Паралізовані підприємства


Реферат >> Астрономия

Паралізовані підприємства

Змiст

Державна підтримка нежиттєздатних підприємств призводить до зростання і прямих бюджетних витрат, і різноманітних форм прихованих субсидій. Дія таких обставин створює загрозу функціонуванню бюджету країни 3

Кризи неплатежів між підприємствами, якщо її оцінювати співвимірно з масштабами та темпами зростання заборгованостей з податків та заробітної платні, насправді не існує. Великі суми взаємних боргів підприємств спричинені високим природним рівнем торговельного кредиту в Україні. Підприємства вже навчилися розрізняти покупців, і не допускають нагромадження боргів, що ніколи не будуть сплачені. Головним чинником створення та зростання поганих боргів, насамперед, перед бюджетом та працівниками, є політика держави. Лише запровадження жорстких бюджетних обмежень через банкрутство та закриття неефективних підприємств, зменшення податкового тиску та лібералізація економічного режиму дозволять зменшити заборгованості в економіці України та досягти стабільного економічного розвитку 21

Американські дослідники в середині 1998 року назвали економіку Росії “віртуальною економікою”, тобто фактично впровадили новий термін, абсолютно придатний і для України. Віртуальна економіка базується на оманливому уявленні про всі найважливіші економічні параметри, оскільки не оперує реальними грошима та реальними цінами. Віртуальна економіка має глибокі корені та користується широкою підтримкою громадськості. У короткостроковій перспективі руйнація такої економіки не вигідна нікому, проте в довгостроковій перспективі цей кардинальний крок матиме благотворний ефект 41

Економісти київського представництва Гарвардського інституту міжнародного розвитку застосували новий підхід до аналізу наслідків приватизації в Україні. Дослідники відмовилися від порівняння результатів діяльності державного та колективного сектору за валовими виробничими показниками на користь показників ефективності роботи підприємств. Аналіз офіційних даних за 1995—1997 роки засвідчив, що недержавні підприємства в Україні працюють з більшою рентабельністю і ефективніше використовують працю та капітал 59

Нежиттєздатні підприємства розбалансовують бюджет

Інна ЛУНІНА, Міжнародний центр перспективних досліджень

Державна підтримка нежиттєздатних підприємств призводить до зростання і прямих бюджетних витрат, і різноманітних форм прихованих субсидій. Дія таких обставин створює загрозу функціонуванню бюджету країни

Доходи бюджетів України швидко знижуються. Важлива причина цього явища — зростання боргів перед бюджетом. Заходи уряду з подолання проблеми не дають ефекту

Особливістю підготовки бюджету України на 1999 рік стали гострі дискусії щодо бюджетних доходів та можливостей їх збільшення. Зараз доходів не вистачає навіть на поточні витрати на заробітну платню і соціальні виплати. За 11 місяців 1998 року доходи бюджетів України знизилися до 26,7% ВВП, хоч ще в 1997 році вони становили 30,4% ВВП.

Одна з причин зниження бюджетних доходів — стрімке зростання заборгованості підприємств з податків і обов’язкових платежів. За 9 місяців 1998 року недоплата до бюджету та Пенсійного фонду зросла більше ніж на
6,6 млрд. грн., що становить 9,5% від ВВП за цей період.

Усі спроби уряду збільшити доходи бюджетів та Пенсійного фонду і зменшити заборгованість підприємств перед бюджетом (через списання і реструктуризацію боргів, надання кредитів, проведення взаємозаліків, здійснення спеціальних заходів щодо зменшення недоплати) не дають результатів. Ситуація, яка склалася, дає підстави твердити, що проблеми бюджетів України не можливо розв’язати без реструктуризації державних та колишніх державних підприємств і припинення їх субсидування.

Прострочена заборгованість перед державою зростає швидше за всі інші борги. Фактично взаємні борги підприємств, насамперед перед постачальниками енергоносіїв, концентруються в боргах бюджету

Взаємні борги підприємств
перетворюються на борги бюджету

За станом на 1 жовтня 1998 року прострочена заборгованість із платежів до бюджету, позабюджетних фондів та із соціального страхування, за даними Держкомстату, досягла 17 млрд. грн. Неплатежі загалом стали масовим явищем в українській економіці, однак прострочена заборгованість перед державою зростає швидше, ніж загальна сума простроченої взаємної заборгованості підприємств.

Загрози для бюджету через відсутність структурних змін на підприємствах

1. Нереальність бюджету:

(а) завищення планового рівня доходів бюджету як наслідок неплатежів, оскільки:

  • неконкурентоздатні підприємства неплатежами до бюджету покривають свої збитки;

  • ефективні підприємства неплатежами до бюджету компенсують дебіторську заборгованість своїх неконкурентоспроможних споживачів;

  • внаслідок завищення цін реалізації через ризик неплатежів підприємства одержують “фіктивні” доходи, з яких ніколи не буде сплачено податків;

  • підприємства, здатні платити податки, йдуть у тінь через нерівні умови конкуренції, порівняно з підприємствами, які отримують прямі та непрямі субсидії (пільги, можливість відстрочення і списання податків);

(б) завищення планових видатків бюджету внаслідок ілюзії високих доходів, що призводить до:

  • збільшення кредиторської заборгованості бюджетних установ;

  • збереження непосильної для бюджету мережі бюджетних установ;

  • надмірного зростання витрат на управління;

  • відсутності стимулів для ефективного використання бюджетних коштів.

2. Погіршення якості витрат внаслідок взаємозаліків:

  • збільшення витрат через неринкове ціноутворення;

  • додаткові витрати з розподілу і реалізації продукції;

  • неможливість суспільного контролю за витратами.

3. Необхідність фінансування прямих витрат для надання державної підтримки підприємствам.

4. Додаткові витрати на формування держрезервів, що використовуються для кредитування нежиттєздатних підприємств. Неповернення цих товарних кредитів.

5. Втрата майбутніх бюджетних доходів через високе податкове навантаження на сумлінних платників податків.

Протягом останніх двох років питома вага простроченої заборгованості в загальній сумі взаємної заборгованості підприємств України була досить стабільна (близько 75%), тоді як у заборгованості підприємств з податків і обов’язкових платежів частка простроченої заборгованості зросла з 68% на 1.01.1997 р. до 82,5% на 1.10.1998 р. Частка простроченого боргу перед державою в загальній сумі простроченої заборгованості підприємств швидкими темпами наближається до 20%. Отже, взаємні борги підприємств дедалі більше концентруються в боргах бюджету.

Динаміка простроченої кредиторської
заборгованості підприємств України

01.01.1997=100

Джерело: Держкомстат, розрахунки автора

Однак за структурою неплатежі до бюджету неоднорідні. Виходячи з особливостей поведінки підприємств-неплатників їх можна розділити на декілька груп:

  • неплатежі галузей з великою кількістю постійно збиткових підприємств, що неплатежами фактично компенсують кошти, яких бракує для їх функціонування. Ці неплатежі держава рано чи пізно списує. Зараз, як і в минулі роки, такі підприємства функціонують незалежно від критеріїв ефективності. За допомогою неплатежів підприємства таких галузей de facto відшкодовують ті кошти, які вони раніше отримували у вигляді прямих бюджетних субсидій. До цієї групи можна віднести підприємства традиційно “пріоритетних” галузей (наприклад, вугільної, сільського господарства);

  • неплатежі просто збиткових підприємств, які в принципі можуть встати на ноги. Однак, за чинної в Україні податкової системи, частина податків є прив’язана до елементів витрат, тому цю заборгованість перед бюджетом обумовлює недосконалість системи оподаткування. Такі підприємства могли б покривати свої витрати, якби більшою мірою орієнтувалися на попит, потреби ринку.

  • заборгованість потенційно рентабельних підприємств — виробників “універсальних товарів”, насамперед електроенергії та газу, що потрібні всім і тому найбільше ліквідні за умов поширення бартеру1. Частка підприємств Держнафтогазпрому та Міненерго в загальній сумі недоплат до бюджету в І-му
    півріччі 1998 року становила відповідно 23,8% і близько 10%. Така ситуація складається внаслідок дії обставин, за яких неплатежі слабких підприємств врешті-решт нагромаджуються в заборгованості виробникам або постачальникам газу й електроенергії. Борги за ці універсальні товари досягають таких величезних розмірів, що їхні виробники для забезпечення своєї життєдіяльності змушені неплатежами до бюджету компенсувати дебіторську заборгованість своїх споживачів-неплатників.

Найважливішою причиною заборгованостей підприємств усіх груп є урядова підтримка державних та колишніх державних підприємств, що дозволяє їм не реагувати на зміну ринкових умов і створює сприятливий грунт для зростання неплатежів та бартеру.

Ринок — це жорсткі
бюджетні обмеження

За нових умов державні підприємства мали пристосуватися до жорстких бюджетних обмежень, властивих ринковій економіці. Проте переходу від м’яких до жорстких обмежень не сталося: держава захистила підприємства
від ринку

Під час трансформаційних процесів велика частина колишніх державних підприємств мусила так змінити свою структуру та інвестиційну політику, щоб мати змогу гнучко пристосовуватися до змін попиту й умов збуту продукції, ринкових цін і умов конкуренції, а отже, забезпечити передумови для довготривалого економічного зростання. Основна ідея реструктуризації підприємств — створення конкурентоздатних виробництв і зміна поведінки підприємств через запровадження жорстких бюджетних обмежень, властивих ринковій економіці2. Як відомо, ринкова економіка має такі принципові особливості:

  • у процесі виробництва і розподілу товарів діє механізм цін; товар отримує лише той, хто може і готовий заплатити потрібну ціну. Інші економічні суб’єкти із споживання вилучаються;

  • виробляються лише ті товари, ціна яких (принаймні в довгостроковій перспективі) перевищує витрати. Отже, співвідношення доходів і витрат для будь-якого підприємства — це питання його існування;

  • кількість товару, якою може володіти економічний суб’єкт, залежить від його купівельної здатності, тобто бюджетного обмеження.

Отже, поведінку підприємства в ринковій економіці, свободу його дій визначають ринкові ціни та співвідношення доходів і витрат, тобто жорсткість його бюджетних обмежень. Саме ця особливість принципово відрізняє ринкову економіку від економіки соціалістичної.

У командній соціалістичній економіці підприємства працювали за умов м’яких бюджетних обмежень. Такі бюджетні обмеження були лише відображенням бухгалтерського співвідношення доходів і витрат підприємств і по суті не мали ніякого значення для життєдіяльності цих економічних суб’єктів. Планово-збиткові підприємства стали нормальним явищем3. Наявність збитків не змінювала поведінки підприємств, оскільки не призводила до катастрофи, а доходи самі по собі не давали серйозних переваг. Існування підприємства залежало не від цін і витрат, а від рішень директивних органів і безлічі суб’єктивних чинників. Якщо діяльність підприємства визнавали необхідною (“з народногосподарської точки зору”), то кошти на поточні витрати й інвестиції надавали або у формі банківських кредитів, або за рахунок внутрішньогалузевого перерозподілу коштів, або з бюджету. Централізація в бюджеті країни великої частини національного доходу створювала широкі можливості для підтримки підприємств “пріоритетних” галузей економіки.

По суті, до теперішнього часу реструктуризація більшості підприємств (у сенсі переходу від м’яких до жорстких бюджетних обмежень) не відбулася. Незважаючи на проголошений урядовий курс на проведення ринкових реформ, підприємства далі можуть впливати на рівень цін та умови оподаткування і розраховувати на державні субсидії.

Нежиттєздатні підприємства далі працюють, не реагуючи на зміни попиту. Існує стійка тенденція зростання собівартості та збільшення залишків готової продукції, дедалі більше підприємств стають збитковими. Проте, замість запровадження майнової відповідальності в разі невиконання угод, держава почала практикувати різні форми прямого і непрямого субсидування підприємств

Потенційні банкрути домоглися збереження м’яких бюджетних
обмежень

Істотне зменшення попиту на продукцію українських підприємств відбулося ще в 1991—1992 роках. Зміни попиту на більшість товарів можна було спостерігати і на внутрішньому ринку, і на традиційних зовнішніх ринках збуту. Після появи імпортних товарів і лібералізації цін українська продукція, через її низьку якість і високу ціну, яку зумовлювала недосконала структура витрат підприємств, стала неконкурентоспроможною на внутрішньому ринку та в країнах колишнього Союзу. Особливо різко впав попит на продукцію виробничо-технічного призначення (зокрема машинобудування та інших оборонних галузей), орієнтовану на потреби всього колишнього Радянського Союзу.

У ринковій економіці підприємства (через жорсткість своїх бюджетних обмежень) змушені реагувати на зміни попиту: змінювати асортимент, поліпшувати якість, знижувати ціни на свою продукцію, раціоналізувати рівень і структуру витрат. Поведінка багатьох постсоціалістичних підприємств України за аналогічних обставин виявилася іншою. Підприємства далі працювали, не реагуючи на зміни попиту та умов збуту. Частка готової продукції і товарів у структурі матеріальних обігових коштів у промисловості в 1992 році збільшилася до 21%, а в 1993-му – до 31%, порівняно з 13% в 1989 році. Але ані в
1992—1993 роках, ані пізніше реальна загроза існуванню неконкурентоспроможних державних і колективних підприємств не виникала4.

Частка готової продукції і товарів
у структурі матеріальних обігових коштів
у промисловості України

%

Джерело: Держкомстат

І досі підприємства не навчилися реагувати на сигнали ринку. Далі існує стійка тенденція зростання собівартості, збільшення залишків готової продукції і запасів товарно-матеріальних цінностей:

  • на кожному четвертому із 100 підприємств — найбільших боржників перед бюджетом у І-му півріччі 1998 року залишки готової продукції становили більше ніж 20% обсягу виробництва за цей період, а на 17 підприємствах цей показник навіть сягав більше ніж 45%;

  • запаси товарно-матеріальних цінностей у 40% підприємств перевищували половину їхнього піврічного обсягу виробництва;

  • у 1997 році витрати на 1 грн. товарної продукції загалом по народному господарству зросли до
    96 коп., у промисловості — до 98 коп., у сільському господарстві – до 122 коп., тоді як у 1995 році аналогічні показники становили відповідно, 86, 89 та 98 коп.

Витрати на 1 гривню товарної продукції

гривень

Джерело: Держкомстат

Наслідком згаданого явища стало швидке зростання кількості збиткових підприємств. За період з 1992 по 1997 рік питома вага таких економічних суб’єктів загалом по народному господарству збільшилася з 9,5 до 53,4%, у промисловості — з 3,7 до 45,1%, а в сільському господарстві зросла до 80%.

Одразу після появи згаданих руйнівних тенденцій у 1992—1993 роках держава мала змусити підприємства перебудуватися відповідно до нових умов. Сама по собі лібералізація цін виявилася недостатньою, оскільки не було створено інститутів ринку, зокрема ліквідного ринку акцій, а також інститутів, що забезпечують виконання на підприємствах договірних зобов’язань. Найважливішими передумовами запровадження жорсткості бюджетних обмежень підприємств є майнова відповідальність та загроза банкрутства в разі невиконання угод.

Частка збиткових підприємств
в економіці України

%

Загалом

Промисловість

Будівництво

Сільське господарство

1992

9,5

3,7

3,3

0,7

1993

8,3

4,0

3,6

1,0

1994

11,4

6,5

4,5

5,7

1995

22,2

11,5

9,8

28,3

1996

43,0

30,0

31,7

66,0

1997

53,4

45,1

44,6

80,1

Джерело: Держкомстат

Натомість уряд почав широко практикувати різні форми прямого і непрямого субсидування підприємств у вигляді прямого бюджетного фінансування, а також податкових пільг, бюджетних кредитів, кредитів комерційних банків певним підприємствам та галузям за рішеннями уряду, забезпечення підприємств гарантіями для отримання іноземних кредитів. За нашими підрахунками, обсяг субсидій підприємствам України в 1997 році сягав не менше ніж 20% ВВП5.

Одним з аргументів на користь підтримки животіння підприємств була небезпека масового безробіття. Внаслідок такої політики безробіття не зникло, а набрало прихованих форм, тим часом підприємства отримали можливість не докладати особливих зусиль для розв’язання нових проблем. Надалі держава, яка не виділяла бюджетних коштів у “достатньому” обсязі, своєю бездіяльністю щодо нежиттєздатних підприємств фактично давала згоду на невиплату або затримку заробітної платні.

Бартер дозволяє керівникам підприємств монопольно розпоряджатися активами, використовуючи їх для особистого споживання. Обмеженість ресурсів підприємств, що беруть участь у бартерних схемах і “проїдання” великої частки капіталу вимагають підживлення, наприклад, за рахунок бюджетних коштів. Зараз такі “ін’єкції” здійснюються через взаємозаліки

За допомогою субсидій, різних грошових сурогатів та дозволу не платити за своїми зобов’язаннями держава фактично захищає неефективні підприємства від умов жорстких бюджетних обмежень, властивих ринковій економіці6. Внаслідок такої політики дедалі більше потенційно прибуткових підприємств і галузей втягуються в систему неплатежів загалом і бюджетних зокрема, щораз менше ефективним стає використання обмежених ресурсів, натомість що далі, то більше зростає рівень монополізації виробництва і поглиблюється соціальне розшарування. За збереження такої підтримки збиткових економічних суб’єктів економічний спад в Україні триватиме, і масштабна бюджетна криза стане неминучою.

Бартер дає директорам
монопольну ренту

Відсутність структурних реформ, погана адаптація підприємств до змін ринкового попиту і через те високий рівень витрат та неплатежів призводять до дедалі більшого поширення бартерних схем реалізації продукції та різних видів грошових сурогатів. До бартерних операцій вдаються навіть у тих випадках, коли можна розрахуватися грошима7.

Найважливішими негативними рисами бартеру, крім легального ухиляння підприємств від сплати податків, є спотворення системи ціноутворення за непрозорості цін та витрат. За таких умов виникають широкі можливості для зловживань. Бартер, зокрема, дозволяє керівникам підприємств монопольно розпоряджатися активами, використовуючи їх для особистого споживання.

На підприємствах, де немає ефективного власника, не можливо здійснювати реальний контроль за діяльністю менеджерів. Ринкові механізми, які перешкоджали б використанню капіталу підприємства на поточне споживання, також не спрацьовують. За відсутності ліквідного ринку акцій “проїдання” капіталу не відбивається на курсі акцій.

Фактично вищі керівники державних або колишніх державних підприємств витягують монопольну ренту, яку зумовлює одноосібне володіння інформацією про реальний стан справ на підприємстві та зв’язки, потрібні для проведення бартерних операцій. Частину цієї ренти розподіляють по бартерному ланцюжку (на користь інших директорів чи посередників), іншою частиною ренти можна поділитися з представниками влади. Особливо високого рівня монополізація досягла в невеликих населених пунктах, у містах-заводах, де вибір робочих місць обмежений. Можливість видобування монопольної ренти – головна причина збереження і розширення бартеру в постсоціалістичній економіці.

За бартерної форми розрахунків прибуток та зниження витрат не мають особливого значення — набагато важливіше продовжувати виробничу діяльність (аналогічна ситуація складалася за соціалізму в традиційно “пріоритетних” галузях). Доброю ілюстрацією до наведеного твердження є, наприклад, позаминулорічна ініціатива Донецької обласної адміністрації щодо створення “Об’єднаного ринку Донбасу”. У межах такого ринку було запропоновано об’єднати технологічно пов’язані підприємства паливно-енергетичного і вугільно-металургійного комплексу, використовуючи “елементи державного і ринкового регулювання”8, фактично — бартерні схеми та вплив регіональної адміністрації, потрібний для їх організації. За таких умов, як і раніше, можна не реагувати на попит, головне завдання — будь-якою ціною, за будь-яких витрат зберегти виробництво.

Отже, зберігати державні та колективні підприємства в їхньому сьогоднішньому вигляді насправді означає сприяти подальшому розвитку бартерної економіки.

Обмеженість ресурсів підприємств, що беруть участь у бартерних схемах і “проїдання” великої частки капіталу вимагають періодичного підживлення, наприклад, за рахунок бюджетних коштів. Тому не випадково виникла ідея фінансування бюджетних витрат за рахунок енерговекселів. Обертання цих цінних паперів дозволить de facto спрямувати бюджетні кошти на субсидування неефективних підприємств і одночасно перекачати реальні бюджетні доходи на користь емітентів енерговекселів. Вже запропоновано принаймні два підходи, які дадуть змогу за допомогою бартеру та векселів запустити “вічний двигун” бюджетного субсидування підприємств:

  • пропозиції Комітету Верховної Ради з питань бюджету щодо використання енерговекселів для погашення заборгованості підприємств перед бюджетом та фінансування ними витрат місцевих бюджетів. Таке розв’язання проблеми означає узаконення безперервних взаємозаліків;

  • пропозиції компанії “Укргаз” щодо створення спеціальної акціонерної компанії “Енергосоюз”, яка мала б повноваження оформляти векселі на борги бюджетних установ, комунальних підприємств і громадян за природний газ, тепло- і електроенергію, управляти цими векселями, а також формувати держзамовлення на матеріальні ресурси для виконання цільових програм розвитку базових галузей.

Проте можливості бюджетного підживлення бартерних схем виникають вже зараз — під час оплати податків у натуральній формі та проведення взаємозаліків, що поширилися протягом останніх двох років, після скасування низки податкових пільг. У 1997 році взаємозаліки становили 30,4% доходів бюджетів України, або 9,2% ВВП; за 11 місяців 1998 року — близько 16% бюджетних доходів, або 4,3% ВВП9. З огляду на майбутні взаємозаліки також стало вигідно нагромаджувати заборгованість з податків і обов’язкових платежів. При цьому нагромадження боргів відбувається за згодою держави і відповідно до чинних правових норм10.

Напрями використання коштів за взаємозаліками, що формально належать до державних доходів, фактично визначають самі підприємства, виходячи з продукції, яку вони виробляють, та можливих бартерних схем її розподілу. Ціну продукції у взаємозаліках також встановлює не ринок, а саме підприємство. Така форма бюджетних розрахунків неминуче призводить до неефективного використання коштів та зростання державних витрат. Тому за номінального збільшення бюджетних доходів фактичний бюджетний дефіцит зростає.

Найбільший за масштабами приклад залучення бюджету до бартерного обміну – щорічні заходи уряду щодо забезпечення сільськогосподарських товаровиробників “матеріально-технічними та фінансовими ресурсами” для проведення весняно-польових робіт, збору врожаю. До бартерних схем з надання бюджетної допомоги сільськогосподарським товаровиробникам входять газ, нафта, електроенергія, залізничні перевезення, трактори, сівалки, комбайни, інша сільськогосподарська техніка і запчастини до неї, послуги з ремонту сільгосптехніки, мінеральні добрива, зерно, цукор, м’ясо й інша сільгосппродукція, яку закладають до Державного резерву.

Створюючи ілюзію збільшення державних доходів, взаємозаліки відволікають увагу уряду від проблеми необхідності впорядкування мережі бюджетних установ відповідно до реальних можливостей фінансування. Рішення про грошову емісію для погашення заборгованості із заробітної платні в бюджетній сфері дозволить погасити борги, що нагромадилися протягом 1998 року, але не усуне причин їх виникнення – низької ефективності бюджетних витрат і непосильної для бюджету мережі бюджетних установ. За таких обставин існуватиме постійна загроза для фінансової стабільності в країні.

Неплатежі і “фіктивні” доходи

Через взаємні неплатежі підприємств влада переоцінює можливі доходи бюджету. Частина неплатежів до бюджету пов’язана саме з цими фіктивними доходами. Така ситуація спричинює фактичне збільшення податкового тягаря для сумлінних платників податків

Як і бартер, взаємні неплатежі нежиттєздатних підприємств також негативно позначаються на доходах бюджетів України: влада переоцінює можливі доходи. За умов неплатежів ціни формуються не тільки під впливом попиту, пропозиції та інфляційних передбачень, як це відбувається в ринковій економіці, а й з урахуванням ризику неплатежів. Підприємства-постачальники встановлюють вищу ціну для потенційних неплатників11. Реалізація продукції ненадійним споживачам призводить до фактичного завищення доходів. Певна частина цього “доходу” явно не може бути отримана, але податки нараховують на весь цей дохід. Частина неплатежів до бюджету пов’язана саме з фіктивними доходами. Факти багаторічного систематичного завищення планових доходів бюджету України також певною мірою можна пояснити дією зазначеного чинника.

Отже, до недоплат до бюджету на початку трансформаційних процесів в Україні призвела не недостатність обігових коштів, а неринкова орієнтація підприємств. Усі заходи — і щодо зменшення заборгованості, і щодо збільшення рівня збирання податків — не усувають першопричин неплатежів загалом і неплатежів до бюджету зокрема. Ці заходи приречені на невдачу внаслідок дії двох взаємопов’язаних чинників – державної політики субсидування підприємств, яка перешкоджає формуванню жорстких бюджетних обмежень, та відсутності структурних змін на цих підприємствах.

Високий рівень заборгованості перед бюджетом спричинює фактичне збільшення податкового тягаря для сумлінних платників податків (і в абсолютних величинах, і порівняно з неконкурентоспроможними підприємствами-неплатниками), а отже, позбавляє їх коштів для свого розвитку. Держава при цьому втрачає майбутні бюджетні доходи і підтримує подальше зниження життєздатності економіки.

Соціалізм повертається?

Відсутність реальних реформ на підприємствах призводить до зростання і прямих бюджетних витрат, і різноманітних форм прихованих субсидій. Дія таких обставин створює загрозу для життєздатності бюджету країни і означає повернення до соціалістичної системи суб’єктивного перерозподілу доходів ефективних підприємств на користь неефективних

Загалом досвід України свідчить, що непроведення реструктуризації колишніх державних підприємств, відсутність майнової відповідальності за виконання договірних зобов’язань, непослідовність у розв’язанні бюджетних проблем призводять до таких наслідків:

  • зростання заборгованості бюджету та підприємств із заробітної платні та соціальних виплат;

  • зацікавленість підприємств у збільшенні заборгованості з податків і обов’язкових платежів до бюджету, оскільки існують реальні підстави сподіватися на майбутні взаємозаліки, реструктуризацію та списання боргів;

  • зацікавленість керівників підприємств у зростанні бартеру та взаємних неплатежів;

  • зацікавленість підприємств у дедалі більшому поширенні бартерних схем на бюджетну сферу;

  • втрата державного контролю за ефективністю та напрямами використання бюджетних коштів.

Отже, відсутність реальних структурних реформ на підприємствах України спричинює зростання і прямих бюджетних витрат, і різноманітних форм прихованих субсидій. Дія таких обставин створює загрозу для життєздатності бюджету країни і означає повернення до соціалістичної системи суб’єктивного перерозподілу доходів ефективних підприємств на користь неефективних, а за умов втрати державного контролю за функціонуванням підприємств і відсутності інститутів ринкового контро-
лю — на користь окремих осіб.

Погані борги в Україні створює держава

Сергій ІЛЬЧУК, Міжнародний центр перспективних досліджень

Кризи неплатежів між підприємствами, якщо її оцінювати співвимірно з масштабами та темпами зростання заборгованостей з податків та заробітної платні, насправді не існує. Великі суми взаємних боргів підприємств спричинені високим природним рівнем торговельного кредиту в Україні. Підприємства вже навчилися розрізняти покупців, і не допускають нагромадження боргів, що ніколи не будуть сплачені. Головним чинником створення та зростання поганих боргів, насамперед, перед бюджетом та працівниками, є політика держави. Лише запровадження жорстких бюджетних обмежень через банкрутство та закриття неефективних підприємств, зменшення податкового тиску та лібералізація економічного режиму дозволять зменшити заборгованості в економіці України та досягти стабільного економічного розвитку

Інвентаризуємо заборгованості

Основні типи кредиторської заборгованості в Україні — борги між підприємствами , борги перед бюджетом, борги з оплати праці; а дебіторської — борги між підприємствами та заборгованість бюджету. Кредиторська заборгованість вища від дебіторської

За напрямом боргових зобов’язань заборгованість поділяють на кредиторську та дебіторську. Кредиторська заборгованість — це заборгованість підприємства перед постачальниками, а дебіторська заборгованість — це заборгованість споживачів перед підприємством.

Держкомстат України розділяє кредиторську та дебіторську заборгованість на внутрішню (перед резидентами України) та зовнішньою (перед резидентами інших країн). У цій статті розглянуто лише внутрішню заборгованість12, оскільки зовнішні борги великою мірою є наслідком дії інших факторів і мають іншу динаміку.

Можна виділити три типи кредиторської заборгованості:

  • заборгованість за товари, роботи та послуги;

  • заборгованість з податків та обов’язкових платежів;

  • заборгованість з оплати праці

та два основні типи дебіторської заборгованості:

  • заборгованість за товари, роботи та послуги;

  • заборгованість бюджету та з податкових розрахунків.

Структура кредиторської заборгованості підприємств України

станом на 1.10.1998 року дорівнювала 121 млрд. грн.

Джерело: Держкомстат

Структура дебіторської заборгованості
підприємств України

станом на 1.10.1998 року дорівнювала 92 млрд. грн.

Джерело: Держкомстат

Оскільки заборгованість українських підприємств з податків до бюджету набагато перевищує борги бюджету перед підприємствами і оскільки існує також заборгованість з оплати праці, — загальна кредиторська заборгованість підприємств України є більшою від дебіторської заборгованості.

Не всі типи заборгованостей виникають лише в перехідних економіках. Так, заборгованості між підприємствами в розвинутих економіках у середньому дорівнюють 10—18% ВВП13. Фактично заборгованість між підприємствами — це торговельний кредит, що є замінником банківського кредиту. Тимчасово збільшуючи заборгованості, підприємства згладжують вплив економічних шоків на свою діяльність. Водночас заборгованості із заробітної платні в розвинутих економіках не існує, а заборгованість з податків є невелика. Наприклад, у Новій Зеландії величина заборгованостей з податків у 1994 році становила 0,3% ВВП14.

Заборгованості між підприємствами виникли на початку трансформації через зовнішні та внутрішні шоки. Але згодом підприємства почали нагромаджувати борги свідомо, сподіваючись на допомогу уряду. Зростання банківських процентних ставок стало іншим мотивом використання заборгованостей, цього разу як комерційних кредитів

Взаємна заборгованість
підприємств: замінник кредиту

Передумовами виникнення заборгованостей між підприємствами України стали зовнішній шок від розпаду економічних систем СРСР та РЕВ15 і внутрішній шок від перебудови економіки з планової на ринкову.

Стрімке подорожчання енергоносіїв після лібералізації цін, переорієнтація попиту на споживчі товари з індустріальних, на які орієнтувалася радянська економіка, болюче позначилися на діяльності українських підприємств. Посилення конкуренції з боку імпорту після лібералізації зовнішньої торгівлі спричинило подальше зменшення попиту на неякісну продукцію багатьох з них.

Внаслідок фактичного перевиробництва та нерозуміння ринкових механізмів на початку трансформації продукцію відвантажували будь-кому, не особливо цікавлячись платоспроможністю партнера. Така тактика, згідно з Ширмером та Пивоварським16, виявилася типовою причиною зростання заборгованостей в усіх перехідних економіках, зокрема в країнах Центральної Європи.

Водночас згадані борги поступово перетворювалися на “стратегічні заборгованості”, за визначенням Перротті17. Підприємства відвантажували одне одному продукцію, не лише не турбуючись про її оплату, а й іноді навіть навмисне відкладаючи оплату, оскільки сподівалися, що уряд надасть кредити і розв’яже проблему неплатежів. Уряд фактично саме так і діяв, надаючи практично необмежені кредити підприємствам, але проблема залишалася: навпаки, заборгованості зростали з новою силою.

Знецінення заощаджень у національній валюті в банківській системі в часи гіперінфляції протягом 1992—1994 років, а також одночасне зростання ставок банківських кредитів (через високий ризик їх неповернення внаслідок низької фінансової дисципліни підприємств, яким уряд надавав підтримку), перетворили банківські кредити на надзвичайно дорогі та складні для отримання. Ця обставина стала одним з основних мотивів використання на підприємствах комерційних (торговельних) кредитів.

Внаслідок існування інших перешкод функціонуванню ринкової економіки заборгованості з товарів та послуг в Україні далі активно зростали і досягли одного з найвищих рівнів серед інших перехідних економік Центральної та Східної Європи. На кінець 1996 року заборгованості з товарів, робіт та послуг між підприємствами України становили 54% ВВП, а на кінець 1997 року — вже 71% ВВП. Прострочені18 величини заборгованості на кінець 1996 року сягали 79% і в 1997 році — у середньому 77% від повних величин заборгованостей.

Величина повної заборгованості не стабілізувалася і в 1998 році, хоча темп її зростання в цьому році зменшився: заборгованості зростали в середньому з темпом 2,4% щомісяця19.

Між підприємствами поганих боргів мало

На Заході заборгованості між підприємствами є звичним явищем. Їх розділяють на погані та пізні борги. Більша частина взаємної заборгованості підприємств України є пізніми боргами, тобто може бути повернена

У розвинутих західних економіках заборгованості між підприємствами є звичним явищем. Тому можна було передбачити, що під час переходу від планової до ринкової економіки такі неплатежі мають виникнути і в Україні. У деяких країнах торговельні кредити, що їх підприємства надають одне одному, за величиною перевищують банківські кредити. Величина торговельного кредиту постійна, а рівень простроченого торговельного кредиту зазвичай коливається в межах 30—60% (Алфандарі і Шаффер,1996).

Прострочену заборгованість прийнято розрізняти на пізні борги — борги, що будуть сплачені пізніше, та погані бор-ги — борги, ймовірність сплати яких є низька і проблематична, якщо не буде проведено структурної перебудови підприємства. Більше, порівняно з іншими розвинутими та перехідними економіками, значення простроченої заборгованості в економіці України, а саме 76% у середньому протягом І-го півріччя 1998 року, може свідчити про високу частку саме поганих боргів.

Не маючи аналогічних визначень у бухгалтерському обліку підприємств України, визначити частку поганих боргів дуже важко. На жаль, відсутні також дані опитувань, за якими можна було б приблизно оцінити частку поганих боргів. Єдиний спосіб, який дозволяє визначити цей показник, є оцінка на основі аналізу структури прострочених боргів за термінами, який Держкомстат здійснив за період з 1.01.1997 по 1.01.1998 рр. Наведені оцінки є дуже приблизні, тому їх належить використовувати з обережністю.

Цілком імовірно, що борги понад 1 рік стосуються підприємств з важкою фінансовою ситуацією і навряд чи можуть бути сплачені протягом середньострокового терміну. Тому для визначення приблизної величини поганих боргів можна використати величину боргів з терміном понад 1 рік. Станом на 1.01.1998 р. ця величина становила 10 млрд. грн., або 15% від повної заборгованості. Цей показник відображає нижчу межу поганих боргів у загальній заборгованості. Погані борги входять і до складу заборгованості з терміном від 3 місяців до 1 року, отже, частка поганих боргів має перевищувати 15%.

Структура простроченої кредиторської
заборгованості між підприємствами України

станом на кінець року

Джерело: Держкомстат

Варто наголосити на дуже важливому моменті: більша частина збільшення простроченої заборгованості в 1997 ро-ці припала на заборгованість до 3 місяців (8,4 млрд. грн., або 70% зростання прострочених боргів). Але поганих боргів у такій заборгованості нагромаджується набагато менше, оскільки борги цієї групи врешті-решт сплачуються, і зростання боргів від 3 місяців до 1 року через старіння боргів до 3 місяців не відбувається20.

Такий факт свідчить про те, що українські підприємства навчилися розрізняти поганих і добрих платників і, не бажаючи надавати торговельні кредити неперевіреним підприємствам, не є джерелом “м’яких бюджетних обмежень”21. Ця поведінка підприємств в економіці України відповідає поведінці підприємств в інших перехідних економіках, таких як Чехія, Угорщина, Польща та інші. Таку ідеологію відображає у своєму дослідженні Шаффер22, стверджуючи, що комерційному кредитові в перехідних економіках не властиві необмеженість і легкість отримання.

Цей факт щодо України підтверджують дані опитування, яке провели в 1996 році TACIS і НБУ23. Згідно з опитуванням підприємства дуже уважно ставляться до відправлення товарів у кредит. До повної чи часткової попередньої оплати вдавалися 89% опитаних підприємств. Зазвичай під час укладання угод 64% підприємств використовують різні форми гарантій.

Створювати борги дозволяє уряд

Уряд дозволяє “стратегічно важливим” секторам економіки та великим підприємствам створювати погані борги, не допускаючи зміни власника та надаючи кредити

Коли держава припинила надавати прямі кредити, директори неконкурентоздатних підприємств почали використовувати бартерні розрахунки та нарощувати заборгованості. Такі підприємства могли втриматися в економіці тільки за умови затримування грошових платежів до бюджету та виплат працівникам.

Урядовий спротив банкрутству неефективних підприємств та розв’язання проблем неплатоспроможних підприємств через списання боргів далі стимулюють виникнення “стратегічних заборгованостей”, коли менеджери підприємств не намагаються зменшити заборгованість, натомість сподіваються, що уряд не допустить зміни власника і надасть кредити. Фактично влада дозволяє існувати збитковим підприємствам, чиї принципи провадження бізнесу не узгоджуються з поняттям максимізації прибутку, загальноприйнятим у ринкових економіках.

Особливо багато таких підприємств зосереджено в сільському господарстві та вугільній промисловості — “стратегічно важливих” секторах економіки. У сільському господарстві, наприклад, станом на 1 жовтня 1998 року перевищення кредиторської заборгованості над дебіторською становило 130%, а прострочена кредиторська заборгованість дорівнювала 93% від усієї кредиторської заборгованості за товари, роботи і послуги.

Прострочена заборгованість також перебуває в оберненій залежності від величини підприємства. Найменша кількість підприємств з простроченою заборгованістю виявилася серед малих підприємств (43% на підприємствах з чисельністю працівників до 100 чоловік), а найбільша — серед підприємств з понад 5 тис. працівників (93%). Директори великих підприємств фактично шантажують уряд та партнерів можливими соціальними заворушеннями, тоді як малі підприємства змушені підпорядковуватися загальним правилам.

Довгий шлях до боргової ями

Отримати борг через суд та банкрутство майже не можливо з двох причин: (1) існування Картотеки 2, що регламентує порядок платежів підприємств-боржників та (2) відсутність механізму переходу власності через дієздатну процедуру банкрутства

Отримати гроші за заборгованістю з таких підприємств (у тому разі, коли сторони не погоджуються на бартерні операції), просто не можливо. І хоча чимало підприємств часто звертаються до арбітражного суду для вирішення питання з оплатою (а рішення арбітражного суду є здебільшого позитивними для позивача), через відсутність грошей на рахунках підприємств заборгованість не зменшується. Оскільки на рахунках боржників немає коштів, рішення арбітражного суду про безспірне списання потрапляють до так званої Картотеки 2. Саме там зберігаються і платіжки на податки, які підприємство ще не сплатило через брак коштів на рахунках. Будь-які гроші, що надходять на рахунок підприємства-боржника, банки мають автоматично перерозподіляти за певними правилами24. Ці правила встановлюють умови, за яких розрахунки між підприємствами є найменше пріоритетними, а підприємство не може керувати черговістю платежів із заборгованостей між підприємствами.

Згадана картотека дозволяє існувати неефективним підприємствам. Звичайно, підприємства “на картотеці” не будуть зацікавлені використовувати для розрахунків грошові кошти і, ухиляючись від цієї форми сплат, нагромаджуватимуть заборгованості25.

Для розв’язання проблеми заборгованостей та бартерних розрахунків картотеку належить скасувати. Однак цей захід має бути поєднаний з іншими спрямованими на оздоровлення економіки діями, зокрема із створенням дієздатного механізму банкрутства. Просте скасування картотеки призведе лише до зменшення платежів до бюджету і не сприятиме поліпшенню платіжної дисципліни.

Нереальний бюджет створює неправильні стимули для економічних агентів та призводить до порушення платіжної дисципліни з боку самої держави. Незбалансованість бюджету втримує високою процентну ставку

Чинний в Україні механізм банкрутства майже зовсім не діє, тому випадків банкрутства за такого високого рівня заборгованостей налічують небагато. Здебільшого підприємства-кредитори до процедури банкрутства не звертаються. Згідно з вже згаданим опитуванням право оголосити боржника банкрутом 76% опитаних не використовували ніколи,17% вдаються до таких кроків інколи, і тільки 7% зазвичай порушують справу про банкрутство, коли намагаються повернути свої борги.

Отже, основна причина зростання поганих боргів — це відсутність механізму переходу власності через дієздатну процедуру банкрутства. Без чітко визначеної відповідальності підприємств за заборгованість, що далі зростає, будь-які спроби уряду розв’язати цю проблему не будуть успішними.

Інша причина боргів — нереальний бюджет

Нереальність бюджетних витрат та намагання уряду будь-що витягнути ці гроші з економіки дуже негативно впливають на ліквідність підприємств і створюють неправильні стимули для економічних агентів. Тому фіскальна політика є ще однією причиною зростання заборгованостей. При цьому ефективні підприємства страждають більше, ніж неефективні, які мають сильне лобі і просто не сплачують податків.

Намагання держави виконати нереальний бюджет дуже часто призводить до порушення платіжної дисципліни з боку самої держави. За низьких надходжень до бюджету та необхідності фінансувати соціальні та інші зобов’язання Мінфін не йде на своєчасне повернення дебетового сальдо за ПДВ. Проблеми, що виникають у процесі повернення надлишку ПДВ, провокують підприємців вишукувати способи не створювати такого сальдо. Наприклад, якщо розрахунки проводять за бартером і період поставок є більший ніж 3 місяці, підприємцям вигідно не укладати бартерної угоди, натомість оформляти просту угоду і показувати у своїх балансах заборгованість до здійснення повних розрахунків.

Іншим негативним наслідком такої бюджетної політики є висока реальна процентна ставка, яка протягом І-го півріччя 1998 року становила в середньому 43%. Доти, доки держава буде головним позичальником на фінансовому ринку і створюватиме загрозу емісії для фінансування нереального бюджету, процентна ставка залишатиметься високою і викликатиме високий природний рівень заборгованості в економіці України, тому що зростання торговельного кредиту — це звичайна реакція на високу ціну банківських кредитів. Так, за даними вже згадуваного опитування, 74% підприємств довелося відмовитися від банківських кредитів через високі процентні ставки.

Чому борги між підприємствами небезпечні і як з ними боротися

Заборгованості ведуть до зменшення доходів бюджету. Політика боротьби з неплатежами має усувати саме їх причини і попереджати зростання заборгованостей

Заборгованості ведуть до ухиляння від сплати податків та до збільшення внутрішнього боргу, тоді як уряд прагне знайти гроші на забезпечення коштами соціальної сфери.

Тому виникає потреба провадити політику, яка була б спрямована на зменшення рівня цієї заборгованості і сприяла б розв’язанню проблеми старих поганих боргів. При цьому політика боротьби з неплатежами має усувати їх причини, а не саму заборгованість.

Рекомендації щодо боротьби з неплатежами поділяють на (1) заходи, спрямовані на зменшення заборгованостей, що вже існують, та на (2) заходи, спрямовані на попередження зростання заборгованостей.

Попередження зростання заборгованостей є найскладнішим завданням. Насамперед уряд має встановити певний конкретний момент, після настання якого ніякі заборгованості до бюджету та між підприємствами не будуть допускатися без майнових наслідків. Для виконання такої умови потрібно прийняти жорсткий закон про банкрутство на зразок запровадженого 1991 року в Угорщині. Цей закон називали “драконівським”26, оскільки він встановлював жорсткі правила для неплатників. Частка поганих боргів була чималою, тому виникали побоювання, що після впровадження жорстких правил економіка розвалиться. Проте цього не сталося, хоча на короткий час активність економіки Угорщини все-таки зменшилася. Натомість “драконівський” закон дозволив швидко перейти до ринкових принципів функціонування економіки, що є необхідною умовою для створення конкурентоспроможних на світовому ринку підприємств.

Водночас має бути проведена реформа фіскальної системи. Зменшення витрат та дефіциту бюджету, і відповідно, позик держави на фінансових ринках, а також зняття загрози емісійного покриття видатків бюджету приведуть до зменшення процентних ставок і зроблять банківські кредити дешевшими. Ці зміни стимулюватимуть підприємства використовувати банківські, а не комерційні кредити. Важливим кроком, який запобігатиме зростанню боргів, також є податкова реформа, складовими частинами якої має стати зменшення податкового тиску та створення більшою мірою прозорої системи податків, за якої податкові процедури і документи є простими і зрозумілими.

Після запровадження правильних ринкових стимулів, завдяки яким припиниться зростання проблемних боргів, розв’язання проблеми нагромадженої заборгованості не є технічно важким завданням. Встановлення дієздатної процедури ліквідації та банкрутства підприємства автоматично зменшать частку поганих боргів.

Іншим механізмом, який можна застосувати для розв’язання проблеми боргів, є процес сек’юритизації: підприємство випускає облігації на суму заборгованості, які після терміну дії або погашаються, або конвертуються в акції підприємства. Заборгованості підприємств, заборонених до приватизації, можуть бути конвертованими в державні облігації27.

Борги перед бюджетом зростають дедалі швидше

За 9 місяців 1998 року заборгованість перед бюджетом зросла майже на 8 млрд. грн. або більше ніж наполовину. Однак реальна ситуація набагато гірше, оскільки борги декілька разів списувалися та реструктуризувалися. Списання боргів гальмує структурні зміни на підприємствах та створює стимули нагромаджувати нові борги. Взаємозаліками уряд також допомагає неефективним підприємствам, оскільки на їхню продукцію встановлюється завищена ціна

Одночасно із зростанням заборгованості між підприємствами з’явилися заборгованості і з податків. На кінець 1997 року заборгованість перед державним та місцевими бюджетами, з позабюджетних платежів та із страхування дорівнювала 14,8 млрд. грн., з яких 12,4 млрд. грн. (або 84%) становили прострочені платежі28. Загальна заборгованість із цих платежів відповідала 16% ВВП 1997 року. За 1998 рік податкова заборгованість ще більше зросла і станом на 1 жовтня 1998 року досягла 22,5 млрд. грн., з яких 18 млрд. грн. (або 80%) виявилися простроченими платежами. Однак у цифрах податкової заборгованості та простроченої частки ситуація виглядає набагато кращою, ніж вона є насправді, тому що за останні роки здійснено чимало заходів із списання та реструктуризації податкової заборгованості.

Не приймаючи ніяких жорстких дій стосовно неплатників податків, держава не лише підтримує неефективні підприємства, а й провокує інші підприємства ухилятися від податків. Фактично уряд проводить політику “м’яких бюджетних обмежень”, що полягає у вже згадуваних процедурах списання та реструктуризації боргів, а також відсутності дій з перебудови підприємств, які допускають податкові заборгованості. Іншим проявом цієї політики є практика проведення взаємозаліків за податковими розрахунками.

За останні півтора року здійснено п’ять заходів реструктуризацій чи списань боргів. Останній з цих заходів, згідно із Законом України від 20 листопада 1998 року, виявився у відкладенні сплати податків у вугільній галузі. Однак марно сподіватися на сплату відкладеної заборгованості в майбутньому, адже вугільна галузь є збитковою, а конкретних реформ у цій галузі не проводять. Ще раніше було реструктуризовано та частково списано податки підприємств сільськогосподарської галузі, а також військово-промислового комплексу.

Структура заборгованості підприємств
з податків та інших обов’язкових платежів

станом на 1.10.1998 р. дорівнювала 22,5 млрд. грн.

Джерело: Держкомстат

Списання боргів з податків для підприємств певних галузей економіки стало систематичною практикою, яка не лише не сприяє їхній реорганізації, а, навпаки, затримує її. Реструктуризація боргів також не має позитивних наслідків. Так, наприклад, відповідно до Закону України “Про списання та реструктуризацію податкової заборгованості платників податків станом на 31 березня 1997 року” від 5 червня 1997 року, сума списання та реструктуризації становила близько 5 млрд. грн. Реструктуризовану величину податків мали б сплачувати починаючи з 1 січня 1998 року, але фактично відбувається нагромадження боргів понад реструктуризовану суму29.

Дії Уряду, спрямовані на списання чи відкладення сплати податків, не розв’язують проблеми заборгованостей з податків, оскільки не несуть конкретного повідомлення підприємствам, що в разі несплати податків у майбутньому підприємства будуть закриті. Така політика знову-таки створює проблему “стратегічних заборгованостей”, коли підприємства збільшують податкові заборгованості з надією, що Уряд зніме з них обов’язок сплачувати податки.

Прострочена заборгованість з податків та інших обов’язкових платежів понад 3 місяці, незважаючи на постійну реструктуризацію та списання податків, на 1 січня 1998 року дорівнювала 51% від усієї заборгованості. Аналогічна заборгованість між підприємствами була меншою і становила 41%. Тому борги з податків, незважаючи на активність податкових органів, далі зростають, і посилення активності Державної податкової адміністрації не може зменшити цієї заборгованості. Проблема полягає в тому, що основна маса заборгованості з податків складається з поганих боргів, які не зникнуть доти, доки підприємство не буде оголошено банкрутом та реструктуризовано.

Проблема з взаємозаліками лежить у тій самій площині, що й проблема податкової заборгованості. Підтримку неефективних підприємств у цьому разі здійснюють через проведення взаємозаліків з бюджетами всіх рівнів, тобто через поставки прямо до бюджетів та до бюджетних організацій товарів та послуг в кредит, або отримання від підприємств-боржників товарів та перепоставки цих товарів до бюджетів. За 9 місяців 1998 року через взаємозаліки до державного бюджету надійшло 1,4 млрд. грн. (18,9% доходів), до місцевих бюджетів — 2,2 млрд. грн. (27,2% доходів)30.

Оскільки під час взаємозаліку ціна товарів легко може бути завищена, ця практика набула неабиякого поширення. Крім того, існування взаємозаліків підживлює нагромадження боргів перед бюджетом, оскільки взаємозалік можливий лише в разі існування заборгованості.

Для розв’язання проблеми заборгованості з податків і підвищення надходжень до бюджету держава має відмовитися від практики взаємозаліків та списання і реструктуризації заборгованості з податків. Однакові принципи потрібно застосовувати до всіх підприємств усіх галузей. Субсидування підприємств, якщо таке видається за доцільне, має бути явним і закладеним у бюджет.

Проблему податкових заборгованостей державних та підконтрольних державі підприємств треба розв’язувати через реструктуризацію підприємств на індивідуальному рівні. Перед тим як їхні борги буде списано чи реструктуризовано, менеджери таких підприємств мусять подати конкретні плани перебудови своїх підприємств і виконати спеціальні умови31.

Борги перед працівниками
дають можливість їх не звільняти

Частка прострочених боргів у заборгованості перед працівниками найвища з-поміж усіх видів заборгованостей. Для працівників відмова надавати свою працю означає безробіття. Підприємства не можуть оплачувати працю своїх працівників, бо неефективні і мають надлишкову робочу силу. Урядові належить визначити, яке завдання він вирішує — захист людей чи захист окремих неефективних підприємств

Заборгованості із заробітної платні, порівняно з розглянутими вище заборгованостями з податків та між підприємствами, є найбільшою мірою проблемними. Якщо приросту поганих боргів підприємства України зазвичай вже не допускають, а податкові заборгованості періодично списують та реструктуризують, то стосовно заборгованостей із заробітної платні не діє ані перший, ані другий чинник. Працівники дуже часто не можуть відмовитися від надання своєї праці і далі працюють на неплатоспроможних підприємствам, здебільшого через страх втратити роботу і, за відсутності альтернативного роботодавця, стати безробітним. Тому частка прострочених боргів у заборгованостях із заробітної платні є найвищою серед трьох типів заборгованостей підприємств. На 1 січня 1998 року прострочені заборгованості між підприємствами становили 72% від загальної заборгованості між підприємствами, заборгованості з податків — 84%, натомість із заробітної платні — 85%.

Станом на початок року заборгованість підприємств із заробітної платні дорівнювала 5,3 млрд. грн., або 5,7% ВВП за 1997 рік. Прострочена заборгованість на кінець 1997 року становила 85% від загальної суми заборгованостей. Структура простроченої заборгованості теж виявилася найгіршою серед усіх трьох типів заборгованостей: частка заборгованостей понад три місяці сягала 73% усієї заборгованості32.

На 1 жовтня 1998 року заборгованість із заробітної платні становила 6,58 млрд. грн., при простроченій складовій обсягом 5,58 млрд. грн., або 87%. 88% приросту простроченої заборгованості за січень-вересень 1998 року припали на заборгованість понад 3 місяці (згідно з даними НБУ). Отже, структура простроченої заборгованості погіршилася, і тепер заборгованість із заробітної платні понад 3 місяці сягнула 76% від усієї заборгованості.

Структура заборгованості
із заробітної платні

станом на 1.10.1998 р. дорівнювала 6,42 млрд. грн. (бюджетні організації — 0,98 млрд. грн., небюджетні — 5,44 млрд. грн.)

Джерело: НБУ (газета “Голос України”, 8 грудня 1998 року)

За постійного спадання випуску товарів зайнятість зменшувалася набагато повільніше, тому на багатьох підприємствах нагромадилася надлишкова робоча сила. Спад ВВП, за офіційною статистикою, у 1991—1997 роках становив 54%, тоді як спад зайнятості дорівнював 10%.

Незважаючи на зменшення середньої заробітної платні в економіці, підприємства почали примусово відправляти працівників у відпустки за власним бажанням без збереження заробітку, а також запроваджувати скорочені робочі дні чи тижні33. Проте заборгованості із заробітної платні далі збільшувалися. Не допомогла і оплата праці бартером, хоча вона становить чималу частку фонду заробітної платні: наприклад, у вересні 1998 року таким способом виплачено 2 млрд. грн., або 18,4% місячного фонду заробітної платні. Заробітна платня, виплачена працівникам бартером, реально є нижчою від посадових окладів, оскільки бартерні товари працівникам надають за завищеними від ринкових цінами. Працівники вибирають нижчу заробітну платню в обмін на зайнятість. І підприємства відповідність попиту та пропозиції регулюють через механізми ціни, а не кількості, тобто видаючи нижчу заробітну платню або її затримуючи.

Ці прояви захисної поведінки підприємств, хоча і згладили, але не розв’язали проблеми виплати заробітної платні на підприємствах: вони не можуть оплачувати працю своїх працівників, бо неефективні. А люди не мають можливості перейти на іншу роботу, тому що такої не існує, і ситуація на ринку праці постійно загострюється. Для розв’язання цієї проблеми потрібно подолати загальні чинники зростання боргів, зокрема створивши умови для зміни структури зайнятості та переходу працівників на новостворені робочі місця.

Урядові належить визначити, яке завдання він вирішує —захист людей чи захист окремих неефективних підприємств через дозвіл існувати в умовах “м’яких бюджетних обмежень”. Пасивну політику на ринку праці, яка обмежувалася виплатами допомоги з безробіття, має замінити активна. Створення нових робочих місць мусить стати пріоритетним завданням, отож необхідно буде зменшити податковий тиск і на конкретне підприємство, і на всю економіку.

Реалії віртуальної економіки Росії

Кліффорд Г. Гедді, експерт з питань міжнародної політики, Brookings Institution
Баррі В. Айкс, професор економіки Державного університету штату Пенсильванія34

Американські дослідники в середині 1998 року назвали економіку Росії “віртуальною економікою”, тобто фактично впровадили новий термін, абсолютно придатний і для України. Віртуальна економіка базується на оманливому уявленні про всі найважливіші економічні параметри, оскільки не оперує реальними грошима та реальними цінами. Віртуальна економіка має глибокі корені та користується широкою підтримкою громадськості. У короткостроковій перспективі руйнація такої економіки не вигідна нікому, проте в довгостроковій перспективі цей кардинальний крок матиме благотворний ефект

Безпосередні причини поточної фінансової кризи в Росії зрозумілі – великий дефіцит державного бюджету та неспроможність обслуговувати державний борг, особливо у формі короткострокових доларових зобов’язань. Рекомендації щодо подолання цієї проблеми напередодні кризи також були прості та зрозумілі. Уряд Росії закликали скорочувати дефіцит бюджету через збільшення податкових надходжень до бюджету та обмеження державних витрат. З іншого боку, міжнародні фінансові організації та західні країни надали Росії пакет позик, що містив кошти на стабілізацію фінансової ситуації та довготермінову програму реструктуризації боргу. Вважали, що такі заходи дозволять урядові сконцентруватися на ринкових реформах.

Твердження, що економічні проблеми Росії можна розв’язати за допомогою згаданих заходів, є хибне. Ця теза випливає з елементарного нерозуміння російської економіки, однак користується великою популярністю і базується приблизно на такій схемі. Більшість російських підприємств вже приватизовано, але швидкий поступ ринкових реформ гальмують корупція, злочинність та некомпетентність усіх рівнів влади. Повсюдне поширення бартеру та неплатежів стало наслідком абсурдного та аморального управління на підприємствах. Недостатні обсяги податкових надходжень призвели до послаблення держави. Отже, подолання перелічених проблем є дуже складним завданням, але їх розв’язання могло б поновити рух Росії в напрямку до ринку.

Проте фактично прогресу ринкових реформ у переважній частині російської економіки не було. Навпаки, ця економіка рухається в протилежному напрямку. Звичайно, протягом останніх шести років “радикальних реформ” російські компанії, особливо промислові виробничі об’єкти, трохи змінили підходи до управління. Однак підприємства та фірми вдалися до таких кроків для того, щоб захистити себе від ринку, але не приєднатися до нього. Ситуацію, що виникла в Росії, можна розглядати як новий тип економічної системи зі своїми власними правилами поведінки та критеріями успішності і поразки.

Ми називаємо цю нову систему віртуальна економіка Росії, оскільки вона базується на оманливому, помилковому уявленні майже про всі найважливіші економічні параметри: ціни, обсяги продажу, заробітну платню, податки та бюджети. Основоположною тезою є переконаність у тому, що російська економіка є більшою, ніж насправді. Цю особливість використовують як підставу для утримання в Росії надмірного управлінського апарату та надвисоких державних видатків, яких країна не може собі дозволити. Саме цей фактор спричинює поширення неплатежів та поглиблення бюджетної кризи, яку Росія ніяк не може подолати.

Далі ми подаємо наше уявлення про масштаби віртуальної економіки та пояснюємо її корені. Ми також пропонуємо способи тлумачення деяких характерних рис поточного політичного процесу в Росії. Ми вважаємо, що віртуальна економіка має глибокі корені і користується широкою підтримкою громадськості.

Віртуальна економіка ставить Захід перед складним вибором щодо продовження підтримки російської економіки в перехідному періоді. Основним мотивом надання Росії додаткових коштів, “допомоги”, є впевненість у тому, що додаткові гроші допоможуть зберегти соціальну та політичну стабільність, а також спонукають до ширшого впровадження реформ. Ми впевнені в правильності антитези: результатом виділення додаткової допомоги стане лише підтримка віртуальної економіки — системи неринкового характеру, неефективність якої провокує подальший економічний спад та погіршення кризи. За найкращих обставин допомога лише відкладе день розплати, коли наслідки для економіки та політичної ситуації стануть серйознішими, ніж вони могли б бути сьогодні.

Міфи та реалії

Міф про успішність російської економіки викривається в офіційній статистиці прибутковості підприємств та формування основного капіталу. До збитковості підприємств та відсутності інвестицій додаються непоширеність банкрутств та криза неплатежів. Натомість насправді розрахунки здійснюються, але не в грошовій формі. Так виникає віртуальна економіка

Поширений міф про успішність російської економіки можна викрити, якщо уважніше переглянути економічну статистику. У 1997 році офіційна статистика зафіксувала зростання промислового виробництва (і, відповідно, невелике зростання ВВП). Після восьми років спадання промислове виробництво показало приріст 1,9%. Однак задовольнитися лише цими показниками було б великою помилкою. Реальні прибутки в промисловості в 1997 році скоротилися на 5%. Сьогодні частка збиткових промислових підприємств зросла до 47,3%: два роки тому вона становила 27%.

Реальний стан економіки також відображається у формуванні основного капіталу. Як і протягом останніх семи років, у 1997 році цей показник залишився від’ємним і далі скорочується в 1998 році. У 1997 році загальний рівень капітальних інвестицій в основні сектори економіки (виробництво, сільське господарство, транспорт та системи комунікацій) сягав лише 17% від рівня 1990 року. Обсяг валових інвестицій в основну галузь промисловості – металургію – становив лише 5,3% від рівня 1990 року.

Проте симптоми такого явища майже непомітні. Банкрутство не поширене: за останні чотири тижні в США збанкрутували більше підприємств, ніж у Росії за весь минулий рік. З цього факту можна зробити висновок, що ситуація в російській промисловості залишається незмінною. Однак таке припущення також хибне. Не можна сказати, що компанії поступово завмирають: наприкінці 1997 року кількість зайнятих у промисловості була більша, ніж на його початку.

Перелік наведених негараздів вінчає криза неплатежів. Про цю проблему завжди говорять однаково: підприємства не платять своїм постачальникам, підприємства не платять своїм робітникам, підприємства не сплачують податків. Хоча цю тему широко обговорюють у засобах масової інформації, усталене уявлення неправильне, адже розрахунки все-таки здійснюються, проте не в грошовій формі. Частка бартерних платежів промислових підприємств сьогодні перевищує 50%. У 1997 році в негрошовій формі здійснювалися 40% усіх податкових відрахувань до федерального бюджету Росії, а демонетизація місцевих бюджетів сягнула ще більшого рівня.

Описані явища поширені насамперед серед найбільших підприємств. Минулого року одна з урядових комісій звітувала, що найбільші компанії країни 73% розрахунків проводили у формі бартеру та взаємозаліків. Однак на найбільшу увагу заслуговують розрахунки цих компаній з податковими органами. До федерального бюджету такі підприємства перерахували 80% нарахованої суми податків (ця цифра не така вже й погана), однак лише 8% цієї суми надійшли в грошовій формі.

Далі наведено витяг зі звіту, який підсумовує висновки згаданої комісії щодо поточного стану російської економіки:

Формується економіка, де встановлюються ціни, за якими ніхто не розраховується грошима; де ніхто не платить вчасно; де створюються величезні взаємні борги, що не можуть бути погашені в прийнятний термін; де заробітну платню встановлюють, але не виплачують, і т. ін. […] [За таких обставин формуються] фіктивні, або віртуальні, доходи, які, своєю чергою, призводять до несплачених, або віртуальних, бюджетних зобовязань, [що спрямовують ринок до] неринкових, або віртуальних, цін 35”.

Корені віртуальної економіки лежать у нереформованому промисловому секторі, який Росія успадкувала від радянських часів. Підприємства ще досі виробляють продукцію, знищуючи при цьому вартість, що перерозподіляється з інших секторів економіки

Отже, явище, що виникло, є віртуальною економікою.

Корені віртуальної економіки

Корені віртуальної економіки лежать насамперед у нереформованому промисловому секторі, який Росія успадкувала від радянських часів. Особливість цієї ділянки економіки полягає в тому, що чимало підприємств далі виробляють продукцію, але при цьому руйнують вартість. Зауважмо, що тут ідеться про сектор економіки, який існує досі — після шести років ринкових перетворень. Причини цього явища досить складні, однак найважливіша серед них така: російські підприємства далі функціонують, не сплачуючи за своїми рахунками. Така форма діяльності стає можлива, оскільки вартість перерозподіляється з інших секторів економіки. Одним з виявів цієї діяльності є заборгованість за податковими платежами, які є формою бюджетного субсидування. Однак дієвішим виявляється перерозподіл вартості від секторів, які цю вартість створюють (передусім сировинних), до секторів, які її руйнують.

Можна уявити, що російська економіка складається з чотирьох секторів: (1) домашні господарства, що створюють пропозицію робочої сили; (2) уряд, який перерозподіляє податкові надходження; (3) сировинний сектор, що створює вартість; (4) промисловий сектор, що знищує вартість. Проте в промисловому секторі вважають, що насправді він створює вартість, тому завищують ціну. Така ціна влаштовує всіх, оскільки її можна використати в бартерних розрахунках або для сплати податків. Ця модель дозволяє зрозуміти марність багатьох політичних заходів

Важливо також збагнути зв’язок проблеми з минулим. Радянську економіку можна охарактеризувати як велику промислову економіку, у якій промисловість фактично отримувала субсидії у вигляді сировини за заниженими цінами та дешевого капіталу. Здавалося, що в економіці існував великий виробничий сектор, який створював вартість, однак насправді він її знищував, а система адміністративного ціноутворення вдало маскувала цей процес. Корені віртуальної економіки лежать у збереженні та підтримці цієї системи.

Спрощена модель обліку

Найпростіший спосіб зрозуміти сьогоднішню російську економіку — уявити, що вона складається з чотирьох секторів: (1) — це домашні господарства, що створюють пропозицію робочої сили; (2) — це уряд, або бюджет, який перерозподіляє податкові надходження на користь домашніх господарств; (3) — виробничий сектор, що створює додану вартість (для зручності назвемо його “Газпром”). Позначимо ці три сектори відповідно Д, Б та Г. Четвертим сектором, що знищує додану вартість, є промисловий сектор, П, який охоплює решту економіки.

Нехай П – підприємство, яке використовує 100 рублів робочої сили Д та 100 рублів газу Г у виробництві продукту, вартість якого 100 рублів. Таким способом підприємство знищує 100 рублів вартості. Тим часом на підприємстві вважають, що тут створено додану вартість, і через це завищують ціну продукту. Тому підприємство встановлює ціну 300, а не 100 рублів. Що більше, така ціна влаштовує всіх, оскільки переоцінену продукцію можна використати в бартерних розра-хунках (де ціни не мають жодного значення) або для сплати податків.

П розраховується з Г однією третиною кінцевого продукту, стверджуючи, що вартість цієї частини — 100 рублів (насправді це лише 33 1/3 рубля). Г задовольняє такий залік, оскільки він просто передає продукт далі до Б, виконуючи таким способом свої податкові зобов’язання (ми припускаємо, що додана вартість оподатковується за ставкою 100%). Зі свого боку, П також сплачує податки – 100 рублів – натурою.

Проблеми в системі виникають лише через домашні господарства. Д сподівається, що за його роботу йому заплатять 100 рублів, однак не може погодитися на бартерну форму розрахунку: йому потрібні (хоча б частково) гроші. Однак грошова вартість продукту, що залишається в П, становить лише 33 1/3 рублів. Звідси заборгованість із заробітної платні.

Описану модель сильно спрощено. Але навіть ця проста схема дає можливість зрозуміти її масштаб у російській економіці. Якщо зробити ще деякі додаткові припущення, можна змоделювати всю віртуальну економіку, яка має не лише борги із заробітної платні, а й нереальний бюджет, забор-гованість з пенсійних виплат та “реальне” зростання виробництва.

Спробуймо уявити, що станеться, якщо віртуальна економіка припинить своє існування. Усі її показники (продаж, прибутки, ВВП, виробництво) є набагато кращі, ніж відповідні реальні показники. У разі руйнації віртуальної економіки скоротяться номінальні виплати з бюджету та з’являться нові види боргів. Але, що найголовніше, — підприємство, яке знищує додану вартість, стане збитковим, тому має бути закрите

Не менш важливо й те, що 4-секторна облікова модель дає можливість оцінити корисність (точніше, марність) окремих політичних заходів. Згадаймо, наприклад, жорсткі заходи щодо збирання податків, здійснення яких вимагав МВФ. Російський уряд був змушений збільшити обсяг грошових надходжень до бюджету та, відповідно, вимагати від підприємств сплати податків у грошовій, а не в натуральній формі. Наведена модель дозволяє зрозуміти, що такий підхід тягне за собою перерозподіл вартості – однак, недостатньої, щоб задовольнити вимоги бюджету (щодо податків) та робітників (щодо заробітної платні) – від одного реципієнта до іншого. Виграш одного учасника означає програш іншого: виплата податків призведе до заборгованості із заробітної платні.

Такою є ситуація, що склалася в Росії впродовж останніх років, зокрема і в І-у кварталі 1998 року. У січні-березні російська податкова служба збільшила грошові збори більше ніж на п’ять мільярдів рублів (з урахуванням інфляції). Протягом того ж таки періоду заборгованість підприємств із заробітної платні зросла майже на… п’ять мільярдів рублів.

Чому росіяни обирають цю схему

Очевидно, що система, описана вище, не змогла б довго існувати в ринковій економіці. Однак у Росії вона існує та міцнішає. Для того щоб відчути силу віртуальної економіки, повернімося до нашої 4-секторної схеми і спробуймо уявити собі, що станеться, якщо віртуальна економіка припинить своє існування. Ми можемо порівняти результат, отриманий у віртуальній економіці, з тим, що відбувається насправді. Потрібно лише припустити, що всі учасники, разом з виробником, який знищує вартість, визнають реальною ціною кінцевого продукту 100 рублів.

По-перше, П доведеться показати замість прибутку збитки розміром 100 рублів. У такому разі П не потрібно буде платити податки, однак, маючи лише 100 рублів від продажу продукції, П не зможе одночасно розрахуватися з Г (якому заборгував 100 рублів за газ) та з Д (якому потрібно заплатити 100 рублів заробітної платні). П буде змушене розподілити між Г і Д 100 наявних у нього рублів. Припустимо, що кожному з них П поверне по 50 рублів. Тоді матимемо заборгованість П із заробітної платні сумою 50 рублів та взаємну заборгованість між підприємствами 50 рублів36.

Своєю чергою, Г скорочує обсяг відрахувань до бюджету до 50 рублів, які він отримує від П. Такі дії призводять до податкової заборгованості в Г обсягом 50 рублів. Доходи Б складаються лише з надходжень від Г, оскільки П не створив доданої вартості. 50 рублів, які Б отримав від Г, потрапляють до Д. Проте цей рух спричинює появу бюджетних боргів (наприклад, щодо пенсій) обсягом 50 рублів.

Наш приклад можна було б ще деталізувати, однак картина починає прояснюватися. На цьому етапі корисно підсумувати отримані дані у формі уявних національних рахунків. У таблиці на сторінці 41 наведено порівняння результатів діяльності віртуальної та реальної економіки. За всіма позиціями сукупні показники віртуальної економіки (продаж, прибутки, ВВП, виробництво) є набагато кращі, ніж відповідні реальні показники.

Пункт таблиці щодо розміру бюджету заслуговує на особливу увагу. Запланований бюджет дорівнює всім закладеним податкам та, відповідно, витратам, які формуються за рахунок очікуваних надходжень. Для реальної економіки показник становить лише половину від показника віртуальної економіки. Як це розуміти? Якщо припустити, що бюджетні трансферти домашнім господарствам — це пенсії, то матимемо скорочення пенсій на 50% у номінальному виразі. Насправді, звичайно, нічого не змінюється, однак фактично уряд з більшою адекватністю виконує свої зобов’язання в умовах реальної економіки (обіцяна та сплачена суми становлять 100 та 50 рублів відповідно, тоді як у віртуальній економіці ці суми відповідають 200 та 67). І все-таки враження таке, ніби пенсії скоротилися вдвічі!

Порівняльні показники для віртуальної
та реальної економіки

Віртуальна

Реальна

Продаж, загалом

400

200

Прибутки, загалом

200

0

Прибутковість

50%

0%

Загальна додана вартість (=ВВП)

300

100

Промислове виробництво

400

200

Бюджет

Запланований

200

100

Виконаний

67

50

Доходи домашніх господарств

Нараховані

300

200

Виплачені

100

100

Заборгованість

Із заробітної платні

67

50

Між підприємствами

—-

50

З податків

50

До бюджету

133

50

У кожній з цих двох економік також складається різна ситуація з боргами. У наведеному прикладі сумарні борги однакові. Однак зазначимо: якщо зруйнувати віртуальну економіку, виникне два нових типи боргів. Так, Г матиме заборгованість з податків, а П — заборгованість перед Г. За таких обставин система заборгованостей стає навіть заплутанішою, ніж у віртуальній економіці.

Однак набагато важливішим є те, як ліквідація віртуальної економіки вплине на окреме підприємство П, адже воно приховує свою нежиттєздатність та знищує вартість. Так, в умовах віртуальної економіки П створює додану вартість на 100 рублів, тоді як у реальному варіанті підприємство П є збитковим.

У кінцевому підсумку жоден з учасників віртуальної економіки не виграє від її ліквідації. Будь-яка спроба відійти від умовної системи та перейти до реальних відносин не знайде підтримки, оскільки означатиме: (1) суттєве зниження пенсій; (2) розгортання конфлікту навколо “Газпрому”, який назвуть неплатником податків, та збільшення податкових вимог до нього; (3) визнання виробничого підприємства банкрутом, а також (4) остаточну втрату роботи та джерел доходів для населення.

Описану вище систему створено таким чином, щоб повністю уникнути грошових операцій, які вносять дисбаланс та руйнують оману. Водночас бажання уникнути грошових надходжень має певну межу, після перетину якої в системи виникає катастрофічна потреба в грошах

Така ситуація лише підтверджує основний висновок, до якого ми дійшли на базі нашої моделі. Віртуальна економіка виникає як поєднання двох основоположних фактів: (1) більша частина російської економіки (особливо переробна промисловість) знищує вартість, тоді як (2) решта учасників економіки відкидають цей факт. Бартер, податкові заборгованості та інші негрошові способи розрахунків перетворюються на основний механізм збереження віртуальної системи. Така омана є причиною всіх проблем з неплатежами. Сума створеної вартості в реальності є менша, ніж обсяги пов’язаних з нею зобов’язань.

У пошуках грошей

Зв’язок між безгрошовою віртуальною економікою та нормальною ринковою економікою досить цікавий. Деякою мірою описану вище систему створено таким чином, щоб повністю уникнути грошових операцій, які вносять дисбаланс та руйнують оману. Існують також інші причини на те, щоб уникати грошей. Гроші важко заробити, і їх невигідно мати. Наявність великої кількості грошей на підприємстві може призвести до відмови податкових органів приймати заліки в негрошовій формі. На гроші також може зазіхати рекет, який у Росії є повсюдним явищем. І все-таки бажання уникати грошових надходжень має певну межу, яка є грошовим лімітом. До моменту досягнення цього ліміту знизу гроші є неодмінною та життєво важливою складовою самої системи.

Підприємство, яке знищує вартість, має бути спроможне продати свою продукцію та отримати за неї гроші, щоб виплатити заробітну платню. Іронія ситуації полягає в тому, що досліджувана система, яка не є ринковою, вимагає існування ринку. Адже реалізація продукту, яка є необхідною умовою оплати праці, можлива лише в разі існування ринку. Деяка частка продукції знаходить свого покупця в Росії, однак основним джерелом грошових надходжень є світовий ринок.

З 1992 року експорт розглядали як найбільше успішну ділянку в переході Росії до ринку. Вважали, що зростання експорту має означати конкурентоспроможність продукції Росії на світовому ринку. Реальна ситуація не відповідає цьому твердженню. Більшість російського експорту є збиткова, однак для учасників віртуальної економіки має значення не прибуток від експорту, а гроші. Підприємства далі орієнтуються на експорт, оскільки їм потрібно підтримувати згаданий грошовий ліміт, причому збитки, яких вони зазнають, розглядаються як ціна функціонування у віртуальній економіці.

Домашні господарства (Д), що існують у віртуальній економіці, також підтримують подібний грошовий ліміт. Д розподіляють свої трудові ресурси між П та діяльністю, яка не має прямого відношення до системи, однак дозволяє їм заробляти на прожиття (наприклад, вулична торгівля, робота на присадибних ділянках). Така діяльність лише підтримує віртуальну економіку і в жодному разі не загрожує її існуванню, а також дозволяє скоротити мінімальний обсяг грошей, яким потрібно забезпечувати домашні господарства.

Потрібно зазначити, що мінімальний обсяг грошей у цій системі не означає, що гроші не мають цінності в Росії. Навпаки, серед бідолах, які не мають ані копійки, щасливця з кишеньковими грошима підносять до рангу королів, чи принаймні “олігархів” (так у Росії називають великих капіталістів та фінансистів). Звичайно, це лише поетичне порівняння, і російські капіталісти набагато заможніші, однак у міжнародному масштабі вони є відносно непомітними фігурами. Так, один з найбільше відомих фінансових владик, Володимир Потанін, є головою “Онексімбанку”, який навряд чи увійшов би до сотні найбільших банків США: розмір “Онексімбанку” разом з його найбільшим конкурентом “Менатепом” — менший, ніж “Centura Banks” у Рокі Маунт Північної Кароліни. Статус акули фінансового ринку Росії цим банкам надає повна відсутність грошей в економіці.

Наслідки

Віртуальна економіка дозволяє підприємствам відмовлятися від реструктуризації, спричинює завищення ВВП і не дає ефективно розподіляти бюджетні кошти

Така система має низку суттєвих негативних наслідків. Задовольнімося трьома сферами, які найбільше потрапляють під вплив системи: (1) реструктуризація підприємств, (2) вимірювання економічної ефективності та (3) бюджетна сфера.

Найбільше очевидним є вплив на реструктуризацію підприємств. Навіть ті підприємства (а їх можна порахувати на пальцях), які вдалося б реструктуризувати та зробити життєздатними, відмовляються від таких змін: вони надто дорого коштуватимуть підприємствам, що можуть існувати і за умов знищення вартості.

Вплив на сукупні економічні показники, такі як ВВП та обсяг виробництва, ми вже згадували. У віртуальній економіці загальний обсяг виробництва переоцінено у два, три, а подекуди і в п’ять разів. ВВП Росії також інфльований. Найімовірніше, що російська економіка є навіть менша за ту, яку показують офіційні дані (а не більшою, як дехто вважає). Перебільшено і щорічний показник зростання. Нарощування обсягу виробництва на підприємствах має лише негативні наслідки, незважаючи на те що у віртуальній економіці такі дії зумовлюють збільшення ВВП. За даними офіційної статистики Росії, у 1997 році ВВП зріс на 0,8%. Ця створена додана вартість абсолютно точно є “віртуальною”, а не реальною.

Вплив на бюджетну сферу є найбільшим, оскільки віртуальна економіка змінює саму природу бюджету, який має бути планом пріоритетних державних витрат. У розвинутих демократичних країнах основним під час обговорення та прийняття бюджету є визначення суспільних пріоритетів. Така система за наявності грошей дозволяє досягти максимальної ефективності та справедливості розподілу. Негрошові способи заліку податкових платежів руйнують цю систему. Як приклад можна розглянути будівництво метрополітену в Челябінську.

23 березня 1998 року губернатор Челябінської області визначив будівництво метрополітену в Челябінську як один з пріоритетних проектів будівництва в області. Фінансувати проект передбачали за рахунок податкових заборгованостей будівельних компаній до федерального, обласного та місцевого бюджетів. Цей випадок є ілюстрацією того, як пріоритети державної політики формуються під впливом існування податкових зобов’язань окремих компаній. Так, будівельні компанії Челябінська мали великі боргові зобов’язання перед місцевим та федеральним бюджетами. Водночас федеральний уряд мав виділити області кошти, однак зробив це із запізненням. Тому під певним тиском будівельних компаній місцева влада прийняла рішення щодо реалізації великого будівельного проекту як способу заліку нагромаджених боргів компаній, а федеральний уряд анулював податкові зобов’язання компаній. Кінцевий результат – метрополітен. Решта пріоритетних потреб області в цьому випадку не має значення: там, де товаром розплачуються за податки, пріоритети визначає продавець товару.

Роль уряду

Уряд капітулює перед віртуальною економікою, проте виконує в ній роль арбітра. Оскільки система створює процес очікування потреб, що не можуть бути задоволені одночасно, уряд має розв’язувати конфлікти між учасниками системи

Віртуальну економіку не можна назвати абсолютно негативним явищем. У широкому сенсі така економіка є системою соціального захисту Росії, адже вона забезпечує робочі місця, хоча заробітки залишаються мізерними. Ця обставина втримує в Росії певну соціальну стабільність. Борги із заробітної платні сягнули свого максимуму в І-у кварталі 1998 року. Так, у березні цього року відбулося лише 70 офіційно дозволених страйків (тобто таких, що тривають довше ніж один день) у всій країні, з них 22 – у промисловому секторі за участю 7700 робітників (загальна кількість зайнятих у промисловості Росії – понад 15 мільйонів). Станом на 1 квітня продовжувалися лише 7 із цих страйків.

Однак така стабільність має свої межі. У травні в Росії відбувся загальнонаціональний протест шахтарів щодо заборгованостей із заробітної платні. Робітники блокували рух поїздів, а зупинили страйк тільки після того, як уряд (вже вкотре) пообіцяв розрахуватися з боргами. Це ще один повчальний приклад функціонування віртуальної економіки. Нерентабельність російських шахт є загальновідомим фактом. Доцільно було б закрити ці шахти і компенсувати шахтарям їхні майбутні втрати під час пошуків роботи. Обіцянка розрахуватися з боргами із заробітної платні, однак, свідчить про капітуляцію уряду перед віртуальною економікою.

Описані вище події у вугільній промисловості визначають роль уряду у віртуальній економіці – роль арбітра. Оплата праці шахтарів вимагала вилучення коштів, призначених для фінансування інших потреб. Борис Єльцин визнав цей факт у своїй заяві, коли зазначив, що шахтарі заслуговують на виплату боргів із заробітної платні не більше, ніж вчителі та решта категорій, які опинилися в подібній ситуації. Оскільки віртуальна економіка обов’язково створює процес очікування потреб, які не можуть бути задоволені одночасно, суперництво та конфлікт є її невід’ємною складовою. Тому уряд змушений виконувати функцію арбітра між учасниками системи.

“Втечі”

Уряд має обмежувати “втечу” грошей із системи, адже їх відплив підвищує вартість функціонування віртуальної економіки. Однак без відпливу грошей з окремих підприємств, що створюють вартість, система виявиться нежиттєздатною

Друге завдання, яке покладено на уряд, — підвищувати ефективність системи через обмеження “втечі” з неї грошей, адже їх відплив підвищує вартість функціонування віртуальної економіки, тоді як втримання грошей підтримує її життєздатність.

“Втеча” з віртуальної економіки набуває різних форм і може бути легальна або нелегальна, санкціонована або несанкціонована. Вартість, що виходить із системи, або залишається в країні, або переправляється за кордон (відплив капіталу). Відплив капіталу може мати негативні чи позитивні наслідки для системи. Позитивний відплив доречно визначити як необхідну плату за втримання в грі деяких учасників, одним з яких є “Газпром”. У нашому прикладі “Газпром” передає системі всю вартість, яку він створює. Можна припустити, що власники цієї приватизованої компанії воліли б експортувати весь газ, отримуючи при цьому тверду валюту. Однак такі дії політично не можливі. Насправді “Газпром” має змогу вивозити за кордон та класти в кишеню певну частку своїх доходів, що є платою за виконання його ролі в системі.

Тоді як певний відплив має позитивне значення для віртуальної економіки, оскільки він є запорукою подальшого функціонування системи, відплив коштів взагалі має негативні наслідки (наприклад, крадіжка коштів, призначених для виплати заробітної платні, що призводить до спадання рівня грошей нижче від грошового ліміту або до приховування грошей від оподаткування). У контексті “втечі” коштів зв’язок між боротьбою з корупцією та економічною реформою стає набагато складнішим, оскільки обмеження корупції звичайно розглядають як ключовий елемент у прискоренні економічних реформ. У віртуальній економіці Росії склалася абсолютно протилежна ситуація. Оскільки обмеження корупції скорочує відплив грошей із системи, надалі існує можливість підтримувати збиткові підприємства.

Відповідь Заходу

Захід був співучасником створення віртуальної економіки, фінансуючи її протягом шести років. Спроба поставити подальше фінансування в залежність від ліквідації віртуальної економіки тільки дискредитує Захід в очах росіян. Тому є лише два варіанти: або підтримувати стабільність Росії в короткостроковому періоді, рятуючи віртуальну економіку, або припинити фінансування, приречене на провал. Оскільки підтримка віртуальної економіки підвищує ризик майбутньої кризи, то відмова від надання фінансової допомоги сьогодні є меншим злом з двох можливих

Якою ж має бути реакція Заходу на звернення Росії по допомогу? По-перше, потрібно визнати, наскільки сильно існування віртуальної економіки обмежує наші дії. Насправді ми стали співучасниками її появи. Ця система могла б ніколи не досягти сьогоднішніх масштабів і, відповідно, не стати настільки корумпованою та неефективною, якби починаючи з 1992 року не отримала зовнішньої допомоги на загальну суму $70 млрд. Сьогодні, через шість років, було б помилкою вважати, що росіяни в обмін на отримання нашої допомоги погодяться на ліквідацію чинної системи. Така схема напевно не спрацює, а сама спроба лише дискредитує Захід в очах пересічного росіянина.

Нам залишилися два варіанти. Перший – підтримувати стабільність Росії в короткостроковому періоді, рятуючи віртуальну економіку. Тут ми мусимо усвідомлювати ціну такої підтримки для себе і для Росії. Наша допомога означатиме, що відстала, неконкурентоспроможна економіка розгортатиметься й надалі.

Другий варіант – припинити фінансування, приречене на провал. Ми можемо собі це дозволити. Тут також потрібно проаналізувати всі наслідки. За умов відсутності допомоги вірогідність того, що рубль не зможе залишатися стабільним відносно долара, є дуже високою. Отримання зовнішніх позик стане для Росії набагато більше проблематичним. Кожна з цих подій матиме негайний негативний вплив на російську економіку. Однак ми вважаємо, що жоден з них не буде шкідливим, оскільки довгострокові результати матимуть благотворний ефект.

Найбільше постраждають від девальвації рубля ті, хто має зобов’язання, номіновані в доларах США. Найбільші труднощі переживатимуть великі комерційні банки, деякі з них будуть змушені припинити свою діяльність. У цій ситуації потрібно чітко визначити пріоритети. Близько 80% усіх заощаджень російських громадян лежать на рахунках державного ощадного банку, “Сбербанку”, який залишиться відносно стабільним. Банкрутство деяких комерційних банків однозначно матиме негативний вплив на економіку, однак не призведе до розвалу фінансової системи Росії, оскільки надто велика частка всіх операцій оминає її вже сьогодні. Одним з головних результатів колапсу банківської системи стане обмеження влади банківських олігархів. Однак і ця зміна не така вже й погана.

Говорячи про інфляцію, потрібно згадати, що впродовж останніх трьох років Росія успішно боролася з інфляцією. Повернення в часи постійного зростання цін періоду 1992—1995 років матиме невтішні наслідки. Водночас відновлення інфляційних процесів залежатиме не тільки від девальвації рубля. Ключовим фактором стримування інфляції буде відмова Центрального банку Росії від додаткової грошової емісії на покриття бюджетного дефіциту. Такий крок стане великим випробуванням для уряду. Крім того, потрібно відмовитися від політики омани. Дотепер уряд втримувався від фінансування бюджетного дефіциту через емісію, натомість використовував позики на внутрішньому і зовнішньому ринках. Така політика також є одним з факторів, який спровокував поточну кризу. З цього огляду девальвація матиме позитивний ефект, оскільки ускладнить фінансування дефіциту через позики і, отже, допоможе з’ясувати реальний стан державних фінансів Росії. Враховуючи факт, що російська економічна політика великою мірою залежить від позик, хворобу можна вилікувати, припинивши надання кредитів.

Коротко кажучи, ми не вважаємо, що відмова від надання допомоги Росії матиме серйозніші, ніж короткострокові, наслідки для економіки, які можуть, а радше, мусять супроводжуватися політичними змінами. У будь-якому разі, фінансова криза, яка неминуче охопить країну через рік, два, а може й три, матиме набагато гірші наслідки, ніж ті, які можуть бути сьогодні.

Наша пропозиція не передбачає ефекту чарівної палички. Ми лише пропонуємо найменше зло з двох можливих. Відмова від допомоги не гарантує сама по собі позитивного результату — вона матиме і деякі негативні наслідки. Таке рішення також дозволить зберегти кошти, які інакше пішли б на рефінансування російського боргу. Найважливішим у цьому питанні є те, що ми нарешті покладемо відповідальність за майбутнє російської економіки на самих росіян. Ми більше не створюватимемо видимості, що наша допомога залежить від проведення в Росії реформ (оскільки так не було і не може бути), відтак росіяни зможуть зрозуміти важливість будь-яких економічних рішень для них самих. Здається, сьогодні в Росії обирають віртуальну економіку. Чудово, нехай залишаються при ній, однак тоді вони мають збагнути її ціну, оскільки ціна існує.

Відмову від допомоги Росії супроводжують певні ризики. Однак підтримка віртуальної економіки, поза всяким сумнівом, підвищує ці ризики в майбутньому.

Недержавний сектор працює краще

Януш ШИРМЕР, Володимир ДУБРОВСЬКИЙ, Тамара ШИГАЄВА
Гарвардський інститут міжнародного розвитку

Економісти київського представництва Гарвардського інституту міжнародного розвитку застосували новий підхід до аналізу наслідків приватизації в Україні. Дослідники відмовилися від порівняння результатів діяльності державного та колективного сектору за валовими виробничими показниками на користь показників ефективності роботи підприємств. Аналіз офіційних даних за 1995—1997 роки засвідчив, що недержавні підприємства в Україні працюють з більшою рентабельністю і ефективніше використовують працю та капітал

В Україні приватизації не оцінюють як позитивний факт. Адже внаслідок несприятливих умов провадження бізнесу позитивний ефект неможливо побачити через виробничі показники. Доцільніше розглянути проблему в іншому ракурсі: чи відрізняється поведінка державних та недержавних підприємств. Тому ми вирішили проаналізувати показники ефективності роботи підприємств цих секторів

Дотеперішні оцінки наслідків
приватизації негативні

В Україні приватизації ще досі не оцінюють як позитивний фактор впливу на роботу підприємств та функціонування економіки загалом. Проте оцінки наслідків приватизації, здійсненої в інших країнах, найчастіше виявляються позитивними. У роботах Мегісона, Букарі, Коссе37 наведено дані, що свідчать про поліпшення показників роботи підприємств після приватизації. Обстеження, яке провели ці вчені в 40 країнах світу, засвідчило, що на приватизованих підприємствах зростають рентабельність, продуктивність праці, капіталовкладення. Кардинальну відмінність оцінки наслідків приватизації в Україні та інших країнах визначають такі фактори:

  • варіант української приватизації, що не створив передумов для швидкої появи ефективного власника;

  • середовище, у якому опинилися підприємства після приватизації: гіперінфляція та жорстка монетарна політика, до якої був змушений вдатися уряд задля припинення девальвації грошей, шок, пов’язаний з переходом на світові ціни в 1993—1994 роках; великий дефіцит бюджету, що спричинив ефект витіснення в 1996—1998 роках.

Внаслідок згаданих обставин позитивний ефект від приватизації не можна побачити через виробничі показники, які свідчать: сподіватися, що після приватизації підприємства працюватимуть краще, нереально. На наш погляд, доцільніше розглянути проблему в іншому ракурсі: чи відрізняється поведінка підприємств державної та недержавної форми власності і, якщо так, то яким чином.

Стосовно цього питання також склалися різні точки зору. Центр постприватизаційної підтримки підприємств, спираючись на досвід роботи з підприємствами в процесі приватизації, вважає, що після приватизації їхня поведінка набирає щораз більше ринкового характеру.

Натомість у праці Праєра та Блекмана38 висунуто аргументи на користь того, що “у поведінці українських підприємств різних форм власності не спостерігають відмінностей, що піддаються оцінці”. Міжнародний центр перспективних досліджень під час аналізу результатів опитування керівників підприємств також не виявив суттєвих розбіжностей у роботі обстежених підприємств державної та недержавної форми власності39. На наш погляд, одержані дані могли бути пов’язані з особливостями методики опитування. Респондентам пропонували якісно оцінити зміни в роботі підприємства протягом певного часу. Отримана відповідь про відсутність зв’язку між формою власності та результатами діяльності свідчить про те, що показники роботи і державних, і недержавних підприємств погіршувалися в часі, проте не дає достатніх підстав для порівняння двох секторів в один момент часу. Крім того, респонденти оцінювали валові показники, наприклад, випуск товарів та реалізацію, на збільшення яких традиційно орієнтувалися соціалістичні підприємства.

На відміну від згаданих авторів, ми вирішили дослідити, чи відрізняються власне показники ефективності роботи підприємств різних форм власності, причому в однакові моменти часу.

Дані дозволяють зробити
достовірний аналіз

Основою дослідження є дані Держкомстату за 1995—1997 роки. Для аналізу було обрано дві групи підприємств — загальнодержавні та колективні. Показники ми співставляли дискретно за роками, оскільки порівняння показників “до” та “після” приватизації не є коректним. Ми розглядали дві групи показників ефективності — (1) використання праці та капіталу і (2) рентабельність

Основою аналізу є дані Державного комітету статистики України про діяльність підприємств різних форм власності протягом 1995—1997 років. Інформації попередніх років, яка надзвичайно погано піддається аналізу через гіперінфляцію в Україні в 1992—1994 роках, не брали до уваги. До того ж у той час приватизація в країні або взагалі не відбувалася, або щойно розпочиналася.

Ми використовували лише ті показники, про які було повідомлено офіційно. Багато з цих даних розраховано за радянськими методиками, погано пристосованими для об’єк-тивної оцінки діяльності підприємств за умов ринкової економіки40. А проте ми вважаємо, що такі похибки систематично не пов’язані з формою власності. Тому, незважаючи на те що на підставі таких даних не можливо отримати достовірні кількісні оцінки, якісні оцінки заслуговують на довіру.

Для аналізу було обрано дві групи підприємств — загальнодержавної та колективної форми власності. За чинною в Україні класифікацією, до об’єктів колективної форми власності віднесено всі акціонерні підприємства — і закритого, і відкритого типу. Саме такі підприємства становлять більшість: на них припадає близько 48% промислового виробництва України. До цієї групи належать також орендні підприємства: таких об’єктів на сьогодні залишилося близько 1%, проте саме з них сформовано більшість колективних підприємств (цей факт важливо враховувати під час порівняння результатів діяльності підприємств за різні роки). До виробничих об’єктів колективної форми власності ввійшли й спільні підприємства, частка яких зараз сягає близько 3%. Частка підприємств, що кваліфікуються як “приватні” (за українською класифікацією, такі господарські одиниці мають належати одноосібному власникові або його родині), не перевищує 1%. Отже, групу підприємств колективної форми власності, яка виявилася досить великою за обсягом, можна порівнювати з групою державних підприємств.

Частка державних та колективних підприємств в основних галузях економіки

1997 рік, %

Влас-ність

Осн.
фонди

К-сть
працівників

Обсяг
вир-ва

Реалі-зація

При-буток

Проми-словість

Держав-на


13


43


31


41


43


44

Колек-тивна


83


56


68


58


56


55

Тран-спорт

Держав-на


22


67


59


30


30


-32

Колек-тивна


72


27


33


68


68


132

Зв’язок

Держав-на


67


90


93


73


73


70

Колек-тивна


27


9


7


27


27


30

Будівни-цтво

Держав-на


13


50


17


19


18


15

Колек-тивна


78


47


80


78


79


82

Торгівля

Держав-на


4


4


5


4


3


-49

Колек-тивна


81


83


84


80


82


132

Джерело: Держкомстат

Суттєвою відмінністю цих множин може бути лише кількість підприємств, що входить до кожної групи: зараз до колективних належать 83% всіх підприємств України, а до загальнодержавних — лише 13%. Загалом середньостатистичне державне підприємство набагато більше за середньостатистичне колективне. Щоб оцінити вплив розмірів підприємств на показники їхньої роботи, ми здійснили однофакторні та багатофакторні аналізи, що дозволили однозначно встановити відсутність суттєвого впливу розмірів підприємства на показники його роботи.

В усіх випадках показники ми співставляли дискретно за роками, оскільки через різні принципи відбору підприємств, що приватизувалися в різні роки, порівняння показників “до” та “після” приватизації не видається коректним. Так, наприклад, до групи колективних підприємств у 1997 році ввійшли і практично вся аналогічна група 1995 року, і частина державних підприємств, приватизованих за вказаний період часу, причому цю частину обрано зі всієї групи абсолютно не довільним способом.

Аналіз виконано за галузями економіки загалом та галузями промисловості зокрема. З групи досліджуваних об’єктів було вилучено електроенергетику — як галузь, що станом на кінець 1997 року практично повністю належала державі. До уваги не брали також сільського господарства, велика частина якого і перед реформами належала до колективної форми власності і якого практично не реформували, оскільки не приватизували землі.

Ми оцінювали дві групи показників ефективності роботи підприємств — (1) показники використання праці та капіталу і (2) показники рентабельності.

Для виявлення відмінностей між показниками державних та колективних підприємств застосовано стандартний парний t-тест для середніх та лінійну регресію. Було перевірено “лінійну гіпотезу”, що стверджує відсутність впливу форми власності на показники підприємств

Для аналізу використання праці та капіталу було розраховано: (1) виробіток на одного робітника, (2) зняття продукції з 1 грн. фондів41, (3) співвідношення між випущеною та реалізованою продукцією. Рентабельність оцінено за допомогою таких показників: (1) рентабельність реалізованої продукції, (2) рентабельність випущеної продукції, (3) рентабельність виробництва, (4) рентабельність обігових коштів, (5) рентабельність активів.

Потрібно довести відмінність між секторами

Для виявлення статистично значущих відмінностей між показниками роботи державних та колективних підприємств, що належать до різних галузей, застосовано два методи — стандартний парний t-тест для середніх та лінійна регресія.

За допомогою t-тесту було перевірено “лінійну гіпотезу”, що стверджує відсутність впливу форми власності на показники діяльності підприємств. При Р, більшому від 10%, нульова гіпотеза справджується, а при Р, меншому від 10%, — суперечить сама собі. Наприклад, у 1997 році середнє42 значення рентабельності активів для колективних підприємств становило 4%, тоді як для державних цей показник сягав 1%. При цьому можна стверджувати, що така різниця є статистично достовірна, оскільки Р=5%.

Водночас t-тест встановлює лише факт однаковості або неоднаковості популяцій, представлених у множинах, що аналізуються, але не оцінює характеру співвідношень. Для оцінки співвідношень між показниками роботи загальнодержавних та колективних підприємств ми застосували метод регресії. При цьому незалежною змінною (x) стали показники роботи державних підприємств, а залежною змінною (y) — показники, що стосувалися колективного сектору.

Для регресії “нульова гіпотеза” означає, що тренд статистично не відрізняється від прямої y=0: незалежно від показників роботи підприємств державного сектору очікуване значення різниці між показниками роботи колективного та державного сектору дорівнює нулю. Константа в рівнянні регресії характеризує додачу, яку зумовлює приналежність до колективного сектору порівняно з державним, а нахил лінії регресії виражає залежність ефекту від величини відповідного показника для державного сектора.

Оскільки ми не ставили за мету розробити інструмент для кількісного прогнозу ефекту від приватизації в конкретних галузях на основі даних про роботу держсектора, для нашого дослідження важливо виявити сам факт статистично достовірної відмінності константи від нуля. Якщо при цьому значення коефіцієнту нахилу прямої статистично не є достовірне (Р>10%), то можна стверджувати, що зв’язок між “початковими” характеристиками підприємств державного сектору та впливом на них форми власності статистично не доведений. Якщо константа достовірно більша від нуля, то результат зводиться до констатації факту, що ефект загалом є позитивним та статистично значущим, але слабо залежить від різновиду галузі.

Наприклад, для рентабельності активів рівняння регресії набирає такого вигляду: y = -0.04x + 4%. При цьому константа має значення Р=5%, тобто може розглядатися як достовірна. Проте коефіцієнт нахилу має значення Р=92%, яке свідчить про низьку достовірність кута нахилу: пряму проведено довільно. Однак суттєве значення константи, навіть за невизначеного кута нахилу, дає можливість зробити висновок про наявність достовірних переваг колективного сектору за показником рентабельності активів.

Прорив колективного сектору
стався в 1997 році

Усі дані демонструють перевагу колективного сектору, який має суттєво кращі показники використання основних фондів та рентабельності. Водночас для різних років ми отримали різні результати. Через регулювання цін на продукцію держпідприємств на початковому етапі такі об’єкти мали вищу рентабельність порівняно з колективним сектором. Проте вже в 1997 році колективні підприємства за рентабельністю випередили державні. Передумовою такої переваги є краща реалізація продукції і вища продуктивність праці та капіталу

Проведений аналіз засвідчив, що всі показники демонструють перевагу колективного сектору. Так, у 1997 році колективні підприємства ефективніше використовували всі фактори виробництва. При цьому йдеться не лише про рентабельність активів (відповідні тести ми вже обговорювали), а й — ще більшою мірою — про ефективність використання основних та обігових коштів. Константа в рівнянні регресії для зняття продукції з 1 грн. фондів чимала (0,5937) і свідчить про суттєво кращі показники використання основних фондів у колективному секторі економіки. У цьому секторі основні фонди розподілено рівномірніше, а такий факт також віддзеркалює виразнішу ринкову поведінку підприємств колективної форми власності.

Зняття продукції з 1 грн. фондів

1997 рік

На колективних підприємствах вищою виявилася і рентабельність реалізованої продукції, проте суттєву різницю можна спостерігати насамперед у низькорентабельних галузях. Факт вищої рентабельності реалізації в колективному секторі економіки підтверджує рівняння регресії, де значущим є і вільний член (0,056 при Р=6%), і нахил лінії регресії (-0,6181 при Р=5%).

Рентабельність реалізованої продукції

1997 рік

Треба зазначити, що для різних років ми отримали різні результати. Перевага колективних підприємств у 1995 році була не надто великою і не завжди однозначною. Ця перевага зникла в 1996 році, проте в 1997 році зросла.

Кращі результати роботи колективного сектору в 1995 році не можливо пояснити ефективністю приватизації, яка тоді ще не могла принести відчутних здобутків. Очевидно, переваги колективного сектору зумовила та обставина, що в 1995 році в цьому секторі сконцентрувалася чимала частка кращих підприємств України.

У 1996 році приватизація здійснювалася досить швидкими темпами, кількість підприємств колективної форми власності та чисельність їхніх працівників зросли на 10—12%. За основними фондами зростання виявилося меншим, проте в промисловості цей показник становив 8%. Водночас перевага колективного сектору в 1996 році не виглядає настільки переконливою, як у 1995 році. Що більше, середні показники роботи колективного сектору часом навіть нижчі від показників державного сектору, хоча ці розбіжності не сягають достовірних значень.

Порівняння показників державних та колективних підприємств у 1995—1997 роках

Середнє

Вільний член

державні

колек-тивні

1997

Зняття продукції з 1 грн. фондів

0,43

0,71

0,38

Рентабельність реалізованої продукції


2%


6%


6%

Рентабельність обігових коштів (балансовий прибуток)


7%


14%


9%

Рентабельність обігових коштів (прибуток від реалізації)


1%


7%


7%

Рентабельність активів

1%

4%

%

1996

Зняття продукції з 1 грн. фондів

0,61

0,46

2,98

Рентабельність реалізованої продукції


8%


10%


5%

Рентабельність обігових коштів (балансовий прибуток)


32%


39%


6%

Рентабельність обігових коштів (прибуток від реалізації)


12%


12%


9%

Рентабельність активів

3%

5%

3%

1995

Зняття продукції з 1 грн. фондів

3,35

2,98

0,38

Рентабельність реалізованої продукції


17%


20%


-2%

Рентабельність обігових коштів (балансовий прибуток)


17%


19%


18%

Рентабельність обігових коштів (прибуток від реалізації)


29%


31%


6%

Рентабельність активів

15%

20%

8%

Жирним шрифтом виділено достовірні дані (P-value<10)

Таке співвідношення пояснює той факт, що в 1996 році було приватизовано багато слабких підприємств. Проте дослідження виявило таку закономірність: хоча в цей період цілі галузі державного сектору стають нерентабельними, колективних підприємств від’ємні показники стосуються рідше.

У 1997 році процес приватизації тривав далі, проте характеризувався набагато меншою активністю. У промисловості частка приватизованих підприємств за кількістю зросла на 5%, але за часткою основних фондів — лише на 2%. В інших секторах ці показники виявилися ще меншими. Суттєво збільшилася лише кількість працівників, зайнятих на підприємствах колективного сектору. Найбільше зростання — на 9% — відбулося в промисловості. Фактично в 1997 році було приватизовано не найкращі підприємства, проте показники роботи колективного сектору почали поліпшуватися, а серед державних підприємств відбувався дедалі більше помітний поділ на високоприбуткові (нафтогазові, лікеро-горілчані, електроенергетичні) та збиткові (частка яких особливо велика у вугільній промисловості).

Чому в 1997 році колективний сектор помітно випередив за ефективністю державний, тоді як у попередні роки різниця між ними була майже непомітною?

Такий факт пояснюють насамперед абсолютно різні економічні правила, якими змушені керуватися ці сектори економіки. Державний сектор повністю розраховує на підтримку держави. Саме тому в галузях, де держава є монополістом та встановлює ціни, держпідприємства мають високу рентабельність. Натомість у тих галузях, де державне регулювання цін відсутнє, рентабельність підприємств держсектору нижча, ніж на аналогічних підприємствах колективного сектору. Загалом проведений аналіз засвідчив: головним фактором, що впливає на рентабельність продукції, є державне регулювання цін. Рівняння множинної регресії для рентабельності реалізації виглядає так:

y = 0,04 + 1,93x1 + 0,91x2 – 0,4x3,

де х1 — державне регулювання цін, х2 — структура капіталу (відношення обігових коштів до основних), х3 — співвідношення між сальдо заборгованостей та обіговими коштами.

Отже, саме через регулювання цін на продукцію державних підприємств ці виробничі об’єкти на початковому етапі мали вищу рентабельність порівняно з колективним сектором. Проте після консолідації пакетів акцій ефективність управління на приватизованих підприємствах почала зростати, а на державних залишилася на старому рівні. У рівнянні регресії другим за значущістю фактором, що впливає на рентабельність, є структура капіталу, тобто співвідношення між основними та обіговими коштами. Істотно кращий показник має колективний сектор, якому до того ж властива в середньому в 7 разів вища рентабельність обігових коштів. Високої рентабельності колективні підприємства досягають за рахунок набагато ефективнішої, порівняно з державними підприємствами, реалізації продукції. Співвідношення між собівартістю реалізованої та виробленої продукції в колективному секторі не спадало нижче від 1, натомість у держсекторі таке спадання можна було спостерігати в багатьох галузях.

Ефективніший збут продукції в колективному секторі зумовлюють такі чинники:

  • підприємства колективного сектору головну мету своєї діяльності вбачають у реалізації продукції, тому активніше йдуть на зниження договірних цін. Не випадково на графіку ми бачимо більше рівномірний розподіл рентабельності продукції колективного сектору порівняно з державним. Отже, у колективному секторі вже діє ринковий закон вирівнювання норми прибутку, натомість у державному — не діє;

  • колективні підприємства активніше відмовляються від нерентабельних видів продукції та освоюють випуск більше рентабельних. Чимало прикладів таких фактів стосуються різних галузей економіки, насамперед сфери зв’язку, будівництва та харчової промисловості;

  • неконкурентоздатні колективні підприємства, на відміну від державних, ліквідуються. Підтвердженням таких фактів є статистичні дані про динаміку чисельності підприємств різних форм власності у різних галузях економіки, особливо показову для підприємств громадського харчування.

Але головним фактором, що забезпечує підприємствам колективного сектору вищу рентабельність, безумовно, є вища продуктивність праці та капіталу. Ці показники щодо підприємств колективного сектору були кращими й у 1995—1996 роках. Проте саме під час аналізу результатів 1997 року t-тест та метод регресії зафіксували пряму залежність таких показників від форми власності в різних секторах економіки. До того ж достовірність показників продуктивності праці та капіталу не викликає сумнівів: на відміну від прибутковості, ці показники ми розрахували на підставі даних про чисельність працівників, склад основних фондів, обсяг реалізації, які викривлені не настільки, як показники прибутковості.

Висновки на користь недержавного сектору

Недержавний сектор краще пристосовується до зовнішнього середовища та демонструє вищі результати роботи, а такі риси є запорукою його швидшого розвитку в майбутньому

Аналіз показників роботи підприємств різних форм власності дає нам можливість стверджувати, що недержавний сектор економіки України краще пристосовується до зовнішнього середовища та демонструє вищі результати роботи, а такі риси, своєю чергою, є запорукою його швидшого розвитку в майбутньому. Про надійність цього висновку свідчить високий ступінь узгодженості показників, розрахованих на основі різних груп вихідних даних. Так, кращі показники рентабельності підприємств колективного сектору відповідають кращим показникам використання праці та капіталу, хоча ці розрахунки базуються на різних вихідних параметрах.

1 Товари за їхньою ліквідністю в бартерному обміні можна розділити на три групи: (1) універсальні товари (газ, електроенергія, залізничні перевезення), (2) досить універсальні товари, але незручні для перевезення та зберігання (рідке паливо, металопродукція, продукти харчування, товари народного споживання), (3) недостатньо універсальні товари (усі інші товари та послуги). Див.: Волконский, В. А., Гурвич, Е. Т., Кузовкин, А. И. и Сабуров, Е. Ф. “Анализ влияния формы расчетов на уровни цен”, Экономика и математическкие методы, 1998, т. 34, вып. 4, с.28.

2 Жорсткі бюджетні обмеження можна охарактеризувати п’ятьма ознаками: (1) ціни складаються на ринку, і підприємства не можуть впливати на їх формування; (2) підприємства не можуть впливати на рівень оподаткування; (3-5) відсутні державна підтримка, можливість отримання кредиту, зовнішні фінансові вкладення. Див.: Корнаи, Я. Дефицит. Москва 1990.

3 Ще в 1988 році планово-збиткові підприємства становили в промисловості 2,9%, а на транспорті — 14,5% від загальної кількості підприємств. Дійсну кількість збиткових підприємств за умов широкої практики внутрішньогалузевого перерозподілу доходів і державного регулювання цін визначити дуже важко.

4 Досі щодо жодного державного чи колективного підприємства не було послідовно застосовано процедури банкрутства або майнової відповідальності за дотримання укладених угод.

5 Див.: Луніна, І. і Вінценц, Ф. “Субсидування підприємств України”, Україна на роздоріжжі, Київ 1998, с. 118-132.

6 У більшості промислово розвинутих країн з-поміж усіх державних витрат найдошкульнішої критики зазнають субсидії. Спотворюючи ціни, субсидії перешкоджають і переміщенню чинників виробництва в ефективніші види діяльності, і збільшенню попиту на товари, що вимагають менших витрат, а отже, — знижують ефективність використання обмежених ресурсів. Якщо субсидії необхідні із соціальних чи політичних мотивів, то конкретні види такої допомоги потрібно надавати протягом короткого, заздалегідь визначеного проміжку часу, чітко вказавши цілі та умови субсидування, створивши рівні можливості отримання коштів для підприємств різних форм власності і виділяючи ресурси за ринковими критеріями.

7 У 1997 році Харцизький трубний завод, використовуючи штріпси (прокат у рулонах) маріупольських заводів ім. Ілліча і “Азовсталь”, постачав труби російському “Газпрому”, оплачуючи в такий спосіб спожитий на трьох заводах газ.

8 Див.: “Потенціал Донецької моделі”, Урядовий кур'єр, 30 жовтня 1997.

9 У 1997 році третина річного обсягу взаємозаліку припала на грудень.

10 Згідно з “Тимчасовими методичними вказівками про порядок проведення взаємозаліку…“, що їх затвердили Міністерство фінансів і Національний банк України, взаємозалік не може перевищувати розміру недоплати.

11 Якщо продукцію підприємств-монополістів оплачують за регульованими тарифами (наприклад, в електроенергетиці), то для операцій з попередньою оплатою офіційно дозволено здійснювати постачання за тарифами, зниженими на 25%.

12 Дані враховують заборгованість у розрахунках з українськими партнерами суб’єктів всіх форм власності, крім малих підприємств та установ, що утримуються за рахунок бюджету.

13 Alfandari, Gilles and Mark E. Schaffer. “Arrears” in the Russian Enterprise Sector”, CERT Paper, March 1996.

14 Gao, Shumei and Mark E. Schaffer. “Financial Discipline in the Enterprise Sector in Transition Countries: How Does China Compare?”, CERT Paper, February 1998.

15 РЕВ — Рада економічної взаємодопомоги, куди входили країни соціалістичного табору.

16 Shyrmer, J. and А. Pivovarsky. “Arrears and the Economy: the Case of Ukraine”, HIID, Draft of Paper, 1996.

17 Perotti, Enriko C. “Collusive Arrears in Transition Economies,” London School of Economics, Financial Markets Group Discussion Paper, N0. 198, 1994.

18 Під повною та простроченою заборгованістю з товарів і послуг тут і далі використовуватиметься величина кредиторської заборгованості. Йдеться про дані, що фіксуються у звітах підприємств як неоплачені отримані товари, роботи та послуги. Прострочена заборгованість — це заборгованість, не оплачена протягом терміну, обумовленого контрактом. Суму простроченої заборгованості надають самі підприємства у статистичній звітності, що подається Держкомстату.

19 Середнє значення темпів зростання заборгованостей у номінальних величинах стосовно попереднього місяця за лютий-серпень включно.

20 Сума прострочених заборгованостей від 3 місяців до 1 року протягом 1997 року зменшилася на 500 млн. грн.

21 Поняття “м’які бюджетні обмеження” впровадив угорський економіст Корнаі як поняття для опису економіки соціалістичної системи. Однак цей термін пізніше почали широко вживати стосовно перехідної та ринкової економік.

22 Schaffer, Mark E. “Do Firms in Transition Have Soft Budget Constraints? A Reconsideration of Concepts and Evidence”, CERT Paper, December 1997.

23 Соціологічне дослідження проведено протягом липня-листопада 1996 року. Опитано 467 керівників підприємств різних областей України.

24 З 1 жовтня 1998 року, відповідно до постанови НБУ, платежі розподіляють за такою схемою: 10% від надходжень на основний рахунок за попередній місяць спрямовують на сплату боргу за зборами на обов’язкове пенсійне страхування; 15% — на невідкладні потреби підприємства (поточна та прострочена заробітна платня, інші прирівняні до неї платежі та всі необхідні податки); 5% можна використовувати на оплату заборгованостей перед підприємствами. 50% від тих коштів, що залишилися, спрямовують на оплату простроченої заробітної платні, а інші 50% — на оплату податків та заборгованостей з податків.

25 Рівень бартерних розрахунків в економіці України є дуже високий. Наприклад, протягом 9 місяців 1998 року розрахунки в бартерній формі становили 43,3% від усіх розрахунків у промисловості.

26 Tarafas, Imre. “The Expansion of Foreign-owned banks and Their Role in the Hungarian Banking System,” Paper presented at the Confe-rence at NBU, November 1998.

27 Bigman, David and Sergio Pereira Leite. “Enterprise Arrears in Russia: Causes and Policy Options,” IMF Working Paper, August 1993.

28 До заборгованості до консолідованого бюджету входять заборгованості з ПДВ, з податку на прибуток, з інших податків та платежів до державного та місцевих бюджетів; стосовно позабюджетних платежів — це заборгованість із зборів до Дорожнього та Інноваційного фондів; стосовно страхування — це заборгованість із сплат до Пенсійного фонду, Фонду соцстрахування та Фонду зайнятості.

29 Звіт проекту Міжнародного центру перспективних досліджень Country Economic Memorandum щодо фіскальної політики.

30 Звіт проекту Міжнародного центру перспективних досліджень Country Economic Memorandum щодо фіскальної політики.

31 Bigman and Leite (1993).

32 У структурі простроченої заборгованості з часткою заборгованостей понад три місяці від загальної заборгованості на 1 січня 1998 року виявили такі показники: 41% — стосовно заборгованостей між підприємствами, 51% — щодо заборгованостей з податків та 73% — стосовно заборгованостей із заробітної платні (за даними НБУ).

33 Ця практика зберігається і сьогодні. Так, протягом січня-вересня 1998 року перебували в адміністративних відпустках 2,5 млн. чол., або 20% від зайнятих у галузях економіки (з них 0,74 млн. чол., або 6% — понад один місяць), а працювали в режимі неповного робочого дня 2 млн. чол., або 16% від зайнятих.

34 Статтю вперше опубліковано англійською мовою в журналі “Foreign Affairs” (1998, Вересень/Жовтень). Переклад українською та передрук здійснено за згодою авторів. Переклад з англійської Оксани ПопругИ.

35 Звіт Міжвідомчої балансової комісії під головуванням П. Карпова (Москва, грудень 1997 року).

36 Фактично цей розподіл є умовний. Загальну суму 100 рублів можна розподілити між Г та Д в різних пропорціях.

37 Мегісон, В. Наслідки приватизації. Економічні реформи сьогодні. 1998.

38 Praior, F. and M. Blackman. The Ukrainian Industrial Sector in 1996 and 1997: Insights from the Rapid Enterprise Survey (in print).

39 Бізнес-огляд, №1 1998.

40 Так, зокрема, основні фонди зазвичай не капіталізовані, а їхня вартість визначається за балансами як залишкова з урахуванням разових індексацій, тому цей показник може суттєво відрізнятися і від ринкової вартості, і від величини номінального статутного фонду (який не підлягав індексації).

41 Обсяг виробництва на 1 грн. фондів.

42 Під середніми ми маємо на увазі середні арифметичні (не зважені) за вибіркою, що аналізується. Тому ці дані можуть відрізнятися від середніх показників, що розраховуються на макрорівні, як сума часток відрізняється від частки сум.

71

Перспективні дослідження, Січень 1999