язання є  договором,  оскільки  зобов'язання  може  також  виникати  з
деліктів і ніби з деліктів, а також ніби з  договорів.  На  практиці  інколи
договори  і  зобов'язання  вживають  як   поняття   однозначні.   Однак   це
неправильно. Відмінність між правочином  і  договором  полягає  в  тому,  що
правочин  —  поняття  ширше,  ніж  договір,  яке  включає  в  себе  одно-  і
двосторонні лравочини. Із двосторонніх правочинів
    (договорів) завжди виникають  зобов'язання,  а  з  односторонніх  —  не
завжди, наприклад із  заповіту  зобов'язання  не  виникає.  Правочин  —  дія
правомірна, а делікт — неправомірна.

Сторони в зобов'язанні
    Давньоримське зобов'язання мало суворо особистий характер,  стосувалось
тільки тих осіб, які його укладали. Це  був  суворо  особистий  зв'язок  між
кредитором і боржником, а  на  третіх  осіб  він  не  поширювався  Особистий
характер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відношення виникало  лише
між  кредитором  і  боржником  Спочатку  зобов'язання  було   абсолютно   не
відчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести  свої
обов'язки  на  Інших  осіб.  У  зв'язку  з   суворо   особистим   характером
зобов'язання в нього не можна було  вступити  через  представника.  Права  і
обов'язки, встановлені зобов'язанням, не відносилися до третіх осіб,  що  не
приймали участі в зобов'язанні.
    Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторони — кредитор і
боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в  яких  брали  участь
більше  двох  осіб  (наприклад,   договір   товариства)   Однак   переважали
двосторонні зобов'язання.
    Наявність  у  переважної  більшості  зобов'язань  тільки  двох   сторін
(кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кожному  з  них  бере  участь
тільки дві особи — по одній на стороні кредитора і  боржника.  Може  бути  й
так, проте можуть бути зобов'язання, в  яких  беруть  участь  більше  число,
множинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три  варіанти,  коли  на
стороні кредитора:
    а) одна особа, а  на  стороні  боржника  кілька.  Наприклад,  за  одним
договором кредитор  дає  позику  трьом  братам,  кожному  певну  суму  (один
кредитор і кілька боржників);
    б) кілька осіб, на стороні  кредитора,  а  на  стороні  боржника  одна.
Наприклад, Клавдію знадобилась крупна сума грошей, яку  він  взяв  за  одним
договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);
    в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька  осіб.  Наприклад,
одне товариство (об'єднання фізичних осіб) укладає договір з іншим.
    У таких  зобов'язаннях  становище  боржників  і  кредиторів  не  завжди
однакове. Інколи розрізняють головного і  додаткового  боржника  (наприклад,
договір позики, забезпечений порукою). Позичальник  —  головний  боржник,  а
поручник  —  додатковий,  на  випадок  невиконання   зобов'язання   головним
боржником.
    Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються  на
часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути  активними  і  пасивними.
Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів —  це  активне  зобов'язання,  якщо  ж
кілька боржників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і  активними,
і пасивними.
    У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен  з  них
має право вимагати від боржника виконання лише своєї  частки,  за  наявності
кількох боржників кожен  з  них  зобов'язаний  виконати  зобов'язання  також
тільки в своїй частині. Наприклад, Тіцій дав в борг братам Клавдію  і  Люцію
200 динарій. Це часткове пасивне зобов'язання — кожний із браті  в-боржників
відповідає перед кредитором Тіцієм тільки за половину суми боргу, якщо  інше
не передбачене договором. У свою чергу, кредитор Тіцій  має  право  вимагати
від кожного із братів-боржників виконання зобов'язання  лише  в  половинному
розмірі.
    У деяких випадках  кожен  із  боржників  зобов'язаний  все  ж  виконати
зобов'язання в повному розмірі. Так, з метою посилення  відповідальності  за
групову  крадіжку  було  встановлено,  що  кожний  із  злодіїв  зобов'язаний
сплатити кредитору штраф в повному розмірі, причому сплата  одним  із  борж-
ників-злодіїв  не  звільняла  від  цієї  відповідальності   інших   Кредитор
отримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.
    Часткові  зобов'язання   можливі   тільки   при   подільному   предметі
зобов'язання (гроші, зерно, мука тощо).
    Зобов'язання, за яким кредитор має  право  вимагати  від  будь-кого  із
боржників його виконання  в  повному  обсязі,  називається  солідарним  Воно
також може бути активним і пасивним. Якщо кожний із кількох  кредиторів  має
право вимагати від боржника (боржників)  виконання  зобов'язання  в  повному
обсязі, то це солідарне активне зобов'язання. При цьому  витребування  одним
із  кількох  кредиторів  повного  виконання  зобов'язання  на  свою  користь
позбавляє  права   інших   кредиторів   вимагати   виконання   того   самого
зобов'язання ще раз. Так само виконання зобов'язання в повному обсязі  одним
із кількох боржників звільняє інших від обов'язку виконувати його.  Боржник,
що виконав зобов'язання в повному  обсязі,  має  право  вимагати  від  інших
боржників відшкодування в тих частках, в яких він  виконав  зобов'язання  за
них (право регресу). Кредитор, який одержав задоволення за  зобов'язанням  в
повному обсязі, зобов'язаний передати частки  виконаного  іншим  кредиторам.
Часткове зобов'язання було вигідним для боржників,  оскільки  кожний  з  них
відповідав тільки у своїй частці, а солідарні, навпаки.  —  для  кредиторів,
бо вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання від будь-кого  із
кількох  боржників.  Свою  вимогу  кредитор  міг  задовольнити  повністю  за
рахунок майна найзаможнішого боржника, аби той сам розрахувався б з  іншими.
У  разі  виникнення  спору  кредитор  стверджував,  що   зобов'язання   було
солідарним,  а  боржник  —  частковим.  Для  усунення  подібних   конфліктів
виробили  чітке  правило:  солідарне   зобов'язання,   а   отже,   солідарна
відповідальність наставала тоді, коли  це  було  передбачено  договором  або
законом; в усіх інших випадках — часткова відповідальність.
    Заміна  сторін  в  зобов'язанні  спочатку  не   допускалась.   Як   уже
відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було  суворо  особистим
взаємовідношенням кредитора і боржника, що  за  умов  обмеженого  цивільного
обороту не викликало істотних  незручностей.  Пізніше  був  потрібний  більш
гнучкий підхід. Цьому  сприяло  й  те,  що  з  давніх  часів  римське  право
допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили  тільки
зобов'язання, тісно пов'язані з особою  кредитора  або  боржника  (аліментні
зобов'язання, обов'язок художника написати портрет тощо). Останні  не  могли
бути предметом спадкування. І все ж заміна  осіб  у  зобов'язанні  за  життя
кредитора і боржника тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.
    Основою  заміни  осіб   в   зобов'язанні   стала   новація   (оновлення
зобов’язання), на підставі якої кредитор  міг  передати  своє  право  вимоги
іншій особі. З цією метою зі  згоди  боржника  кредитор  укладав  з  третьою
особою, якій хотів передати своє право вимоги  до  боржника,  новий  договір
того ж самого  змісту,  який  був  в  першому  зобов'язанні.  Новий  договір
відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правове відношення  між  тим  же
боржником і новим кредитором. Така форма  заміни  кредитора  в  зобов'язанні
була досить громіздкою, складною і не могла задовольнити потребу  цивільного
обороту По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг  і  не
дати з яких-небудь своїх міркувань. По-друге, укладення нового  договору  не
лише відміняло старий, а й припиняло різні форми  забезпечення,  встановлені
для нього, що також ускладнювало становище нового кредитора.
    На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кредитора, а потім  і
боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли можна було вести  справу
через   представника,   почали   застосовувати   особливу   форму   передачі
зобов'язання, яка дістала назву цесії — cessio. Суть ЇЇ полягала в тому,  що
кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав  його
своїм представником по стягненню боргу з  боржника  і  передавав  йому  своє
право В більш  пізньому  римському  праві  цесія  стала  самостійною  формою
переносу права від попереднього кредитора  до  другої  особи.  Вона  усувала
недоліки новації.  Для  цесії  не  треба  було  згоди  боржника,  його  лише
належало повідомити про заміну кредитора.  Крім  того,  цесія  не  відміняла
раніше існуючих форм забезпечення зобов'язання: з правом  вимоги  до  нового
кредитора переходило і забезпечення зобов'язання.
    Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціальний позов Цесія
укладалася за волею кредитора,  за  судовим  рішенням,  а  також  на  вимогу
закону. Не допускалась цесія, якщо вимога  мала  сугубо  особистий  характер
(наприклад, аліменти), при спірних вимогах, а  також  заборонялась  передача
вимоги впливовішим особам, від підопічного до опікуна.
    Разом з поступкою вимоги допускалося переведення боргу на  іншу  особу.
При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі  не  відігравала,
а при переведенні боргу на іншу особу його  особистість  набувала  істотного
значення: чи платоспроможний він, чи заслуговує на довіру Вступаючи  в  нове
фактично зобов'язання, кредитор мав бути впевненим в його виконанні,  вірити
новому  боржнику.  Тому  перенесення  боргу  мало  місце  лише   за   згодою
кредитора. Здійснювалося воно  у  формі  новації,  тобто  укладенням  нового
договору між  кредитором  і  новим  боржником,  який  припиняв  дію  старого
договору, що існував між кредитором і старим боржником.
    Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а)  прийняття
чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий  борг,  повинна  бути
сторонньою; в) переведення має  здійснюватися  у  формі  певного  правочину,
тобто  бути  належно  оформленим.  Переведення  боргу  —   своєрідна   форма
забезпечення виконання зобов'язання, тому інколи  вона  виражалася  у  формі
надання застави чи поруки.

Виконання зобов'язань
    Головна  мета  будь-якого  зобов'язання  —  задовольнити  певні  вимоги
кредиторів — певні потреби або відшкодування заподіяних збитків. Тому  будь-
яке   зобов'язання   зумовлено   передусім   його   реалізацією.   Виконання
зобов'язань полягає в здійсненні зобов'язаною  особою  (боржником)  дій,  що
становлять  його  зміст   (передача   речі,   надання   речі   в   тимчасове
користування,   виконання   якої-небудь   роботи).    Предметом    виконання
зобов'язання за загальним правилом є об'єкт  зобов'язання,  який  без  згоди
кредитора не може бути замінений іншим предметом.  Само  по  собі  виконання
має багато різних нюансів, елементів, вимог тощо. Тому  в  практиці  нерідко
виникають спори про характер виконання, його повноту,  відповідність  умовам
договору.  Те,  що  на  думку  боржника  вважається  виконанням,  на  погляд
кредитора  не  відповідає  умовам  договору  і  не  може  бути  визнаним  як
виконання. З метою уникнення подібних спорів римські юристи розробили  чіткі
критерії, яким відповідало виконання зобов'язання.  Невідповідність  хоча  б
одному з них мала певні негативні  наслідки,  аж  до  визнання  зобов'язання
невиконаним
    Від дисципліни виконання зобов'язань  залежить  усталеність  цивільного
обороту. Тому римські  юристи  надавали  велике  значення  оцінці  виконання
зобов'язань. Вони розробили загальні правила  виконання,  встановили  сувору
відповідальність за порушення принципів виконання.
    Ефективність зобов'язально-правових норм визначається  результативністю
виконання. Нема виконання — нема зобов'язання.  Будь-які  правові  операції,
що  передували  виконанню,  втрачають  сенс,  якщо  не  досягнуто   бажаного
результату.
    За грошовими зобов'язаннями  виконання  називалось  плагежом.  Будь-яке
зобов'язання — це  тимчасове  правове  відношення.  Нормальний  спосіб  його
припинення  —  виконання  (платіж).  До  виконання  боржник   певним   чином
пов'язаний зобов'язанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй  правовій
свободі.   Обмеженість,   зв'язаність   боржника   припиняються   виконанням
зобов'язання,  що  звільняє  його  від  зобов'язання.  Для  цього  необхідне
виконання таких умов.
    1  Зобов'язання  повинно  бути  виконано  в  інтересах  кредитора  Воно
визнається виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор  Для  цього
він  має  бути  здатним  до  прийняття  виконання,  тобто  бути  дієздатним.
Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на  те  кредитора  не
допускалось і не визнавалось  виконаним  з  усіма  наслідками,  що  з  цього
випливали. Із загального правила було  встановлено  ряд  винятків.  Кредитор
міг уступити своє  право  вимоги  іншим  особам  за  цесією.  Якщо  він  був
недієздатним або став таким, то виконання приймав його законний  представник
(опікун, повірений). Проте й при  доброму  здоров'ї  кредитор  міг  доручити
третій  особі  прийняти  виконання  зобов'язання.  Нарешті,   після   смерті
кредитора виконання зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.
    2 Зобов’язання виконує боржник. Для кредитора не завжди  мала  значення
особистість боржника. Не так вже й важливо, хто поверне борг за позикою,  чи
сам боржник, чи його син, важливо, щоб було виконано зобов'язання.  Проте  в
зобов'язаннях, що тісно пов'язані з особистістю  боржника,  кредитор  вправі
був вимагати виконання  саме  боржником  (наприклад,  художник  зобов'язався
написати портрет кредитора, а  доручив  це  зробити  своєму  сину).  Якщо  ж
особистість  боржника  не  мала  для  кредитора  особливого   значення,   то
зобов'язання могло бути виконано  будь-якою  третьою  особою  за  дорученням
боржника. В цьому разі належало  дотримуватися  правила  —  боржник  повинен
бути  здатним  до  виконання,  розпоряджатися  своїм  майном,   тобто   бути
дієздатним.  При  його   недієздатності   виконання   зобов'язання   повинен
здійснити його законний представник.
    3. Місце виконання зобов'язання має  важливе  практичне  значення  (для
визначення ціни, суми  боргу,  розміру  шкоди  тощо).  За  умов  розвинутого
обороту  широко  застосовували  договори,  контрагенти  яких  знаходились  в
різних місцях (наприклад, продавець в  Африці,  а  покупець  у  Римі).  Якщо
місцем  виконання  був  визначений  склад  покупця  в  Римі,  то   обов'язок
доставити туди товар покладали на продавця, який в свою  чергу  встановлював
ціну,  здатну  відшкодувати  витрати  на  транспортування.  Місце  виконання
зобов'язання також зумовлювало момент переходу права власності  на  куплений
товар, несення ризику випадкової загибелі під час  його  транспортування.  У
зв'язку з цим місце  виконання  зобов'язання  зумовлювалось  у  договорі,  в
інших випадках діяли за загальними правилами.  Якщо  предметом  зобов'язання
була нерухомість, то місцем його виконання  було  місце  знаходження  майна.
Якщо місце виконання визначалося альтернативне,  то  право  вибору  належало
боржнику. В інших випадках  місце  виконання  визначалося  місцем  можливого
закладання  позову  з  певного  зобов'язання.  Таким  місцем  за   загальним
правилом вважалося місце проживання боржника  або  Рим  за  принципом:  «Рим
наша спільна батьківщина» — Roma communis nostra patria est (Д.50.1.33).
    4. Правильне встановлення строків виконання зобов'язань Серед вимог  до
виконання, мабуть, найбільше  значення  має  строк  платежу,  який  зумовлює
усталеність цивільного обороту. В  господарському  житті  строк  як  правову
категорію  важко  переоцінити.  Саме  строки  визначають   нормальний   ритм
господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання  зобов'язань
римські юристи приділяли належну увагу
    Строк виконання зобов'язань, як  правило,  встановлювався  сторонами  в
договорі.  У  позадоговірних  зобов'язаннях   він   здебільшого   визначався
законом. Важче було, коли строк  платежу  (виконання)  не  зазначався  ні  в
договорі, ні в законі Тоді діяло правило:  «В  усіх  зобов'язаннях,  в  яких
строк не передбачений, борг виникає негайно» (Д.50.17.14),  а  також:  «Якщо
договір укладено без строку і умови, то  момент  виникнення  зобов'язання  і
строк виконання співпадають» — ubi pure quis stipulatus  fuerit,  et  cessit
et venit dies (Д.50.І6.213).
    При настанні строку  платежу  (виконання),  зазначеного  договором  або
визначеного іншим шляхом, боржник повинен виконати  зобов'язання.  В  іншому
випадку він порушує строк платежу, прострочує його, тобто виявляється в про-
строчці (in тога).
    Для визнання боржника в прострочці вимагалися такі умови: а)  наявність
зобов'язання,  що  захищається   позовом;   б)   настання   строку   платежу
(виконання),  «спілість»  зобов'язання:  в)  наявність   вини   боржника   в
порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання  строку  платежу.  В
більш розвиненому  римському  праві  допускалися  випадки,  коли  прострочка
наставала незалежно від нагадування кредитора Законодавством Юстініана  було
встановлено, якщо зобов'язання має  точний  строк  виконання,  то  він  ніби
нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто  строк  нагадує
замість людини. При цьому злодій завжди вважається в прострочці.
    Прострочка виконання мала для боржника важливі негативні  наслідки:  а)
кредитор  мав  право  вимагати  відшкодування  всіх  заподіяних  прострочкою
збитків; б) ризик випадкової загибелі  предмета  зобов'язання  переходив  на
винну в прострочці сторону. Наприклад, раб був переданий в найм на  5  днів.
За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув,  а  на  шостий  день
раб помер без вини боржника. За загальним правилом боржник  не  повинен  був
би нести відповідальність за смерть раба,  але  оскільки  він  знаходився  в
прострочці, то збитки від випадкової загибелі предмета зобов'язання  (смерть
раба) повинен був нести боржник; в) кредитор міг відмовитися  від  прийняття
виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.
    Порушити  строк  виконання  зобов'язання  міг  і  кредитор  (наприклад,
відмовився прийняти виконання без  поважної  причини).  У  такому  разі  для
кредитора також  були  негативні  наслідки.  Він  зобов'язаний  відшкодувати
заподіяні  неприйняттям   збитки.   Після   прострочки   кредитора   боржник
відповідає тільки за навмисне заподіяні збитки, а  не  за  просту  вину  (Д.
18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі також переходить на  кредитора,  що
знаходиться в прострочці.
    5.  Виконання   повинно   суворо   відповідати   змісту   зобов'язання.
Зобов'язання  слід  виконувати  відповідно  до  умов  договору.  Без   згоди
кредитора воно не  може  виконуватися  частинами  (якщо  це  не  передбачено
договором), достроково, не допускається заміна предмета зобов'язання.  Будь-
які відхилення від змісту зобов'язання допускалися лише зі згоди кредитора.

Наслідки невиконання зобов'язань
    У зв'язку  із  зростанням  ролі  зобов'язань  у  цивільному  обороті  і
господарському житті приділяється більше уваги до фактів порушення їх. Будь-
яке  порушення  умов  договору  чи  іншого  зобов'язання  зумовлювало  певне
порушення ритму господарського  життя,  дезорганізовувало  цивільний  оборот
Тому наслідки невиконання  зобов'язань  ретельно  регламентувалися  римським
правом.
    Невиконанням  або  неналежним   виконанням   зобов'язання   визнавалося
порушення умов договору або однієї з  наведених  вище  вимог  до  виконання.
Наприклад, якщо договір не виконаний в зумовлений строк  —  це  невиконання,
якщо ж виконаний з  прострочкою  —  неналежне  виконання.  Наслідки  в  обох
випадках наступали однакові,  їх  могло  бути  два  —  або  відповідальність
боржника, або звільнення його від відповідальності.
    Відповідальність  боржника  за  невиконання  або  неналежне   виконання
зобов'язання  наставала  лише  за  наявності  спеціальних  умов  —  вини   і
наявності  збитків.  При  відсутності  хоча  б  однієї  з  цих   двох   умов
відповідальність не наставала.
    Відповідальність у римському праві ґрунтувалась  на  принципі  вини:  є
вина — є  відповідальність,  немає  вини  —  немає  відповідальності.  Отже,
відповідальність   боржника   за   невиконання   або   неналежне   виконання
зобов'язання  наступала  лише  за  наявності  вини   з   його   боку.   Якщо
зобов'язання не було виконано або виконано неналежне, проте в цьому не  було
вини боржника, він відповідальності не ніс.
    Римські юристи розуміли вину як недотримання поведінки, що  вимагається
правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримувалась  всього,  що  треба...,
то вина  відсутня»  (Д.9.2  30.3).  Іншими  словами,  вина  трактувалась  як
протиправна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне  вину  і  протиправну
поведінку.
    Римське право знало дві форми вини: а) умисел  —  dolus,  коли  боржник
передбачав настання результатів своєї поведінки  і  бажав  їх  настання;  б)
необережність, необачність — culpa, коли боржник не  передбачав  результатів
своєї поведінки, проте мав  би  передбачити  їх.  За  словами  Павла:  «Вина
наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено  уважною
людиною» (Д.9.2.31).
    Необережність буває різного ступеня — груба і легка.
    Груба необережність — culpa lata —  це  невияв  тієї  міри  піклування,
уваги, дбайливості, обережності,  яку  звичайно  виявляють  нормальні  люди.
Ульпіан  писав:  «Груба  вина  —   це   надзвичайна   недбайливість,   тобто
нерозуміння того, що всі  розуміють»  (Д.50.16.213.2).  За  своїм  значенням
груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва  стверджував,  що  «надміру
груба вина є умислом» (Д.16.3.32).
    Легка необережність — culpa levis — визначалася  порівнянням  поведінки
будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою  боржника.
Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря, вона була  виною,
але  легкою  виною.  Римські  юристи  розробили   модель   такого   доброго,
турботливого,  дбайливого  господаря,  поведінка  якого  була  еталоном  для
визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in  abstracto  —
виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння  слугувала  якась
абстракція, невизначеність.
    Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpa  in  concrete  —
конкретну вину, її визначали порівнянням ставлення особи до власних і  чужих
справ (речей) Якщо боржник до чужих справ (речей)  ставився  гірше,  ніж  до
своїх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретної вини в  джерелах
наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш відносився  до  справ
товариства як до власних, його поведінка  була  бездоганною,  якщо  гірше  —
винною (Д. 17.2.72).
    За умисел і грубу вину (необережність), відповідальність наступала  без
будь-яких винятків, а за легку необережність (недбайливість)  —  не  завжди.
Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено  договір.  Якщо  в
інтересах боржника, то він зобов'язаний був виявляти  максимум  дбайливості,
уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши  за  договором
позички  в  тимчасове  і   безоплатне   користування   чужу   річ,   боржник
зобов'язаний був виявити підвищену увагу  до  її  схоронності.  Якщо  ж  річ
зіпсувалася  або  загинула,  то  він  відповідав  за  найменшу  необачність,
найлегшу недбайливість і необережлість.
    У договорах, що були укладені в інтересах  кредитора,  ї  яких  боржник
ніякої вигоди  не  мав,  відповідальність  наступала  лише  за  грубу  вину.
Наприклад, у договорі схову той, хто зберігав річ,  ніякої  вигоди  не  мав,
оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо  псування
або загибель речі, переданої на схов боржнику,  наставали  не  в  результаті
його умислу або грубої вини, він відповідальності не ніс.
    При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному  інтересі  відповідальність
боржника наступала за будь-яку вину
    Із загального правила про відповідальність за вину  в  римському  праві
були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів  несли  підвищену
відповідальність за пропажу, загибель речей,  переданих  їм  на  схов.  Вони
відповідали   без   вини,   тобто   за   випадкову   загибель   —   безвинна
відповідальність. Претор поклав на цих  осіб  підвищену  відповідальність  у
зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і  піратськими  нападами,  що  почастішали,
оскільки  в  деяких  випадках  співучасниками,  організаторами  могли   бути
зазначені особи.
    У розвиненому римському праві відповідальність боржника за  невиконання
або неналежне виконання зобов'язання  наступала  в  разі  неодмінної  умови,
коли неправомірна  поведінка  боржника  заподіяла  майну  кредитора  збитки,
тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання  зобов'язання  майнові
інтереси кредитора порушені і він мав певні збитки
    Спочатку відповідальність боржника мала особистий характер його  карали
фізично (били різками, садовили в боргову  яму,  башту  або  навіть  тюрму).
Закони  XII  таблиць  доносять  до  нас  картину   жахливих   покарань,   що
застосовувались до несправних боржників. У таблиці  III  розповідається,  що
кредитор мав право посадити боржника в тюрму  на  60  днів.  Протягом  цього
строку його двічі виводили в базарні дні до претора на  комісії,  оголошуючи
при цьому суму боргу, яку він заборгував.  Якщо  ніхто  не  виявляв  бажання
сплатити за нього борг і викупити його на свободу, на третій  базарний  день
боржника страчували або продавали за Тібр, тобто в  рабство.  Ця  ж  таблиця
проголошувала «У третій базарний день хай розрубають  боржника  на  частини.
Якщо відсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною»
    З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання  боржника
навіть  смертю  не  відшкодовує  заподіяних  кредитору   майнових   збитків.
Набагато краще і вигідніше замість фізичної розправи примусити  боржника  до
відшкодування заподіяних збитків, відповідати власним майном. Так,  особиста
відповідальність замінюється майновою,  за  якою  боржник  відповідає  своїм
майном. У приватному праві вона посіла усталене місце.
    Майнова шкода (збитки) є обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного
майна  та  інше  ущемлення  майнового  інтересу  однієї   особи,   заподіяне
протиправними діями іншої особи. Поняття шкоди в римському праві  складалося
з двох елементів: a) damnum emergens — позитивна втрата; б)  lucrum  cessans
— втрачена вигода. Ульпіан вважав, що слід ураховувати не  тільки  позитивну
втрату, а й втрачену вигоду (Д-13.4.2.8).
    Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного майна; втрачена вигода —
неодержання  передбачуваного  доходу  (наприклад,  вбитий  раб-співак,  раб-
художник). Зменшення майна рабовласника на вартість одного раба —  позитивна
втрата, проте раб приносив його власнику певну вигоду своїм талантом,  якого
рабовласник позбавився — це втрачена вигода.
    Розмір шкоди визначався в грошах  з  урахуванням  конкретних  обставин,
часу  і  ринкової  кон'юнктури.  Боржник  ніс  „відповідальність  в   обсязі
заподіяної шкоди
    У приватному праві на визначення обсягу  відповідальності  боржника  не
впливає  ступінь  його  вини.  Вона  має  значення  лише  для   встановлення
відповідальності  боржника  або  звільнення   його   від   відповідальності.
Наявність  легкої   вини   дає   підстави   притягти   до   відповідальності
позичальника за договором позички, але звільняє від  відповідальності  того,
хто зберігав її. Обсяг встановленої відповідальності  боржника  не  залежить
від ступеня вини. Він несе однакову  відповідальність  за  умисел,  грубу  і
легку вину.
    Крім  того,  важливо  враховувати  ще  один  момент.   Відповідальність
однакова за будь-яку вину. А якщо немає  вини,  але  є  відповідальність?  У
якому випадку вона буде більш суворою — за грубу вину чи  за  умисел,  легку
вину чи без вини? Обсяг її завжди буде однаковим (за  будь-яку  вину  і  без
вини)  —  в  розмірі  заподіяної  шкоди.  Однак  підвищена,   більш   сувора
відповідальність   буде   у   випадках,   коли   вона   настає   без   вини.
Відповідальність за вину природна, закономірна. Коли ж вона настає без  вини
— це важко усвідомлюється, здається несправедливою, а тому більш суворою.
    Теорія  відповідальності  за  невиконання   або   неналежне   виконання
зобов'язання та інше протиправне заподіяння шкоди чужому  майну,  розроблена
римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що збереглася в  своїй
основі і в сучасному праві.
    Римське приватне право  знало  дві  підстави  звільнення  боржника  від
відповідальності  за  невиконання  або  неналежне  виконання   зобов'язання:
випадок і нездоланна сила.
    Випадок —  casus  —  це  спеціальний  правовий  термін  для  позначення
загибелі  речі  або  іншої  неможливості  виконати  зобов'язання  без   вини
боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за  яких  немає  вини  боржника,
проте виконати зобов'язання неможливо.
    За загальним правилом за випадок боржник відповідальності не  несе  (за
винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дворів і готелів).  Джерела
стверджують: casus a nullo praestatur — за випадок ніхто не відповідає.
    Нездоланна сила (непереборна сила) — vis  major  —  дії  стихійних  сил
природи, які неможливо ні передбачити, ні усунути. Загибель  речі  або  інша
неможливість виконання зобов'язання, що настала  внаслідок  дії  нездоланної
сили, звільняє боржника від відповідальності.



Забезпечення зобов’язань
    Кредитор завжди заінтересований у тому, щоб зобов'язання було  виконане
реально і  в  установлений  строк.  У  випадку  його  невиконання  боржником
кредитор має право повернути стягнення на його майно. Проте  кредитор  воліє
бути
    впевненим як в реальному і своєчасному виконанні  самого  зобов'язання,
так і в реальній можливості відшкодування збитків,  заподіяних  невиконанням
зобов'язання. Крім того, він хоче мати правові  засоби,  які  б  примушували
боржника до добровільного і  своєчасного  виконання  зобов'язання  настанням
негативних для нього наслідків.
    Римляни розробили досить широку систему правових  засобів  забезпечення
зобов'язань, основними з яких є: завдаток, неустойка, застава, порука.
    Завдаток — агга — грошова сума або інша цінна річ, яку одна  сторона  —
боржник (найчастіше покупець) дає другій стороні —  кредитору  (продавцю)  в
момент укладення договору. Спочатку завдаток відігравав  роль  доказу  факту
укладення договору. Без нього договір не втрачав свого юридичного  значення,
проте завдаток підтверджував  вірогідність  договору.  Штрафну  функцію  він
набував уже в епоху Юстініана, який  встановив  її  указом  від  528  р.  Ця
функція полягала  в  примусі  боржника  до  виконання  зобов'язання  —  агга
poenalis. При забезпеченні  зобов'язання  завдатком  боржник  втрачав  його,
коли відмовлявся від виконання.  Кредитор,  який  відмовився  від  договору,
зобов'язаний був повернути завдаток у подвійному  розмірі.  При  нормальному
виконанні   договору   завдаток   зараховувався   як   частка   платежу   за
зобов'язанням.
    Неустойка — stipulatio poena — визначена в договорі грошова  сума,  яку
боржник  зобов'язаний  був  виплатити  кредитору  в  разі  невиконання   або
неналежного виконання зобов'язання. Вона укладалась  у  формі  стипуляції  і
мала  характер  акцесорного  (додаткового)  договору.  Тому,  якщо  основний
договір за яких-небудь причин виявлявся недійсним, визнавалась  недійсною  і
неустойка.
    У  разі  невиконання  зобов'язання  кредитор  мав  право  вимагати  або
виконання  зобов'язання,  або  виплати  неустойки.  Витребування   виконання
зобов'язання і виплати неустойки допускалось  лише  як  виняток  (так  звана
кумулятивна неустойка).
    Застава — pignus,  hypotheca  —  право  на  чужу  річ.  Викладається  у
відповідному розділі

Припинення зобов'язання, крім виконання
    Нормальним способом припинення зобов'язань є його  виконання.  Проте  в
діловому житті зустрічалися випадки, коли  зобов'язання  могло  припинитися,
крім  виконання:  новація,  залік,  смерть  однієї  із  сторін  в  особистих
зобов'язаннях, які були тісно пов'язані з  особою  кредитора  або  боржника,
випадкова неможливість виконання зобов'язання.
    Новація — novatio — це договір, який  відміняв  дію  раніше  укладеного
договору  і  породжував  нове  зобов'язання.  Новація  погашала  дію  раніше
існуючого зобов'язання за умови, що:  а)  новація  укладалась  саме  з  цією
метою — погасити попереднє  зобов'язання;  б)  у  ньому  був  новий  елемент
порівняно з попереднім зобов'язанням. Цей новий  елемент  міг  виразитися  в
зміні підстав (наприклад, борг із  позики  перетворювався  в  борг  купівлі-
продажу), змісту (замість передавання речі в найм вона  вважалась  переданою
в позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобов'язанні, то це  вже  була
поступка вимогою або переведення боргу.
    Залік — compensatio. У господарському житті інколи складалось  так,  що
між одними і тими самими суб'єктами виникало кілька зобов'язань і при  цьому
деякі з  них  були  зустрічними.  Наприклад,  Тіцій  продав  Люцію  земельну
ділянку з відстрочкою платежу на рік за дві тисячі динарій.  Протягом  цього
року у Тіція виникла гостра потреба в  грошах.  Вимагати  від  Люція  сплати
боргу він не міг, оскільки строк платежу ще  не  настав.  Тіцій  попрохав  у
Люція одну тисячу динарій в борг на півроку. Договір  було  укладено.  Отже,
між суб'єктами виникло два зобов'язання, обидва грошові,  обидва  «спілі»  —
строк платежу за обома зобов'язаннями наставав приблизно  одночасно.  Обидва
зобов'язання зустрічні, бо права вимоги, що  випливають  з  них,  взаємні  —
кредитор за першим зобов'язанням має право вимоги до боржника, а  за  другим
— боржник має право вимоги до кредитора.
    При остаточному  розрахунку  за  такими  зобов'язаннями  застосовувався
взаємний залік. Люцій заборгував  Тіцію  дві  тисячі  динарій,  проте  Тіцій
також заборгував Люцію одну тисячу динарій. Тому немає  потреби  здійснювати
повні розрахунки за обома зобов'язаннями, можна скористатися заліком.  Люцій
сплачував Тіцію тільки одну тисячу  динарій,  оскільки  мав  право  вимагати
сплати не двох тисяч, а з урахуванням і свого  боргу.  Таким  чином,  обидва
зобов'язання погашалися одночасно і припинялися невиконанням.
    Для  застосування  заліку  необхідно  було  дотримуватися  встановлених
правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші,  зерно
на зерно тощо); г) «спілі», тобто за  обома  зобов'язаннями  наставав  строк
платежу; д) безспірні. За загальним правилом  смерть  однієї  із  сторін  не
припиняє зобов'язання, оскільки на спадкоємців переходять як  права,  так  і
борги. Проте у випадках,  де  особистість  боржника  має  особливе  значення
(наприклад, аліментні  зобов'язання),  смерть  аліментозобов'язальної  особи
(аліментоправомочної) припиняє зобов'язання. Крім того, тут слід  зауважити,
що борги, які випливали з деліктів, також не переходили в  спадщину.  Проте,
якщо  внаслідок  делікту   спадкоємці   збагатилися,   збагачення   підлягає
вилученню, до складу спадщини воно не повинно  було  входити.  Хоча  за  сам
делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д.3.6.5).
    Зобов'язання  також  припиняється,  крім  виконання,   якщо   наставала
випадкова неможливість виконання — іmpossibilium. Вона могла  бути  фізичною
і юридичною. Фізична наставала тоді,  коли  предмет  зобов'язання  випадково
гинув, а юридична —коли предмет зобов'язання вилучався з  обігу.  Наприклад,
укладено договір про продаж раба, проте після його укладення  раба  викупили
на свободу. Наставала юридична  неможливість  виконання,  оскільки  проданий
раб став вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.