Фінансовий ризик


Реферат >> Астрономия

Ризик – це складне, багатогранне і неосяжне явище. В найбільш широкому розумінні ризиком називають невизначеність у відношенні здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. Як свідчать сучасні дослідження і спостереження, проблема ризику набуває дедалі більшого суспільного значення, оскільки ризик сприймається вже на рівні образотворчих чинників сучасного і особливо майбутнього суспільства.

Фінансовий ризик за своєю природою передбачає невизначеність, тому його оцінка не може бути ідеальною. Будь-який метод оцінки ризику має на меті максимальне наближення до реального результату, але не дає змоги зовсім уникнути помілок.

Одне з перших трактувань підходу до виміру ризику запропонував Мільтон Фрідмен. Він розглядав проблему розрахунку (оцінки) рівня ризику крізь призму теорії корисності. Фрідмен зазначав, що в умовах спадної корисності і наявності ризику звичайні принципи максимизації не можуть бути використані, оскільки необхідна певна податкова плата у вигляді компенсації за фактор ризику. Рішення, пов’язані з ризиком Фрідмен класифікував так:

  • невеликий ризик, пов’язаний із заздалегідь відомим результатом;

  • помірний ризик без великих доходів і витрат;

  • великий ризик, пов’язаний із великими доходами або збитками.

Фрідмен виходив із припущення, що економічна одиниця має певну систему переваг, яка може бути описана функцією, що дає чисельні значення різним альтернативам.

Історично першим виник метод експертної оцінки ризику. Він має ту істотну перевагу над іншими методами, що експертна оцінка може використовуватися в умовах дефіциту і навіть браку інформації. Головна умова досконалої експертної оцінки – виключення взаємного впливу експертів один на одного (так звана дельфійська процедура)*. Легкість експертної оцінки і недостатність інформації про оцінювані процеси сприяли появі в Україні величезної кількості фахівців і спеціалізованих видань, які пропонують розроблені ними прогнози. Далеко не завжди це робиться на достатньо професійному рівні. Необхідно розуміти, що будь-яка, навіть і непрофесійна, оцінка, особливо якщо вона повторюється засобами масової інформації, формує у населення певні сподівання і відповідно впливає на поведінку суб’єктів ринку, а ця справа далеко не безпечна.

Поведінка експертів умовах значого браку інформації про об’єкт оцінки підкоряється певним закономірностям. Оцінка економічних явищмало залежить від якості існуючих економічних прогнозів і дуже добре корелює з дохідністю, яка може бути реально досягнута на даний момент на ринку за чисто об’єктивних, технічних причин. Правильність експертних оцінок в умовах браку інформації може бути формалізована за допомогою такої методики.

Правильною вважається оцінка, яка містить конкретне висловлення щодо подальшої поведінки (наприклад, вартості цінного паперу), яке згодом підтвердилося. Враховуються також оцінки, у формулюванні яких міститься частка невизначеності двоїстості, які, однак можна віднести до числа умовно правильних. Такі оцінки враховуються з коефіцієнтом 0,5. Коефіцієнт правильності прогнозів розраховується за формулою :

К = ( Кс + 0,5Кум) – Кн , де

Кс – кількість правильних прогнозів;

Кум – кількість умовно правильних прогнозів;

Кн – кількість неправильних прогнозів.

Результати аналізу показують, що правильність експерних оцінок набагато нижча від 50%.* На базі проведеного за описаною методикою дослідження його автори зробили такі висновки:

  • у критичних точках ( закінчення діючого тренду і формування нового) істотньо зростає кількість оцінок та прогнозів, що пропонуються;

  • різко падає правильність оцінок;

  • у критичних точках суттєво знижується конкретність оцінок аналітиків і переважають розміркування на “загальні теми”.

Отже, в умовах недостатності, нечіткості або просто браку інформації психологичні механізми прийняття ризикованих рішень виходять на перший план. Унаслідок цього ринок зсуваєтиься у власну “віртуальну дійсність”, яка відрізняється від реальних ринкових тенденцій. Неточне відображення ринком реального світу стало перепоною при оцінці ступеня ризику експертним методом на базі еконоиічних показників.

Найпопулярніший метод експертної оцінки ризику грунтується на ідеї обговорення проблеми кількома особами, які вважаються спеціалістами у цьому питанні. Проблема, яка виникає при цьому, полягає в тому, що в результаті прийняття рішення ймовірність правильної оцінки знижується. Парадоксальність цього явища випливає з самого процесу обговорення. У переважній більшості випадків погляд експертів-аналітиків відрізняється від погляду практиків. Ця розбіжність може бути формалізована через так званий коефіцієнт розбіжності. Задавши цьому коефіцієнту декілька практичних значень, можна одержати ряд можливих ймовірностей розробки точної оцінки. Загалом спостереження за процесом експертної оцінки еконмічних явищ дають змогу зробити такі висновки:

  • експертна оцінка та експертний прогноз у будь-якій галузі – особлива сфера людської діяльності, яка вимагає використання спеціальних методів;

  • експертний метод оцінки економічних явищ і процесів так чи інакше пов’язаний з усередненням думок фахівців;

  • метод експертної оцінки спрацьовує тільки на стадіях еволюції системи. Ефект коефіцієнта розбіжностей особливо сильно проявляється у переломні моменти розвитку: відкидаються “зростаючі” елементи, у томи числі нереальні, з точки зору здорового глузду, на поточний час ціни фінансових інструментів;

  • найсуттєвіша причина неточності експертних оцінок полягає у системному характері явищ, які відбуваються у світі ( в тому числі динаміки фінансових ринків). Експерти, які є фахівцями у вузькій галузі, висловлюються з точки зору ймовірнісного підходу, що побудований на принципі незалежності подій. Системний підхід враховує взаємодію елементів системи.

Статистичний метод оцінки ризику базується на анализі коливань досліджуваного показника за певний відрізок часу. Передбачається, що закономірність змін аналізованої величини поширяються на майбутнє. Для тривалих періодів часу це, як правило, виявляється справедливим, але для короткотермінової оцінки екстраполяції колишнії закономірностей дає значні помилки. Отже, проста екстраполяція стратегічних закономірностей не дає можливості реально оцінити ризик.

Метод оцінки ризику Шарпе базується на величині очікуваного прибутку, яка враховує статистичні дані про цого рівень протягом певного часового тренду. Разом із розподілом ризику на систематичний і не систематичний введення в розрахунок показника очікуваного прибутку було тим революційним досягненням, яке дало змогу В. Шарпе згодом дало згодом одержати звання лауреата Нобелівської премії. За Шарпе, величина очікуваного прибутку визначається виходячи з середньогалузевої норми доходності і тенденції розвитку ринку в цілому. Таку інформацію досить легко одержати в країні з розвинутою й стабільно функціонуючою економікою. В стані ж реформ, у якому перебуває нині Україна, визначення величини очікуваного прибутку пов’язане із значними ускладненнями.

Спосіб подолання браку інформації про тенденції розвитку ринку пропонують російські вчені. Припущення про розмір очікуваного прибутку базується на ймовірності настання певної фази розвитку економіки і відповідного рівня доходу ( див таблицю ).

Таблиця. Ймовірності настання фаз економічного циклу.*

Стан економіки

Ймовірність, Р, %

Рівень прибутку, %

Глибокий спад

0,05

Х1

Невеликий спад

0,20

Х2

Середнє зростання

0,50

Х3

Невелике піднесення

0,20

Х4

Сильне піднесення

0,05

Х5

Очікувана норма доходу обчислюється за формулою:

Х = І Рп Хп * , де

Х – очікувана норма доходу;

Рп – ймовірність настання певної фази циклу;

Хп – рівень прибутку, звичайний для певної фази циклу (значення з таблиці).

Таким чином, стає непотрібним аналіз великих динамічих рядів. Достатньо знати тільки звичайну для певної стадії економічного циклу норму доходності. При цьому підході треба мати на увазі, що об’єктивні або частотні ймовірності настання подальших подій можуть використовуватися тільки у дуже малій галузі економічних рішень, які звичайно пов’язані з якимись подіями або процесами. Інвестор стикається з такими новими можливостями або подіями, об’єктивну ймовірність настання яких часто неможливо визначити на підставі статистичних спостережень. Отже, статистичні методи оцінки ризику не вирішують одного з головних питань, яке стоїть перед суб’єктом ризику: оцінки в умовах обмеженості інформаційного контуру з урахуванням індивідуальних особливостей певної сітуації.

Дуже зручним на практиці виявляється нормативний метод оцінки ризику. До його позитивних рис належить перш за все легкість розрахунків. Систему нормативів можна розглядати як один із варіантів рейтингового методу з тією різницею, що шкала оцінки заздалегідь сформована і складається з мінімуму значень ранжування.

Нормативний метод оцінки дає змогу визначити ступінь ризику з максимальною точністю: порівняння з нормативом відбувається за шкалою “низький ризик”, “нормальний ризик”, “високий ризик”. Отже, цей метод не дає можливості врахування всіх нюансів конкретної сітуації.

На врахування індивідуальності конкретної ситуації, де вибір рішення пов’язаний із ризиком, більше спрямований рейтинговий метод оцінки. Головна його перевага – можливість добору коефіцієнтів, виходячи з конкретної мети аналізу. Отже, система рейтингової оцінки складається з таких елементів: системи оціночних коефіцієнтів; шкали ваги цих коефіцієнтів ( якщо у ній є необхідність ); шкали оцінки значень одержаних показників; формули розрахунку остаточного рейтингу.

Рейтинговий метод найпристосованіший для оцінки ризику в умовах розбудови ринкових відносин. На це є декілька причин. По-перше, цей метод при його використанні не передбачає аналізу великих масивів даних, тому оцінка мінімально залежить від широти інформаційного контуру. По-друге, при використанні рейтингового методу одразу відбувається ранжування одержаного результату за певною шкалою. По-третє, рейтинговий метод вимагає від користувача математичних знань тільки в рамках елементарних фінансових розрахунків. Це важлива обставина, оскільки оцінку ризикованості робить переважно персонал із кваліфікацією економістів, а не математиків.

Але існують й проблеми з використанням методу рейтингової оцінки. Однією з проблем, що пов’язані з розробленням життєздатної системи рейтингової оцінки, є проблема вибору еталона для порівняння. Порівняння з умовним еталонним підприємством цілком можливе, але вибір такого еталону вимагає уточнення для кожного виду ризику. Не обов’язково вибирати серед великої кількості підприємств найкраще. Зрозуміло, що реально жодний суб’єкт господарювання не може претендувати на найкращі показники геть у всьому. Зручніше просто вибрати серед показників якогось переліку підприємств найкращі і сформувати з них той самий еталон для порівняння.

Наявність у рейтинговій оцінці певних еталонних значень передбачає, що рейтинг обчислюється методом відстаней або різниць між реальним та еталонним значеннями. При визначенні остаточного рейтингу ранжуються не значення, а відстані. Традиційний рейтинг виключає операцію ранжування відстаней, завдяки чому економиться час.

Пошук ефективних підходів до управління ризиками став одним із найважливіших напрямків розвитку сучасної економічної науки. В найбільш широкому розумінні ризиком називають невизначеність у відношенні здійснення тієї чи іншої події в майбутньому. В бізнесі ризик пов’язується насамперед з фінансовими втратами, що виникають у випадку його реалізації. Оскільки повністю уникнути ризиків неможливо, то ними можна і треба свідомо керувати, пам’ятаючи про те, що всі види ризиків взаємопов’язані і їх рівень постійно змінюється під впливом динамічного оточення.

У міжнародній практиці процес управління ризиками розглядається як ключова сфера менеджменту, значна увага приділяється вивченню ризикових сфер, пошуку ефективних методів контролю, оцінки та моніторингу ризиків, створенню відповідних систем управління. Теоретичні дослідження вітчизняних науковців з проблем невизначеності та ризику здебільшого присвячені аналізу причин виникнення, класифікації та методам кількісної оцінки ризиків, менше уваги приділяється пошуку ефективних прийомів управління, які були б адекватними до реальних можливостей вітчизняних підприємців.

Серед фінансових ризиків, які визначаються ймовірністю грошових втрат у зв’язку з непередбаченими змінами у обсягах, дохідності, вартості та структурі активів та пасивів, особливе місце займає група цінових ризиків. Цінові ризики пов’язуються з ймовірністю зміни ринкових цін та їх впливу на фінансові чи фізичні активи, що обліковуються як за активними, так і за пасивними бухгалтерськими рахунками на балансі компанії, підприємства чи банку, а також за позабалансовими статтями. Отже, зміна ринкової ціни активів спричиняє зміну вартості активних, пасивних статей балансу або позабалансових зобов’язань, формуючи в кінцевому підсумку прибутки або збитки за позиціями, чутливими до кон’юнктури ринку. Цінові ризики найбільше виявляються при оцінці вартості статей балансу, виходячи з ринкових цін, за станом на кінець кожного робочого дня. В такому випадку будь-які зміни ринкової ціни зразу відбиваються на балансі. При несвоєчасному обліку втрат або прибутків виникають додаткові проблеми, оскільки необізнаність відносно факторів ризику не означає їх відсутності.

У фінансовій діяльності найбільш значними ціновими ризиками є ризик зміни відсоткових ставок та валютних курсів, а також ринковий ризик, пов’язаний зі зміною вартості цінних паперів. Ризик зміни відсоткової ставки (відсотковий ризик) присутній у діяльності позичальників, кредиторів, власників цінних паперів, інвесторів. Ва­лютний ризик виникає у тих суб'єктів господарської діяльності, які мають на балансі активи, пасиви або позабалансові статті, деноміновані в іноземній валюті. На ринковий ризик наражаються власни­ки цінних паперів. Таким чином, більшість суб'єктів господарської діяльності так чи інакше мають справу з ціновими ризиками, а нестабільність та непередбачуваність протягом останніх років як міжна­родного, так і національних фінансових ринків значно загострили проблему пошуку оптимальних методів управління цією групою ризиків.

Необхідною умовою досягнення успіхів у сфері діяльності, яка характеризується підвищеною ризиковістю, є створення та вдосконалення систем управління ризиками, що дозволяють виявити. оцінити, локалізувати та проконтролювати ризик. Механізм прийняття рішень повинен не тільки ідентифікувати ризик, але й дозволяти оцінити, які ризики і в якій мірі може брати на себе компа­нія, а також визначати, чи виправдає очікувана дохідність відповідний ризик. Виправданий або допустимий ризик — необхідна складова стратегії і тактики ефективного менеджменту. Процес управ­ління ризиками включає широкий спектр дій, які можуть бути представлені як послідовність наступ­них етапів:

  • усвідомлення ризику, визначення причин його виникнення та ризикових сфер;

  • аналіз та оцінка ризику: мінімізація або обмеження ризиків за допо­могою відповідних методів управління;

  • здійснення постійного контролю за рівнем ризиків із застосуванням механізму зворотного зв'язку.

Перший етап процесу управління ціновими ризиками реалізується досить просто, оскільки сам факт володіння балансовими та (або) позабалан­совими позиціями, чутливими до зміни відсотко­вих ставок, валютних курсів або фондових індексів уже означає наявність ризику. Ідентифікувати ри­зик та проаналізувати його характер необхідно, але недостатньо. Важливо з'ясувати розмір ризику, тобто здійснити його квантифікацію. Ступінь ризику еко­номічних рішень оцінюється очікуваними втрата­ми, що є наслідками даного рішення. Через це системи оцінки ризику, які формалізують процес вимірювання та розрахунків, мають визначати три основні компоненти ризику: розмір (обсяг мож­ливих втрат), імовірність негативної події, три­валість впливу ризику.

Даний етап процесу управління завершується порівняльним аналізом реального та допустимого рівнів ризиків. Якщо фактичний ризик не переви­щує межі допустимого, то керівництво може об­межитися контролюючою функцією з метою не­допущення зростання рівня ризиковості, тобто зразу перейти до останнього етапу управлінського процесу. Якщо ж рівень реального ризику переви­щує допустимі межі, то виникає проблема пошу­ку оптимальних методів управління, вибір яких значною мірою визначається видом ризику, а та­кож особливостями та можливостями конкретно­го підприємства, загальним станом економіки, ступенем розвитку інфраструктурних елементів фінансової системи, законодавчим та норматив­ним середовищем.

Для управління ціновими ризиками викорис­товується методика хеджування (від англ. hedge— захищатися від можливих втрат, ухилятися, обме­жувати), під якою розуміють діяльність, спрямо­вану на створення захисту від можливих втрат у май­бутньому. Більшість зарубіжних учених (Дж. Сінкі. Пітер Роуз) до хеджування відносять будь-які дії, спрямовані на обмеження чи мінімізацію цінових ризиків. Таким чином, хеджування включає спо­соби впливу на структуру балансу з метою обме­ження цінових змін і створення систем захисту від ризиків шляхом укладання додаткових фінансових угод, які дозволяють компенсувати можливі втра­ти. Дотримуючись такого ж погляду, конкретизує­мо прийоми хеджування, згрупувавши їх за пев­ними ознаками.

Якщо підбір активів і зобов'язань за сумами та строками здійснюється в рамках балансових по­зицій. то такий підхід до управління ціновими ризиками називають природним, або звичайним хеджуванням. До даної групи відносять такі прийо­ми: структурне балансування надходжень і платежів. управління розривом між чутливими активами і зобов'язаннями (геп-менеджмент), управління се­редньозваженим строком погашення (дюрація). Використання позабалансових видів діяльності з ме­тою мінімізації цінових ризиків розглядається як штучне, чи синтетичне хеджування. Зміст прийо­му полягає у створенні позабалансової (штучної) позиції, яка дозволяє одержати компенсацію фінансових втрат за балансовою позицією у разі реалізації цінового ризику. Позабалансова позиція утворюється при проведенні операцій з фінансо­вими деривативами. до яких відноситься укладен­ня форвардних та ф'ючерсних угод з метою ство­рення компенсуючої позиції, проведення операцій страхування ризиків за допомогою опціонів, обмін платежами у відповідності з балансовими характе­ристиками учасників угоди на основі своп-контрактів.

Операції з деривативами проводяться на стро­кових фінансових ринках, тому необхідною пере­думовою застосування прийомів штучного хеджу­вання цінових ризиків є активно діючий та високоліквідний ринок, який створює можливості для проведення фінансових операцій у будь-який час і у будь-яких обсягах. В Україні строковий ри­нок тільки починає формуватися, цей процес відбувається досить повільно, домінування спеку­лятивних мотивів учасників торгівлі не сприяє популяризації та стабільному функціонуванню ринку, а вибір фінансових інструментів незнач­ний. У зв'язку з фінансовою кризою восени 1998 р. було припинено торгівлю ф'ючерсами на строковій секції Української Міжбанківської валютної біржі. Тому внаслідок ряду причин як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру можливості хеджування цінових ризиків за допомогою фінансових деривативів для вітчизняних підприємців досить обме­жені.

Якщо з якоїсь причини не вдається мінімізува­ти ризик, тоді керівництво може прийняти рішення про його обмеження, яке здійснюється шляхом зниження обсягів фінансових та господарських операцій, у зв'язку з якими виникає ризик, та (або) скорочення ризикового періоду з метою змен­шення ймовірності настання негативної події. Су­б'єкти господарювання можуть використовувати в своїй діяльності тактику уникнення ризику шля­хом відмови від проведення певних фінансових операцій, освоєння нових ринків, впровадження нових послуг і продуктів, інших дій. які супро­воджуються підвищеним ризиком. Але в деяких видах бізнесу, наприклад, в банківській діяльності. такий підхід не завжди прийнятний. Якщо компа­нія може працювати без залучення кредитних ре­сурсів. розміщення коштів на депозитах, купівлі цінних паперів, проведення експортно-імпортних операцій, то банк не в змозі уникнути багатьох видів ризиків. Крім того. значна частина банків­ських операцій визначається, насамперед, потре­бами клієнтів, без яких банк існувати не зможе. Тому саме банки мають працювати над удоскона­ленням діяльності та пошуком нових підходів до вирішення проблем ризиковості, якнайширше за­стосовуючи методи мінімізації цінових ризиків.

Успішність діяльності суб'єктів господарюван­ня значною мірою залежить від прийнятої кон­цепції управління ризиками. Але визначення мети процесу управління ризиками не таке вже й одно­значне, як може здатися на перший погляд. Ба­жання уникнути або мінімізувати ризики є при родним. але вирішення проолеми ускладнюється існуванням прямої залежності між ризиком та прибутком. Вишин рівень ризику налає потенційні можливості отримання підвищеного прибутку, але не виключає можливості додаткових втрат у ви­падку реалізації ризику. Мінімізація рівня ризику дає змогу отримати невисокий, але стабільний прибуток. Отже. балансування між прибутковістю та ризиком, пошук їх оптимального співвідношення розглядається як одне з важливих і складних зав­дань. що постають перед керівництвом кожного суб'єкта господарської діяльності.

Узагальнюючи підходи до вирішення пробле­ми ризик — прибуток, можна виділити дві основні моделі управління, які формалізують обрану стра­тегію поведінки на ринку (див малюнок).

Перша модель управління максимізує прибуток (П) при обме­женні рівня ризику (Р) шляхом встановлення мак­симально допустимого його значення (Р'). Озна­чений підхід до управління називають стратегією нехеджування ризиків, що реалізується через за­стосування незбалансованих

Модель управління


Пmax

P P’

P min

П П’


Стратегії


Методи


Незбалансовані

Збалансовані

Нехеджування

Хеджування


Малюнок. Моделі та методи управління ризиками.

прийомів управління активами і зобов'язаннями, до яких належать такі: утримання відкритої валютної позиції; незбалансованість активів і зобов'язань, чутливих до змін ринкової відсоткової ставки, за строками та сума­ми (геп-менеджмент); формування високоризикового портфелю цінних паперів, проведення спе­кулятивних операцій з фінансовими деривативами. Така позиція учасника ринку означає свідоме прий­няття певного ризику з метою отримання підви­щеного прибутку за рахунок сприятливої ринко­вої кон'юнктури і характеризується спекулятивними тенденціями. Основне завдання процесу управлін­ня за даного підходу — недопущення ситуації пе­реростання допустимого ризику в катастрофічний. який загрожує самому існуванню суб'єкта госпо­дарювання і призводить до банкрутства.

У другій моделі управління цільовою функцією є мінімізація ризику, а обмеженням — вимога утри­мання показників прибутковості на певному рівні. не нижчому за заданий (П'). Така модель викорис­товується. якщо розмір чистого прибутку, який отримує підприємство чи банк. влаштовує керів­ництво, і основною метою є стабілізація результатів. Результат досягається за допомогою збалан­сованих прийомів управління активами і зобов'я­заннями. до яких належать утримання закритої валютної позиції, формування збалансованого портфелю цінних паперів (наприклад, індексного портфелю), узгодження строків та розміру активів і зобов'язань, чутливих до змін відсоткової став­ки. проведення операцій страхування ризиків. Да­ний підхід прийнято називати стратегією хеджування ризиків.

В абсолютизованому вигляді перша модель управління може бути проілюстрована діяльністю фондів по інвестуванню ризикових операцій на біржах і товарних ринках світу, які мають на меті одержання гіперприбутків, свідомо приймаючи на себе мегаризик. Найбільш успішними в цін сфері стали фонди: Еverest Capital (МаркДимитриджері) — 54.01%; White Tiger (Девід Керл) - 45.44%; Long Term Capital (Джон Меріветер) — 35.1 Quantum (Джорж Сорос) із середньорічною нормою при­бутку на капітал 28.84%. Зміст такого виду бізнесу полягає в одержанні компенсації за прийнятий на себе фінансовий ризик, розмір якого обмежуєть­ся тільки величиною наявного капіталу. Реалізація ризиків — не таке вже й рідкісне явище, але зде­більшого вона призводить до краху, як це сталося в жовтні 1997 р. з фондом Global System (Віктор Нідерхоффер) після програшу 50 млн дол. США на біржі Chicago Mercantile Exchange.*

Згідно з класичною теорією управління прибу­ток підприємств має формуватися за рахунок ви­робництва продукції або надання послуг, а ме­неджмент повинен намагатися уникнути ризиків, не пов'язаних з основною діяльністю. Таким чи­ном. в ідеалі управління має здійснюватись за другою моделлю, адже стратегія хеджування доз­воляє суттєво зменшити або повністю ліквідувати цінові ризики і отримати стабільні результати не­залежно від мінливості фінансових ринків. Але про­ведення операцій хеджування вимагає деяких (а іноді й значних) витрат, високої кваліфікації фахівців, і в той же час унеможливлює отриман­ня переваг від сприятливої кон'юнктури ринку. Тому в практичній діяльності використовуються гнучкіші підходи до управління, що поєднують елементи обох стратегій і полягають у хеджуванні окремих активних, пасивних чи позабалансових позицій — мікрохеджуванні. на відміну від макрохеджування. яке створює імунітет для всього балансу. Згідно з останніми дослідженнями Комісії з торгівлі то­варними ф'ючерсами переважна більшість ділерів. які працюють на строкових ринках, використову­ють їх як для спекулятивних цілей, так і для хед­жування. При такому компромісному підході до управління ціновими ризиками проблема вибору оптимальної стратегії поведінки на ринку значно загострюється, оскільки діапазон коливань вели­чини ризику досить широкий — від майже нульо­вого до катастрофічного. Вибір стратегії управлін­ня залежить від багатьох чинників, і насамперед — від схильності до ризику, а успіх — від уміння передбачати майбутні зміни на ринку. За умов некерованої економічної та політичної ситуації, коли прогнозування стає неможливим по суті, краще по можливості уникати ризиків.

Отже, учасники ринку самі мають визначити той рівень ризику, на який вони згодні піти з ме­тою отримання прибутків, враховуючи, що успіх в досягненні поставленої мети значною мірою за­лежить від застосовуваних методів управління. Для вітчизняних підприємців проблема створення ефек­тивних систем управління ризиками ще потребує вирішення. При цьому важливо враховувати міжна­родний досвід та пам'ятати, що процес станов­лення практики управління ризиками ще не за­вершений. а завдання створення універсальної методики не може бути вирішене в принципі, ос­кільки кожна компанія чи банк по-своєму уні­кальні. орієнтовані на власну ринкову нішу, мож­ливості своїх співробітників, усталені зв'язки. Механічне копіювання вдалої моделі управління ризиком, створеної конкретним учасником рин­ку, скоріше призведе до негативних наслідків. Але вже настав час усвідомити, що життєздатність кож­ного суб'єкта господарської діяльності значною мірою визначається досконалістю систем управлін­ня ризиками.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

  1. Ивин Л.Н., Иванилов А.С. Введение в финансовый менеджмент. – К.:ИСИО, 1994

  2. Клапків М.С. Методи ідентифікації фінансових ризиків. // Фінанси України. – 2000. – №1

  3. Примостка Л. Управління фінансовими ризиками. // Економіка. Фінанси. Право. – 1999 - №2

  4. Сердюкова И. Д. Управление финасовыми рисками // Рынок ценных бумаг. – 1995. - №12

  5. Фере В.А., Романчеко О.В. Методи оцінки фінансового ризику // Фінанси України. – 1997. - №2

  6. Финансовый менеджмент: Теория и практика. Под редакцией Стояновой Е.С. – М., 1999.

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

кафедра фінансів підприємств

та страхової справи

РЕФЕРАТ

на тему : Методи оцінки фінансових ризиків та управління ними.

студента 5 курсу

спеціальності 8104/2

Зверховського А.В.

КИЇВ – 2000

ПЛАН.

1. Методи оцінки фінансового ризику.

1.1 Експертний метод оцінки ризиків.

1.2 Статистичний метод оцінки ризиків.

1.3 Нормативний метод оцінки ризиків.

1.4 Рейтинговий метод оцінки ризиків.

2. Управління фінансовими ризиками.

2.1 Етапи процесу управління.

2.2 Моделі управління.

Використана література.

* Ивин л.н., Иванилов А.С. Введение в финансовый менеджмент. – К.:ИСИО, 1994. – с.133

* Фере В.А., Романчеко О.В. Методи оцінки фінансового ризику // Фінанси України. – 1997. - №2.- с.51

* Фере В.А., Романчеко О.В. Методи оцінки фінансового ризику // Фінанси України. – 1997. - №2.- с.50

* Фере В.А., Романчеко О.В. Методи оцінки фінансового ризику // Фінанси України. – 1997. - №2.- с.49

* Примостка Л. Управління фінансовими ризиками. // Економіка. Фінанси. Право. – 1999 - №2 – с.12