Специфіка інноваційної діяльності в країнах-лідерах


Реферат >> Астрономия

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ

Реферат на тему: „ Специфіка інноваційної діяльності в країнах-лідерах”

Перевірив: Виконав:

Викладач кафедри студент 4-го курсу

Пасенко В.М. групи Ф- 01

Лега Віктор

№ зал. Ф-21600

ЧЕРКАСИ

2003

План.

  1. Поняття інновації

  2. Державна інноваційна політика

  3. Дослідження інноваційних процесів в розвинутих країнах

  4. Міжнародна інновація

  5. Вітчизняні інноваційні процеси

Список використаної літератури

  1. Поняття інновації

Науково-технічний прогрес, визнаний в усьому світі як найважливіший фактор економічного розвитку, усе частіше й у західній, і у вітчизняній літературі зв'язується з поняттям інноваційного процесу. Це, як справедливо відзначив американський економіст Джеймс Брайт, єдиний у своєму роді процес, що поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво і керування. Він складається в одержанні нововведення і простирається від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи в такий спосіб весь комплекс відносин: виробництва, обміну, споживання.

Існує безліч форм керування інноваціями на самих різних рівнях: від підрозділів корпорацій до держави, у цілому покликаного в сучасних умовах здійснювати спеціальну економічну політику. Як і практично всяка інша політика, вона неоднакова в різних країнах, хоча і підлегла однієї і тієї ж мети: стимулюванню інноваційної активності і розвиткові науково-технічного потенціалу.

Місце і роль інноваційної політики в структурі державного регулювання економіки визначаються особливостями інноваційного процесу як об'єкта керування. Він у більшому ступені, чим інші елементи НТП, зв'язаний з товарно-грошовими відносинами, c наступними усіма стадії його реалізації. Це обставина цілком переконлива виявляється в умовах регульованої ринкової економіки капіталістичних країн. Основна маса інноваційних процесів реалізується тут приватними компаніями різного рівня і масштабу, і такі процеси виступають, зрозуміло, не як самостійна мета, а як засіб кращого рішення виробничих і комерційних задач компанії, що домагається високої прибутковості.

У цих обставинах інновація споконвічно націлена на практичний комерційний результат. Сама ідея, що дає їй поштовх, має меркантильний зміст: це вже не результат "чистої науки", отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчому пошуку. У практичній спрямованості інноваційної ідеї і складається її притягальна сила для капіталістичних компаній.

Приступаючи до розробки і здійснення цієї ідеї, компанії, зрозуміло, повинні почати з авансування грошового капіталу. Істотніша специфіка такого роду вкладень полягає в тому, що вона зв'язана з різко підвищеною погрозою їхньої втрати: інновації носять ризиковий характер. Імовірність успіху втілення нової ідеї в новому продукті досягає тільки 8,7%; з кожних 12 оригінальних ідей тільки одна доходить до останньої стадії масового виробництва і масових продажів. Американський фахівець в області інновацій Твисс відзначає, що комерційний успіх досягається лише в 10% початих проектів, отже, рівень невдачі можна оцінити в 90%. Іншими словами, віддача від вкладення капіталу в інноваційний процес має вкрай мало загального з гарантованими виплатами позичкового відсотка на капітал у банку або дивіденду на акції. І тому, що така віддача може при вдалій реалізації інноваційного процесу виявитися казково великий, і тому, що може при невдачі бути відсутнім зовсім, більш того, загине і вкладений капітал.

Які ж спонукальні сили змушують підприємців йти на настільки значний ризик? Сили ці для будь-якої економічної системи (мала інноваційна фірма; велика корпорація; група промислових компаній; "об'єднання" промислових фірм, університетів, урядових лабораторій у різних комбінаціях і т.д.) можуть бути підрозділені на внутрішні і зовнішні або на маючи об'єктивну і суб'єктивну природу. Так, до числа внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності можна віднести необхідність заміни застарілого устаткування (об'єктивна причина) або прагнення групи талановитих інженерів реалізувати свій творчий потенціал (суб'єктивна причина). Набір внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності індивідуальний для кожної окремої компанії й у деяких випадках відіграє вирішальну роль у тім, щоб почати рішення про інноваційний процес. Так, для тільки що створеної малої фірми народження й освоєння нововведення може бути єдиною можливістю завоювати місце на ринку. Однак, найчастіше внутрішні причини виявляються недостатньо вагомими. Багатьом компаніям притаманний досить стійкий консерватизм в інноваційній політиці. Так, великі монополії, що домоглися переваги на ринку, звичайно не мають внутрішніх спонукальних мотивів до ризику, зв'язаному з інноваціями. Отут вирішальним стимулом можуть виступити причини зовнішнього характеру, зокрема, обумовлені відповідними мірами економічної політики держави.

  1. Державна інноваційна політика

Державна інноваційна політика в промислово розвитих країнах спрямована на створення сприятливого економічного клімату для здійснення інноваційних процесів і є, мабуть, сполучною ланкою між сферою "чистої" (академічної) науки і задачами виробництва. У цілому роль держави в області підтримки інновацій можна звести, ніяк не претендуючи на повноту перерахування, до наступних моментів:

    • держава сприяє розвиткові науки, у тому числі прикладний, і підготовці наукових і інженерних кадрів (основне джерело інноваційних ідей);

    • у рамках більшості урядових відомств існують різноманітні програми, спрямовані на підвищення інноваційної активності бізнесу;

    • державні замовлення, переважно у формі контрактів, на проведення НДВ забезпечують початковий попит на багато нововведень, що потім знаходять широке застосування в економіці країни;

    • фіскальні та інші елементи державного регулювання формують стимулюючий вплив зовнішнього середовища, що обумовлюють ефективність і необхідність інноваційних рішень окремих фірм;

    • держава виступає в ролі посередника в справі організації ефективної взаємодії академічної і прикладної науки, стимулює кооперацію в області НДВ промислових корпорацій і університетів.

Заходу впливу держави в області інновацій можна підрозділити на прямі і непрямі. Співвідношення їх визначається економічною ситуацією в країні й обраної в зв'язку з цим концепцією державного регулювання - з упором на ринок або на централізований вплив. Як правило, у період економічного спаду характерна перевага "кейнсіанського" підходу до державної економічної політики, що припускає надзвичайно активне втручання держави в економічне життя суспільства; у період підйому економіки бере верх філософія консерватизму, що віддає перевагу грі ринкових сил.

В даний час економісти по ступені активності втручання держави в економіку виділяють три групи країн:

    • у першій узяла гору концепція необхідності активного втручання держави в керування економікою (Японія і Франція);

    • друга характеризується переважним упором на ринкові відносини (США, Великобританія);

    • третя дотримує "проміжного" варіанта в економічної, у тому числі й інноваційної, політиці. Державне регулювання сполучиться з низьким ступенем централізації державного апарата, використовуються непрямі методи впливу при розвитий системі узгодження інтересів уряду і бізнесу.

Прямі методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно в двох формах: адміністративно-відомчої і програмно-цільовий.

Адміністративно-відомча форма виявляється у виді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного у відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з метою безпосереднього сприяння інноваціям. Так, у США в 1980 р. був прийнятий закон Стивенсона-Вайдлера "Про технологічні нововведення", що передбачає ряд мір стимулювання промислових інновацій:

    • створення для їхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій у рамках апарата виконавчої влади;

    • надання сприяння в обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями;

    • заохочення приватних осіб і корпорацій, що вносять великий внесок у розвиток науки і техніки.

Яскравим прикладом дотаційного державного фінансування може служити відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мічіганскому університеті. На організацію цього інституту місцевою і федеральною владою було виділено 17 млн. дол. Основна його задача - розробка й експериментальна експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем і інших засобів автоматизації виробництва. Усього з 133 млрд. дол., що витрачаються в США на НДВ у 1988 р. на долю федерального уряду приходилася майже половина - 49,3%.

Програмно-цільова форма державного регулювання інновацій припускає конкретне фінансування останніх за допомогою державних цільових програм підтримки нововведень, у тому числі й у малих наукомістких фірмах; створюється система державних контрактів на придбання тих або інших товарів і послуг, фірмам надаються кредитні пільги для здійснення нововведень і т.д. Контрактне фінансування являє собою один з елементів розповсюдженої в даний час системи контрактних відносин – договорів між замовниками і підрядчиками (у даному випадку держава виступає в ролі замовника-споживача НДВ - наприклад, в аерокосмічній області, - а фірма-виконавець НДВ є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретний поділ праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Строго обмовляються взаємні зобов'язання й економічні санкції. У США в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат на НДВ.

  1. Дослідження інноваційних процесів в розвинутих країнах

Особливе місце в системі "прямих" заходів впливу держави на інноваційний бізнес займають заходи, що стимулюють кооперацію промислових корпорацій в області НДВ і кооперацію університетів із промисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана усвідомленням об'єктивної необхідності, з одного боку, доведення передових наукових ідей до стадії їхньої комерційної реалізації, з інший, - створення умов для зацікавленості промисловості у фінансуванні академічних досліджень. У цьому напрямку державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у науковій новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у промислових компаній, що вирішують у першу чергу виробничі і комерційні задачі. Узагалі, по справедливому зауваженню А.Я.Лівшиця, "ринок не дає ефекту в ситуаціях, коли є нестаток у здійсненні великих інвестиційних проектів, із тривалими строками окупності, високим ступенем прибутку і невизначеності у відношенні майбутньої норми прибутку". Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових і технологічних парків і інших перспективних формувань, успішно реалізуючі складні інноваційні ідеї, - наочний приклад ефективності державної підтримки таких ідей, завдяки якій різні організації не тільки усвідомлюють необхідність спільної реалізації інноваційного циклу, але і реально відчувають переваги спільної роботи.

Державна підтримка створення таких організаційних формувань здійснюється в розвитих промислових країнах переважно у виді спеціальних програм різних урядових відомств (у США це в основному Міністерство енергетики і Національний Науковий Фонд - ННФ). Так, у даний час ННФ здійснює чотири програми по організації співробітництва науково-дослідних установ і промислових фірм США.

Перша з них - "Промислово-університетські кооперативні дослідницькі центри" - реалізується з 1973 р. Вона передбачає створення кооперативних університетсько-промислових центрів на базі розробки і реалізації великий дослідницької програми, у якій бере участь кілька промислових фірм і один університет. У 1984 р. у країні нараховувалося більш 100 таких центрів, причому 20 з них були організовані цілком на засоби ННФ. У 1985 р. у рамках цієї програми ННФ приступив до реалізації нової форми кооперації. Виникли "Центри інженерних досліджень", основною метою якої є допомога в підвищенні їхньої ефективності і конкурентноздатності. Характерно, що держава зацікавленіше використовує свою фінансову допомогу як стимул при створенні спільних центрів по вивченню науково-технічних проблем, що у силу ряду причин не є досить привабливими для промисловості.

Друга програма почата в 1978 р. і спрямована на організацію кооперації промисловості з університетами у виконанні дослідницьких проектів, фінансованих ННФ у цікавлячий уряд областях. Партнерам по спільній дослідницькій роботі ННФ надає субсидії.

Третя програма ставить своєю задачею надання фінансової допомоги окремим особам або фірмам у сфері дрібного бізнесу, що зобов'язується протягом півроку провести дослідження якої-небудь наукової ідеї.

Нарешті, ціль четвертої програми складається в розвитку фундаментальних знань про процес технологічних нововведень і оцінці механізму підтримки спільно ведуться досліджень промисловості й університетів.

Непрямі методи, використовувані в державній інноваційній політиці, націлені, з одного боку, на стимулювання самих інноваційних процесів, а з іншого боку - на створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторської діяльності. Нижче спробуємо коротко охарактеризувати основні методи, що відносяться до непрямого.

Лібералізація податкового й амортизаційного законодавства. Підприємці реалізують інноваційні процеси з метою одержання більшого прибутку. Схильність до підприємництва взагалі, інноваційному зокрема, регулюється рівнем оподаткування прибутку. Ілюструючи цю думку, угорський економіст Б.Санто приводить наступну залежність, що враховується Міністерством промисловості Швеції: "якщо розмір податку на прибуток варіює між 0 і 25%, те схильність до підприємництва швидко зменшується, якщо ж податок досягає 50% від прибутку, то схильність до інновацій і зв'язаним з ними капвкладеннями практично зникає". Важливість цього інструмента державного регулювання усвідомлюється практично у всіх промислово розвитих країнах, і кожна з них прагне знайти свою оптимальну модель оподаткування прибутку. У США система податкових пільг на НДВ існує з 1981 р. Податкова знижка припускає можливість відрахування витрат на НДВ, зв'язаних з основною виробничою і торговельною діяльністю платника податків, із суми оподатковуваного податком доходу. До 1985 р. вона складала 25%, у даний час - 20%.

Підраховано, що в цілому амортизаційні і податкові пільги покривають у середньому в США від 10 до 20% загальної суми витрат на НДВ.

Законодавчі норми. Вони досить різноманітні і стосуються багатьох областей впливу на інноваційну політику. Наприклад, що діє в США вже близько 200 років патентне право законодавчо закріплює права винахідників на їхні відкриття - інтелектуальну власність, що припускає монополію автора на науково-технічне рішення. Ця обставина дозволяє винахідникові, подібно землевласникові, одержувати, по визначенню В.Л.Сажина, "інноваційну ренту" тобто плату за користування його винаходом. Таке положення в кінцевому рахунку позитивно позначається на активності наукової праці в країні. Антитрестовське законодавство дозволяє підтримувати необхідну твердість конкурентної боротьби - важливого фактора стимулювання інноваційної активності. Це обставина у визначеній мері обумовлює спрямованість торгово-валютної політики, орієнтованої на захист інтересів національного капіталу в області реалізації нововведень усередині країни. Так, у квітні 1987 р. під тиском Асоціації електронної промисловості США адміністрація Р.Рейгана ввів стовідсотковий податок на деякі види японської електроніки, увезеної на американський ринок, що було викликано підвищенням імпорту електронних виробів з Японії над американським експортом відповідних товарів на 16,9%.

Створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної інформаційної системи усередині країни. Це тим більше важливо, якщо враховувати ключову, сполучну роль інформації в процесі реалізації інноваційного циклу, що складає з окремо відокремилися етапів: дослідження, розробки, підготовка до виробництва, виробництво, збут. Обмін інформацією між етапами цього циклу грає, без перебільшення, таку ж роль, як і струм крові в організмі людини.

При всьому різноманітті форм і прийомів стимулювання інноваційної діяльності з боку державних органів у всіх промислово розвитих країнах простежується, однак, щось загальне, що дозволяє виділити інноваційну політику як специфічний елемент системи державного регулювання. Так, відзначається погодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі; це виявляється у використанні єдиних економічних інструментів державного впливу, що відповідають обраному економічному курсові. Характерною властивістю інноваційної політики є також широта впливу: воно націлюється на пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів і інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний і політичний клімат. Нарешті, загальна риса інноваційної політики - облік особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, імовірнісного характеру, високого ступеня ризику і т.д.

Національні орієнтири інноваційної політики виявляються в конкретних моделях, використовуваних різними країнами. Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, що виявляється й у сфері інновацій. Унаслідок цього виникає необхідність зосереджувати національні зусилля на ключових областях науки і техніки, - тих, у яких країна може домогтися лідируючого положення на світовому ринку. Зокрема, виділяють американську і японську моделі інноваційної політики.

Американська модель відрізняється найбільш повною автономією підприємництва. Орієнтування економічного розвитку здійснюється шляхом виділення особливої області, останнім часом це військова технологія, куди держава вкладає кошти і тим самим забезпечує її технологічний пріоритет. Так, у 1981-85 р. у США планувалося виділення 1500 млрд. дол. на розвиток військово-промислового комплексу. Результати і побічні продукти військових інновацій стають важливим джерелом інновацій цивільних. Схожу модель використовує й Англія. За останні 5-7 років частка витрат на військові дослідження в загальних витратах на НДВ зросла тут з 20-25 до 50%.

Японська модель також припускає створення технологічного пріоритету, але при цьому упор робиться на конкретні технології. За останні 10 років технологія будівництва великих танкерів була замінена в ролі ведучих технологій виготовлення роботів. Іншими словами, на державному рівні визначаються технологічні переваги, що повинні бути досягнуті, і стимулюється їхній розвиток для того, щоб потім переводити на нові технології все народне господарство.

  1. Міжнародна інновація

З посиленням міжнародних інтеграційних процесів і виробленням погодженої економічної політики, властивої загальному економічному просторові країн, зокрема членів ЄС, з'являється нова можливість: розробка єдиної інноваційної політики на рівні держав-членів співтовариства. Вироблення єдиного антимонопольного законодавства; використання системи прискорених амортизаційних відрахувань, що власне кажучи є безпроцентними позиками на придбання новітньої техніки; пільгове оподатковування витрат на НДВ; заохочення дрібного наукомісткого бізнесу; пряме фінансування підприємств для заохочення нововведень в областях новітніх технологій; стимулювання співробітництва університетської науки і компаній, що роблять наукомістку продукцію, - от далеко не повний перелік атрибутів інноваційної політики, що проводиться в країнах європейського співтовариства, і відкриваючих власне кажучи рівні можливості для національних підприємств країн-членів ЄС у сфері інноваційного бізнесу.

Погоджена на рівні держав-членів ЄС інноваційна політика знаходить логічне завершення у виробленні координаційних заходів, що стимулюють інноваційний бізнес на рівні співтовариства в цілому. До їхнього числа можна віднести прийняття в 1985 р. Радою ЄС регламенту про "європейське об'єднання по економічних інтересах" (ЄОЕІ). Регламент звільняє підприємства-члени ЄОЕІ від впливу національних законів, підкоряючи їх єдиним правилам співтовариства і створюючи в такий спосіб сприятливі умови для зміцнення господарських і науково-технічних зв'язків між ними.

Прийняття плану "розвитку міжнародної інфраструктури нововведень і передачі технології", що діє з кінця 1985 р. - інший приклад координації в сфері інноваційної політики країн ЄС. Основною метою цього документа є прискорення і спрощення процесів утілення результатів наукових досліджень у готових продуктах на національному і наднаціональному рівні, а також сприяння поширенню інновацій у співтоваристві. Один з розділів плану - кооперація між країнами в області інновацій - передбачає створення "консультаційних служб по передачі технології і керуванню інноваціями" - специфічної інфраструктури по впровадженню нововведень на регіональному рівні. Другий розділ документа присвячений координації національних інноваційних зусиль з метою підвищення їхньої ефективності і виключення дублювання робіт у масштабах ЄС. Питання створення в ЄС системи передачі інформації з нововведень і технології розроблені в третьому розділі плану, що передбачає удосконалювання патентної системи, уніфікацію технічних стандартів. Четвертий розділ охоплює заходу щодо підвищення інноваційного потенціалу менш розвитих країн співтовариства (Ірландія, Греція).

З 1988 р. діє програма "Велью", орієнтована на поширення і використання в ЄС результатів НДВ.

Усвідомлення в Співтоваристві важливості координаційних заходів в інноваційній сфері багато в чому обумовлено відкриваючимися в зв'язку зі створенням у 1995 р. єдиного внутрішнього ринку ЄС новими можливостями. Це загострює конкуренцію, спрощує доступ до національних ринків і кооперацію фірм у науково-технічній області.

Звертання держав із традиційно розвитими ринковими відносинами до питань глобального, перспективного характеру (маються на увазі ретельний аналіз напрямків технічного розвитку і вибір пріоритетних областей інноваційної діяльності; аналіз темпів розвитку інноваційних процесів і схильності суспільства до інноваційного підприємництва; ініціювання інноваційних програм і т.д.) розкриває основну причину державного втручання в керування інноваціями. Зосереджуючи увагу переважно на питаннях перспективного характеру, державні заходи впливу гармонійно доповнюють ринкові механізми, що роблять в основному лише короткостроковий вплив на сферу інновацій. Ринкові орієнтири дозволяють підприємствам враховувати сьогоднішню економічну ситуацію і виробляти визначені прогнози, але тільки на найближче майбутнє. У цих умовах пріоритет віддається інноваційним процесам, що забезпечують високий "приватний ефект" - найчастіше максимум прибутку на вкладений акціонерами капітал. При цьому можуть виявитися незатребуваними інноваційні ідеї, що укладають у собі величезний "суспільний ефект" (наприклад, програма боротьби зі СНІДом) або потенційний ефект у майбутньому (продукти і процеси завтрашнього дня). От ці спрямовані у відносно далеке майбутнє ідеї і покликана, головним чином, вбирати у свою орбіту сучасна інноваційна політика промислово розвитих капіталістичних країн.

  1. Вітчизняні інноваційні процеси

У цьому зв'язку не може не тривожити майже повна відсутність подібної політики і подібних їй механізмів в Україні й інших колишніх республіках СРСР. Не можна сказати, що в умовах існування єдиного Союзу в цьому напрямку були досягнуті серйозні реальні успіхи, але з його розпадом положення явне і різко погіршилося. Кризовий стан економіки, надмірна політизація, загострена напруженість громадського життя, крайній розлад фінансово-кредитної системи, що наростає інфляція в умовах суцільного товарного дефіциту штовхають уряду на "пожежні" заходи сугубо тимчасового характеру. Добре, якщо в їхнє число входять дії по прямому порятунку фундаментальної науки, творчих колективів військово-промислового комплексу, що були центральних галузевих інститутів і т.п. Але навіть і цього, якщо усерйоз враховувати тривалу перспективу, напевно мало.

З усіх розумінь, що через очевидність ситуації нема рації перелічувати, необхідно невідкладно визначити і досить чітко сформулювати діючу програму розвитку усього майбутнього інноваційного комплексу України. Вона повинна охоплювати як окремі виробничі, дослідницькі, конструкторські, інформаційні одиниці, їхнього сполучення в ринкових структурах, так і органи державного керування такими інноваціями, що непідвласні стихійним силам ринкового регулювання. І в цьому змісті позитивний досвід в області державної інноваційної політики в західних країнах може виявитися дуже корисним на рівні як окремих країн - колишніх союзних республік, так і створюваних об'єднань держав. Зокрема, уже на стадії розробки і реалізації заходів щодо масової приватизації потрібно думати, як вона й у яких випадках успішніше зрушить з місця проблему посилення зацікавленості виробника у використанні наукових, технічних, технологічних досягнень; які внутрішні і зовнішні причини стимулювання інноваційної діяльності виникнуть при цьому, з огляду на специфіку саме наших ринкових відносин, так ще й у перехідний період.

Навряд чи можна розраховувати, що вже перші кроки приватизації зможуть найближчим часом привести до могутнього розвитку інноваційної діяльності на рівні підприємств. Ринок, що формується в Україні, дотепер забезпечений практично будь-якими товарами з будь-якою якістю, а також збережене панування виробника над споживачем, монополізм ціноутворення в окремих галузях - усе це ніяк не створює райдужної картини бурхливого науково-технічного прогресу. При цьому кожен з усіх сил прагне роздобути нову машину, освоїти прогресивну технологію, створити новий товар. Однак, видозмінюючи умови приватизації, критично оцінюючи і уміло використовуючи західний досвід "зовнішнього" прямого і непрямого впливу на систему стимулювання інновацій, напевно можна прискорити прогресивні зміни. При цьому необхідно, зокрема, прагнути до розвитку (хоча б у рамках ближнього зарубіжжя) міжнародної структури нововведень і системи передачі технологій, до створення відповідних консультаційних служб, патентної системи, міжнародних технічних стандартів, посиленню інтеграції в інноваційних процесах.

Коротше кажучи, при слабкому "внутрішньому" стимулюванні інновацій, що поки складає специфіку й одну з основних особливостей нашого економічного життя на її мікрорівні, нам ще протягом якогось часу варто підтримувати підвищений рівень регуляторних впливів з боку держави і, саме собою, усіляко зміцнювати і розвивати відповідні міждержавні відносини. Звичайно, конкретні наукові розробки і програми таких регуляторних утручань державних органів і їхніх організаційних структур - не тільки справа сьогодення, але в ще більшій мері майбутнього. Уже зараз деякі надії можна зв'язувати з рішенням про створення міжнародної науково-технічної ради як єдиного координуючого органа держав ближнього зарубіжжя. Ми, однак, нагромадили вже занадто великий арсенал надій, яким не призначено збутися. Украй необхідно припинити поповнення цього арсеналу.

Список використаної літератури

1.   Твісс Б. Керування науково-технічними нововведеннями. Сокр. пер. с англ. - М.: Економіка. – 1989.

  1. 2.   Бетехтина Е., Пойсик М. Світова практика формування науково-технічної політики. - Кишинів.: 1990.

  2. 3.   Сучасні Сполучені Штати Америки. - М.: Политиздат. - 1988.

  3. 4.   Санто Б. Інновація як засіб економічного розвитку. Пер. с угорець. - М.: Прогрес. - 1990.