Економічна Структура світу


Реферат >> Астрономия

ЕКОНОМІЧНА СТРУКТУРА СВІТУ
Економічна структура світу є складною сукупністю функціональних, галузевих та регіонально-територіальних сфер, які утворюють єдину органічну метасистему з надзвичайно складними взаємозв'язками та розгалуженнями. На зламі другого і третього тисячоліть світова економіка дедалі більше перетворюється на цілісну, глобальну, інтегровану господарську систему. Функціональними елементами цієї метасистеми є науково-технічна сфера, виробничо-інвестиційна діяльність, сфера міжнародного обігу (світова торгівля), валютно-фінансові й кредитні міжнародні відносини.
МІЖНАРОДНІ НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ ВІДНОСИНИ
Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано виражаються у формуванні світового ринку технологій, "ноу-хау", патентів і ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва. Так, обсяг наукової діяльності подвоюється приблизно кожні 10- 15 років, а кількість наукових співробітників, за даними ЮНЕСКО, за останні 50 років зростала майже в чотири рази швидше, ніж загальна чисельність населення, подвоюючись у розвинутих країнах через 7- 10 років. Подвоєння кількості заявок на наукові відкриття та винаходи відбувається в середньому кожні 2,5- 3 роки. Згідно з прогнозами, у наступному столітті науково-дослідною роботою будуть займатися близько 20% працездатного населення. На цій основі посилюватимуться процеси інтелектуалізації виробництва і праці, зростатиме ефективність використання усіх ресурсів.
Міжнародний технологічний обмін як спорадичне явище був відомий уже наприкінці XIX ст. Формування світового ринку технологій як системи постійних відносин між державами припадає на другу половину 50-х - початок 60-х років. Обсяг ліцензійної торгівлі зріс із 2364 млн дол. у 1960 р. до 30428 млн дол. у 1985 р.
Провідні позиції в міжнародному технологічному обміні міцно утримують США, частка яких у продажу ліцензій - майже 2/3 світового обсягу. Слідом ідуть Японія, Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург і Швеція. Останнім часом значну активність у цій сфері проявляють також Австралія, Нова Зеландія, Бразилія, Мексика, Марокко та інші країни. Можна виділити три головні етапи розвитку міжнародного технологічного обміну й формування світового інноваційного ринку. На першому етапі (кінець XIX - середина XX ст.) інтернаціоналізація почала охоплювати сферу виробництва, науки й техніки, створюються транснаціональні корпорації (ТНК). Головною формою технологічного трансферту в цей період були прямі інвестиції ТНК у країни, що розвиваються, та колонії.
Другий етап (50-70-ті роки) характеризується подальшим поглибленням міжнародного поділу праці, інтенсивним розвитком міждержавної спеціалізації й кооперування виробництва на рівні фірм і підприємств. Різко посилюється активність ТНК, зростає їх кількість, обсяг виробництва й продажів і відповідно - роль у національній та світовій економіці. Змінюється характер і географія зарубіжних інвестицій та міжнародного технологічного обміну. Вони починають спрямовуватися переважно у розвинуті країни. Міжнародний технологічний трансферт реалізується у формі спільних підприємств, ліцензійних угод, контрактів у сфері управління та маркетингу, угод про надання технічної допомоги, договорів про передачу власникам новозбудованих підприємств "під ключ". Першочергового значення набуває отримання знань і "ноу-хау".
Наприкінці 70-х років (третій етап) міжнародний поділ праці (МПП) ускладнюється, стає дедалі посиленішим, охоплюючи й передвиробничу, науково-технічну сферу. Провідною формою міжнародного технологічного трансферту став продаж ліцензій, усталюється міжнародна кооперація у сфері науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), з'являються комплексні міжнародні угоди стратегічного характеру - стратегічні альянси (консорціуми).
Ліцензійна торгівля охоплює переважно електротехнічну й електронну промисловість, загальне машино-, приладобудування, автомобільну, авіаракетну промисловість, хімію й нафтохімію, біотехнологію, ресурсозберігаючі технології. Відносно новим напрямом диверсифікації міжнародної ліцензійної торгівлі є галузі обчислювальної техніки та засоби автоматизації, включаючи комплексно-автоматизовані виробництва з використанням єдиних транспортних систем та систем управління на базі ЕОМ.
Істотний вплив на структуру сучасного ліцензійного ринку справляють розвиток і поглиблення процесів інтернаціоналізації, тобто переважання в загальному обсязі угод, що укладаються між підрозділами й філіалами великих фірм і ТНК, де зосереджено майже 80% науково-технічного потенціалу розвинутих країн світу.
ВИРОБНИЧО-ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
У процесі посилення глобалізації господарського життя органічно поєднуються національні та інтернаціональні форми виробництва. На цій основі розвивається міжнародне (багатонаціональне) виробництво внаслідок взаємодії в єдиному виробничому процесі різноманітних за своїм походженням ресурсів і факторів. Найяскравіше це проявляється в діяльності ТНК, спільних підприємств, при реалізації міжнародних інвестиційних проектів, у межах вільних економічних зон тощо. У цілому на вказані форми міжнародного виробництва тепер припадає від 30 до 50% матеріального, фінансового й технологічного обороту світової економіки.
Широкого розповсюдження у навчальній і науковій літературі набула так звана еклектична парадигма міжнародного виробництва Дж. Дайнінга. Він, зокрема, виділяє п'ять головних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих факторів:
виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному використанні капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів, інфраструктури, ринків;
виробництва ринкової основи, які теж спільно володіють капіталами, технологією, інформацією. Крім того, використовуються сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й модернізація, вводяться в дію інші потужності, вилучається ефект економії в результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, заходів урядової політики; виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів або технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості перших двох типів міжнародних виробництв, а також широкий доступ до ринків, економію на масштабах і географічній диверсифікації. Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зниження трудозатрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у приймаючій країні;
виробництва, які пов'язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела економії - скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків, близькість замовників, післяпродажне обслуговування;
змішані виробництва, що складаються з різних комбінацій названих чотирьох, що використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.
Синтез різних типів міжнародного виробництва дає можливість реалізувати три головні групи переваг: власності, розміщення виробництва та інтерналізації. Додаткові переваги пов'язані зі спільним використанням активів і трансакційними діями.
Переваги власності та нематеріальних активів виражаються у виробничих інноваціях, виробничому менеджменті, організаційних і маркетингових системах, інноваційних потужностях (некодифікованих знаннях), людському капіталі, фінансах, "ноу-хау" та ін. Переваги спільного управління на базі об'єднаної власності полягають в економії на масштабах та внаслідок спеціалізації, виняткового або пільгового доступу до джерел робочої сили, природних ресурсів, фінансової інформації, ринку продукції, дешевих ресурсів материнської компанії. З'являються більш сприятливі можливості для отримання достовірних даних про міжнародні ринки, в тому числі грошові й фінансові, що зменшує ризик від валютних коливань.
Переваги інтерналізації полягають насамперед у подоланні негативних чинників, пов'язаних з так званою відмовою (неспроможністю) ринку (market failure). Йдеться про скорочення витрат на дослідження й торгівлю, запровадження власності, пов'язаних зі зміною кон'юнктури та можливою ціновою дискримінацією на ринку. Сюди ж належать використання гарантій якості проміжного і кінцевого продуктів, вилучення економії від взаємопов'язаної діяльності, компенсація від ринкових трансакцій, уникнення негативних дій уряду (квоти, тарифи, ціновий контроль, податки). Нарешті, фірма контролює пропозицію й обсяги витрат, включаючи технологію, ринки збуту, в тому числі конкуренцію, може замовляти перехресне субсидування, впроваджувати трансфертні ціни, конкурентну чи антиконкурентну стратегію, повністю вилучати інтернальний ефект доти, поки, за Р. Коузом, "внутрішньо фірмові витрати менші, ніж витрати ринкових трансакцій".
Переваги розміщення виробництва можуть реалізовуватись або в країні походження багатонаціональних корпорацій, або у приймаючій країні, в тому числі шляхом створення філіалів, дочірніх компаній тощо. Тут виникають додаткові можливості ефективного просторового розподілу природних, техніко-економічних, інтелектуальних ресурсів, а саме: грошей, енергії, матеріалів, компонентів, напівфабрикатів з метою зниження затрат і цін. Це ж таки покликані забезпечити міжнародні транспортні й комунікаційні витрати, стимули інвестиційної діяльності. Долаються штучні бар'єри в торгівлі, створюється необхідна інфраструктура, вирішуються комерційні, правові, освітні, транспортні та комунікаційні проблеми. Мовні, етнокультурні, митні та інші розбіжності також використовуються з вигодою для підприємництва. Досягається економія внаслідок централізації наукових і маркетингових досліджень. Робляться поправки на економічну систему й політику уряду, на інституційні основи розподілу ресурсів.
Усього на транснаціональні корпорації, де найповніше проявляється міжнародний характер виробництва, припадає більше 20% світової продукції та близько 30% світового промислового виробництва й 1/5 внутрішньофірмової торгівлі.
Важливим різновидом інтернаціонального виробництва є міжнародна інвестиційна діяльність. Розрізняють дві основні форми міжнародних інвестицій - портфельні і прямі.
Портфельні інвестиції - це суто (винятково) фінансові активи у вигляді облігацій та акцій, які деномінуються у національну валюту. Переважного розвитку дана форма міжнародних економічних відносин набула ще до Першої світової війни. Головним інвестором виступала Англія, яка була зацікавлена в отриманні у такий спосіб додаткових природних ресурсів із менш розвинутих держав та колоній. Купуючи акції й облігації, інвестор претендував тільки на чистий доход фірми. Портфельні, або фінансові, інвестиції здійснювалися насамперед з допомогою банків чи інвестиційних фондів. Після Першої світової війни портфельні інвестиції занепали й відновилися лише у 60-ті роки.
Значно більше поширені в наш час прямі інвестиції, які є реальними капіталовкладеннями в підприємства, землю чи реманент або ж здійснюються з допомогою експортних інвестиційних товарів чи передачі технологій, досвіду управління, коли інвестор зберігає контроль над інвестованим капіталом. Прямі інвестиції використовуються, як правило, при створенні нових фірм (спільних підприємств) або ж для встановлення контролю над діючою фірмою шляхом закупівлі контрольного пакету акцій. У міжнародній практиці прямі інвестиції використовуються транснаціональними корпораціями у виробництві готових промислових виробів, видобутку сировини, розширенні сфери послуг. Вони є важливим каналом міжнародного переміщення приватного капіталу.
Всього на початку 90-х років вивіз прямих інвестицій у світовій економіці перевищував щорічно суму у 200 млрд доларів. Серед найбільших експортерів капіталу - Японія, США, Франція, Німеччина, Великобританія. Із усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більш 95% припадає на розвинуті в економічному відношенні країни. Географічне майже 80% прямих зарубіжних інвестицій переміщується між самими розвинутими країнами, решта спрямовується у країни, що розвиваються, та держави з перехідною економікою.
Важлива роль у формуванні й диверсифікації міжнародного виробництва належить спільним підприємствам (joint ventures) та вільним економічним зонам. Спільні підприємства (СП) створюються у таких формах: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, командитні товариства, холдинги тощо. Вони характеризуються трьома визначальними ознаками: спільним майном, спільним управлінням та спільним розподілом прибутку і ринків. Сфера діяльності спільних підприємств включає передвиро-бничу стадію (науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи, інформаційні послуги), процес виробництва товарів, збут і післяпродажне обслуговування, співробітництво в галузі фінансів, страхової справи, транспорту, туризму та ін. Різке зростання кількості спільних підприємств спостерігається останнім часом у країнах Східної Європи, нових незалежних державах, що виникли на терені колишнього СРСР, у Китаї. Зокрема в Польщі діє більше 6 тис. СП, Румунії -14,5 тис., Угорщині - 13,5 тис., у Китаї - майже 40 тис. За оцінками, 30- 40% ТНК також здійснюють свою діяльність у формі спільних підприємств.
Винятково сприятливі умови для розвитку міжнародного виробництва створюються у вільних економічних зонах. Розрізняють безмитні зони або зони вільної торгівлі, експортні промислові зони, парки технологічного розвитку, зони страхових і банківських послуг (of shore), імпортно-промислові зони. За різними оцінками, у світовій економіці існує майже 3 тис. вільних економічних зон, які обслуговують понад 10% світового товарообороту.
У розвинутих країнах поширені переважно вільні митні й транзитні зони та порти, технополіси і технопарки. У практиці країн, що розвиваються, більшість вільних зон спрямована на експортне виробництво. Для країн з перехідною економікою характерним є використання різних видів комбінованих (комплексних) зон.
Найбільші масштаби у розбудові вільних економічних зон спостерігаються у Бразилії та Китаї. Створена в Амазонії вільна економічна зона "Манаус" займає майже чверть території Бразилії (3,6 млн км2). Вона стала потужним полюсом зростання бразильської економіки. Загальний обсяг інвестицій у цю зону, починаючи від 1967 p., склав близько 14 млрд дол., а щорічний продаж продукції сягає 7 млрд дол. У Китаї статус вільних економічних зон отримали чотири великі території та 14 приморських міст. Загальна сума іноземних інвестицій складає тут 22 млрд дол. Через вільні економічні зони реалізується 2/3 зовнішньоторговельного обороту Китаю.


МІЖНАРОДНИЙ РИНОК, СВІТОВА ТОРГІВЛЯ
Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля. Про зростаюче значення міжнародної торгівлі в сучасному світовому економічному розвитку свідчать такі дані. У 1900 р. обсяг світової торгівлі щодо світового валового національного продукту (ВНП) становив 12%, а в середині 80-х років - уже 26%. Співвідношення середньорічних темпів зростання світової торгівлі й світового сукупного продукту у другій половині XX ст. характеризувалося такими даними (%):

1950-1955 рр

8,2

5,2

1986-1922рр.

5,3

2,8

1956-1965 рр

7,7

4,5

1993

2,4

2,3

1966-1975 рр

6,8

4,5

1994

5,8

3,0

1976-1985 рр

3,8

2,5

Наведені цифри переконливо свідчать про випереджаюче зростання міжнародної торгівлі порівняно із соціальним продуктом. Розгортаються процеси, пов'язані з поглибленням міжнародного поділу й кооперації праці, глобалізацією господарських зв'язків, посиленням взаємозалежності країн і регіонів світу.
Найважливіші тенденції у розвитку міжнародної торгівлі спричинені вирішальним впливом на її динаміку й структуру сучасної науково-технологічної революції, радикальних змін, що відбуваються в системі "наука- техніка- виробництво". Різко загострюється конкуренція на світових ринках товарів і послуг; посилюються регіоналізація міжнародної торгівлі та відповідна сегментація єдиного світового ринку; зростає інтернаціоналізація торгівлі, тобто відносно відокремлюється міжфірмовий товарообмін з метою економії на ринкових трансакціях; дедалі виразніше проявляються процеси натуралізації товарообміну (бартер), особливо між державами колишнього СРСР, що загрожує відкинути ці відносини на рівень простої форми обміну.
Історична практика свідчить про існування різних форм міжнародної торгівлі. Це факторії, ярмарки, торговельні компанії і товарні біржі, які існували ще за стародавніх часів та в середньовіччі. Це аукціони, міжнародні торги, торговельні будинки епохи індустріальної цивілізації. Це пряма міжнародна торгівля на основі кооперації, зустрічна торгівля та внутрішньофірмовий обмін, які з'явились у наш час.
Обсяг світового експорту досяг у 1994 р. близько 4 трлн дол. Серед найбільших експортерів - США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія, частка яких становить майже половину світової торгівлі. Серед провідних країн за обсягом експорту на душу населення - Сингапур, Гонконг, Бельгія, Швейцарія, Нідерланди.
Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, у 1992 р. на Північну Америку припало 15,5% світового товарного експорту, на Латинську Америку - 4,0, Західну Європу - 46,0, Центральну, Східну Європу й колишній СРСР - 2,5, Африку - 3,0, Середній Схід - 3,5, Азію - 25%.
Істотні зрушення стались у структурі світового товарного експорту. Головна і зрештою довготривала тенденція полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових промислових виробів при відповідному зменшенні питомої ваги сировинних товарів.
У 1992 p.- структура світового експорту мала такий вигляд, %:

Харчові продукти

9,6

Паливо

9,1

Чавун і сталь

2,8

Хімічні товари

9,0

Машини і транспортне обладнання

37,3

Автомобілі, деталі та комплектуючі до них

9,9

Канцелярські машини й апаратура

9,6

Текстильні вироби, обладнання електрозв’язку

3,2

Одяг

3,6

ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВА СИСТЕМА
Важливою функціональною складовою економічної структури світу є міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єктів валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За існуючими оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10- 20 разів перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн американських доларів.
Найбільш характерними ознаками міжнародної валютно-фінансової системи є наявність "плаваючих" валютних курсів, що функціонують на основі Ямайських угод (1976 p.); диверсифікація ліквідних засобів внаслідок впровадження в обіг міжнародних (СПЗ) та регіональних (ЕКЮ) валют, підвищення ролі й значення у міжнародних розрахунках валют провідних індустріальних держав (США, Японії, Німеччини, Англії, Франції); функціонування розгалуженої системи міжнародних фінансових центрів, що забезпечують переміщення фінансових ресурсів у світовому масштабі; створення світової телекомунікаційної мережі (СВІФТ), яка об'єднує міжнародну валютно-фінансову систему в органічну цілісність, надає їй відчутних рис глобального характеру.
Світові гроші - головна ланка міжнародної валютної системи. Вони є логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального застосування.
Міжнародну валютну систему складають два головні грошові блоки: резервні національні валюти та наднаціональні валюти. Питома вага національних валют у загальних офіційних іноземних фінансових активах 1982- 1991 pp. (%) така:

1982

1985

1991

Долар США

70,5

65,0

56,2

Фунт стерлінгів

2,3

3,0

3,8

Німецька марка

12,3

15,2

17,3

Французький франк

1,0

0,9

3,6

Швейцарський франк

2,7

2,3

1,4

Голандський гульден

1,1

16,0

1,2

Японська єна

4,7

8

9,9

Невизначені валюти

5,4

4,6

6,7

екю

7,1

Міжнародні валютно-кредитні відносини складають сферу обміну в системі світового господарства. Вони є завершальною стадією у процесі руху, переміщення різноманітних ресурсів між суб'єктами світогосподарських зв'язків, що виражається в такій інтегральній категорії, як платіжний баланс держави. Водночас вони характеризуються відносною самостійністю й розвиваються відповідно до власних законів та закономірностей, справляючи істотний зворотний вплив на виробничо-інвестиційну та науково-технологічну сферу світового господарства, на всю світову економіку й систему міжнародних економічних і політичних відносин. Наприклад, коливання валютних курсів впливає на умови конкуренції й світові ціни товарів та послуг, рух капіталів і робочої сили між країнами й регіонами.
Міжнародні валютно-кредитні відносини (МВКВ) виникають у процесі функціонування грошей у міжнародному економічному обороті. Вони обслуговують обмін товарами, послугами, капіталами, робочою силою, туристами тощо.
Таким чином, головна функція міжнародної валютної системи - ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи виробництва й поділу праці.
Характер функціонування міжнародної валютно-кредитної системи та ступінь її усталеності залежать від відповідності цієї системи та відносин, що в ній складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці сил і співвідношенню інтересів головних економічних суб'єктів світу. У зв'язку з цим міжнародна валютно-кредитна система повинна відповідати таким основним вимогам:
1) забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-розрахункових і кредитних засобів, що користуються довір'ям учасників валютно-кредитних відносин;
2) мати певний запас міцності для стійкого функціонування в умовах перманентних структурних перебудов у різних частинах світового господарства, що відбуваються хворобливо й часто дезорганізовують зовнішньоекономічний товарооборот протягом певного періоду (СНД, колишня СФРЮ та ін.);
3) бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до внутрішніх та зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних відносин;
4) сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктів світогосподарських зв'язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми (ТНК) й закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями типу ЄС. Поглиблення МПП, глобалізація світогосподарських зв'язків детермінують необхідність лібералізації МВКВ та поступової уніфікації національних валютно-кредитних систем.
У реальному житті процеси у сфері МВКВ здійснюються стрибкоподібно, суперечливо, супроводжуються глибокими кризовими явищами національного, регіонального і світового масштабів, біфуркаціями системи міжнародних валютно-кредитних відносин у процесі її формування як цілісності.
На основі всебічного розвитку валютно-кредитних відносин замкнуті економічні системи (як це було ще донедавна у колишньому СРСР) трансформуються у відкриті, що зумовлює їхнє взаємне зближення, інтегрування. Таким чином, рівень розвитку МВКВ вирішальне впливає на структуру світогосподарських зв'язків.

РЕСУРСНИЙ ПОТЕНЦІАЛ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Ресурси (фр. ressources - засоби, запаси, можливості, джерела) в економіці розглядаються як складові елементи виробничого потенціалу, якими володіє окрема країна чи світове співтовариство і які використовуються для економічного, соціального, науково-технічного розвитку. Економічні ресурси поділяють на матеріальні, природні, трудові, технологічні, фінансові, інформаційні. Отже, розглядаючи ресурсний потенціал сучасної індустріальної цивілізації, необхідно проаналізувати його складові частини. До матеріальних ресурсів належать передусім знаряддя та предмети праці. Розвиток знарядь праці - найперший показник технічного прогресу людства. Предмет праці взагалі - це речовина, яку люди так чи інакше відокремлюють своєю працею від природи й перетворюють або на кінцевий продукт, або використовують для подальшої переробки. Звичайно, найважливіше значення мають мінерально-сировинні та паливні ресурси.
Забезпечення економічних систем сучасної індустріальної цивілізації мінеральною сировиною та паливом - первинними субстанціями матеріального виробництва - є однією з глобальних проблем, вирішення якої вимагає комплексного підходу і скоординованих дій усього світового співтовариства. Велике значення для вирішення цієї проблеми мають також зовнішньоекономічні зв'язки та МПП у сфері добування й використання палива і сировини.
РОЛЬ МІНЕРАЛЬНОЇ СИРОВИНИ В СУЧАСНІЙ СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Досліджуючи сукупність факторів і явищ, причетних до залучення мінеральних ресурсів у суспільне виробництво, недостатньо вивчати їх лише на рівні окремих, відносно ізольованих й автономних народногосподарських комплексів чи економічних систем. Навпаки, їх необхідно й доцільно розглядати водночас і в межах максимально можливого цілісного підходу з огляду на глобальну взаємозалежність сучасної індустріальної й постіндустріальної цивілізації.
Забезпечення мінеральною сировиною сучасного світового господарства дуже тісно пов'язане з енергетичною проблемою, оскільки в сучасному енергозабезпеченні провідну роль відіграють корисні копалини, такі як нафта, газ, вугілля, уран, торф, горючі сланці. І хоча світова забезпеченість копалинними енергетичними ресурсами досить висока, нерівномірність розподілу їх, а особливо тих, що використовуються найбільше (нафта й природний газ), коливання світових цін на них роблять проблему енергозабезпеченості досить складною для багатьох країн (особливо тих, які не володіють достатніми запасами власних енергоресурсів і не мають потрібних фінансових нагромаджень для купівлі їх на світовому ринку).
Індустріальне розвинуті країни, які не мають великих родовищ нафти, вугілля та природного газу, забезпечують себе енергоносіями за рахунок міжнародного поділу праці, реалізуючи на світовому ринку продукцію високого ступеня обробки та купуючи сировину, а от менш розвинуті країни таких можливостей майже не мають і змушені витрачати на купівлю енергетичних ресурсів значні фінансові ресурси, збільшуючи свою зовнішню заборгованість.
Одна з проблем забезпечення енергоресурсами сучасної цивілізації полягає в тому, що економіка більшості країн світу протягом тривалого часу розвивалась, орієнтуючись на нафту й продукти її переробки. Перехід на інші джерела енергопостачання вимагає значних капіталовкладень, пов'язаних зі структурною перебудовою економіки, які досить часто не під силу окремим країнам. В аналогічній ситуації опинилась і Україна після розпаду СРСР. Щодо нафти, то її запасів у світі значно менше, ніж інших енергетичних ресурсів. При таких темпах її споживання, які існували у 80-ті роки, розвіданих запасів вистачить світовому господарству лише на 37-40 років, а якщо взяти до уваги прогнозні ресурси, то нафтова ера триватиме близько 120 років. Отже, проблема, яка сьогодні досить жваво дискутується в усьому світі, зводиться до того, чи встигнуть усі країни перевести свою економіку на новий вид енергозабезпечення і які ресурси для цього мають бути використані.
Виникнення й загострення сировинної проблеми змусило переоцінити наявні мінеральні ресурси, в результаті чого стало ясно, що резерви багатьох видів корисних копалин пов'язані з екологічно шкідливими джерелами, такими, зокрема, як нафтові піски, бітумні сланці та ін., розробка яких загрожує навколишньому середовищу й погіршує екологічну ситуацію в світі. Про екологічно небезпечні наслідки неконтрольованого і неефективного використання природних ресурсів у світі наголошувалось на всесвітній конференції "Навколишнє середовище і розвиток" (Ріо-де-Жанейро, 1992 p.).
З усього обсягу мінеральних ресурсів, що їх використовує світове співтовариство, лише 3- 5% перетворюються на кінцевий продукт, а решта - різноманітні відходи.
Іншою проблемою, яка ускладнює сучасну сировинну ситуацію, є нерівномірне і незалежне від рівня споживання розміщення різних видів корисних копалин по окремих регіонах планети. Потреби в мінеральних ресурсах, сировині майже всіх держав світу не можуть бути забезпечені за рахунок власних, національних ресурсів. Водночас країни, що розвиваються, які мають значні запаси мінеральних ресурсів, зокрема енергоносіїв, не в змозі їх самостійно розробляти й споживати у значних кількостях. Сировина, що добувається в цих країнах з допомогою і за участю промислово розвинутих країн, у більшості випадків становить переважну частину експорту і є єдиним джерелом надходження коштів для вирішення проблем соціально-економічного розвитку. Зростання політичної й економічної самостійності країн "третього світу" веде до усвідомлення несправедливості у використанні їхнього ресурсного потенціалу. Намагання змінити таке становище нерідко призводить до конфліктів і порушення стабільності світогосподарських зв'язків. Така ситуація вимагає активного пошуку й розробки нових форм співробітництва в галузі мінеральної сировини країн-експортерів і країн-імпортерів.
Проблема забезпеченості та використання мінеральних ресурсів, індустріальної цивілізації тісно пов'язана з проблемами послаблення міжнародного напруження, скорочення озброєнь та роззброєння, оскільки на військові цілі навіть у мирний час витрачається близько 11,5% загального світового споживання міді, 8,1 свинцю, 6,3 алюмінію й нікелю, 6 цинку, 5 олова й 5% нафти. Причому споживання нафти для військових потреб в усьому світі становить половину обсягу споживання країн, що розвиваються. Крім того, вирішення такої глобальної проблеми, як продовольча, залежить також від мінерально-сировинної бази, оскільки одним із головних шляхів підвищення врожайності є використання мінеральних добрив, виробництво яких пов'язане з переробкою різних корисних копалин і використанням значної кількості енергії. Неможливість отримання країнами, що розвиваються, паливно-енергетичних ресурсів у достатній кількості змушує їхнє населення використовувати на паливо величезні масиви тропічних лісів, де сконцентровано більше третини світового генофонду. В результаті генофонд катастрофічне знищується, а ґрунти руйнуються.
На забезпеченість світового співтовариства мінеральною сировиною зростаючий вплив справляє науково-технічна революція, яка охоплює всі сфери і галузі економіки, спричинюючи не лише кількісні, а й якісні зміни господарської структури як окремих країн, так і світового господарства в цілому. Під її тиском промислово розвинуті країни Заходу перейшли до ресурсозберігаючого типу відтворення, що істотно знизило щорічний обсяг використання ними мінерально-сировинних ресурсів і змусило переглянути перспективну потребу світового господарства в найважливіших видах сировини. Відомо, що прогнози 70-х і навіть початку 80-х років передбачали значне збільшення потреб світового співтовариства в сировині і - як наслідок - виникнення реальної загрози для людства у зв'язку з вичерпаністю надр. На цей час припадає і найбільша кількість песимістичних прогнозів розвитку цивілізації, її колапсу, що публікувались у західній соціально-економічній літературі. Проте щойно згадані зміни світогосподарських зв'язків змусили переглянути прогнозні оцінки. Сьогодні дедалі більше прихильників точки зору, згідно з якою індустріальна цивілізація має досить шансів для подолання світової енергетичної кризи, вирішення глобальної сировинної та енергетичної проблем. Освоєння прогнозних і нетрадиційних ресурсів, повторне використання металів та іншої сировини значно сприятимуть забезпеченості людства мінерально-сировинними ресурсами.
Фактори, що визначають рівень забезпеченості мінеральною сировиною окремих країн і світового співтовариства в цілому, мають чітко окреслений економічний характер. У загальному вигляді економічною межею виснаження будь-якого виду сировини є такі витрати на видобування та переробку, перевищувати які суспільство з різних причин не буде. Ці причини, як і величина витрат, для різних країн неоднакові. Для розвинутих індустріальних країн рівень економічно обґрунтованих витрат визначається світовою ціною, яка разом з нормою прибутку утворює так звану елементарну ціну, що визначає найнижчу межу допустимих витрат. Проте вирішальну роль у формуванні рівня витрат відіграють розмір інвестиційного капіталу та місце мінерально-сировинного сектора серед інших галузей з огляду на його використання.
Для країн, що розвиваються, а також для більшості країн СНД, включаючи Україну, на даному етапі вирішальними для формування критичного рівня внутрішніх витрат стають розміри валютних надходжень і витрат в інших експортних галузях. Для країн, які не мають необхідної кількості власних запасів сировини, і в яких обмежені можливості імпорту, .суспільне необхідний рівень витрат визначається рівнем дефіцитності того чи іншого виду сировини й можливістю економіки здійснювати виробництво всередині країни.
Кожна із щойно згаданих причин може бути властива як окремим групам держав, що відрізняються рівнем техніко-економічного розвитку та значенням мінерально-сировинного сектора в економіці, так і всім іншим. Розумінню цих причин сприяє аналіз еволюції підходів до вирішення мінерально-сировинної проблеми окремими країнами - від первісного нагромадження капіталу і становлення індустріальної цивілізації до сучасних структурних змін у світовому господарстві.
У загальному вигляді забезпеченість країни мінеральною сировиною може бути зображена так:
D=Q+R+I = m + E,
де D - потреба економіки в паливі й сировині, яка, в свою чергу, складається з:
т - внутрішня потреба народного господарства;
Е - потреба в паливно-сировинних товарах для експорту;
Q - сировина й паливо, які отримує країна за рахунок власного мінерально-сировинного сектора;
R - сировина і паливо, що виробляються та використовуються з відходів;
I - мінеральна сировина, яку отримує країна із зовнішніх джерел.


ТЕХНОЛОГІЧНІ РЕСУРСИ
Важливу й дедалі зростаючу роль у розвитку сучасної індустріальної цивілізації відіграє технологія, або технологічні ресурси. Поняття "технологія" найчастіше розуміється як сукупність знань про впровадження або вдосконалення машин, обладнання виробництв, що забезпечує обробку, виготовлення, зміну стану, властивостей і форми сировини, матеріалів чи напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції. До цієї частини технології, яка інколи визначається як "Software", належать патенти, ліцензії, товарні знаки, технічні послуги у сфері дизайну, контролю й поліпшення якості, методів управління і маркетингових "ноу-хау". У структуру технології включається і "hardware", тобто сукупність засобів виробництва, яка необхідна для цих процесів та виробництва благ і послуг. У такому трактуванні технологія й технологічний прогрес виступають як ресурс, що має вирішальне значення для соціально-економічного розвитку, оскільки є основою сучасного розширеного відтворення в масштабах світового господарства.
Збільшення значення науки й техніки як одного з фундаментальних факторів становлення постіндустріальної цивілізації в сучасних умовах визначається не лише внутрішніми потребами окремих країн, а й тими якісними змінами в продуктивних силах світового співтовариства в цілому, які знаменують комплексне використання найновіших науково-технічних досягнень, широкомасштабну перебудову технічної бази певних галузей і секторів суспільного виробництва. На цій основі відбувається різке посилення інтенсифікації виробництва, праце- і матеріалозберігаючих тенденцій в економіці. У свою чергу, ці процеси викликають і викликатимуть у майбутньому серйозні зміни в міжнародному поділі праці і впливатимуть на внутрішній розвиток як промислово розвинутих країн, так і країн, що розвиваються.
Нині можна говорити про існування світового ринку технологій, формування якого припадає на другу половину 50-х - 60-ті роки XX ст. Якраз до цього часу обсяг міжнародних комерційних операцій у технології перевищив масштаби національного обміну. Згідно з даними Міжнародного валютного фонду, кількість країн, що обмінюються технологіями, від 1960 по 1995 р. збільшилась із 22 до 84, розширився національний склад і продавців, і покупців технологій. Істотно зріс і обсяг щорічних ліцензійних операцій, що наочно свідчить про зростаючу економічну роль цього виду товарів для всіх учасників обміну технологіями. За деякими оцінками, в розрахунку на одиницю затрат валютний ефект від реалізації технологічного ресурсу на світовому ринку набагато вищий від експорту звичайних товарів.
При цьому необхідно мати на увазі, що продаж технології дає можливість продавцю задовольнити широке коло економічних інтересів, які виходять за межі традиційного підходу, що полягає у зміні форми вартості товару. З точки зору покупця технології її економічний ефект також не є однозначним і дає можливість реалізувати різноманітні інтереси й мотиви. Йдеться про отримання покупцем не просто додаткових партій товару, а про новий елемент продуктивних сил. Саме цим пояснюється той факт, що технологічний обмін переважав і переважає над традиційними світогосподарськими потоками як товарів, так і грошових капіталів. Ці випереджаючі щорічні темпи приросту технологічного обміну відображають об'єктивну потребу в становленні нових систем продуктивних сил, впровадження в них технологічного компонента, що виконує дедалі зростаючу роль у світогосподарських зв'язках.
Основою міжнародного обміну технологіями, його форм і динаміки є загальноекономічний процес - насичення продуктивних сил новим, нетрадиційним елементом, що виник під впливом прогресуючого поглиблення суспільного поділу праці в умовах, коли розвиток продуктивних сил індустріальної цивілізації відбувається на науковій основі. Міжнародний обмін технологічними ресурсами стає одним із способів такого насичення, коли поділ праці у сфері науки й промислового освоєння результатів науково-дослідних та конструкторських розробок поглиблює спеціалізацію, а отже, й потребу в кооперації зусиль і капіталів різних країн.
Головними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси, є США, Японія та країни Західної Європи, зокрема члени ЄС. Проте останнім часом стрімко зростає кількість науково-технічних працівників і, відповідно, зміцнюються позиції у галузі високих технологій тих країн, які раніше належали до країн так званого "третього світу".
У 1994 р. загальний темп економічного зростання в країнах, що розвиваються, наблизився до 6%, що в три рази більше, ніж у США, Японії чи Західній Європі.
Це явище охопило значні райони "третього світу", особливо Південну Корею, Тайвань, Таїланд і Сингапур, у яких темпи зростання економіки досягали двозначних цифр протягом 80-х років. Дещо пізніше цей процес охопив кілька латиноамериканських країн та Індію.
Починаючи з 70-х років багато країн, що розвиваються, нагромаджували людський капітал набагато швидше, ніж на той час зростало їхнє населення. У 1970 р. на ці країни припадало менше третини випускників вищих навчальних закладів світу. Наприкінці 80-х років вони могли похвалитися більш як половиною випускників.
Чимало таких країн випереджають традиційних конкурентів у галузі науки, техніки, програмного забезпечення. Зокрема, Мексика готує стільки ж учених та інженерів, скільки Франція. Південна Корея випускає таких висококваліфікованих фахівців більше, ніж будь-яка країна Європи, крім Німеччини. Індія й Китай (кожна окремо) мають більше науковців та інженерів, ніж Франція та Німеччина разом. Майже 2/5 дисертацій на одержання наукових ступенів із технічних дисциплін у США захищають аспіранти з країн, що розвиваються, в основному з Азії.
Внаслідок зростання інтелектуальної еліти "третій світ" упевнено завойовує позиції у таких передових галузях промисловості, як, скажімо, напівпровідники. Затратила експлуатацію заводу напівпровідників у Східній Азії з її великими пропозиціями щодо робочої сили та наростаючим бізнесом приблизно вп'ятеро нижчі, ніж у Японії та США, й майже на третину - ніж у Європі.
Індія, де вдвічі більше інженерів-програмістів, ніж у Японії, а також у Німеччині, створила зростаючу індустрію програмного забезпечення, в якій зайнято понад 300 тис. чоловік. Компанії зі штаб-квартирами в Індії розробляють комп'ютерні програми, мікросхеми, а також специфікації комп'ютерів для кількох провідних американських фірм.
Найбільший вплив у цій сфері справляє Східна Азія. Країни цього регіону можуть похвалитися вищим рівнем грамотності, ніж у США. Південна Корея, яка 1960 р. була на рівні країн Африки південніше Сахари, за прогнозами, може обігнати до 2000 р. Англію у показниках ВНП.
Східноазіатські та латиноамериканські ринки вже мають важливе значення для багатьох американських експортерів, особливо виробників дорогих споживчих товарів і засобів виробництва, оскільки Японія та Європа переживають спад. За п'ять останніх років обсяг американського експорту в Мексику зріс майже втричі й ще більше прискорив зростання після утворення інтеграційного об'єднання "Нафта". Протягом 80-х років американський експорт у Сингапур, Тайвань та Гонконг зріс на 160%. Ці три "китайські міні-держави" нині є більшим ринком для США, ніж будь-яка європейська країна.
У цьому плані Україна нині переживає далеко не кращі часи. Глибока економічна та соціальна криза, що її зазнала Україна від початку 90-х років, призвела до того, що досить значний технологічний і науковий потенціал держави використовується несповна. Більше того, щорічно наукову сферу в Україні залишають 30 тис. учених та спеціалістів. Лише 1% промислових підприємств України займався освоєнням нових технологій.


ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ
Науково-технічна революція сприяла різкому зростанню ролі й такого ресурсу сучасного світового господарства, як інформаційний. Інформація як один з видів ресурсів, економічних по суті, зафіксована на матеріальних носіях наукових знань. На сучасному етапі суспільного розвитку інформатизація економіки та інших сфер життя стала центральним соціально-економічним процесом в усіх розвинутих країнах. Бази даних, суперкомп'ютери, волоконно-оптичні лінії зв'язку, персональні ЕОМ - усе це складові частини або елементи експлуатації інформаційних систем. Саме ця система стала основою формування нової моделі економічного зростання окремих країн, сприяла появі нової парадигми розвитку сучасної цивілізації.
"Країна, яка є лідером у світі по суперкомп'ютерах та штучному інтелекту,- писав журнал "Тайм",- буде тримати в своїх руках ключ до економічного та технічного розвитку в 90-ті й наступні роки". Інформація - це сукупність знань, даних про матеріальний і духовний світ, про закономірності й тенденції його розвитку. Вона позитивно впливає на зростання продуктивності праці, підвищення ролі ресурсозберігаючих технологій, поліпшення якості послуг. Західні вчені й спеціалісти, говорячи про соціальне значення інформації, вказують, що інформація - це не лише знання, а й влада.
Управління інформацією є, по суті, управлінням соціальними й економічними процесами. Через це проблеми розповсюдження інформації, широкого її використання набувають не лише суто економічного, а й політичного характеру як у межах окремої країни, так і на міжнародній арені. Інформаційні ресурси суспільства характеризують загальний рівень розвитку продуктивних сил і передусім самої людини. Тому не випадково, що найбільш жорстка конкуренція у світі в сучасних умовах відбувається саме у сфері науки, виробництва знань, бо лідерство у цій сфері в кінцевому результаті забезпечує лідерство і в усіх інших сферах діяльності, включаючи економічну та військову.
Уявлення про інформацію як економічний ресурс почало формуватися відносно недавно, в кінці 60-х років. Проте "ресурсом" у сучасному розумінні цього слова інформація стала лише останнім часом. І справді, сучасні уявлення про різні ресурси пов'язуються насамперед з їх крупномасштабністю і, як результат, з індустріальними методами роботи з ними. Відносно інформації таке становище склалося тоді, коли, по-перше, в суспільстві сформувалось її справді масове виробництво та використання і коли, по-друге, для подолання "інформаційних бар'єрів" були створені і впроваджені принципово нові види техніки для переробки, зберігання й передачі інформації. Якраз відтоді почало швидко формуватися ставлення до інформації як до економічного ресурсу.
Сфера практичної діяльності, в якій ЕОМ та інша техніка виступають засобами виробництва, а інформаційні ресурси - предметом праці, в останні десятиріччя перетворилась на самостійний і досить вагомий сектор економіки - інформаційний. Як і в інших сферах економічної діяльності, тут розвиваються процеси механізації й автоматизації, виникають види спеціалізації, кооперації і міжгалузевої взаємодії, формуються специфічна інфраструктура та адекватні їй прийоми і методи оцінки ефективності. Тому значна кількість робіт, пов'язаних з інформаційними ресурсами, може бути охарактеризована такими поняттями, які використовуються при оцінці інших ресурсів (наприклад, розробка, сортування, транспортування тощо).
Про зростаюче значення інформаційних ресурсів досить красномовно свідчить досвід Японії, де обсяг виробництва різних видів інформації у структурі ВНП складає близько 10%. Згідно з прогнозами експертів, за 1990- 2000 pp. середньорічні темпи приросту інформаційних послуг становитимуть приблизно 12,5- 14,5%, а їхня частка у валовому продукті наблизиться до 15%.
Багато питань, пов'язаних з інформаційними ресурсами, по суті, лише починають входити в науковий обіг, на що звертають увагу вчені - дослідники цієї сфери. Конкретна постановка питання про кількісну оцінку цих ресурсів і їхній зв'язок з іншими економічними категоріями ще чекають розробки й вимагатимуть спільних зусиль спеціалістів і вчених різноманітних галузей знань.
З економічної точки зору інформація - це: 1) вид економічної діяльності, її певна галузь; 2) фактор виробництва, ресурс; 3) певний товар; 4) суспільний здобуток; 5) елемент ринкового механізму; 6) фактор конкурентної боротьби.
Під інформаційними ресурсами на мікрорівні розуміють інформацію, яка є цінністю для підприємства і може дістати таку саму оцінку, як і інший матеріальний ресурс. Якщо ж розглядати інформаційні ресурси на мікрорівні, то вони виступають безпосереднім продуктом інтелектуальної діяльності найбільш кваліфікованої й творчо активної частини працездатного населення країни. Інакше кажучи, інформаційні ресурси ототожнюються, по суті, зі всією корисною інформацією, що її виробляє суспільство або світове співтовариство. Основу інформаційних ресурсів складають результати наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок (НДДКР), які дають змогу створювати наукомісткі вироби, використовувати технічні та наукові ідеї, зафіксовані в різних документах та виданнях. Як особливу частину виділяють активні інформаційні ресурси, тобто інформацію, доступну для автоматизованого пошуку, зберігання та обробки (програми, бази даних, бази знань, документи тощо) й для широкого користування. Ефективність використання інформаційних ресурсів визначається відношенням активної їх частини до загального обсягу інформаційних ресурсів.
У сучасному світі інформація ставиться в одну шеренгу з матеріальними та енергетичними ресурсами і розглядається як важливий фактор якісних змін у житті суспільства. При цьому в повній відповідності до реалій сучасної цивілізації виділяють два варіанти експлуатації інформаційних ресурсів: з одного боку, використання інформатизації у промисловості та соціальній сфері, а з іншого - перехід до високоорганізованих індустріальних методів здійснення самих інформаційних процесів. Отже, перетворення інформації в економічний ресурс привело до взаємопроникнення двох значних соціально-економічних процесів - індустріалізації інформатики та інформатизації суспільства, що створило важливі передумови для формування й реалізації нової моделі розвитку економіки і суспільства, становлення постіндустріальної цивілізації.
Про це свідчить як зростання обсягу інформаційних послуг в індустріально розвинутих країнах, так і кількість зайнятих у цій сфері. Так, у США частка зайнятих обробкою інформації в 80-ті роки складала 45% усіх найманих робітників. Згідно з деякими прогнозами, вона може досягти до 2000 р. 60% чи навіть 75%. У Японії розвиток інформаційного сектора йде більш швидкими темпами.
Середньорічне зростання обсягів інформаційного обслуговування там становить 17%. Якщо у 80-ті роки частка інформаційної індустрії в ВНП дорівнювала 6-7%, то до 2000 р. вона повинна збільшитися до 20,7%.
Незважаючи на відмінності окремих видів інформації (технічної, економічної, соціальної, політичної, культурної та ін.), усім їм притаманні загальні властивості, які визначають інформацію як особливий продукт людської діяльності поряд з матеріальними благами та послугами. У процесі використання інформаційних ресурсів вони не скорочуються, а навпаки, збільшуються. Невикористання веде до їх швидкого знецінення й старіння, а це, в свою чергу, призводить до втрати дієвої вартості і збуту даного виду ресурсів. Тому найважливішою вимогою до інформації є її своєчасність. В умовах інформаційної революції першою і необхідною умовою існування інформаційних ресурсів є їх постійне оновлення, розширене відтворення. Найменша затримка країни в нагромадженні та оновленні інформації призводить до її відставання, втрати лідируючих позицій на світовому ринку.
Становлення й розвиток інформації як ресурсу - процес історичний. Він почався з виникнення людини і суспільства. Обмежені фізичні можливості людини щодо нагромадження, запам'ятовування та передачі знань викликали появу й розвиток технічних засобів масової інформації і зв'язку. Найбільш знаменні етапи на шляху розвитку інформатизації суспільства - це поява писемності, книгодрукування, пошти, періодичної преси, телефону, телеграфу, фотографії, звукозапису, радіо, телебачення, відеозапису. Революційне значення для розвитку інформаційної індустрії мало створення кібернетичних машин. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяв запровадженню ЕОМ в усі сфери людської діяльності - від військового бізнесу до охорони здоров'я, від мікробіології до освоєння космічного простору. Про розвиток ринку електронно-обчислювальної і комп'ютерної техніки досить красномовно свідчать статистичні дані США, де за три останні десятиріччя кількість ЕОМ збільшилась з 700 штук до більш як 4 млн. Проте попри, здавалось би, неосяжність інформаційних ресурсів індустріальної чи постіндустріальної цивілізації в розрахунку на одного жителя планети припадає всього Декілька сот мільйонів знаків інформації, або ж, простіше кажучи, декілька книг середньої величини.
В останні роки у промислово розвинутих країнах сформувався електронно-інформаційний комплекс (ЕІК), структурними елементами якого виступають:
1) різні корпорації (концерни), які виробляють електронно-обчислювальну, кіно-, радіо-, відеотехніку, поліграфічне обладнання, засоби зв'язку;
2) приватні, державні та змішані інформаційні й рекламні агентства, газетно-видавничі концерни, інформаційні центри, наукові заклади, консалтингові та інжинірингові фірми;
3) державні органи, установи та відомства, які займаються збиранням, обробкою та розповсюдженням інформації (статистичні органи, патентні відомства та ін.).
Швидке зростання обсягів інформаційних ресурсів людства викликає докорінні зміни в житті людини, її психології. Нові можливості, що їх відкриває інформатизація суспільства, сприяли розробці різних теорій, підходів, проектів щодо перспектив розвитку людської цивілізації в наступному тисячолітті, найбільш-поширеними серед яких є теорія "інформаційного суспільства" А. Тоффлера та "постіндустріального суспільства" Д. Белла.

ТРУДОВІ РЕСУРСИ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Розгляд ресурсного потенціалу сучасної індустріальної цивілізації буде неповним без аналізу трудових ресурсів. У матеріалах та документах статистичних служб різних країн при аналізі й плануванні трудових ресурсів використовуються такі поняття, як "населення", "трудові ресурси", "економічно активне населення" (зайняте і незайняте у виробництві), "непрацездатне населення". Категорія "трудові ресурси" не має досить чіткого визначення порівняно з категорією "населення". Під трудовими ресурсами розуміють частину населення, яка досягла необхідного фізичного розвитку, розумових здібностей і знань для праці у народному господарстві. Останнім часом у літературі часто трапляється поняття "людський капітал" (Human capital), яке зі складу трудових ресурсів виділяє найбільш підготовлену частину для участі в сучасному виробництві. Масштаби трудових ресурсів характеризують потенційну масу живої праці, або ж "запас" робочої сили, яким володіє суспільство для задоволення своїх потреб. Економічно активне населення-це частина працездатного населення, зайнята суспільно корисною працею, яка дає їй доход, необхідний для відтворення самої себе. До структури економічно активного населення включаються особи найманої праці, власники підприємств, члени сімей, що допомагають підприємцям. Частка економічно активного населення залежить від частки працездатних в усьому населенні, а також від ступеня зайнятості окремих вікових груп. Термін "економічно активне населення" використовується у міжнародній системі понять, але в багатьох країнах він статистичне чітко не визначений. Часом в економічних виданнях "економічно активне населення" (economicaly active population) і "робоча сила" (labour force) вживаються як синоніми і часто ототожнюються з трудовими ресурсами, що дещо ускладнює аналіз статистичних даних цих понять.
Статистика промислово розвинутих країн включає до економічно активного населення громадян віком від 15 років, тоді як у країнах, що розвиваються, - із 12- 14 років, а в окремих африканських країнах - навіть із шестирічного віку. Ця частина населення у промислово розвинутих країнах складає трохи більше 45%, у країнах, що розвиваються, даний показник у середньому трохи менший від 40%. Прогнози показують, що до 2000 р. усе населення землі досягне приблизно 6,2 млрд чоловік, у тому числі економічно активне населення буде сконцентроване переважно в країнах "третього світу" (приблизно 1,9 млрд чоловік), а в індустріально розвинутих країнах у результаті старіння населення ця частка скорочуватиметься. На кінець 80-х - початок 90-х років у галузях матеріального виробництва всього світу було зайнято 1360 млн чоловік, з яких 140 млн - у промислово розвинутих країнах Заходу, 650 млн - у країнах, що розвиваються. У США в цій сфері працювали 37 млн, Західній Європі - 66 млн та в Японії - 26 млн чоловік.
В останні десятиріччя демографічна ситуація на Заході, а також у деяких державах СНД, у тому числі в Україні, характеризується тривожними тенденціями. Йдеться про те, Що в окремих країнах населення збільшується або повільно, або ж не зростає зовсім. Чисельність населення України від 01.01.1994 p. по 01.0.1.1996 p. зменшилась із 52,1 млн чоловік до 51,3 млн, або на 1,5%. Таке зниження є наслідком як природного, так і міграційного руху населення. Крім того, помітна й така небезпечна тенденція - збільшення кількості "міні-сімей", тобто сімей, що складаються з однієї особи (Франція - одна з лідерів). З індустріальне розвинутих країн США - єдина держава, де населення стабільно збільшується, причому не лише за рахунок природного приросту, а й в результаті притоку іммігрантів, який на кінець 80-х років становив у середньому 600 тис. чоловік у рік. Найбільш високі темпи приросту населення (природного) спостерігаються в країнах "третього світу", про що свідчить таблиця 1.
Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при збереженні його "омолодженої" вікової структури (майже 34% людей у віці до 15 років) форсують збільшення масштабів трудових ресурсів. Це призводить до необхідності створення нових робочих місць з метою ліквідації часткового чи повного безробіття (до 2000 р. потрібно створити майже 1 млрд робочих місць). Розрахунки експертів Міжнародної організації праці (МОП) показують, що для задоволення потреби в зайнятості й ліквідації безробіття до 2025 р. на планеті необхідно щорічно додавати 50 млн робочих місць, в тому числі 40 млн - у країнах, які розвиваються.

регіони

Населення (млн.чол)

Темпи приросту

1960

1970

1980

1985

1986

1980-1985

Увесь світ

3019

3693

4450

4837

4917

1,7

Африка

280

361

479

555

572

2,9

Латинська америка

217

283

361

405

414

2,3

Азія ( без Китаю)

1371

1367

1470

1637

1772

2,2

Океанія

3,1

3,9

5,0

5,6

5,8

2,4

Однак такі оцінки не дають підстав для оптимізму, оскільки зробити це практично неможливо з багатьох причин, однією з яких є НТР. Відомо, що науково-технічна революція, крім позитивних результатів, має й негативні, один з яких - зростання безробіття внаслідок витіснення живої праці. Так, у Японії кожний робот позбавляє роботи трьох-чотирьох чоловік. У Франції, за прогнозами уряду, до 2000 р. запровадження мікроелектроніки призведе до скорочення чисельності промислових робітників на 40%, а службовців - на 1/3 (1994 р. у цій країні безробіття складало 9- 10%). Згідно з даними МОП, найбільш гостро від безробіття страждають Іспанія, Болівія та Пуерто-Ріко, де більше 20% активного населення - безробітні. Так, в Іспанії за 1974- 1985 pp. було ліквідовано майже 2 млн робочих місць, і безробіття охопило 21% економічно активного населення.
Перехід до ринкових відносин країн Східної Європи та держав СНД відбувається на тлі спаду виробництва, структурної перебудови економіки та супроводжується зростанням безробіття і, як наслідок, збільшенням еміграційних процесів. Уже 1991 р. рівень безробіття складав від 3% (Румунія) до 12% (Болгарія, Польща) економічно активного населення при середньому показникові в 7% у країнах ОЕСР. Згідно з оцінками, рівень безробіття в країнах Східної Європи буде збільшуватись і найближчим часом досягне 15%, що, в свою чергу, створить критичну масу нестабільності в. суспільстві. Перші кроки до ринку в країнах СНД викликали зростаючу нестійкість зайнятості, збільшення масштабів вивільнення робочої сили. В 1994 р. у Росії нараховувалось 223,7 тис. безробітних, які були офіційно зареєстровані. Проте справжня чисельність їх значно більша і, згідно з даними Комітету по зайнятості, зросла в Росії в 1995 р. від 7 до 10 млн чоловік. Подібна тенденція спостерігається в Україні та інших державах СНД. Згідно з даними Міністерства праці України, у 1996 р. у нас було офіційно зареєстровано 468,9 тис. безробітних, що в 5,7 раза більше, ніж у 1993 р. За неофіційними даними, приховане безробіття (неоплачувані відпустки, скорочений робочий тиждень тощо) в країні досягло 7 млн чоловік.
Науково-технічна революція "сприяла" розвиткові й таких явищ, як плинність кадрів, міжнародна (міждержавна) міграція робочої сили і, зокрема, науково-технічної інтелігенції. Сьогодні "зарубіжний внесок" інтелектуальної еліти в розвиток знань світового співтовариства настільки високий, що про нього можна говорити як про новий феномен. Сучасна система транспорту і зв'язку, розгалужена інформаційна інфраструктура, трансграничний характер багатьох економічних процесів, численні міжнародні, міжурядові та суспільні організації створили матеріальну й правову основу для інтенсифікації міграційних потоків. Але у 50- 60-ті роки міжнародна міграція висококваліфікованих кадрів (brain drain) відбувалась головним чином серед промислово розвинутих країн Заходу, у 60- 70-ті цей процес іде по лінії "Південь - Північ", тобто відплив науково-технічних кадрів та спеціалістів проходить головним чином з країн, що розвиваються, в розвинуті країни, а від середини 80-х років виникає новий емігрантський потік кваліфікованих кадрів - з СРСР і країн Східної Європи. Його поява знаменує третій етап "відтоку умів". Лише з 1986 по 1990 р. із країн Східної Європи та республік колишнього Союзу до США й країн Західної Європи виїхало приблизно 1,3 млн чоловік, спеціалістів серед яких 25- 30%.
Міграційні зв'язки України з далеким зарубіжжям останнім часом пожвавилися. Так, у 1987 р. в Україну з-за кордону прибуло 40 тис. і вибуло 34 тис., а в 1991 p.- відповідно 47 тис. і 74 тис. чоловік. Іммігрантів у республіці представляють робітники й службовці, що прибувають на роботу за контрактами (на початок 1995 р. їх налічувалось більше 20 тис., з них 1/3 - в'єтнамці), представники ділових кіл та ін. Щодо еміграції робітників із України на Захід, то їхня загальна кількість, незважаючи на жорсткі заходи індустріально розвинутих країн до мігрантів з країн СНД, зростає і може найближчим часом досягти 100 тис. чоловік у середньому за рік. В останні роки в Україні (і не лише в ній, а й в інших республіках колишнього Союзу) має місце таке явище, як нелегальна міграція. Найближчим часом, за багатьма прогнозами, поряд із безробіттям та зростаючою злочинністю на нашу країну вихлюпнеться "дев'ятий вал" нелегальних мігрантів із так званого "третього світу", котрі у пошуках ліпшого життя використовують територію України як своєрідний трамплін для подальшого проникнення у західноєвропейський "рай". У 1993 р. кількість нелегальних мігрантів в Україні, затриманих на кордоні, становила 17 тис., а за шість місяців 1994 р. ця цифра сягнула 9 тис.
Масові притоки і витоки мігрантів дестабілізуюче впливають на соціально-економічні й політичні процеси як у країнах, що приймають мігрантів, так і в країнах, що їх втрачають. Цей третій етап міграції внаслідок його масштабності загрожує перетворитися на "еміграційний бум", який стосуватиметься всього світового співтовариства й усієї системи міжнародних економічних відносин.
Таким чином під впливом НТР відбуваються не лише кількісні, а й якісні зміни в "людських ресурсах", або "людському капіталі" сучасної індустріальної цивілізації. В умовах загального підвищення наукомісткості виробництва наукові знання, "ноу-хау", кваліфікація, організаційні принципи набувають вирішального значення для економічного прогресу.

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНІ РЕСУРСИ СУЧАСНОГО СВІТУ
Посилення інтернаціоналізації господарського життя, зростання міжнародної торгівлі породили потребу у постійно зростаючій масі фінансово-кредитних ресурсів. У широкому розумінні слова вони є специфічною формою виробничих відносин, підсистемою економічного базису з певною регулюючою основою, видом економічних відносин. У більш вузькому значенні термін "фінанси" (лат. finantia - платіж) спочатку означав завершення розрахунків (платежів) у грошових відносинах між населенням і державою, а потім розповсюдився як на всі платежі на користь держави й різноманітних державних інститутів, так і на грошові операції по відкупах та чеканці монет. Із встановленням контролю й регламентації з боку держави термін "фінанси" використовується для характеристики сукупності грошових відносин, пов'язаних із системою державних доходів і витрат. З цієї точки зору фінансові ресурси поділяються на фінансові ресурси держави та фінансові ресурси підприємств, фірм, організацій.
Фінансові ресурси держави - це грошові засоби, які утворюються в процесі розподілу й перерозподілу частини вартості валового національного продукту та національного доходу в грошовій формі й призначені для задоволення суспільних потреб. Склад і структура фінансових ресурсів, напрямки їх використання визначаються фінансовою політикою держави, зміна якої призводить до змін у формуванні й використанні фінансових ресурсів. Фінансові ресурси бувають як централізованими, так і децентралізованими. Централізовані фінансові ресурси сконцентровані головним чином у державних бюджетах країн, різноманітних фондах (пенсійних, соціального страхування і т. п.), а децентралізовані перебувають у розпорядженні підприємств, фірм, компаній, об'єднань та організацій.
Використання як централізованих, так і децентралізованих фінансових ресурсів держави визначається сукупністю економічних, соціальних, політичних та інших факторів і реалізується шляхом певної фінансової політики.
Особливостями фінансових ресурсів за сучасних умов є те, що вони активно використовуються для нагромадження капіталу, який багато в чому задає темпи економічного зростання в світовому господарстві, впливають на реалізацію суспільного продукту та відтворення робочої сили. У країнах з розвинутою ринковою економікою у 80-ті роки спостерігались зростання й інтенсифікація частки інвестицій у ВНП, що зумовило темпи їхнього економічного зростання. Так, у Японії в 1989 р. частка інвестицій у ВВП становила 23,5%, а на початку 90-х років - уже 25, у ФРН - 24,5, США - 15%. Крім цього, фінансові ресурси світове співтовариство через бюджети держав використовує для розвитку економічної і соціальної інфраструктури, охорони навколишнього середовища як на національному, так і глобальному рівнях. Особливу роль фінансові ресурси відіграють у розвитку НДДКР. На початку 90-х років частка держави у фінансуванні фундаментальних досліджень, які визначають стратегічні напрями науково-технічного прогресу країни, становила від 15 до 65% витрат.
У цілому в країнах із розвинутою ринковою економікою фінансові ресурси, що акумулюються й перерозподіляються державою і які пов'язані з її економічними функціями, складають 10- 15%. Частка державних видатків у ВВП в усіх країнах світу за останні три десятиріччя мала тенденцію до збільшення, про що свідчить таблиця 2.
Отже, однією з характерних особливостей фінансових ресурсів сучасного світового господарства є те, що в їх формуванні та розподілі дедалі помітнішу роль відіграє держава. Вона активніше й активніше втручається у сферу міжнародних валютних, фінансових, кредитних відносин та товарного обміну. Завдяки їй фінансові ресурси втягуються у процес розширеного відтворення, сприяють розвиткові внутрішнього й розширенню зовнішнього ринку, впливають на розвиток світової економіки в цілому.
З поняттям "фінансові ресурси" тісно пов'язані поняття "кредит" та "кредитні ресурси". В економічній літературі вони дуже часто використовуються як єдине ціле, хоча й мають кожне власний зміст. Кредит визначається як рух позичкового капіталу, як економічна категорія, що віддзер-
калює певну систему економічних відносин між суб'єктами господарської діяльності на локальному, регіональному та глобальному рівнях, тобто охоплює всю світову економіку. Кредитні ресурси - це сукупність позичкових капіталів у грошовій чи товарній формі. При допомозі кредитних ресурсів відбувається перерозподіл капіталів у світовому господарстві. Функція перерозподілу здійснюється через світову банківську систему, яка акумулює грошові засоби держав, приватних осіб та різноманітних фірм. Тому кредитну систему в літературі визначають ще й як сукупність фінансово-кредитних установ та органів контролю і нагляду за їхньою діяльністю.

Таблиця 2. Частка державних видатків у ВВП у країнах світу ( %)

Країни

Роки

1960

1970

1980

1990

1994

США

28,8

32,7

35

36,1

36,7

Японія

19

19,3

32,4

31,5

31,9

ФРН

35,6

38,6

48,3

46

49,2

Франція

37

38,9

46,4

49,9

51,1

Великобританія

34,2

39,2

45,4

39,8

41,8

Середні показники по країнах ЄС

34,2

38,2

47,8

49

49,1

Середні показники по країнах ОЕСР

29,6

32,7

40,2

43,2

44,2

За належністю до тієї чи іншої країни кредити поділяються на національні та іноземні, або ж міжнародні. Останнім часом кількість іноземних банків у західних країнах зростала високими темпами. Лише у Великобританії наприкінці 80-х років нараховувалось 450 іноземних банків - рекордна кількість. Характерною особливістю розвитку фінансово-кредитної системи сучасної цивілізації є продовження процесу концентрації і транснаціоналізації банківського капіталу, поява й розвиток транснаціональних банків. Наприкінці 80-х років ресурси провідних банків Західної Європи та США перевищили рівень у 150 млрд дол., а японських банків - у 200 млрд дол. Швидке зростання ресурсів дає змогу банківським установам збільшувати обсяги активних операцій. Особливо це помітно на прикладі великих комерційних банків Західної Європи, США та Японії. Активи ста наймогутніших банків наприкінці 80-х років досягли майже 11 трлн дол., з яких 92% припадали саме на західноєвропейські, американські і японські банки.
Від середини 80-х років відбувається процес перетворення Японії на фінансову наддержаву. Японські банки надали 25% кредитів всього західного світу. Згідно з деякими оцінками, невдовзі чисті зарубіжні активи Японії зможуть досягти 558 млрд дол. Нині ця країна перетворилася на найбільшого кредитора сучасного світу. Перетворення Японії у важливий міжнародний фінансовий центр віддзеркалюється у значенні Токійської фондової біржі. Наприкінці 80-х років по обороту та вартості цінних паперів, які котирувалися тут, ця біржа поступалася лише Нью-Иоркській (80% її обороту), а загальна вартість акцій досягла 300 трлн єн. Продовжують посилюватись і позиції японських банків у світовій фінансово-кредитній системі, які посідають перші шість місць серед найбільш відомих банків світу. Із 25 найбільших банків світу 16 - японські.
Значну роль у концентрації фінансово-кредитних ресурсів сучасного світового господарства відіграють міжнародні фінансові організації, зокрема, Міжнародний валютний фонд (МВФ) та Світовий банк (МБРР). Створений 1945 р. відповідно до Бреттон-Вудської угоди, МВФ перетворився на провідну міжнародну фінансово-кредитну організацію, членами якої є більш як 150 країн (1991 р. - 156. членів), а загальна сума фінансових ресурсів складала наприкінці 1991 р. 91,2 млрд спеціальних позичкових прав (SDR). Найбільшу частку в цьому фонді мають США (17,9 млрд SDR), Великобританія (6,2 млрд), ФРН (5,4 млрд). Капітали Світового банку наприкінці 80-х років складали майже 70 млрд SDR і використовувалися для надання позик країнам Західної Європи, країнам, що розвиваються, а останнім часом і країнам, що утворилися на терені колишнього СРСР. Фінансові взаємовідносини України з близьким та далеким зарубіжжям перебувають у гостро критичному стані. Всього Україна вже винна близько 9 млрд доларів США. За попередніми підрахунками нагальна потреба України в кредитних ресурсах - близько 5 млрд доларів, їх могли б надати МВФ, Світовий банк, Європейський банк реконструкцій та розвитку, інші міжнародні організації. Але надання такої допомоги цими організаціями вимагає рішучого проведення економічних реформ в Україні. Реалізація реформ може досить швидко привести до отримання кредитів на пільгових умовах і під низький відсоток на початку програми 350 млн дол. (МВФ), потім щорічно (відповідно): 1 млрд дол., 1 млрд дол., понад 1 млрд дол.
Крім згаданих, до міжнародних фінансово-кредитних інститутів, що акумулюють значні кредитні ресурси, належать Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Банк Міжнародних розрахунків (БМР), а також деякі банки регіональної спеціалізації (Африканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку та ін.).
Отже, ресурсний потенціал сучасного світу є певною сукупністю елементів, співвідношення між якими і значення яких для розвитку світової економіки непостійні. Під впливом об'єктивних факторів роль деяких видів ресурсів зростає, інших, навпаки, знижується, з'являються і будуть з'являтися в майбутньому нові, досі невідомі ресурси, які, можливо, відіграватимуть вирішальну роль у подальшому прогресивному розвиткові нашої цивілізації.