Неолібералізм


Реферат >> Астрономия

Неолібералізм

План

Вступ

  1. Англійський неолібералізм.

  2. Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового господарства.

  3. Французька школа неолібералізм.

  4. Американський неолібералізм. Монетаризм.

ВСТУП

НЕОЛІБЕРАЛІЗМ (від лат. lіber-свободный) - термін, що позначає сучасні модифікації зв'язаного з іменами Локка, Монтеск'є, Сміта, Мілля й ін. лібералізму 17-19 вв., котрий обґрунтовував ідею волі і самодостатності особистості, волі ініціативи, конкуренції, торгівлі, волі від втручання держави в економічне, соціальне і приватне життя.

Ліберальна ідеологія починає мінятися на рубежі століть (Дж. Хобсон, Т. Грін, Хобхаус, Ф. Науманн). Поряд із традиційним індивідуалізмом у ній з'являються "колективістські" і этатистські акценти, які підсилюються. Неолібералізм прагне обґрунтувати і здійснити державне регулювання економічного і соціального життя (Дж. Кейнс, Гэлбрейт і ін.). За допомогою податків, соціальних програм, посібників і ін. заходів для соціального забезпечення неоліберали намагаються згладити майнову нерівність, створити "державу загального благоденства". Соціально-політичний дирижизм, на їх думку, не ущемляє, а, навпроти, зміцнює права і свободи громадян. У порівнянні з лібералізмом минулого піддаються інверсії не тільки відносини особистості, суспільства і держави, але і співвідношення свободи і рівності. Якщо колись пріоритет віддавався волі й існував очевидний антагонізм між егалітарними і ліберальними принципами, то тепер істотну роль стали грати помірковано егалітаристські устремління (Егалітаризм). Разом з тим підсилюється сторожкість до масової демократії, стосовно якої лібералізм завжди займав двоїсту позицію, визнаючи її "необхідним злом", єдиним знаряддям проти абсолютистської тиранії, що грозить у той же час "тиранією більшості". Заснований на технократичному оптимізмі, вірі у всемогутність наукового регулювання і керування соціально-економічними процесами, неолібералізм потерпів ряд невдач у своїх програмах, і із середини 70-х рр. його почав тіснити неоконсерватизм, що повернувся до ідеї мінімалізації втручання держави в соціально-економічне життя, яке, на думку багатьох неоконсерваторів, порушує її "еволюційний" плин, а також до антиегалітаристських ідей. Термін "неолібералізм" іноді вживається для позначення неоконсервативних теорій, оскільки ті сприйняли багато основних принципів класичного лібералізму.

До складу неолібералізму входить кілька шкіл: лондонська (Ф. Хайек), фрайбургская (В. Ойкен, Л. Ерхард), чикагська (М. Фрідмен).

1. Англійський неолібералізм.

Одним з „батьків” неолібералізму є австрійський економіст, представник англійської школи неолібералізму Ф. Хайєк. Він є одним з головних ідеологів англійська школа неолібералізму.

Австрійський економіст Ф. Хайєк (1899-1992) у 30-х переїхав в Англію, у 1949 р. – у США, у 70-х знову повернувся в Австрію. За своє довге життя він написав багато книг: „Ціни і виробництво” (1929), „Грошова теорія й економічний цикл” (1933), „Прибуток, відсоток і інвестиції”, „Чиста теорія капіталу” (1941), „Дорога до рабства” (1944), „Індивідуалізм і суспільний лад” (1948), „Конституція волі” (1960), трилогія „Закон, законодавство і воля” (1973-1979), „Роздержавлення грошей” (1976) і ін. У них він виступав як економіст і як філософ.

Будучи вихованцем Візера і Бем-Баверка, Хайек до кінця залишався вірним ідеї високої цінності принципів економічного лібералізму.

Пріоритет волі людини Хайек проголошує як головний принцип. Воля – це відсутність якого-небудь обмеження чи примуса з боку держави. Воля припускає розвиток індивідуалізму. Індивідуалізм, що став основою європейської цивілізації, говорить Хайек, - це не егоїзм і не самозакоханість, це насамперед повага до особистості ближнього, це абсолютний пріоритет права кожної людини реалізувати себе у світі.

Становлення сучасної цивілізації Хайєк зв’язує з розвитком торгівлі, ринку, де діють стихійні сили. Зняття обмежень супроводжувалося злетом науки, винахідництва, заповзятливості, багатства. Ідея природної волі стала елементом свідомості всіх класів суспільства, а вільна діяльність – повсякденною і загальною практикою. Виниклі ідеї соціалізму, на думку Хайєка, повинні перетворюватися в життя тільки за допомогою жорстокої диктатури. „Поки контроль над власністю розподілений між безліччю незалежних друг від друга людей, ніхто не має над ними абсолютної влади”, - говорить Хайек. У суспільстві, де здійснюється державне планування, панує твердий примус, зникає воля.

По Хайеку, справжня воля – це право вільне розпоряджатися своїм капіталом і своїми здібностями, і така воля неминуче зв’язана з ризиком і відповідальністю. Система приватної власності – найважливіша гарантія волі не тільки для имеющих власність, але і для тих, у кого її немає.

На думку Хайека, соціальний порядок не може бути продуктом свідомої дії, він є результат чисто спонтанних дій, тобто викликаних не зовнішніми впливами, а внутрішніми причинами, порядок мимовільним, обумовленим ринком. Ринок дає людям інформацію, вона надходить через сигнали товарних цін. Інформація дає переваги фірмам, господарським суб’єктам, а стимули до пошуку нових знань породжує конкуренція. Проблема координації – значною мірою проблема інформації. Якщо намагатися координувати господарську діяльність, порушується механізм передачі інформації. Таким чином, Хайєк хотів би відтворити світ вільної конкуренції, яким він був сто чи двісті років тому.

Розглядаючи індивідуалізм і колективізм, Хайєк дійде висновку про те, що закони індивідуальної етики є загальними й абсолютними, а в колективістській етиці верховним неминуче стає принцип „ціль виправдує засоби”. Ціль завжди задає ватажок, а члени колективу повинні бути здатні на все, тому керівництво колективами рідко залучає людей з високими моральними переконаннями. Зате людям жорстоким і неперебірливим у засобах представляється рідка можливість виявити себе. Соціалізм розірвав зв’язок з ідеалами лібералізму, соціалізм виховав фашизм і розчистив йому дорогу до влади. Виникла тоталітарна система. У деяких демократичних країнах формується регульоване суспільство. Чим більше суспільство регулюється, тим більше в ньому прошарок людей, що володіють привілеєм гарантованого доходу. „Репутація і соціальний статус починають визначатися не незалежністю, а застрахованістю”, - говорить Хайєк. Міняється система соціальних цінностей, суспільство втрачає умови для розвитку.

„Те, що в наші дні менше поважається і рідше виявляється в духовному житті, - пише Хайєк, незалежність, самостійність, готовність йти на ризик, здатність захищати свої переконання проти більшості і згода добровільна співробітничати з ближнім – це, по суті, саме ті достоїнства, на яких базується індивідуалістичне суспільство”.

Існування в суспільстві соціальної нерівності, відповідно до думки Хайєка, закономірно. Форма розподілу доходів виникає в підсумку конкурентної боротьби. У суспільстві відбувається своєрідна селекція, у конкурентній боротьбі визначаються ніша діяльності і частка кожного, затверджується правовий порядок, норми моралі.

Будучи прихильником ліберально-демократичного суспільства, Хайєк приходить до думки про те, що державна монополія у випуску грошей шкідлива для суспільства і повинна бути замінена вільною конкуренцією приватних банків. Кожен емісійний банк повинний випускати свою валюту (зі своєю назвою і зовнішнім оформленням). Це було б вигідно населенню, воно позбулося б від зловживань уряду при випуску грошей. Ціль державних фінансів і ціль створення задовільної валюти – це, на думку Хайєка, не те саме. Обидві мети часто навіть суперечать один одному. Фатальна помилка – віддавати дві задачі у руки того самого органа. Центральний емісійний банк країни завжди підданий політичному контролю чи політичному тиску. Це не дозволяє йому так регулювати кількість грошей у звертанні, щоб забезпечити стійкість ринку.

Використання в суспільстві „рівнобіжної валюти” означає одночасне обертання валют без твердого обмінного курсу між ними. Виникає конкуренція приватних валют. Грошова емісія – дуже вигідний бізнес завдяки можливості проведення банком кредитних операцій у своїй валюті, тому банк буде зацікавлений у підтримці стабільності своєї валюти (щоб цінність позичок, що повертаються, не зменшувалася). Зовнішнім регулятором звертання цих валют є конкуренція між ними. Населення вибирає для себе найбільш забезпечену і стабільну валюту.

Якщо виникає такий порядок, то виявляється ущербність кількісної теорії грошей, що припускає, що в країні існує лише один вид грошей. У _нти циклічно системі немає такої величини, як даний попит на гроші. Є різний попит на різні види валют. На валюту, що втрачає стабільність, попит буде падати. На зростаючу в цінності валюту попит буде рости. На стабільну валюту попит буде дорівнювати пропозиції. Зникає й інший „кит” кількісної теорії – єдина величина швидкості обертання грошей.

Розглядаючи демократичний устрій суспільства, Хайєк застерігає від впливу коаліції організованих інтересів, тобто визначених груп людей, порівняно невеликих по чисельності, але добре організованих, котрі можуть нав’язати свою волю більшості населення, використовуючи цілком законні демократичні методи. У числі таких груп можуть виступати союзи промисловців, профспілки, аграрні союзи, представники військово-промислового комплексу і т.д. Метою цих груп тиску на уряд є одержання якихось привілеїв для своєї коаліції стосовно іншої маси населення. Принциповий вихід з положення Хайєк знаходить в обмеженні влади держави. „Щоб зберегти особисту волю, потрібно обмежити усяку владу довгостроковими принципами, схваленими народом”, - говорить Хайєк. Мова йде про те, що владу державних органів керування потрібно підкорити владі загальних правил, вироблених не цими органами. Лише обмеживши в такий спосіб влада парламенту й уряду, можна обмежити владу організованих груп над суспільством. Держава повинна бути позбавлена можливості потурати груповим інтересам. Хайєк вважає, що потрібно сформувати виборний інститут, що виробить кодекс справедливості, що забезпечує довгострокові інтереси більшості населення.

2. Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового господарства.

Німецький неолібералізм являє собою своєрідний варіант теорії державного регулювання, але з більшим, ніж у кейнсіанстві акцентом на підтримці конкурентного ринкового механізму.

Основоположником _нти циклічної в Німеччині став Вальтер _нти (1891-1950). В узагальнюючій роботі „Основи національної економічної теорії” (1940) _нти на базі веберовської методології „ідеальних типів” висунув положення про існуванні двох типів господарства – „вільного ринкового” і „центрально-керованого”.

Перша форма, по _нти , більш досконала: економіка керується ринком за допомогою механізму вільних цін. В другому типі господарство виступає у виді абсолютної командної економіки, що виключає дію ринкового механізму.

Однак жоден тип господарства не може існувати „у чистому виді”, вони виступають лише як визначальний принцип реальної економіки. Усяке конкретне господарство складається з того самого набору елементів (поділ праці, кредит, прибуток, відсоток, зарплата і т.д.), але ці елементи сполучаються всякий раз по-новому в залежності від пануючого принципу (децентралізації чи централізації) і від історичних обставин. _нти висловлюється за переважання децентралізованих ринкових форм господарювання.

Неоліберальна методологія Ойкена почасти родинна неокласичної, тому що центрально-кероване господарство засуджується в ній з позиції „протестантської етики”, слідування традиціям західної культури. З погляду Ойкена, будь-яка форма господарства виникає не стихійно, а формується свідомими діями при ведучій ролі держави. Основу неоліберальної методології Ойкена складає концепція німецької історичної школи про „національне господарство” як утілення „національного духу”. Основні положення теорії Ойкена узагальнюються у виді концепції економічного порядку. Цей порядок являє собою ті реальні форми, у яких протікає діяльність фірм, організацій, окремих учасників.

У роботі „Основні принципи економічної політики” (1950) розглядається „політика порядку”, політика регулювання економічного процесу. Самим великим полем діяльності для економічної політики є „правовий і соціальний порядок”. Мистецтво економічної політики, його основне правило – „підготовка й оформлення загальногосподарських умов стосовно до економіки в цілому”.

Головну проблему _нти бачив у приборканні монополій, усуненні твердої системи державного регулювання. Він критикує політику централізованого керування й обґрунтовує політику „середнього шляху”.

_нти і інші економісти фрайбургської школи розрізняють дві сфери економічної політики: політику порядку і політику регулювання. Перша – сфера створення й удосконалювання господарського порядку, його організації; друга – власне політика впливу на процес економічного розвитку і господарського росту.

Конкурентний порядок, обґрунтований Ойкеном, виводиться з історично сформованих тенденцій. „Ми не винаходимо конкурентного порядку, а знаходимо його елементи в конкретній дійсності”, - говорить він.

Концепція Ойкена виявилася могутнім засобом формування нового світогляду, орієнтованого на вільний і організований ринок. Вона підготувала проведення нової політики Л. Ерхардом.

Після другої світової війни ідеологія неолібералізму знайшла успішне практичне застосування в Західній Німеччині (ФРН). Тут починаючи з 1948 р. ці ідеї придбали статус державної доктрини уряду Аденауера – Ерхарда.

Людвіг Ерхард (1897-1977) був великим представником німецького неолібералізму. При особистій його участі Західна Німеччина наприкінці 40-х _нт. була виведена з кризового стану й у ній були проведені реформи.

Ерхард – „конструктор” нового господарського порядку, що здійснював у Німеччині економічну реформу і структурну перебудову. Успіхи перетворень визначилися результатом комбінацій двох компонентів – валютної реформи і політики ринкової економіки.

Грошова реформа була ретельно підготовлена, проводилася рішуче і послідовно, так що ріст цін був зупинений приблизно через півроку. До початку 1950 р. був перевершений довоєнний рівень виробництва. Головна причина успіху – здійснений Ерхардом поворот курсу економічної політики убік ринкового господарства, розвиток конкуренції. Реформа, проведена Ерхардом і його сподвижниками, створила передумови для економічного відродження Німеччини. Хоча обґрунтування реформи здійснювалося з позиції неоліберальної теорії, на практиці істотно підсилювалася регулююча роль держави.

Ефективна економічна політика Ерхарда, що забезпечила високі темпи росту, орієнтувалася на формування соціального ринкового господарства. Відмітні риси його наступні.

  1. Особлива роль держави. В основі господарської системи знаходиться вільна ринкова економіка, конкурентний ринок. Але економічний порядок не встановлюється сам по собі, його здатна установити держава. Вона повинна затвердити правила поведінки й активно проводити їх у життя, а не займатися господарсько-виробничою діяльністю.

  1. Важливої функцій держави є вироблення і проведення специфічної соціальної політики. Ця політика спрямована на встановлення економічного, соціального і політичного порядку, тому що вони тісно взаємозалежні і _нти циклічної_. В міру розвитку соціальна політика висувала проблеми забезпечення зайнятості, подолання регіональних розходжень у рівнях доходів, більш повної соціальної забезпеченості, удосконалювання форм участі робітників у керуванні підприємствами.

  1. Усілякий розвиток конкуренції як фактора системи порядку. Для цього необхідна боротьба з монополізмом, сприяння дрібному і середньому підприємництву, створення кожній людині умов для прояви здібностей і прихованих можливостей. Конкуренція забезпечує економічний прогрес, ріст продуктивності, є інструментом забезпечення самостійності господарювання. По переконанню Ерхарда, „справжнє, не підтасоване змагання являє собою кращий, самий доброчинний принцип добору”.

Таким чином, теорія соціального ринкового господарства передбачає свідоме конструювання конкурентного механізму шляхом уведення чіткого законодавства, трудових і соціальних гарантій, проведення розумної зовнішньої економічної політики.

Видні німецькі теоретики неолібералізму В.Репке, А.Рюстов і інші очолили критику будь-якого прояву монополізму заради волі і гуманізму. В.Ойкен і його послідовники у Фрайбургском університеті з того ж 1948 р. почали випуск щорічника „Ордо”, що зіграв роль теоретичної трибуни неолібералізму всіх країн. Саме слово „Ордо”, обране В.Ойкеном, перетворилося в збірне поняття, що символізує „природний лад вільного ринкового господарства”. Західнонімецька доктрина неолібералізму під впливом „школи Ойкена” стала навіть іменуватися „ордолібералізмом”.

Теоретикам неолібералізму ФРН належить ідея сполучення принципу „волі ринку” і справедливого розподілу за принципом „соціального вирівнювання”. Уперше її концептуально виклав А.Мюллер-Армак у своїй книзі „Господарське керування і ринкове господарство” (1947), у якій також уперше використовував термін „соціальне ринкове господарство”. Розробки в цьому напрямку були продовжені В.Репке, Л.Ерхардом, В.Ойкеном і ін. Причому про створення моделі „соціального ринкового господарства” як головну задачу економічної політики країни було заявлено самим канцлером ФРН К.Аденауером у передмові до книги В.Репке „ Чи правильна німецька економічна політика?” (1950).

По характеристиці В.Репке „соціальне ринкове господарство” – це шлях до „економічного гуманізму”. У своїй книзі „Гуманне суспільство” він писав, що цей тип господарства протиставляє колективізму персоналізм, концентрації влади – волю, централізму – децентралізм, організації – мимовільність і т.д. Солідаризуючись з думкою В.Репке, Л.Ерхард на з’їзді християнсько-демократичного союзу (ХДС) у 1957 р. затверджував про початок другого етапу у ФРН „соціального ринкового господарства”. Де що пізніше в одній зі своїх публікацій початку 60-х _нт. Л.Ерхард підкреслював, що саме „вільне змагання є насамперед основним елементом соціального ринкового господарства”. А на черговому партійному з’їзді ХДС у 1965 р. Л.Ерхард заявив про завершення у ФРН програми створення „соціального ринкового господарства”, що перетворила цю країну в „оформлене суспільство”.

Доктрина „сформованого суспільства”, на думку Л.Ерхарда і його однодумців, - це пошук кращого „природного економічного порядку”, що можливо досягти через створення „соціального ринкового господарства”. У ній категорично заперечуються марксистські ідеї про п’ять форм (типах) суспільного ладу і виробничих відносин і про антагонізм класів. Вона заснована на положенні В.Ойкена про те, що людському суспільству присущи тільки два типи економіки: „централізовано керована” (тоталітаризм) і „мінова економіка” (по іншій термінології – „вільне, відкрите господарство”), а також на ідеї про сполучення цих типів економіки з перевагою ознак одного з них у конкретних історичних умовах.

  1. Французька школа неолібералізму.

Видними представниками неоліберальних ідей у Франції були економісти М.Алле Р.Арон та ін..

Морис Алле – французький економіст, нобелівський лауреат 1988р. Його заслуга складається в доказі двох теорем теорії добробуту. Суть їх у тім, що в ринковій економіці (далекої від конкуренції у „чистому” вигляді) ніхто не може стати багатіше, не зробивши при цьому когось бідніше. Тому, якщо диференціація доходів у суспільстві така, що потрібен перерозподіл доходів, то це варто робити через систему оподатковування і цінову політику. Для розуміння процесів формування доходів різних груп населення важливий і наступний феномен економічного поводження людини, відкрита Морісом Аллі: поводження людини перед „обличчям” економічного ризику стає раціональним. Пізніше при його участі велися дослідження не тільки в рамках „чистої теорії”, але і прикладні, що зокрема стосуються ціноутворення і продуктивності праці.

У якості дійсного наукового „монстра” сприймається М. Алле, що разючим образом сполучав теоретичну і практичну діяльність, а також роботу в багатьох сферах науки. Так, наприклад, у віці 26 років він очолив службу гірничодобувної промисловості і контролю над залізницями, а в 32 року став директором Бюро гірської документації і статистики в Парижі. Згодом він став директором Центра економічного аналізу в Парижі і головою експертного комітету з вивчення тарифної політики на транспорті Європейського економічного союзу. Професорську діяльність у багатьох навчальних закладах різних країн світу він сполучив із грандіозною по своїх масштабах дослідницькою роботою. Його перу належать наукові праці по фундаментальній і прикладній економіці, історії цивілізацій, історії економічних навчань, соціології і політології, теорії імовірностей і фізики.

Автор „теореми еквівалентності”, „парадокса Алле”, концепції конкурентного планування в застосуванні до великих державних монополій.. Серед праць Алле – Дослідження економічної науки. Чиста економічна теорія (A la Recherche d’une dіscіplіne conomіque. L’conomіe pure, 1943); Чиста економічна теорія і суспільний оптимум (conomіe pure et rendement socіal, 1945); Економіка і відсоток (conomіe et _нти ц, 1947); Трактат по чистій економічній теорії (Traіt d’conomіe pure, 1952); Підстави числення економіки (Les Fondements du calcul economіque, 1967); Загальна теорія прибутку (La Thorіe gnrale des surplus, 1978); Гранична корисність і загальна теорія випадкового вибору (Cardіnal utіlіty and general random choіce theory, 1989) і ін.

Професор Р. Арон був знаменитим викладачем і одним з кращих європейським публіцистів, що обличали тоталітаризм у всіх його проявах. Він прожив насичену, важку, але яскраве життя. Під час фашистської окупації Франції редагував у Лондоні журнал „Франс _нти”, протягом 20 років був політичним оглядачем газети „Фігаро”, співробітничав у щотижневику „Експрес”, у 1978 р. заснував журнал „Коммантер”, девізом якого обрані слова Фукидида: „Немає щастя без волі і немає волі без мужності і відваги”.

Він з’явився автором ряду фундаментальних, „працюючих” і сьогодні концепцій соціально-політичного розвитку, у т.ч. одним із творців теорії індустріального суспільства.

На думку Р.Арона, сучасний досвід говорить не тільки про те, що формальні і реальні волі не є несумісними, але і про те, що в нашу епоху в західних суспільствах волі першого і другого роду реалізовані „найменш недосконалим способом”. Звичайно, ні інтелектуали, ні прості люди на Заході не здаються вдоволеними. Але їхня незадоволеність „відкидає як розпач, так і сподівання” .

4. Американський неолібералізм. Монетаризм.

У США альтернативою кейнсіанству стала так називана Чикагська школа неолиберализма, монетарні ідеї якої зародилися в стінах Чикагського університету ще в 20-і _нт. Однак самостійне, а тим більше, лідируюче значення в неоліберальному русі американський монетаризм одержав наприкінці 50-х – початку 60-х _нт. з появою ряду публікацій М.Фрідмена (народ. у 1912 р.), що став в 1976 р. одним з нобелівських лауреатів по економіці.

Перші досить серйозні сумніви в необхідності, як виразився М.Блауг, „спрощених економічних рекомендацій політикам, типових для часів кейнсіанської революції” укралися в економічну науку з появою виведеної в 1958 р. А.У. Філліпсом емпіричної кривої, що характеризує зв’язок між щорічною процентною зміною заробітної плати в грошовому вираженні і рівнем (часткою) безробіття в Англії за період з 1861 по 1913 р. Причому дискусії з приводу даної залежності набули ще більший розмах після того, як у 1964 р. П.Самуельсон уключив зв’язану з цієї кривої фактично нову концепцію в шосте видання свого підручника „Економікс” і назвав сам графік ім’ям його автора – крива Філліпса.

Про останню М.Блауг пише, що вона виявилася тим відкриттям, що „убило наповал колишній кейнсіанський ідеал повної зайнятості без інфляції як мету економічної політики. Стабільність цін і безробіття виявилися несумісними, конфліктуючими цілями: зменшення безробіття досяжне тільки ціною прискореної інфляції, а зменшення інфляції звичайно припускає збільшення безробітних. У такий спосіб колишня надія на одночасне досягнення стійких цін і повної зайнятості поступилася місцем поняттю вибору між стабільністю цін і повною зайнятістю.

М.Фрідмен і його колеги на основі досліджень навколо „конструкції” кривої Філліпса прийшли до висновку, що ця крива далеко не стабільна, особливо з урахуванням ситуації в економіці багатьох країн світу наприкінці 60-х _нт., коли ріст інфляції, усупереч „логіці” цієї кривої, супроводжувався не зниженням, а ростом безробіття, і потім – на початку 70-х _нт. – спостерігався навіть одночасний ріст і інфляції, і безробіття.

М.Фрідмен почав спробу відродити пріоритетне значення грошей, грошової маси і грошового обігу в економічних процесах.

Тим часом монетарна концепція, неоліберальна по своїй суті, була апробована республіканським урядом США при президенті Р.Ніксоні в 1969-1970 р. (тоді М.Фрідмен був радником президента цієї країни). Але найбільший успіх монетарні економічні погляди мали при наступному республіканському уряді США в часи так називаної рейганоміки, що дозволив послабити інфляцію при реальному зміцненні долара.

Новизна концепції державного втручання в економіку, по Фрідмену, полягає в тому, що воно, на відміну від кейнсіанської концепції, обмежується твердою грошовою політикою. Остання тісно зв’язана з фридменівською „природною нормою безробіття”, що досягається за допомогою постійного і стабільного темпу росту кількості грошей у розмірі 3-4% у рік незалежно від стану кон’юнктури (з огляду на середні темпи росту валового національного продукту США за ряд років, по яких установлюється максимально можливий рівень національної економіки).

Концепція М.Фрідмена про „природну норму безробіття” ґрунтується як на інституціональних, так і на законодавчих детермінантах (маючи на увазі під першими, наприклад, профспілки, а під другими – можливість, приміром , прийняття закону про мінімальний рівень заробітної плати). Вона дозволяє обґрунтовувати мінімальний рівень безробіття, при якому протягом визначеного періоду часу інфляція буде неможлива. На думку М.Блауга, „природна норма безробіття, до якої постійно повертається економіка, - це сучасна монетарна версія старої класичної доктрини строго пропорційного відношення між кількістю грошей і цінами в довгостроковій перспективі; „якір”, що утримує процентну ставку в стійкому положенні...”.

Монетаризм – це один з напрямків неолібералізму, що виникло в США в рамках Чикагської школи. Це плин економічної думки, що відводить грошам визначальну роль у коливальному русі економіки. У центрі уваги представників цієї школи знаходиться проблема зв’язків між грошовою масою й обсягом виробництва. На їхню думку, банки – ведучий інструмент регулювання економічних процесів. Викликувані ними зміни на грошовому ринку трансформуються в зміни на ринку товарів і послуг. Отже, монетаризм – це наука про гроші і їхню роль у процесі відтворення.

Монетаризм виник ще в 50-х _нт. ХХ в., однак роль монетаристської теорії підсилилася в останній чверті ХХ в., коли виявилося, що кейнсіанські методи регулювання економіки дають збої. Якщо в Кейнса в центрі уваги було безробіття, забезпечення зайнятості й економічного росту, то із середини 70-х _нт. ситуація змінилася. Тепер на перший план висунулася задача регулювання інфляції. Швидка інфляція викликала розлад економіки, падіння обсягу виробництва і значне безробіття. Виникла стагфляція, тобто падіння і застій виробництва при одночасному росту інфляції. Почалася переоцінка методів регулювання і теоретичних концепцій. Серед економістів став популярний гасло „назад до Сміту”, що означало відмовлення від методів активного втручання і регулювання, поспішну розробку нової доктрини – монетаризму і „економіки пропозиції”.

Теорія монетаризму

Концепція Фрідмена спирається на кількісну теорію грошей, хоча його інтерпретація відрізняється від традиційної.

По-перше, якщо раніш швидкості обертання грошей не придавалось особливого значення, то монетаристи розробляють цю теорію спеціально.

По-друге, у неокласиків попит на гроші не враховував швидкість обертання грошей, у монетаристів обидва параметри були зв’язані функціонально.

По-третє, до попиту на гроші застосовується звичайна теорія цін (рівновага попиту та пропозиції).

У кейнсіанській теорії грошам приділяється другорядна роль. Гроші в ній вставлені в досить довгий передавальний механізм: зміна в кредитній політиці > зміна резервів комерційних банків > зміна грошової пропозиції > зміна процентної ставки > зміна інвестицій > зміна номінального чистого національного продукту (ЧНП).

На думку кейнсіанців, у цьому ланцюзі кредитно-грошова політика виявляється ненадійним засобом стабілізації. Монетаристи, навпроти, переконані у високій ефективності кредитно-грошової політики. Вони пропонують на відмінну від кейнсіанців ланцюг причинно-наслідкових зв’язків між пропозицією грошей і рівнем економічної активності: зміна кредитної політики > зміна резервів комерційних банків > зміна грошової пропозиції > зміна сукупного попиту > зміна номінального ЧНП.

Монетаристи підкреслюють, що багатство, яким володіють люди, існує в різних формах: у виді грошей, цінних паперів, нерухомості і т.д. Цінність одних видів багатства збільшується, інші – падає. Кожний прагне збільшити своє багатство і вирішує, у якій формі його доцільніше зберігати. Потреба в грошах порозумівається їхньою високою ліквідністю, але володіння грошима як такими доходу не приносить.

Навіщо в суспільстві потрібні гроші? Вони служать засобом обертання благ, інший мотив – бажання мати резерв.

Скільки грошей бажають мати люди? Фрідмен говорить, що питання може бути поставлено інакше: „яку частину своїх портфелів люди хочуть зберегти в ліквідній формі, а не в інших видах активів”? Очевидно, ту частину, що необхідна для забезпечення покупок (оплати товарів) і для касових резервів (мінімум).

Потреба в грошах – це попит на гроші. Він відносно стабільний. На нього впливають три фактори: обсяг виробництва; абсолютний рівень цін; швидкість обертання грошей, що залежить від їхньої привабливості (рівня процентної ставки).

Пропозиція – та кількість грошей, що є в обігу. Воно досить мінливо, задається ззовні, а не визначається економічними факторами, хоча вони і впливають на прийняті рішення. Пропозиція грошей регулюється центральним банком.

Попит на гроші і пропозицію грошей – вихідні параметри, під впливом яких складається монетарна рівновага. Вона зв’язано з процесами, що протікають на товарному ринку.

Взаємозв’язок грошового і товарного ринків розглядається монетаристами і кейнсіанцями по-різному: Кейнс не дуже цінував процентну ставку як фактор, що впливає на сукупний попит; монетаристи додають грошовому фактору і процентній ставці істотне значення – попит на товари й інвестиції вони зв’язують із грошовим потоком. Зміна кількості грошей і швидкості обертання грошей впливає на сукупний попит. Більше обсяг грошової маси – вище попит на товари. Зі збільшенням грошової маси відбувається ріст цін, а це стимулює виробників до розширення обсягу виробництва, збільшенню випуску продукції.

Таким чином, монетаристи виходять з того, що головна функція грошей – бути фінансовою основою і найважливішим стимулятором економічного розвитку. Збільшення грошової маси через систему банків впливає на розподіл ресурсів між галузями, „допомагає” технічному прогресу, сприяє підтримці економічної активності.

Монетаристи ретельно проаналізували інфляцію. Вони визначають її як чисто грошове явище. Причина інфляції – надлишок грошової маси: „багато грошей – мало товарів”.

Інфляція зв’язана з чеканнями того, як складуться справи в майбутньому. Монетаристи розрізняють два різновиди інфляції: очікувана (нормальна) і непередбачена (не відповідним прогнозам). При очікуваній інфляції досягається рівновага на товарному ринку: темп росту цін відповідає чеканням і розрахункам людей. При непередбаченій інфляції виникають різні порушення, збільшується безробіття. Робиться висновок: необхідно перекрити канали, що породжують непередбачену інфляцію. Потрібно усунути дефіцит державного бюджету, обмежити тиск профспілок, скоротити державні витрати.

На думку монетаристів, регулювання процентних ставок з метою стабілізації інвестицій – помилкова мета, тому що може роздути пожежа інфляції і зробити економіку менш стійкої. Монетаристи вважають, що керівні кредитно-грошові установи повинні стабілізувати не процентну ставку, а темп росту грошової пропозиції.

Фрідмен виводить правило, відповідно до якого грошова пропозиція повинна розширюватися щорічно в тім же темпі, що і щорічний темп потенційного росту валового національного продукту, тобто грошова пропозиція повинна стійко зростати на 3-5% у рік. Це, на думку монетаристів, усуває головну причину нестабільності економіки – мінливий і непередбачений вплив _нти циклічної кредитно-грошової політики.

Теоретичні суперечки між монетаристами і кейнсіанцями не розв’язалися остаточною перемогою одного напрямку над іншим. Між ними не можна проводити різку грань. Обидві теорії побудовані стосовно до ринкових умов, хоча мають різні підходи і рекомендації.

Список використаної літератури

  1. Історія економічних учень ( За ред. Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. К., 1999. С. 175.

  2. Ковальчук В. М., Сарай М. І. Історія світової економічної думки. Тернопіль, 1996. С. 76;

  3. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с фр. М., 1995. С. 362.

  4. Ядгаров Я.С. История экономических учений. Учебник для ВУЗов, 2-е издание. – М.: ИНФРА-М, 1998. с.288

  5. Юхименко П. І., Ільєнко А. А. Історія економічних учень. Київ - Біла Церква, 1999. С. 45.