Макроекономічні проблеми та економічна політика держави


Реферат >> Астрономия

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

УЖГОРОДСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ

ІНФОРМАТИКИ, ЕКОНОМІКИ І ПРАВА

СПЕЦ. “ЕКОНОМІКА”

макроекономічні проблеми та економічна політика держави

Студента 1-го курсу

заочного відділення

ЧЕРЛЕНЯКА ІВАНА ІВАНОВИЧА

Науковий керівник:

ВАСИНЮК ВАСИЛЬ МУСІЙОВИЧ

Ужгород, 1998

план

Вступ………………………………………………………...…2

  1. Основні макроекономічні проблеми……………………...7

  2. Структура макроекономічних проблем…………………10

  3. Шляхи розв'язання макроекономічних проблем у перехідній економіці……………………………………...27

Висновки……………………………………………………...37

Література…………………………………………………….38

вступ

Історичний екскурс у минуле економічної думки показує, що люди завжди прагнули теоретично усвідомити економічні умови свого існування, мотиви господарської діяльності, а відтак, розгадавши таємниці економічних процесів, спробувати управляти ними. Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної теорії.

Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430—355 рр. до н. е.), Платона (427—347 рр. .о н. є.), Арістотеля (384—322 рр. до н. е.), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. «Економікс» (домашнє господарство) —так називалася праця видатного мислителя стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обгрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок.

Але не кожна економічна думка розвивається у систему поглядів і стає економічним ученням. Ні в рабовласницькому, ні у феодальному суспільстві ще не існувало стрункої системи економічних поглядів на економічні процеси. Вона складається поступово в процесі історичного розвитку суспільства.

Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх ціх явищ, вивченні закономірностей функціонування економіки в цілому. Врешті-решт постало питання і про джерела багатства націй і народів, груп людей, окремих осіб, засоби їх виміру.

Не відразу, суперечливо, але формується система поглядів на всі ці питання. Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкрет’є у праці “Трактат політичної економії” (1615 р.). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів «пілітикос»—суспільний, державний і «ойкономія»—управління, домашнє господарство («ойкос» — дім, господарство, «номос» — закон).

Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантелістів. Воно зародилось у XVI—XVII с у країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантелістів об’єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантелістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу. Вони не створили наукової системи. К. Маркс зазначав, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.

Перенесення аналізу із сфери обігу .у виробництво стало початком економічної науки, що пов’язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантелізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.

Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623—1687 рр.,Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На їхню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа і праця. Ф.Кене в своїй праці «Економічна таблиця» (1758 р.) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання.

Вищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта (1723—1790 рр.) і Давида Рікардо (1772—1823 рр.). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обгрунтувати походження прибутку. Результати досліджень, основні висновки класиків буржуазної політекономії високо цінює і сучасна економічна наука. Водночас слід зазначити, що через вузькість кругозору творців класичної буржуазної політекономії (так само, як і через недостатню розвиненість на той час самих капіталістичних відносин) вони не зуміли в повному обсязі розкрити суть даної економічної системи. Економічні інтереси й погляди дрібних товаровиробників міста й села капіталістичного суспільства покликали до життя дрібнобуржуазну політекономію в особі Ж Сімсон – Ж. Прудона й інших. У працях цих економістів викрито багато недоліків і суперечностей капіталістичного суспільства, але вони мріяли про їх усунення через повернення назад, до старих форм господарювання. На початку XIX ст. на суспільній арені з’явилася така револіоційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робіничого класу, К.Маркс і Ф.Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії. Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Ста­влення нового суспільства вони пов’язували з вищим розвитком матеріального виробництва, демократії й особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.

Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну мо­дель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості , виходячі з відомих їм економічних реальностей,і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було. Оцінюючи економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій,слід визнати, що певні їх висновки хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою і підлягають науковій переоцінці сьогодні. Що ж до методології, то вона не застаріла і немає ніяких підстав від неї відмовлятися. Однак і обмежуватися нею не можна. Необхідно подолати кастову замкнутість науки, догматизм, відособленість від прогресивних економічних учень світу.

Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно-економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними діючими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.

За своїм станом сучасна економічна теорія світу надзвичайно різноманітна. Провідними напрямами є неокласицизм і неокейнсіанство. Неокласицизм розвиває основні ідеї класичної буржуазної політекономії (А. Маршал — Англія, Дж. Кларк—США), неокейнсіанство (засновник Дж. Кейнс — Англія) розробляє концепції державно-монополістичного регулювання економіки.

Зближення неокейнсіанської теорії зростання з неокласичними концепціями розподілу зумовило виникнення неокласичного синтезу.

Зростає також значення ліберального критичного напрямку нових теорій. Це – теорії “троякої революції”, “нового індустріального суспільства” , в яких піднімається питання про утворення єдиного індустріального суспільства. Йдеться також про необхідність посилення перерозподілу доходів.

Широке запровадження математики в економiчну та iншi науки почалося ще в XIX ст. За цей час виявились також i негативнi моменти, пов’язанi зi спробами “математизувати” практично все. Дискусiя про мiсце i роль математики в економiчних дослiдженнях то затихає, то розгортається з новою силою. Всi ми є свiдками швидкого розвитку й удосконалення технiчних засобiв здiйснення найскладнiших математичних розрахункiв, збирання та обробки величезних потокiв iнформацiї на ЕОМ. Комп’ютерна грамотнiсть є сьогоднi елементарною потребою. Це створює сприятливi умови для широкого впровадженя математичних методiв як у практичне управлiння економiчними процесами, так i в теоретичне осмислення їх.

Застосування математичних методiв, на нашу думку, не повинно зводити складне економiчне життя виключно до кiлькiсних залежностей, аналiзу та розробки моделей оптимiзацiї їх. Оскiльки економiчнi вiдносини i закони мають кiлькiсну визначенiсть, то математичнi методи сприятимуть пiзнанню та викладу економiчної теорiї. Разом з тим вони обов’язково повиннi доповнюватись якiсним аналiзом. Знеособленi формули, графiки, матрицi тощо навряд чи допоможуть виявити сутнiсть тих чи iнших соцiально-економiчних процесiв. I навпаки, органiчне поєднання структурно-функцiонального пiдходу та математичних методiв створює умови для ефективного наукового спiлкування представникiв рiзних шкiл та напрямiв економiчної теорiї.

  1. ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПРОБЛЕМИ

Макроекономіка – це одна з наук, що вивчає економіку. Остання є складною системою. Крім макроекономіки, її вивчають багато інших наук: політекономія, мікроекономіка, маркетинг, галузеві та функціональні економіки. Макроекономіка як наука спирається передусім на положення та висновки економічної теорії про розвиток виробничих відносин, розширене відтворення, дію об'єктивних економічних законів та механізми їх застосування в практиці господарювання. Вона також безпосередньо пов'язана з математикою та статистикою, широко використовує методи економіко-математичного моделювання, що перетворює її у точну науку дає змогу перейти від кількісного до якісного аналізу економічних процесів та явищ. Макроекономіка формує уявлення про функціонування економіки на функціональному рівні. Аналізуючи основні фактори і наслідки макроекономічного розвитку, ця наука водночаc пропонує певні методи активного впливу на об'єкт свого дослідження, тобто на процессування у практиці господарювання. Вона також безпосередньо визначає зміст економічної політики держави, виступаючи її теоретичною основою.

Макроекономіка є важливою складовою всієї економічної теорії. Основним завданням макроекономіки є створення економічних моделей, обгрунтування головних принципів та положень даної моделі, а також аналіз, як і в якій мірі досягаються основні економічні цілі:

  1. ріст економіки;

  2. повна зайнятість;

  3. економічна ефективність;

  4. стабільний рівень цін;

  5. економічна свобода;

  6. справедливий розподіл доходів;

  7. економічна забезпеченість незахищених прошарків населення;

  8. міжнародний торговий баланс.

Рівень макроекономічного аналізу розглядає економіку як єдине ціле або як систему, яка складається з основних агрегатів: державний сектор, приватний сектор та домогосподарство. Вивчаючи ці агрегати, макроекономіка намагається побудувати загальну схему структури економіки і зв'язки між крупними агрегатами. Тому макроекономічні дослідження різних економічних проблем охоплюють аналіз таких величин, як загальний об'єм продукції, загальний рівень зайнятості, загальний об'єм доходів, загальний об'єм витрат, загальний рівень цін.

Для опису загального об'єму продукції була введена система національних рахунків. Різні показники, які входять в систему національних рахунків, дозволяють нам вимірювати об'єм виробництва в довільний об'єм часу і розкривають фактори, які визначають функціонування економіки. Порівнюючи рівні національного доходу за визначені проміжкі часу, ми можемо побудувати криву, яка характеризує функціонування економіки в довгостроковій перспективі.

Існує велика кількість різних показників економічного добробуту суспільства. Основним показником при складанні системи національних рахунків є валовий національний продукт (коротко ВНП). ВНП – це вартість всього об'єму кінцевого виробництва товарів і послуг в економіці за один рік. Валовий національний продукт є грошовим показником. Валовий національний продукт може бути обрахований шляхом сумування всіх витрат на купівлю всього об'єму виробленої в даному році продукції або додаючи всі доходи, які отримані в виробництві всього об'єму продукції даного року. В системі національних рахунків існує ще декілька основних показників.

Чистий національний продукт – це ВНП без грошей, які відчислені на використання капіталу (заміщаючі інвестиції).

Національний доход – це чистий національний продукт за виключенням непрямих податків на бізнес.

Особистий доход – сукупний доход, який виплачують індивідуумам і сім'ям.

Номінальний і реальний ВНП

Номінальний валовий національний продукт – це об'єм виробництва, який виражений в цінах, існуючих на момент часу, коли цей об'єм був вироблений. Для підрахунку реального валового національного продукту нам потрібно ввести таке поняття, як індекс цін ВНП. Індекс цін – це відношення ціни ринкової корзини в даному році до ціни аналогічної ринкової корзини в базовому році і помножене на 100%. Реальний ВНП – це відношення номінального ВНП до індекса цін ВНП.

Отже, для бажаного економічного росту нам потрібно забезпечити ріст реального ВНП. Чи можливо, щоб економіка деякої країни забезпечила ріст реального валового національного продукту протягом досить довгого періоду часу? Історія свідчить про те, що економічний ріст розривається періодами економічної нестабільності, і тому в загальному економічне життя доцільно розглядати як циклічні зміни економічного росту і економічного спаду. Є чотири фази економічного циклу. Почнемо розгляд економічного циклу з піку цикла, коли в економіці спостергіається повна зайнятість і виробництво працює майже на повну потужність. В цій фазі рівень цін має тенденцію до підвищення. Слідуюча фаза – це економічний спад, коли виробництво і зайнятість зменшуються, а ціни не знижуються. Далі слідує найнижча точка фази циклу – депресія, коли виробництво і зайнятість досягли мінімального значення і вже починають підвищуватися. Далі в фазі пожвавлення економіки рівень виробництва збільшується, а зайнятість збільшується майже до повної зайнятості.

Відомо, що економічні цикли суттєво відрізняються один від одного по тривалості і інтенсивності. Тому деколи говорять про економічні коливання, а не про цикли, тому що цикли є регулярні. Як описано в “Економіксі” (Брю, Макконнелл) [1], «велика депресія» 30-х років суттєво підірвала економічну активність на ціле десятиліття. Порівнюючи її із спадами ділової активності 1924 і 1927 років, ми побачимо, що вони були менш інтенсивні і нетривалі.

Якщо говорити про коливання, то в різний час економісти висували різноманітні теорії, які ставили собі за мету дослідити коливання ділової активності. Згідно однієї з концепцій, одною з причин є технічні новинки і їх нерегулярне впровадження. Згідно другої теорії, причини коливань – політичні і випадкові події, такі як війни.

При оцінці економічних циклів широко використовуються такі макроекономічні показники, як рівень безробіття та інфляція. В залежності від того, на якій із фаз економічного циклу знаходиться держава, ми можемо проаналізувати, як зміниться рівень безробіття і інфляції. Для того, щоб детальніше розібратися в цих макроекономічних проблемах, розглянемо спочатку проблему безробіття.

  1. Структура макроекономічних проблем

Безробіття

Якщо прискіпливо підійти до проблеми зайнятості, то можна твердити, що поняття «повна зайнятість населення» не відповідає тому, що все населення працездатного віку працює. Оскільки людина може не мати бажання працювати або, наприклад, знаходиться в декретній відпустці.

Для кращого описання виділимо три типи безробіття:

  1. Фрикційне безробіття. Так як людина сама вибирає собі роботу, то, взагалі кажучи, бувають випадки, що людина є «між роботами». Одні люди переходять за власним бажанням на кращу роботу, інші шукають роботу тому, що їх звільнили, а деякі вперше шукають роботу. Коли всі ці люди знайдуть роботу або повернуться на старе робоче місце, їхню нішу на ринку праці заповнять інші звільнені.

В економіці фрикційне безробіття є неминучим і в деякій мірі бажаним. Чому саме так? Тому що багато робітників, добровільно звільнившись, переходять з малопродуктивної роботи, яка дає низький заробіток, на більш продуктивний труд, який краще оплачується.

  1. Структурне безробіття є другим типом безробіття, який характеризується тим, що зміна в структурі попиту або технологічні новинки змінюють структуру попиту на робочу силу: попит на деякі професії різко падає, а на інші, в тому числі нові, які раніше, можливо, не існували, попит швидко зростає. Це виникає тому, що робоча сила не в змозі миттєво зреагувати на змінену структуру попиту. Тому виникає ситуація, коли у деяких робітників немає потрібних навичок, їхні навички досить застарілі.

  2. Циклічне безробіття є одною з характерних рис циклічних спадів і криз. Причиною циклічного безробіття є зменшення загального попиту на товари і послуги. Тепер зрозуміло, що поняття повної зайнятості не означає, що безробіття зовсім не існує – фрикційного і структурного безробіття не можна уникнути. Тому рівень безробіття при повній зайнятості рівний сумі структурного і фрикційного безробіття і називається природним рівнем безробіття. Природній рівень безробіття виникає тоді, коли збалансовані ринки робочої сили, тобто коли кількість людей, які шукають роботу, рівна кількості вільних робочих місць.

Дуже важливим є питання визначення практичного кількісного рівня безробіття. Всі люди діляться на три групи:

а) люди, які не рахуються потенційною компонентою робочої сили (особи, які перебувають у психіатричних лікарнях, в місцях позбавлення волі або особи, які ще не досягли 16 років);

б) люди, які потенційно можуть працювати, але не працюють і не шукають роботу (учні, студенти, пенсіонери та інші);

в) робоча сила, в яку входять працюючі люди або ті, хто хоче працювати.

Тоді рівень безробіття визначається як відношення безробітної робочої сили до всієї робочої сили, помножене на 100%.

Розглянемо економічні наслідки безробіття Основним з них для суспільства в цілому є недовипущена продукція. Математично це можна виразити як різницю потенціального ВНП і фактичного ВНП, де потенціальний ВНП визначається як ВНП при природньому рівні безробіття і при нормальних темпах розвитку. Експериментально Артуром Оукеном було знайдено залежність між рівнем безробіття і недовипущеною продукцією, або відставанням ВНП, і записане в законі Оукена:

якщо фактичний рівень безробіття перевищує природній рівень безробіття на 1%, то відставання об'єму ВНП складає 2,5%.

Як відомо, безробіття розподіляється неодинаково, бо якщо б при зростанні безробіття пропорційно йому робочий день і зарплата всіх робітників зменшувалась б, тоді люди менш болісно переживали би безробіття. Але як відомо, це не так. У віковій і галузевій структурі безробіття можна простежити такі тенденції:

а) рівень безробіття робітників, зайнятих в сфері обслуговування і в виробництві товарів короткострокового користування нижчий, ніж рівень безробіття у робітників, зайнятих в автомобільній, сталепрокатній та інших галузях важкої промисловості;

б) рівень безробіття серед молоді значно вищий, ніж серед дорослих. Це пояснюється тим, що молодь може вперше шукати роботу або є менш кваліфікованою або менш комунікабельною;

в) в країнах, де присутнє чорношкіре населення, рівень безробіття серед чорношкірого населення вищий, ніж серед білих.

Зрозуміло, що крім загальносуспільних економічних негараздів, безробіття несе з собою бездіяльність, втрату кваліфікації, занепад моральних і етичних норм, а також веде до громадських та політичних безпорядків.

Інфляція

Інфляція є ще одним з факторів економічної нестабільності. Її визначають як підвищення загального (середнього) рівня цін в економіці. Інфляція дезорганізує економіку, підриває стимули та мотивацію до праці, деформує соціальну психологію, негативно впливає на можливості прогнозування наслідків економічних рішень.

Рівень інфляції вимірюється через індекс цін:

,

де Іцін – індекс цін у році t.

Зростання індексу цін визначає рівень інфляції, а зменшення його – рівень дефляції.

За іншою формулою розраховується темп інфляції (Тін):

.

Темп інфляції показує ступінь знецінення грошей.

Розрізняють два типи інфляції: інфляція попиту та інфляцію, що зумовлена зростанням витрат, тобто інфляцію витрат.

Інфляція попиту спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають під впливом загального збільшення сукупного попиту. Таке збільшення може бути викликане зростанням пропозиції грошей, а також інвестиційних витрат та іншими чинниками. Виробничий сектор не в змозі негайно відповісти на цей надлишковий попит зростанням реального обсягу пропозиції, бо всі наявні ресурси вже повністю використані. Тому надлишковий попит призводить до підвищення цін на стабільний обсяг продукції. Суть інфляції попиту пояснюють фразою: “Дуже багато грошей полюють за дуже малою кількістю товарів”.

Для пояснення суті інфляції розглянемо криву сукупної пропозиції. Вона налічує три відрізки. Для з'ясування процесу нарощення інфляції розглянемо їх.

На першому відрізку сукупні витрати недостатні й обсяг валового національного продукту значно відстає від свого потенційного рівня за умови повної зайнятості. Іншими словами, існує значне відставання реального обсягу валового національного продукту. Виробничі потужності використовуються неповністю, рівень безробіття високий. За умов збільшення, наприклад, прпозиції грошей або державних витрат (при застосуванні державою політики експансії) сукупний попит поступово зростає, збільшується одночасно й обсяг виробництва. Але на першому відрізку кривої сукупної пропозиції рівень цін при цьому ще не зміниться, тобто інфляція поки що відсутня. Це пояснюється тим, що існує велика кількість незалучених у виробництво трудових і матеріальних ресурсів, які ще не можна залучити за існуючих на них цін.

Поступово зростання попиту підштовхує розвиток сукупної прпозиції до другого відрізку (перехідний період). Для цього стану економіки притаманне повніше використання ресурсів, а тому запаси їх поступово скорочуються і вони стають дорожчими. Починається зростання цін, тобто інфляція.

Інфляцію, що виникає на другому відрізку кривої сукупної прпоозиції, називають передчасною, тому що вона починається до появи повної зайнятості і повного використання виробничих потужностей у країні.

Подальше зростання сукупного попиту підштовхує сукупну пропозицію до потенційно можливого обсягу ВНП, зображеного третім відрізком. На цьому відрізку реальний валовий національний продут досягає свого максимуму, і тому подальше зростання сукупного попиту зумовлює інфляцію, яку називають уже “чистою” на відміну від передчасної. Отже, сукупний попит, що перевищує виробничі можливості суспільства, викликає підвищення цін – інфляцію.

За стабільного рівня цін (відрізок 1 кривої) номінальний і реальний валовий національний продукт збільшуються одинаково. Але в умовах передчасної інфляції (відрізок 2) валовий національний продукт необхідно дефлірувати, щоб визначити зміну реального обсягу продукції. За “чистої” інфляції (відрізок 3) зростає тільки номінальний валовий національний продукт, а реальний ВНП залишається незмінним.

Інфляція витрат спостерігається в тому випадку, коли збільшуються витрати на одиницю продукції, тобто середні витрати за даного обсягу виробництва. Збільшення витрат на одиницю продукції в економіці скорочує прибутки й обсяг продукції, який може бути запропонований за існуючого рівня цін. Внаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів і послуг, що , в свою чергу, підвищує рівень цін – інфляцію. Таким чином, витрати, а не попит збільшують ціни. Найважливіші чинники інфляції витрат – це зростання номінальної заробітної плати і цін на сировину та енергоресурси.

Існують дві концепції щодо визначення першопричин інфляції: структурна і монетарна. Прихильники першої концепції вбачають неминучість інфляції в процесі економічного зростання за умов наявності структурних “вузьких місць” в економіці. До таких “вузьких місць” вони відносять диспропорції суспільного відтворення, дефіцити державного бюджету. З точик зору прихильників цієї концепції, збільшення грошової маси лише дає змогу інфляції виявитися і стати кумулятивним (зростаючим) процесом.

Монетаристи розглядають інфляцію як чисто грошовий феномен, що зумовлений “м'якою” грошовою та бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування, надмірне розширення внутрішнього кредиту та помилкові операції національного банку на валютних ринках). Вони вважають струкутурні “вузькі місця” наслідком спотворених внутрішніх цін і валютних курсів, що, в свою чергу, спричинене інфляційними процесами і спробами уряду стримати зростання цін у певних межах.

Щодо причин інфляцї в країнах, що розвиваються, і посткомуністичних країнах, то тут головною причиною інфляції називають ціновий механізм, який за відсутності або недосконалості ринкових структур неминуче призводить до дефіцитів, незбалансованості та порушення міжгалузевих пропорцій і пропорцій відтворення. В таких умовах зростання цін сприяє перерозподілу доходів із галузей споживчого комплексу на діяльність неефективних структур. Урбанізація та зростання доходів населення зумовлюють швидке збільшення попиту на продовольчі товари, які не задовільняються існуючими можливостями сільского господарства. Підвищення цін на продовольство неминуче призводить до компенсаційного збільшення грошових доходів, а далі – до зростання витрат і цін. Таким чином розкручується інфляційна спіраль.

Однією з причин інфляції є також характерне для зазначених країн завищеня офіційного валютного курсу національної грошової одиниці порівняно з ринковим курсом. Це зававжає зростанню експорту, призводить до збільшення негативного сальдо платіжного балансу і до зниження реальних державних доходів. Інфляція розвивається також унаслідок покриття дефіциту державного бюджету грошово-кредитною емісією.

Поступово зростаючи, інфляція перетворюється в більш жорстку гіперінфляцію, яка характеризується надмірно швидкими темпами . Гіперінфляція руйнує нормальні процеси відтворення, негативно впливає на обсяг національного виробництва та зайнятість. За умов зростання цін населення і підприємства починають скорочувати свої заощадження, намагаючись витратити гроші швидше. Це посилює тиск на ціни, й інфляція починає “годувати” сама себе. Більше того, оскільки вартість життя зростає, робітники вимагають і отримують вищу заробітну плату. Підприємства компенсують свої витрати на збільшення заробітної плати зростанням цін. Починається новий виток підвищення заробітної плати й цін. Гіперінфляція сприяє тому, що зусилля спрямовуються не на виробничу, а на спекулятивну діяльність. Підприємствам стає вигідніше нагромаджувати готову продукцію й сировину, передбачаючи нове підвищеня цін. Але це ще більше поглиблює розрив між попитом і пропозицією і посилює інфляцію. Замість того, щоб вкладати гроші в інвестиційні товари, виробники й населення, захищаючись від інфляції, намагаються придбати невиробничі цінності. Нормальні виробничі відносини порушуються. Гроші припиняють виконувати свої функції і втрачають свою реальну ціну. Виникає депресія.

О
писані вище інфляція та гіперінфляція можуть бути відображені графічно.

На рис.1 економічна система під впливом зміни рівноваги між попитом і пропозицією рухається від стану Е1 до Е2 і Е3. При цьому спостерігається зростання цін – інфляція. Зміщення сукупного попиту (СПо1СПо2) за рахунок нецінових факторів відносно стабільного рівня сукупної пропозиції (СПр1) призведе до зростання цін і обсягів виробництва. Зміщення сукупної пропозиції (СПр1СПр2) спричинить зростання цін і зменшення обсягів виробництва.

Розглянемо процес гіперінфляції. На рис.2 точка Е1 показує початкову рівновагу економічної системи. Далі продовжується економічна активність, одночасно збільшуються сукупні доходи й економічна система внаслідок зростання сукупного попиту (СПо1СПо2) досягає рівноваги в точці Е2, де сукупна пропозиція дорівнює потенційному валовому національному продукту. Якщо доходи і сукупний попит і далі збільшуються (СПо2СПо3СПо4), сукупна пропозиція номінально зростає, залишаючись реально в межах потенційного ВНП. таке зростання сукупної пропозиції можливе тільки за рахунок стрімкого збільшення цін. Економічна система досягає рівноваги в точках Е2, Е3, Е4, …, спрямовуючись угору. Це і є гіперінфляція.

Головною причиною інфляції, що супроводжується спадом виробництва, є інерція в очікуванні інфляційних процесів. Це продовжує тягнути вгору криву сукупної пропозиції навіть після обмежуючих заходів з боку уряду.

Крім розглянутої інфляції, розрізняють також інфляцію збалансовану, коли ціни на різні товари відносно одна одної незмінні, та незбалансовану, коли ціни на різні товари постійно змінюються відносно одна до одної, причому в різних пропорціях, а також очікувану і й неочікувану інфляцію. Ососбливо небезпечним є збіг незбалансованої й неочікуваної інфляції, тому що в такому випадку знижується ефективність виробництва, виникає перерозподіл доходів.

Головними негативними соціально-економічними наслідками інфляції є: перерозподіл доходів, прихована державна конфіскація грошей у населення через податки, прискорена матеріалізація грошей, нестабільність економічної інформації, падіння реальної процентної ставки.

Як бачимо, інфляція є дуже небезпечною для економіки, порушуючи макроекономічну стабільність. Тому антиінфляційна політика займає найважливіше місце серед засобів державного регулювання економіки. Світовий досвід виробив дві головні концепції антиінфляційних заходів що спираються на кредитно-грошову політику. Це – заходи або адаптації, або рішучої боротьби з інфляцією.

Адаптаційні заходи пов'язані з індексацією доходів, обмеженням і контролем за зростанням цін. У приватному сеткорі індексація доходів здійснюється через колективний договір профспілок з підприємцями, де зростання заробітної плати стає залежним від темпів інфляції. Індексація доходів людей з фіксованою оплатою праці має за мету не погіршити їхній стан порівняно із зайнятими в приватному секторі. Адаптаційна антиінфляційна політика може бути посилена антимонопольними заходами. Однак слід підкреслити, що вона є малоефективною: загальна індексація зарплати породжує безперервну мультиплікацію цін, інфляційну нестабільність. Адаптаційна політика має свої недоліки: кошти на компенсаційні надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врешті-решт через податки з населення і підприємства, або робити грошову емісію, що знову ж приведе до зростання інфляції.

Активне зниження інфдяції здійснюється засобами рестриктивної політики, що означає стримання розвитку економіки. Для цього застосовуються заходи кредитно-грошової та фіскальної політики: зниження рівня або темпу зростання грошової маси через продаж цінних паперів на відкритому ринку, підвищення процентної ставки, а також завдяки скороченню державних витрат; збільшення податків, усе це спрямовано на зменшення споживчої спроможності та скупуного попиту, скорочення бюджетного дефіциту. Пропонується також “компромісна” теорія, згідно з якою для зниження інфляції на 1% безробіття має підвищитися протягом року на 2% більше від свого природного рівня. Такі заходи є жорсткими, але їх результати більш відчутні.

ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ

Під економічним зростанням (ЕЗ) розуміють збільшення обсягів виробничих потужностей або ВНП в умовах повної зайнятості. Рівень ЕЗ залежить до найважливіших показників, які характеризують розвиток національного господарства і використовуються для міжнародних порівнянь. Його визначають двома способами: як збільшення абсолютного реального ВНП чи ЧНП за певний період або як зростання реального ВНП чи ЧНП на душу населення. Вимірюється ЕЗ за допомогою обчислення річних темпів зростання у процентах.

Збільшення ВНП в розрахунку на душу населення є показником зростання реального продукту, тобто таким,який характеризує збільшення фізичних обсягів виробництва. Зростаюча економіка має здатність розв'язувати складні соціальні проблеми як усередині країни, так і на міжнародному рівні, здійснювати програми боротьби з бідністю, із забрудненням навколишнього середовища без зниження рівня споживання та нагромадження.

Кінцевою метою ЕЗ є збільшення споживання, зокрема невиробничого, яке включає в себе невиробничі капітальні вкладення та фонд споживання. Досягнення цієї мети здійснюється на основі виробничого нагромадження. Завдяки нагромадженню відбувається розширення обсягів засобів праці, в результаті чого зростають масштаби виробництва. Оскільки капітальні вкладення та ресурси споживання формуються з одного джерела, то за фіксованого розміру виробленого продукту кожна із цих частин може зростати тільки за рахунок скорочення іншої. Від того, як вирішується ця супречність, залежить співвідношення між поточним підвищенням життєвого рівня населення і розширенням виробництва, спрямованого на задоволення перспективних потреб суспільства.

ЕЗ може здійснюватися на кількісній або якісній основі. Тому розрізняють два його типи: екстенсивний та інтенсивний. Сутність екстенсивного типу ЕЗ полягає в тому, що збільшення обсягів виробництва матеріальних благ та послуг досягається за рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів. Інтесивний тип ЕЗ характризується тим, що приріст виробництва забезпечується за рахунок застосування досконаліших факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення їхньої продуктивності.

Екстенсивний та інтенсивний типи ЕЗ – це протилежності, які перебувають в органічній єдності. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються, переплітаються та взаємно зрощуються, у зв'язку з чим важко відмежувати один тип ЕЗ від іншого. Тому часто говорять про переважно екстенсивний чи переважно інтенсивний шляхи ЕЗ. Ознаками першого є такі: кількісне нарощування обсягів виробничих ресурсів, яке зумовлює більш ніж 50% приросту виробленоо продукту; одиничне введення в дію виробничих ресурсів підвищеної ефективності; активний розвиток окремих галузей народного господарства на основі використання традіційних технологій та матеріалів.

Ознаки другого типу: якісне вдосконалення засобів виробництва та робочої сили; підвищення економічної ефективності виробництва, яке забезпечує понад 50% приросту продукту; безперервне введення в дію виробничих ресурів підвищеної ефективності; активний розвиток усіх ланок народного господарства на основі застосування прогресивної техніки та технологій.

Перехід від переважно екстенсивного до переважно інтенсивного типу ЕЗ – це процес, який пов'язаний із зрушеннями в структурі суспільного виробництва та зміною приоритетів економічного розвитку. Під час переходу від одного типу до іншого відбувається уповільнення темпів ЕЗ, але водночас активізуються структурні зрушення. Саме по собі уповільнення не слід розглядати як негативне явище, якщо при цьому здійснюється перебудова відтворювальних пропорцій. Негативним слід вважати таке падіння темпів ЕЗ, яке супроводжується консервацією структури народного господарства в умовах незбалансованого розвитку і тому зумовлює уповльнення динаміки суспільного виробництва.

Темпи ЕЗ, його масштаби та якість, повністю визначаються тими факторами, які на це впливають. До основних факторів, які впливають на ЕЗ будь-якої країни, належать:

  1. природні ресурси;

  2. трудові ресурси;

  3. основний капітал (основні фонди);

  4. науково-технічний прогрес;

  5. сукупний попит;

  6. сукупний розподіл.

Перші чотири фактори ЕЗ об'єднуються під назвою фактори пропозиції. Завдяки їм забезпечується фізичне зростання, тобто збільшується виробництво реального продукту. Але ці фактори створюють лише передумови для ЕЗ. Щоб воно відбулося насправді, відповідно повинен зрости сукупний попит.

Вплив факторів, які стосуються пропозиції, на ЕЗ відображається за допомогою кривої виробничих можливостей (рис.3). Збільшення кількості окремих факторів або всієї їх сукупності приводить до зміщення кривої виробничих можливостей із положення АБ до положення ВГ. Причому положення кривої ВГ визначається двома моментами: по-перше, співвідношенням попиту та пропозиції товарів; по-друге, абсолютною величиною пропозиції, тобто дійсною величиною виробничих потужностей.

Вплив факторів на ЕЗ можна зобразити графічно (рис.4).

Наведена схема показує, що збільшення реального продукту і доходу можна одержати або шляхом залучення більшого обсягу виробничих ресурсів, або продуктивнішимїх використанням. У кінцевому підсумку величина реального ВНП визначається як добуток трудовитрат на продуктивність праці. Величина трудовитрат залежить від чисельності зайнятих у народному господарстві та середньої тривалості робочого тижня. У свою чергу, кількість зайнятих залежить від загальної чисельності населення в працездатному віці та частки в ньому того населення, яке бере реальну участь у суспільному виробництві. Що стосується середньої тривалості робочого тижня, то вона визначається діючими в кожній країні законами про працю, колективними договорами, структурними особливостями економіки тощо. Продуктивність праці перебуває під впливом багатьох факторів, серед яких головними є технічний прогрес, фондоозброєність, якість робочої сили та ін.

Поряд з факторами, які зумовлюють ЕЗ. Існують і такі, які стримують його. До них належать законодавча діяльність держави в галузі охорони праці, навколишнього середовища та ін. Це виражається в тому, що державне втручання в приватний бізнес з метою поліпшення охорони навколишнього середовища чи безпеки праці вимагає відповідного відволікання ресурсів не на виробничі цілі. Це, звичайно, зменшує можливості збільшення інвестицій в основний капітал, необхідний для розширення виробництва та підвищення продуктивності праці. Але слід зазначити, що підвищення безпеки праці, поліпшення навколишнього середовища, з одного боку, уповільнює зростання продуктивності праці, а з іншого – підвищення продуктивності праці створює передумови для збільшення ресурсів на ці цілі.

Існує також ряд факторів, які справляють значний вплив на темпи ЕЗ, але вони з великими труднощами піддаються кількісній оцінці. До них можна віднести забезпеченість країни різноманітними природними ресурсами, кількість і якість земельних угідь, кліматичні умови, соціальну, культурну та політичну атмосферу в країні і навіть національні традиції.

Як уже підкреслювалося вище, ЕЗ є важливою метою суспільства. До нього прагнуть усі суб'єкти ринкових відносин; воно є головним мотивом постійного збільшення інвестицій і, як наслідок, зростання споживання. В ЕЗ заінтересовані не тільки приватні господарські суб'єкти, а й держава, тому що воно створює їй сприятлівіші умови для виконання своїх економічних функцій. Останнє ставить державу перед необхідністю застосувати такі заходи, які стимулювали б ЕЗ. Ці заходи дуже різноманітні.

Ми знаємо, що відповідно до положень кейнсіанської теорії держава повинна стимулювати ЕЗ через вплив на сукупний попит. Це пояснюється тим, що економічний розвиток може стримуватися недостатнім рівнем сукупних витрат. Збільшуючи державні закупки вона сприяє розширенню сукупного попиту, який створює передумови для зростання виробництва. Але такий захід доцільний лише за неповної зайнтості. В умовах повної зайнятості з метою збільшення сукупних витрат держава повинна проводити політику “дешевих” грошей, з тим щоб стимулювати підвищення норми нагромадження з боку приватного сектора. В додаток до цього вона може застосувати фіскальні заходи у формі обмеження урядових витрат з метою стримання інфляції, яка може виникати в разі збільшення капіталовкладень.

Стимулювання ЕЗ можна досягти, якщо спиратися на теорію “економіки пропозиції”. Згідно з цією теорією, ефективнішим способом стимулювання економічного розвитку є зменшення податків. За допомогою такого заходу можна стимулювати підвищення рівня заощаджень та нагромадження. Ааналогічний результат досягається за рахунок зменшення або скасування податків на доходи від процентів за вкладами. Значний ефект має запровадження податкових пільг на інвестиції та застосування режиму прискореної амортизації.

Важливою умовою стимулбвання ЕЗ є розширення участі держави в інвестуванні фундаментальних досліджень та розробок, зростанні державних витрат на освіту, що сприяє підвищенню якості робочої сили та продуктивності праці. Як показує практика деяких країн світу, уповільнення економічного розвитку може бути викликане недостатніми капіталовкладеннями в інфраструктуру економіки: в будівництво дамб, електростанцій, автошляхів, аеропортів, міських комунікацій тощо. Збільшення долі держави в інвестуванні економічної інфраструктури сприяє пожвавленню приватного інвестування і на цій основі ЕЗ.

Таким чином, державне регулювання ЕЗ – це багатопланова проблема. Її вирішення залежить від індивідуальних умов і приоритетів конкретної країни.

Економічне зростання

Основні моделі прогнозування економічного зростання

Моделі ЕЗ – це різновиди одномірних або багатомірних макроекономічних моделей довгострокового розвитку. Макроекономічні моделі використовуються для здійснення формалізованого аналізу та прогнозування укрупнених народногосподарських систем. Метою побудови та застосування таких моделей є прогноз основних показників, які характеризують розвиток економіки та її структуру.

Виділяються два основні підходи до моделювання ЕЗ – неокейнсіалський та неокласичний. Неокейнсіанські моделі, як і кейнсіанська теорія взагалі, грунтується на попиті. Один із фактрів попиту – капітальні вкладення (інвестиції), які мультиплікативно збільшують прибуток. Водночас капіталовкладення самі обумовлюються зростанням прибутку (ефект акселератора).

Найпростішим прикладом моделей даного напряму є односекторна модель Домара – Харрода. В цій моделі зростання продукту пов'язується з нормою та ефективністю нагромадження. Центральне рівняння цієї моделі має такий вигляд:

де Y0 і Yt - обсяги національного продукту (ВНП або ЧНП) в початковому та кінцевому роках періоду, що аналізується, y – темп приросту продукту; – норма нагромадження; – ефективність нагромадження (коефіціент капіталовіддачі).

При обчисленні норми нагромадження () слід враховувати, що, по-перше, частина нагромадження здійснюється за рахунок амортизаційного фонду і використовується для відшкодування вибування основного капіталу; по-друге, із фонду нагромадження забезпечується вкладення не тільки в основний, а й в обіговий капітал, включаючи резерви.

У центральній моделі Домара – Харрода (1) норма нагромадження приймається як незмінна величина. Насправді ж, коли розглядається досить тривалий період часу, величина норми нагромадження змінюється у формі синусоїди. На початкових етапах індустріалізації вона зростає, а після завершення промислового сплеску – знижується. Для врахування цієї обставини базова модель модифікується в таку модель:

де с – середня норма нагромадження в передпрогнозовий період; r – гранична норма нагромадження.

Елементом, який зв'язує нагромадження та зростання продукту, в рівняннях (1) і (2) є коефіціент капіталовіддачі (), а точніше, граничний коефіціент . Він показує, якою мірою капіталовкладення відображаються в прирості продукту. Величина цього коефіціента залежить від багатьох факторів, і насамперед від капіталовмісткості продукту, тобто питомих витрат капіталу на виробництво одиниці продукту, рівня завантаження виробничих потужностей, тривалості інвестиційного циклу, технічного прогресу тощо.

Існує кілька методів, за допомогою яких можна визначити можливі зрушення в поведінці цього коефіціента:

  • екстраполяція минулих тенденцій з урахуванням експертних оцінок відносно зрушень у структурі капіталовкладень, рівні завантаження виробничих потужностей та тривалості інвестиційного циклу;

  • порівняльний аналіз між окремими країнами;

  • аналіз порівняльної динаміки капіталоозброєності та продуктивності праці.

Залежність динаміки коефіціента капіталовіддачі () від капіталоозброєності (К) та продуктивності праці (ПП) можна виразити такою формулою:

де - темп зростання коефіціента капіталовіддачі; – темп зростання продуктивності праці; – темп зростання капіталоозброєності праці.

Можливі триваріанти поведінки коефіціента капіталовіддачі:

> – зростання коефіціента;

= – незмінність коефіціента;

< – зниження коефіціента.

З метою визначення залежності темпів зростання продукту від темпів зростання населення застосовується модифікована модель Домара – Харрода:

де Yn – темп зростання доходів на душу населення; Yn0 - доход на душу населення; nтемп приросту населення.

За допомогою цієї моделі можна обчислити темп зростання продукту в розрахунку на душу населення або виявити норму нагромадження, яка необхідна для підтримання бажаних темпів зростання продукту з розрахунку на душу населення.

Модель Домара – Харрода стала вихідною для розробки інших моделей економічного зростання, зокрема моделей Д.Хікса, Р.Гудвіна та ін. У довгостроковому плані економіка набуває тенденцій до постійного зростання. Але її розвиток складається, як уже зазначалося, з окремих хвиль піднесень та спадів економічної кон'юнктури. Закономірності, пов'язані з хвилеподібним характером економічного розвитку, відображаються в моделі ділового циклу, запропонованій Самуельсоном та Хіксом.

Механізм коливань економічної кон'юнктури пояснюється в моделі, виходячи з ефекту економічного акселератора та мультиплікатора. В основу ефекту акселератора покладено положення про те, що масштаби інвестування залежать від приросту або темпів зміни попиту для кінцевих робіт. Зумовлений останнім, інвестиційний попит дорівнює кратній величині попиту на кінцеву продукцію. Ступінь цієї кратності є коефіціентом акселератора. В моделі Самуельсона – Хікса рівняння інвестицій в умовах, коли коефіціент акселератора дорівнює (А), можна записати так:

де Іtінвестиції в році t; Yt-1 – обсяг національного продукту в період часу t-1.

Закономірності в сфері споживчих витрат виражаються в вигляді функції споживання, при введені до неї часового лагу (запізнювання) в один період:

СВt = aYt-1 + b (6)

де СВ – споживчі витрати, які є лінійною функцією від національного доходу; a,b – константи.

Коефіціент a виражає частку національного доходу, яка йде на споживання, і називається середньою схильністю до споживання; коефіціент b називають базовим споживанням.

У формулах (5) і (6) А=0,1<a<0,b>0.

За умови рівноваги попиту та пропозиції

Yt = СВt + It (7)

Одержуємо динамічне рівняння

Із включенням доо аналізу такого мінливого елемента, як державні закупки (ДЗt), формула (7) набуває вигляду

Yt = СВt + It + ДЗt (9),

а формула (8) записується таким чином:

де ДЗt=(1+R)ДЗt-1; R – константа, яка дорівнює темпу зростання державних закупок.

Неспроможність моделі Домара – Харрода відобразити умови рівноваги в економіці з урахуванням безробіття, неповного використання виробничих потужностей та інфляції викликали її критику з боку неокласиків.

Неокласична модель в умовах рівноваги між попитом і пропозицією враховує мінливість коефіціента капіталовіддачі. Співвідношення капітал – виробництво стає гнучким унаслідок того, що неокласичні моделі враховують не один, а два виробничі фактори і допускають їх взаємозамінність. Припускаються різноманітні комбінації виробничих факторів, що дає змогу навіть за незмінної техніки одержувати зростання обсягів виробництва.

Серед аналітичних інструментів неокласичних моделей головне місце належить виробничій функції: Y = f(К,П), де Y – продукт, а К і П - витрати капіталу та праці. Обсяг і динаміка продукту пов'язується з обсягом і динамікою сукупних витрат та їх ефективністю:

де d – коефіціент, який відображає відношення величини факторів К і П або їх добутку КП до величини продукту Y. Він може відображати також вплив на зростання Y неврахованих у моделі факторів виробництва; і – параметри функції, які характризують еластичність обсягів та динаміки продукту від витрат факторів виробництва, тобто параметри, які показують наскільки збільшиться обсяг виробництва, якщо певний виробничий фактор зросте на 1%; К­ і П – темпи зростання відповідно капіталу та праці.

  1. ШЛЯХИ РОЗВ'ЯЗАННЯ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ У ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ

Подолавши епоху радянщини, більшість країн соціалістичного табору Європи почали поступово прямувати до ринку. Щоб структурно перебудувати економіку і перейти від командно-адміністративної моделі до ринкової моделі економіки, треба було створити, так би мовити, перехідну модель від однієї системи до іншої, в якій з плином часу всі рудименти командно-адміністративної системи повинні були б змінитися на відповідні їм елементи ринкової системи. Так як такий шлях торувався вперше, то багатьом країнам потрібно було вперше розробляти концепції перехідної економіки. Зрозуміло, що на новому, непротоптаному шляху важко не зробити помилки, ступивши не в ту сторону, коли видно тільки ціль, а шлях остаточно не окреслений.

Одними із перших по шляху переходу до ринкової економіки пішли польські економісти; важливо розглянути шлях, яким пішли поляки, та ті макроекономічні проблеми, з якими вони зіткнулися. Головними перепонами на шляху економічної реформи в першу чергу були: гіперінфляція, спад виробництво, що в свою чергу викликало підвищення рівня безробіття.

Щодо економіки, загальний перехід, як вважають, складається з трьох елементів:

  • макроекономічна стабілізація

  • лібералізація цін, ринків та умов вступу до них

  • глибокі інституційні зміни

Як пише Лешек Бальцерович, “…політика макроекономічної стабілізації за переходу має здійснюватися посеред глибоких змін у політичних інституціях та в системних рамках відповідної економіки. За таких великих змін наслідки, що їх зазвичай приписують макрополітиці, можуть задати сильного впливу з боку системних та політичних зрушень. І навпаки, макрополітика може значною мірою вплинути на наслідки, що їх традиційно відносять на рахунок структурної та інституційної політики”.

Ще одним дуже важливим аспектом перехідної економіки має стати нова податкова система. Трансформування економіки країн Центральної та Східної Європи від центрального планування до ринкової орієнтації матиме велике значення для податкових систем цих країн. Для того, щоб залишитися продуктивними та реагувати на стимулювання заохоченням, як того потребує ринкова економіка, законодавчі та адміністративні аспекти податкових систем слід реформвуати. Мова йде про те, що значна частина податкових надходжень одержується від податків з обороту, податків на прибуток та податків із заробітної платні. Встановлено, що податки з обороту дуже чутливі до контролю над цінами, методу виплати та переважання державних підприємств. Ці податки не можуть “пережити” у своїй традиційній формі лібералізацію цін та способи платежу, приватизацію підприємтсв та розширення діяльності в приватному секторі.

Питання про податки на прибуток пов'язане з визначенням прибутків, структурою ставки та передумовами ефективності. Визначення прибутків раніше було швидше довільним, ніж об'єктивним. Податкові ставки були дуже великими, а міркування ефективності не бралися до уваги при розробці цих податків. Податки із заробітної платні біли впроваджені відповідно до критеріїв, що не дуже відрізняються від тих, які використовуються в західних країнах. Зрозуміло, що необхідно трансформувати податки з обороту в податки на додану вартість, щоб зменшити податкові ставки на підприємтсва, та пристосувати ці ставки до більш ефективної концепції прибутку. Окрім того, оскільки приватний прибуток зростає, необхідно, щоб відігравав більшу роль паралельний прибутковий податок. Фундаментальні реформи вимагають змін в законодавчих характеристиках податкових систем та в їхній адміністратівній організації.

Одним із фундаментальних допущень ринкової економіки є те, що прибутки та високі доходи значною мірою відбивають позитивні внески окремих осіб до матеріального добробуту суспільства через кращі ініціативи, більший ризик, більші зусилля та кращі економічні рішенняю таким чином, прибутки мають розглядатися як достойна компенсація за пошуки ефективності. Це допущення потребує, щоб той, хто одержує високі прибутки, був у змозі утримати принаймні велику їх частину. Побачимо, як швидко політики цих країн повністю зрозуміють важливість цього допущення та сприймуть його. Необхідно нагадати, що протягом десятиліть громадяни країн з економіками центрального планування перебували в середовищі, де приватні прибутки вважалися гріхом, і де податкова система використовувалася для того, щоб знищити ці прибутки. Тому слід визнати існування взаємозв'язку між ринковими цінами, ефективністю та прибутками.

Певні аспекти утруднюватимуть систему оподаткування. Деякі з них – це ускладнення з податками з обороту, що випливають з вільних цін. Існують і такі, що їх важко розрізнити. Наприклад, приватизація та усунення державного планування призведе до створення багатьох тисяч видів приватної діяльності. Ці види діяльності важко оподаткувати, адже вони є переважно невеликі і орієнтовані на сферу послуг, до яких податкові адміністрації не готові. Між тим, частини сумарної продукції, привнесеної державними підприємтсвами, очевидно, зменшуються. Іншими словами, частка від ВНП, яку найскладніше оподаткувати, буде найдинамічнішою. Ця тенденція ще більше ускладнює підтримку співвідношення між податками і ВНП.

Перші кроки України на шляху до ринку були дуже важкими. Спочатку адміністарція Кравчука і парламент, які перебували під впливом екс-комуністичних керівників промисловості намагалися зберегти підтримку громадськості, за будь-яку ціну пілтримуючи роботу фабрик і установ. Структурних змін, відкритого безробіття та закриття фабрик уникали за допомогою друкарського преса: уряд випустив автоматичні кредити для державних установ, що призвело до величезного дефіциту бюджета, і протягом періоду, що розглядається, Національний банк видав підприємствам справді безпроцентні кредити, щоб покрити несплачені борги і уможливити випуск продукції хоч би для запасу. В зв'язку з цим в країні збільшується інфляція. На відміну від інших постсоціалістичних країн, Україна мала проблеми із розподілом спільного майна СРСР. Плюс до цього Україна мала серйозний структурний дефіцит торгівлі з Росією. Основним джерелом торгового дефіциту є нееластичний попит на імпортовану російську нафту та бензин, надмірне використання енергії в промисловості, надмірна торгівля машинним обладнанням та деталями.

На думку Гелен Босс [7], складовими успішного переходу є такі елементи: “По-перше, треба зупинити гіперінфляцію,яка супроводжується економічним спадом. Потрібно виробляти більше товарів та надавати більше послуг; більше видів майна, таких як земля, підприємства, квартири повинні стати предметом торгівлі. Інфляцію слід знизити до прийнятних щомісячних рівнів. Види продукції, що виробляється, мають зазнати змін у напрямку зменшення виробництва в галузях важкої і оборонної промисловості і збільшення виробництва товарів народного споживання, споживчих та виробничих послуг, а також підтримання чистоти навколишнього середовища. Виходячи з припущення, що внутрішній надлишок, підлягаючий інвестуванню, залишатиметься занадто малим для фінансування істотного приросту основного капіталу, особливо беручи до уваги, що в ідеалі найновіше капіталовкладення включати найякісніше обладнання та послуги, імпортовані з-за кордону, слід зацікавити в таких інвестиціях іноземців з їхніми знаннями та ресурсами, які можуть сприяти тому, щоб практика бізнесу та обладнання були на сучасному рівні, та пеерконати іноземців у тому, щоб вони робили інвестиції. Структура імпорту та експорту також має зазнати змін у напрямку структури, яку можна було б підтримувати протягом довгого періоду і співзвучнішої з динамічними відносними перевагами України”.

Якщо говорити про сьогоднішне становище України, то мало що змінилося на краще. Жорсткими монетаристськими заходами було зупинено інфляцію, що дещо стабілізувало економічну ситуацію. Але були і негативні наслідки. Ідеалізація монетаристських принципів міжнародних фінансових структур та непродумана політика голови Національного банку призвели до найжорстокішої фінансової кризи в Україні. Тільки дебіторська та кредиторська заборгованості підприємств в 1997 році виросли відповідно в 1,4 та 1,3 рази, що в абсолютних цифрах на 1 листопада 1997 року становило відповідно 74 млрд. грн. та 104,2 млрд. грн.

В 1,7 раза виросла заборгованість підприємтсв перед бюджетом, що становило 2,4 млрд. гривень. Суттєво збільшилася частка готівки в загальній структурі грошової маси (1995 р. – 37,9%; 1996 р. – 43,2%; 1997 р. – 49,4%). В умовах загальних неплатежів, коли багато підприємств відчувають хронічну нестачу фінансових ресурсів, невгамовними темпами зростає бартер. Так, в 1997 році частка продукції, що була реалізована за бартерними угодами, становила в промисловості будивельних матеріалів 59,2%, хімічній і нафтохімічній промисловості – 48,9%, у чорній металургії – 47,9%. У брортьбі з зростанням бартеризації української економіки безпосереднім аргументом виступає крах усієї фінансово-розрахункової системи України. Адже бартер виключає з торгівельного обігу гроші, дозволяє приховувати прибутки, не сплачувати податки та інші відрахування до бюджету, підриває товарне покриття гривні. Але бажаючих уживати заходи майже немає. Адже за стабільність національної валюти у 1995 – 1997 рр., тобто за її ревальвацію, треба платити, а іноді і розплачуватися.

Підтвердженням помилкової, непродуманої і незваженої політики НБУ у 1995 – 1997 рр. може бути досвід Польщи, де повільне зниження курсу національної валюти за допомогою системи гнучких курсових коридорів призвело до значного зростання ВНП та реально зростаючого рівня життя населення. НБУ ж вибрав шлях девальвації національної валюти, чим і створив ревальваційний запас. Після цього гривня “попливла”.

Ще недавно Україна була відомою в світі державою з високорозвиненим сільским господарством. У 1990 році за показниками виробництва на душу населення по пятьох видах продуктів харчування (цукор, картопля, овочі, молоко, яйця) посідала перші та другі місця. Сьогодні прикро говорити, що сільскогосподарська галузь здала темпи і за обсягом виробництва продукції впритул наблизилась до рівня 60-х. Останні сім років характеризуються значним скороченням обсягів виробництва сільскогосподарської продукції, падінням продуктивності землі й худоби, дестабілізацією всього агропромислового комплексу. Прискорений демонтаж командно-адміністративної системи та державних регуляторів. Віддсуьтність необхідного досвіду в реформуванні економічних відносин сприяли динамічному поглибленню кризової ситуації та негативних явищ в аграрному секторі, в інших сферах матеріального виробництва.

Кредиторська заборгованість сільськогосподарських підприємств країни у вигляді невиплачених державі податків, відрахувань до пенсійного фонду та по інших статтях уже давно сягнула астрономічних сум, які мають тенденцію подальшого зростання. Без перебільшення, можна сказати, що нині кожне господарство стало заручником системи, її примитивної управлінської системи. Багатьма спробами законодавчих та виконавчих органів, що вживалися на всіх рівнях, на жаль, ще не вдалося зупинити скорочення обсягів агропромислового виробництва, досягти реальної стабілізації та запобігти погіршенню соціально-економічної ситуації в країні. Намагання сільскогосподарських підприємств подолати самотужки кризове становище за нині діючих економічних відносин та кон'юнктури цін були приречені на невдачу.

З-поміж крупномасштабних причин критичного становища в аграрній сфері слід виділити лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси, зокрема техніку, добрива та пальне. Значне перевищення темпів зростання цін на ресурси та різні послуги порівняно з темпами зростання цін на сільскогосподарську продукцію, створило сприятливе середовище для фінансового паралічу агропромислової економіки.

Нееквівалентний обмін упродовж останніх років негативно позначився на матеріально-технічній базі сільского господарства, її якісних і кількісних показниках. Відомо, що в окремих господарствах майже 70 відсотків тракторів та комбайнів вичерпали свій технічний ресурс. Оновлення машинно-тракторного парку здійснюється вкрай незадовільно. Зараз іде закупівля великих партій американських комбайнів фірми “Джон Дір”. Але завезення та експлуатація закордонної техніки призведе до створення великої кількості автономних структур агросервісного обслуговування, які дорого коштують. А тому основний шлях на зміцнення матеріально-технічної бази сільского господарства країни – це раціональне використання власного наукового та виробничого потенціалу. На сьогоднішньому етапі досить важко вишукати кошти для серійного випуску вітчизняних комбайнів, які за технічними показниками не поступатимуться закордонним аналогам.

Давно назріло питання тимчасового запровадження державного регулювання відпускних цін на основні матеріально-технічні ресурси для потреб сільского господарства, які необхідно здешевити щонайменше в два рази. Це може стати цілеспрямованою державною підтримкою села. Як відомо, в США на підтримку аграрного сектора виділяється приблизно $340 в розрахунку на гектар земельних угідь. Важливим напрямком стабілізації та піднесення сільскої економіки є хімізація землеробства, за рахунок чого можна одержати до 50 відсотків усього додаткового приросту врожаю сільскогосподарських культур. Проте рівень застосування мінеральних добрив у зв'язку з високою їх дорожнечею в багатьох господарствах зменшився у десять і більше разів. Фактична вартість однієї тонни добрив дорівнює вартості трьох-чотирьох тонн озимої. Тим часом на одну тонну добрив в виробничих умовах одержуємо лише 2 – 2,5 тонни зернової продукції, а тому хімізація в такому випадку задає збитків. Відрегулювання цінового механізму в підприємствах хімічної промисловості на користь аграрного сектора стане важливою умовою збільшення обсягів використання добрив, підвищення ефективності родючості грунтів. У нових економічних умовах слід повернутися до рівня хімізації землеробства 1990 року, а потім поступово нарощувати інтенсивність застосування хімічних продуктів із використанням досягнень аграрної науки та світового досвіду. Саме таким шляхом у масштабах всієї країни можна додатково одержати мільйони тонн зерна, соняшника, цукрових буряків та іншіх видів товарної продукції.

Досить актуального значення набуває розробка і реалізація в життя таких програм: насінництво, селекційно-племінна справа, наукове забезпечення агропромислового комплексу; підготовка фахівців в умовах ринку, соціальний розвиток села. Частка державного сектора в їхньому виконаннї повинна бути вирішальною.

Слід досягти соціальної рівноваги між містом і селом, виконати в сільській місцевості державні програми з газифікації, водопостачання, будівництва шляхів і телефонних мереж, забезпечити докорінне покращення всіх форм обслуговування населення. Вкрай важливо відновити і посилити матеріальні стимули до праці. Рівень реальної оплати праці селян повинен зрівнятися з рівнем оплати працівників базових галузей промисловості.

Здійснення на практиці викладених вище положень щодо крупномасштабних перетворень у сільському господарстві сприятиме також активному відродженню усього переробного комплексу країни, пожвавленню діяльності вазємопов'язаних галузей промислового виробництва. Все це і буде вкрай потрібною основою для піднесення ефективності матеріальної сфери і значного поповнення держбюджету.

Економічними передумовами соціального спокою в державі, її стабільності і перспективи є достатнє фінансування соціальних програм (пенсійного забезпечення, охорони здоров'я, освіти, культури, оборонних програм, науки). Джерелом цього фінансування є Пенсійний фонд, а також Державний і місцевий бюджети. Державний і місцевий бюджети в сумі складають зведений бюджет держави. Сьогодні фінансування перерахованих вище програм є недостатнім. Видаткова частина зведеного бюджету на 1998 рік складає 33 млрд. грн., в т.ч. Державного бюджету 24 млрд. Багато це чи мало? Так скажімо, Закон України про освіту (ст. 61, п.2) визначає щорічні видатки на освіту не менше 10% від ВВП. Сьогодні ВВП приблизно дорівнює 100 млрд. грн. Отже, зведений бюджет мав би виділити на річні потреби освіти біля 10 млрд. А у бюджеті-98 ці видатки складають всього 4,2 млрд. грн. (наймінімальніша потреба освіти – 6 млрд. грн.). Отже, фінансування освіти є заниженим більш ніж удвічі. Те саме можна сказати про фінансування і науки, і культури, і охорони здоров'я. Висновок: отже, 33 млрд. грн. видаткової частини бюджету – це явно замало. Видаткова частина бюджету визначається його дохідною частиною, яка у зведеному бюджеті дорівнює близько 30 млрд., в т.ч. у Державному – 21 млрд. грн. Основа дохідної частини бюджету – це платежі суб'єктів господарювання та фізичних осіб: різноманітні податки і збори до державних цільових фондів. На 1998 рік загальна сума податків визначена в розмірі 19,1 млрд. грн., а сума зборів до цільових фондів – 6,3 млрд., що є близько 85% дохідної частини бюджету.

За останні роки в Україні різко зменшилася база оподаткування внаслідок значного падіння виробництва. Варто згадати про існування такого явища, як “тіньова економіка”. Це та економіка, яка товари і послуги виробляє, але грошова маса, яка їх обслуговує, здійснює позабанковий обіг. Вона невидима для виконавчої влади, в тому числі ДПА, отже, податків не платить. Залучені в неї працівники користуються всіма благами, що їх фінансує бюджет. Статистичні служби і окремі експерти, виходячи із розмірів грошової маси, яка має позабанковий обіг, указують на розміри тіньової економіки – від 40 до 60 відсотків. Отже, офіційний ВВП – це тільки десь половина реального ВВП. Друга половина виробляється тими підприємствами, що є чи частково, чи повністю в “тіні”. Несплата податків тіньової економіки – ось, на мою думку, чи не найголовніша причина непомірного податкового тиску на легального виробника: він мусить сам забезпечити доходну частину бюджету і тягнути на своїх плечах усі необхідні державні видатки.

Якби витягнути із тіні другу половину нашої економіки при нині існуючих податках, наповнення бюджету зросло би удвічі. Однак є очевидним, що залучення до бази оподаткування всіх тіньовиків при нинішніх розмірах податків – річ нереальна. Адже в тінь сховалася значна частина виробництва саме з причин занадто високих податків. Якщо ж знизити податки без леґалізації тіньової економіки (чи хоч би її частини), то просто впаде доходна частина бюджету. Виникне так звана бюджетна яма. Це тільки погіршить ситуацію в бюджетній сфері. І ця яма може мати значну часову тривалість, бо з послабленням подактового пресу легальне виробництво почне зростати, та не відразу, а поступово, тому що ця система інерційна. Отже, є очевидним, що зниження податкового тиску і леґалізація тіньової економіки мають відбуватись одночасно і сінхронно.

Базуючись на даних статистики і експертних оцінках фахівців, допустимо такий нинішній розподіл на групи нашої економіки як платника податків (див. табл. 1):

Вид підрозділу економіки

Відсоток

1

Легальна економіка, яка працює і платить податки

30

2

Легальна економіка, яка не працює, податків не платить і платити не може

12

3

«Сіра» економіка, яка працює, але частину прибутку ховає в тінь, тому

одна її частина податки сплачує

а друга не платить

12

6

4

Тіньова економіка, яка податків не платить, хоч платити може

40

Очевидно, що полегшення від зниження податкового тиску мають відчути лише розділи 1 і 3а. Зменшеня платежів до бюджету дасть їм можливість збільшити об'єм обігових коштів і одержати реальні можливості для розширення і зростання виробництва, розв'язання кризи неплатежів. Далі ці підрозділи будемо називати групою А. Її розмір дорівнює 49 відсотків. Примемо також, що не всю тіньову економіку одразу можна легалізувати. Нехай із 40% економіки, що є тіньовою, залишаться у тіні 15%; 25% буде легалізовано. Легалізовані частини тіньової та “сірої” економік, обсяг яких 31%, надалі називатимемо групою Б. Група В – це та частина економіки, яка і далі податки не платитиме: 15% тіньової економіки і 12% легального виробництва, що потребує реструктуризації. Кількісно податковий тиск надалі будемо оцінювати умовною відносною ставкою оподаткування. Під нею будемо розуміти відношення суми всіх платежів до бюджету, які мають здійснити платники податків, до тієї суми платежів, яка визначається нині чинним податковим законодавством. Залежність сум платежів до бюджету і приросту доходної частини бюджету від значення відносної ставки оподаткування з врахуванням вище описаних допущень наведено в табл.2:

Відносна ставка оподат-кування

Сума платежів групи А

млрд.грн.

Сума платежів групи Б

млрд.грн.

Сума платежів групи В

млрд.грн.

Сумарні платежі

млрд.грн

Приріст дохідної частини бюджету

млрд.грн.

1,0

25,0 (0,0)

18,5

0

43,5

18,4

0,9

22,5 (-2,5)

16,6

0

39,1

14,1

0,8

20,0 (-5,0)

14,7

0

34,7

9,7

0,577

14,4(-10,6)

10,6

0

25,0

0,0

(Ці дані взяті мною з газети “Час – Time”, № 7 від 5 – 11 лютого 1998 року).

У цій таблиці в другому стовпчику в дужках показано кошти, які економить група А і може пустити їх на зростання виробництва. Перший рядок таблиці відповідає варіанту, коли групи А і Б оподатковуються за нині діючим законодавством. Останній рядок таблиці – це варіант, коли доходна частина бюджету на перших етапах податкової реформи є тією ж, що й передбачено бюджетом-98. Але в цьому випадку група А економить 10,6 млрд. грн., а фактично – перекладає цю частину своєї ноші на плечі групи Б, здійснюючи тим самим самоінвестування на вказану суму. Це достатньо велика сума, адже нині видатки державного бюджету'98 на підтримку промисловості та енергетики складатимуть 1,9 млрд. грн., сільського господарства – 0,4 млрд. грн., транспорту і зв'язку - 0,3 млрд., тобто передбачене цим варіантом самоінвестування групи А перевищило б у три рази передбачені державні дотації, а це – реальна передумова зростання.

Звичайно, здійснити це реформування із значною легалізацією тіньової економіки, особливо тієї, де обертаються дуже великі кошти, є справою непростою. Тут потрібні узгоджені дії всіх гілок влади. Для цього, звичайно, треба проявити політичну волю. Очевидно, далеко не всі тіньовики без опору відразу примуть нові правила гри, вийдуть із тіні, легалізуються і стануть законослухняно сплачувати податки і збори, хоч серед них є чимало таких, які з полегшенням це зроблять, якщо податковий тягар не буде занадто важким, адже жити в постійному страху перед караючим мечем ДПА і бути живильним середовищем для корупції – принизливо, не комфортно і небезпечно.

Висновки

Економічна перебудова та розвиток не можливі без фінансової стабільності. Якщо інфляція висока й мінлива , то обертається на проблему номер 1. Вона забиратиме цінний час у політиків , спокушаючи їх вдаватися до заходів поверхового характеру, аби виправити становище , але ці заходи матимуть лише короткочасний ефект і , породжуючи непевність , тягтимуть країну назад в її економічній діяльності. Вона також примусить приватний сектор зосередитися на захисті від інфляції, і підштовхне уряд до невиваженного втручання, щойно буде втрачено контроль.

Отже першочерговим завданнямпри переході до ринкової економіки має стати боротьба з інфляцією. Дрібні заходи тут не допоможуть. Лише збалансованість бюджету на протязі тривалогочасу може зарадити фінансовій нестабільності. І що більш ендемічний характер має інфляція, то рішучішими мають бути заходи проти неї.

Звичайно є корисним знати кінцевий результат і Західна Європа пропонує широкий вибір різних економічних моделей , але на практиці для Східної Європи поки що рано вибирати з-поміж західно-європейських варіантів політичної економії. Перш ніж зробити вибір , у Східній Європі треба добре попрацювати, аби створити стандартну ринкову основу, яка існує в Західній Європі: приватну властність, захищену комерційним законом , корпоративну структуру промисловості ,незалежну фінансову систему тощо.

Якщо стабілізації ще не досягнуто , цим країнам слід якнайшвидше рухатися пошляху лібералізації та інституційних змін. При цьому потенціал їхньої продуктивності не буде реалізовано , доки не буде досягнуто макроекономічної стабільності. Вони можуть прискорити цим підведення підмурку під майбутню стабілізацію , а також посилити корпус для підримки майбутніх спроб стабілізації.

Україна – друга за величиною після Росії східноєвропейська країна, потенційно багата на сільськогосподарські угіддя, воду, вугілля, і деякі види важливих залізних руд та інших копалин. Щоб піднести економіку до рівня сьогоднішніх західноєвропейських стандартів, потрібно щорічно “лише” кілька десятків мільярдів доларів протягом наступних 10 – 20 років, аби переобладнати індустріальні велети, знизити затрати енергії на одиницю продукції, покращити систему телефонного зв'язку та інфраструктуру, упорядкувати правову систему та здійснити перекваліфікацію частини трудових сил.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Кэмпбелл Р. Макконнелл, Стэнли Л. Брю. Экономикс,

т. 1-2. Таллинн, 1995.

  1. Гальчинський, Єщенко, Палкін. Основи економічної теорії. К., “Вища школа”, 1995 р., 471 с.

  2. Макроекономіка під ред. проф. А.Г.Савченка. Вид-во “Либідь”, К., 1995 р.

  3. Г.Меккью. Макроэкономика. М., 1994.

  4. Дейвід Ліптон, Джеффрі Сакс. Створення ринкової економіки у Східній Європі: польський варіант.

  5. Лешек Бальцерович, Алан Гельб. Макрополітика за переходу до ринкової економіки: трирічна перспектива.

  6. Гелен Босс. Перші 18 місяців економічної державності України: висока плата за інвестування держплану.

  7. Віто Танзі. Податкова реформа в економіках переходного періоду.

( [5] – [8] - “Економічна реформа: антологія”, т. 1-2, © Проект економічної реформи в Україні. Січень 1995 ).