Валютне регулювання та контроль


Реферат >> Астрономия

Валютна політика кожної країни визначається політикою держав­ного регулювання економіки загалом, ступенем втручання орга­нів державної влади у валютно-кредитні та фінансові відносини. Валютна політика це сукупність заходів, які здійснюються державою у сфері міжнародних валютних відносин відповідно до по­точних (тактичних) та довгострокових (стратегічних) цілей країни. Уряд і Національний банк України здійснюють валютну політи­ку відповідно до принципів загальної економічної політики України. Основною метою валютної політики Національного банку України як складової монетарної політики є стабілізація курсу національної грошової одиниці та збалансованість платіжного балансу країни.

Довгострокова валютна політика передбачає заходи, спрямова­ні на забезпечення макроекономічної стабільності та створення умов довіри внутрішньої економіки й іноземного бізнесу до націо­нальної валюти, стимулювання розвитку експорту, повернення в країну заробленої іноземної валюти тощо.

Завданням короткострокової валютної політики є забезпечення стабільного функціонування національної валютної системи, спри­яння збалансованості платіжного балансу, гармонізації інтересів ек­спортерів та імпортерів. Вона також передбачає:

  • поточне регулювання системи валютних обмежень та системи
    економічних нормативів (зокрема, допуск нерезидентів на ринок
    державних цінних паперів (ОВДП);

  • створення сприятливих умов для вкладів інвесторів (як націо­
    нальних, так і іноземних) у національну економіку;

  • оперативне регулювання валютно-ринкової кон'юнктури за
    допомогою валютних інтервенцій для зменшення спекулятивного
    тиску на валютний ринок;

  • удосконалення правової та організаційної структури валют­
    ного ринку;

  • здійснення жорсткого контролю за капітальними операціями
    резидентів та нерезидентів на валютному ринку України;

  • удосконалення контролю за експортно-імпортними операція­
    ми через налагодження тіснішої взаємодії всіх органів валютного
    контролю;

  • удосконалення міждержавних розрахунків та опрацювання
    можливостей різноманітних форм інтеграції (зокрема створення
    платіжних та валютних союзів);

  • проведення курсової політики, яка базується на цільових по­
    казниках грошово-кредитної сфери;

  • удосконалення механізму курсоутворення відповідно до струк­
    турних змін в економіці.

Складовими валютної політики в узагальненому вигляді є:

  • валютне регулювання;

  • валютний контроль;

  • міжнародне валютне співробітництво та участь у міжнарод­
    них валютно-фінансових організаціях.

Валютне регулювання це регламентація державою міжна­родних розрахунків і порядку проведення валютних операцій.

Валютне регулювання з боку держави є об'єктивною еконо­мічною необхідністю, яка зумовлена міжнародною економічною ін­теграцією України до світового співтовариства та пов'язана з між­народною кооперацією виробництва і розширенням міжнародної торгівлі, що спричинило вихід процесу концентрації і централізації капіталу за межі національних кордонів.

Згідно з чинним законодавством України (стаття 11 Декрету Ка­бінету Міністрів «Про систему валютного регулювання і валютного контролю») Національний банк та Кабінет Міністрів наділені пев­ними повноваженнями у сфері валютного регулювання.

Національний банк України у сфері валютної політики та валют­ного регулювання має такі повноваження:

  • установлює правила проведення в Україні резидентами і не­
    резидентами валютних операцій;

  • визначає структуру валютного ринку України, а також поря­
    док та умови торгівлі валютними цінностями на ньому;

  • установлює порядок переведення, ввезення, пересилання в
    Україну та з неї валютних цінностей;

  • визначає порядок відкриття резидентами рахунків у банках за
    межами України та нерезидентами рахунків в уповноважених бан­
    ках України;

  • установлює загальні правила видачі резидентам та нерезиден­
    там ліцензій та індивідуальних ліцензій на здійснення валютних
    операцій, видає ці ліцензії і приймає рішення про їх скасування;

  • установлює єдиний порядок визначення і використання курсу
    грошової одиниці України відносно іноземних валют та розрахун­
    кових (клірингових) одиниць;

  • установлює спільно з Кабінетом Міністрів України порядок
    використання надходжень у міжнародних розрахункових (кліринго­
    вих) одиницях та неконвертованій валюті, які використовуються у
    торговельному й неторговельному обороті з іноземними державами
    на підставі положень міжнародних договорів України;

  • нагромаджує, зберігає і використовує золотовалютні резерви
    з метою забезпечення стабільності грошової одиниці України;

  • складає за участю Кабінету Міністрів України платіжний ба­
    ланс України;

  • бере участь у визначенні ліміту валового зовнішнього боргу
    України та контролює дотримання цього ліміту після його затвер­
    дження Верховною Радою України тощо.

У сфері валютного регулювання Кабінет Міністрів України має такі повноваження:

  • визначає і подає на затвердження до Верховної Ради України
    ліміт зовнішнього державного боргу України;

  • бере участь у складанні платіжного балансу України;

  • забезпечує виконання бюджетної та податкової політики в ча­
    стині, що стосується руху валютних цінностей;

  • забезпечує формування і виступає розпорядником Державно-.
    го валютного фонду України;

  • визначає порядок використання надходжень у міжнародних
    розрахункових (клірингових) одиницях, які використовуються у
    торговельному обороті з іноземними державами, а також у некон-
    вертованих іноземних валютах, що використовуються у неторго­
    вельному обороті з іноземними державами на підставі положень
    міжнародних договорів України.

Важливою складовою валютної політики є також валютний конт­роль. Згідно з чинним законодавством України Національний банк є го­ловним органом валютного контролю, який забезпечує виконання упов­новаженими банками та уповноваженими фінансово-кредитними уста­новами функцій щодо здійснення валютного контролю та регламентує відповідальність за порушення валютного законодавства України.

Державні органи (Державна податкова адміністрація, Міністер­ство зв'язку та Державний митний комітет України) також мають визначені законодавством функції у сфері валютного контролю.

Державна податкова адміністрація України здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами та нерезидентами на території України.

Міністерство зв'язку України контролює додержання правил поштових переказів та перевезення валютних цінностей через мит­ний кордон України.

Державний митний комітет України здійснює контроль за додер­жанням правил переміщення валютних цінностей через митний кор­дон України.

Одним із елементів валютної політики є міжнародне валютне співробітництво України та участь у міжнародних фінансових організаціях. Значна роль у формуванні довгострокової валютної політики належить міжнародним валютно-фінансовим установам, таким як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Європейський банк реконструк­ції та розвитку (ЄБРР).

У квітні 1992 р. на прохання України Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку ухвалили рі­шення про членство України у цих авторитетних фінансових органі­заціях. Верховна Рада України 3 червня 1992 р. ухвалила відповід­ний Закон «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фі­нансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатосто­роннього агентства по гарантіях інвестицій».

МВФ і МБРР мають статус спеціалізованих установ ООН. Вони були створені за її рішенням у липні 1944 р. на міжнародній валют­но-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі (США) з метою спри­яння якнайшвидшому відновленню світової економіки та торгівлі, істотно підірваних унаслідок Другої світової війни: Банк — для на­дання довгострокових кредитів і гарантування інвестицій, Фонд — для сприяння стабілізації курсу валют, попередження порушення рівноваги платіжних балансів, усунення системи валютних обме­жень, розвитку системи багатосторонніх розрахунків тощо.

Міжнародний валютний фонд — міжнародна валютно-фінан­сова акціонерна організація, своєрідний інститут співробітництва, що прагне встановити впорядковану систему платежів та грошових переказів між країнами.

Основні цілі МВФ:

  • сприяти збалансованому зростанню міжнародної торгівлі;

  • підтримувати стабільність обмінних курсів валют;

  • сприяти створенню багатосторонньої системи розрахунків за
    поточними операціями між членами Фонду та усуненню валютних
    обмежень, які гальмують зростання міжнародної торгівлі;

  • надавати країнам-членам кредитні ресурси, які даватимуть
    змогу збалансовувати зовнішні платежі без використання обмежу­
    вальних заходів у галузі зовнішньої торгівлі та розрахунків;

  • слугувати міжнародним центром співробітництва та консуль­
    тацій з валютних питань.

МВФ почав свою діяльність у травні 1946 р., маючи у своєму складі 39 країн. Нині до нього входить 178 країн, які представляють найрізноманітніші політичні та економічні системи. Членство у МВФ доступне будь-якій країні, яка проводить незалежну зовнішню політику і готова дотримуватися прав та обов'язків, передбачених Статутом МВФ.

Джерелом фінансових ресурсів МВФ є статутний капітал, що формується за рахунок внесків країн-учасниць в обсязі наданих їм квот, а також накопичень від кредитної діяльності.

Вступаючи до МВФ, кожна країна вносить своєрідний членський внесок: певну суму грошей, яка називається квотою. Квота визна­чає організаційні та фінансові відносини країни-члена з МВФ. Квота призначена для:

  • створення об'єднаних грошових запасів, за рахунок яких на­
    даються кредити країнам, котрі мають фінансові труднощі;

  • визначення максимального обсягу фінансування з боку Фон­
    ду (суми, яку країна-учасниця може позичити у МВФ або отримати
    під час періодичного розподілу спеціальних активів — СДР);

  • визначення кількості голосів, якими володіє кожен учасник.
    Фонду.

МВФ самостійно встановлює розмір квоти на підставі аналізу таких макроекономічних показників, як національний дохід та обся­ги зовнішньої торгівлі і платежів.

Відповідно до Статуту МВФ Рада керуючих повинна проводити загальний перегляд квот не рідше одного разу на п'ять років, пропо­нуючи при цьому внесення змін, які вона вважає потрібними. Такий перегляд необхідний для врахування змін, що відбуваються у розвит­ку світової економіки та економік окремих країн. Крім того, це дає змогу перевірити, чи достатньо ресурсів має МВФ для виконання своїх функцій та чи зберігається при цьому їхня поновлюваність.

З поданням країною заяви про вступ до МВФ розмір її квоти роз­раховується здебільшого в діапазоні квот тих учасників, які мають приблизно однакове економічне становище.

Розмір квоти виражається в «Спеціальних правах запозичення» (СПЗ або, інакше, СДР — від англійської абревіатури SDR. «Special Drawing Rights»). СПЗ це міжнародні резервні та платіжні за­соби, що випускаються Міжнародним валютним фондом і викори­стовуються для безготівкових міжнародних розрахунків та як роз­рахункова одиниця. Вони розподіляються між країнами — членами МВФ пропорційно до їхніх квот. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика, до складу якого з 1981 р. увіходить п'ять найва­жливіших вільно конвертованих валют: долар США, німецька мар­ка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлін­гів. На 1 січня 1991 р. узгоджені частки цих валют становили 40 % відносно долара США, 21 % — німецької марки, 17 % — японської єни та по 11 % відносно французького франка й англійського фунта стерлінгів. Вартість СПЗ визначається Фондом щоденно як еквіва­лентна долару США сума вартості певної кількості кожної валюти, що входить до кошика оцінки СПЗ.

Членський внесок у розмірі квоти кожна країна — учасниця мусить повністю сплатити Фонду. До 25 % внеску сплачується у резервних

активах, що визначаються Фондом (СПЗ чи вільно конвертована ва­люта), а решта — у власній валюті держави.

У 1994 р. країни — засновники МВФ прийняли рішення про встановлення прямої залежності між розміром сплачуваних квот та кількістю голосів, що належать членам Фонду. Країни, які сплачу­ють більше грошей, відповідно мають і більшу кількість голосів під час визначення політики Фонду та розв'язання поточних проблем. Частка найбільших країн — членів МВФ (США, Німеччини, Японії, Франції та Великобританії) в розподілі квот та кількості голосів становить 40 % їх загального числа.

Розмір квоти України в 1997 р. становив 997, 3 млн СПЗ і відпо­відно 10223 голоси.

Рада директорів Міжнародного валютного фонду 8 травня 1997 р. зробила оголошення про те, що Україна взяла на себе зобов 'язання щодо виконання статті VIII Статуту Міжнародного валютного фонду (всього такі зобов'язання взяли на себе 138 країн світу). Це стало можливим завдяки створенню в країні необхідних передумов, таких як достатній рівень розвитку валютного ринку, забезпечення внутрішньої конвертованості та стабільності національної валюти.

У рамках світової валютної системи з юридичного погляду віль­но конвертованою вважається валюта країни, яка взяла на себе зо­бов'язання, передбачені пунктами 2, 3 і 4 статті VIII Угоди про Між­народний валютний фонд. А це означає, що дана країна:

  1. має право запроваджувати заходи контролю (в тому числі й
    дискримінаційні) щодо руху капіталу (як відпливу його, так і при­
    пливу з-за кордону);

  2. не має права обмежувати можливість використання своєї ва­
    люти або валюти інших членів Фонду для здійснення поточних пла­
    тежів (хоча вона і може визначати, в яких валютах резиденти мають
    право одержувати платежі з-за кордону, але в жодному разі не по­
    винна обмежувати їхнього права одержувати ці платежі в націо­
    нальній валюті);

  3. зобов'язана викуповувати в інших членів фонду (їхніх офіцій­
    них органів) залишки коштів у своїй валюті за умови, що вони утво­
    рилися за рахунок платежів за поточними операціями, і конвертація
    необхідна для здійснення поточних операцій.

Сьогодні порядок здійснення валютних операцій в Україні від­повідає загальноприйнятим міжнародним стандартам та вимогам, передбаченим статтею VIII Статуту МВФ.

Кредити МВФ призначені для загального підтримування пла­тіжного балансу і поділяються на декілька видів:

— кредити, що надаються у межах резервної позиції країни у МВФ. Для покриття дефіциту платіжного балансу країна може от­римати позику в іноземній валюті в обмін на національну терміном до 3 — 5-ти років. Погашення проводиться зворотним способом —

викуп через певний строк національної валюти за вільно конверто­вану. Такий кредит може бути наданий у межах 25 % квоти, а також на суму кредитів в іноземній валюті, раніше наданих Фонду;

— кредити, що надаються понад резервну частку. Такі позики видаються після попереднього вивчення економічного стану держа­ви, а також після виконання певних вимог щодо проведення стабілі­заційних заходів.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) — міждержавна інвестиційна інституція, створена з метою сприяння країнам-членам у розвитку їхньої економіки через надання довгост­рокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій. МБРР функціонує з 1946 р. Членами МБРР є 155 країн. Лідируючі позиції належать «сімці»: США, Японії, Великобританії, ФРН, Франції, Ка-наді та Італії.

Ресурси банку, крім акціонерного капіталу, формуються за раху­нок коштів від продажу облігацій, а також розширення обсягів облі- ' гаційних позик, головно на американському ринку.

МБРР надає кредити переважно на строк до 20 років для роз­ширення виробничих потужностей країн — членів банку. Кредити одержуються під гарантію країн — членів банку. МБРР надає також гарантії за довгостроковими кредитами інших банків. Більшість кредитів спрямовується в галузі інфраструктури: енергетику, тран­спорт, зв'язок. З середини 80-х років МБРР збільшив частку креди­тів у сільське господарство (до 20 % ), на охорону здоров'я та осві­ту. У промисловість спрямовується менше 15 % кредитів банку.

В останні роки МБРР надає кредити для врегулювання проблем зовнішнього боргу країн, що розвиваються (так зване спільне фінан­сування). Банк також надає структурні кредити для регулювання структури економіки, оздоровлення платіжного балансу.

Крім того, у сфері міжнародного кредиту були створені такі фі­нансові інституції: Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Агентство з гарантій багатосторонніх інвес­тицій, які разом з МБРР утворюють Світовий банк з єдиними орга­нами управління.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) створена у 1960 р. з ме­тою надання пільгових кредитів країнам, що розвиваються. Такі кредити надаються терміном до 50-ти років з виплатою 0, 75 % річ­них. У середньому за рік МАР надає кредитів на суму до 5 млрд дол. США.

За ініціативою США у 1956 р. була створена Міжнародна фі­нансова корпорація (МФК) для заохочення розміщення приватно­го капіталу в промисловість країн, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гаран­тій уряду. Кредити надаються у розмірі 20 % вартості проекту тер­міном до 15 років.

Страхування капіталовкладень від політичного ризику на випа­док війни, громадських заворушень, експропріації і зриву контрак­тів здійснює Агентство з гарантій багатосторонніх інвестицій.

Європейською спільнотою також створені регіональні валютно-кредитні організації. Зокрема, відповідно до підписаної в Парижі 29 травня 1990 р. країнами — членами Спільного ринку угоди створе­но Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) для спри­яння реформам у країнах Центральної та Східної Європи у зв'язку з переходом їх до ринкової економіки. Засновниками банку є 40 кра­їн. Україна також є членом ЄБРР. Банк розпочав свою діяльність у квітні 1991 р., маючи на меті стимулювати залучення капіталів у га­лузі інфраструктури країн Центральної та Східної Європи, сприяю­чи прискоренню їхнього переходу до економічної стабільності.

7. 2. СТАНОВЛЕННЯ СИСТЕМИ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ

Становлення та розвиток економіки України неможливі без ство­рення ефективної фінансово-грошової системи. Невід'ємною скла­довою цієї системи є валютно-фінансова підсистема, яка охоплює діяльність на території України резидентів та нерезидентів, пов'яза­ну з рухом валютних цінностей у будь-якій формі.

Використання валютних цінностей в Україні потребує певної регламентації та регулювання з боку уряду та Національного банку України. У зв'язку з цим зростає роль національного валютного за­конодавства у визначенні порядку обігу іноземної валюти на тери­торії України з урахуванням необхідності забезпечення пріоритету грошової одиниці України, захисту її купівельної спроможності та врегулювання інших факторів, які впливають на конвертованість національної грошової одиниці.

Система валютного регулювання в Україні формувалась у склад­них і суперечливих соціально-економічних умовах. Вони характери­зувалися різким падінням обсягів виробництва, розривом традицій­них господарських зв'язків між республіками СРСР та колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), гіперінфляцією, посилен­ням ентропійних (хаотичних) процесів у економіці.

До моменту виходу із зони рубля, тобто до 16 листопада 1992 р., єдиним платіжним засобом в Україні залишався радянський (а піз­ніше — російський) рубль, а також діяла радянська система мно­жинних курсів для різних типів балансів за поточними операціями і за балансом руху капіталу. Як відомо, у цей період Україна не мала власного валютного законодавства, тому суб'єкти господарювання діяли відповідно до законодавства СРСР. Основою цього законодав­ства був порядок обов'язкового розподілу виторгу в іноземній ва-

люті між союзним і республіканським валютними фондами та ва­лютним фондом безпосередньо підприємства (у пропорції 50 % на 50 %). Валютний виторг викуповувався до союзного (республі­канського) фонду державою у суб'єктів господарювання за штучно завищеним курсом рубля. Для даного періоду було характерним збе­реження значних валютних обмежень одночасно з украй недоскона­лим валютним законодавством. Усе це сприяло створенню «тіньо­вого» сектора валютного ринку. За різними джерелами, відплив коштів до нього становив за вказаний період 12—20 млрд дол. США.

Нормативно-правові передумови управління валютною сферою в Україні як незалежній державі були закладені прийняттям 16 квіт­ня 1991 р. Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Обов'язковому розподілу підлягав виторг в іноземній валюті від зовнішньоекономічної діяльності всіх суб'єктів цієї діяльності, які мали постійне місцезнаходження або постійне місце проживання на території України (резиденти) незалежно від місця реєстрації та форм власності, крім тих, що створені за участю іноземного капіталу.

Валютний контроль в Україні почав здійснюватися відразу після проголошення її незалежності та виходу з рублевої зони у листопаді 1992 р. І саме у листопаді 1992 — березні 1993 рр. почала формува­тися в Україні власна система валютного регулювання.

10 січня 1992 р. в Україні були запроваджені в обіг готівкові купоно-карбованці Національного банку України, які виконували функції засобу платежу разом з рублевими банкнотами. У червні 1992 р. Україна здійснила формальну уніфікацію обмінного курсу рубля відносно інших іноземних валют на рівні ринкового курсу.

Наступним кроком у становленні в Україні системи валютного регулювання стало проведення грошової реформи. її перший етап розпочався 16 листопада 1992 р. на підставі Указу Президента України «Про реформу грошової системи України».

Згідно з Указом Президента, що визначав систему обігу інозем­ної валюти, були введені досить високі податки на товари експорте­рів та вимога обов'язкового здавання експортерами усього валютно­го виторгу державі. Введення податку на валютний виторг значно обмежило валютний ринок України і призвело до відхилення курсу національної валюти від паритету купівельної спроможності. Унас­лідок цього жорсткого нормативного регулювання податкові над­ходження від підприємств протягом 1992 р. різко скоротилися.

Зростали також розміри введених значних (до 200 %) акцизних зборів на низку імпортних товарів. У сфері валютних відносин це призвело до подальшого відхилення курсу від паритету купівельної

Якщо номінальний валютний курс розглядається як відносна ціна двох валют, то реальний курс відображає відносну ціну товарів і відбиває, поряд з іншим, пари­тет купівельної спроможності даної валюти.

спроможності. Як доларові, так і карбованцеві ціни на широкий асортимент імпортних товарів, що й до того перевищували серед­ньоєвропейські на ЗО—50 %, зросли у 2 і більше разів.

Згідно з Указом Президента України передбачалося використан­ня на території України як законного засобу платежу українського карбованця. При цьому всі наявні в балансах підприємств і банків станом на 16 листопада 1992 р. рублеві залишки були конвертовані в карбованці за курсом 1: 1. Власне «рублевими» коштами, тобто іноземною валютою, визнавалися лише ті грошові надходження, які зараховувалися на кореспондентські рахунки українських банків у банках Росії або інших країн зони функціонування рубля. Одночас­но з метою зупинки «втечі капіталу» ставка рефінансування комер­ційних банків України була піднята до рівня, що існував на той момент у Росії — 80 % річних, а офіційний курс українського кар­бованця встановлювався на рівні 1, 45 українського карбованця за 1 російський рубль.

До листопада 1992 р. Національний банк України встановлював обмінні курси грошової одиниці України відносно долара США, а з 19 листопада 1992 р. також до валют країн рублевої зони.

Наприкінці грудня 1992 р. карбованець був девальвований до рівня 1, 54 українського карбованця за 1 російський рубль; курс до долара США становив уже 638 карбованців.

Подібна девальвація виявилася недостатньою для забезпечення на валютному ринку необхідної кількості іноземної валюти (як у го­тівковій, так і в безготівковій формі) для виконання зобов'язань резидентів за імпортними контрактами. Особлива увага уряду та Національного банку України була звернена на розвиток мережі об­мінних пунктів. Будь-які обмеження на ввіз та вивіз готівкових російських рублів були скасовані, а це призводило до того, що їх власники (особливо в східних регіонах України) не бажали здійс­нювати обмін російських купюр на карбованці.

Розуміючи необхідність створення умов для підтримання курсу національної грошової одиниці, Національний банк України напри­кінці 1992 р. розпочав роботу щодо створення Офіційного валютно­го резерву України, структура якого була затверджена Правлінням НБУ, у таких пропорціях: долари США — 40 %, марки ФРН — 20, ЕКЮ — 20, інші валюти — 15, золото — 5 %. Значні надії у ство­ренні валютного резерву покладалися на підтримку міжнародних фінансових організацій, проте значної фінансової допомоги з їхньо­го боку у той час не було надано.

Ситуація залишалася незмінною до березня 1993 р., коли набуло чинності нове валютне законодавство, яке дещо лібералізувало ва­лютний ринок. Основним законодавчим актом у цій сфері став Дек­рет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулю­вання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 р. Він регулює

операції з валютними цінностями, визначає статус валюти України, встановлює загальні принципи валютного регулювання, функції кредитних установ під час здійснення валютних операцій; порядок використання надходжень в іноземній валюті, а також відповідаль­ність за порушення валютного законодавства резидентами. Згідно з цим Декретом було передбачено встановлення Національним бан­ком України валютного (обмінного) курсу національної грошової одиниці на підставі результатів торгів на міжбанківському валют­ному ринку України. Зокрема, порядок установлення та викорис­тання валютного курсу було визначено Інструкцією Національного банку України від 14 березня 1993 р.

Національний банк міг установлювати й інші способи визначен­ня курсів валютних цінностей, виражених у розрахункових (клірин­гових) одиницях, а також у неконвертованих іноземних валютах. У першому випадку йшлося про торговельний оборот з іноземними державами, у другому — про неторговельні платежі. Національний банк установлює також граничні розміри маржі за операціями на міжбанківському валютному ринку України для уповноважених банків та інших фінансово-кредитних установ.

Отже, була здійснена спроба встановлення ринкового (плаваю­чого) курсу українського карбованця відносно іноземних валют. Даний валютний режим діяв з квітня по липень 1993 р. і спрямову­вався на подальшу лібералізацію валютного ринку.

Проте лібералізація рестриктивної системи відбувалася досить повільно. Протягом 1992 р. експортний податок поступово ско­рочувався, а в березні 1993 р., після введення нового валютного законодавства, стабілізувався валютний ринок. Кошти у вільно кон­вертованих валютах (без обмежень) могли купуватися тільки ук­раїнськими резидентами на валютних аукціонах НБУ за посеред­ництва уповноважених банків після пред'явлення резидентами вже укладених контрактів на імпорт.

Було скорочено обов'язковий продаж підприємствами надход­жень від експорту у вільно конвертованих валютах — зі 100 % (за завищеним офіційним курсом) до 50 % (за курсом УМВБ). Як нас­лідок, пропозиція долара на аукціонах УМВБ зросла майже в 10 ра­зів. У квітні 1993 р. стали проводитися щотижневі купівлі і продажі німецької марки і російського рубля. Курси решти валют установ­лювалися НБУ на основі котирувань на світових валютних біржах. Визначені таким чином курси були обов'язковими для проведення угод в іноземних валютах протягом наступного тижня, тобто до мо­менту наступного аукціону.

З метою вгамування інфляції, стабілізації витрат на оплату кри­тичного імпорту (зокрема нафти та газу) у серпні 1993 р. НБУ на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 р. прийняв рішення про жорстку фіксацію обмінного курсу ук-

раїнського карбованця до долара США, німецької марки та російсь­кого рубля. Фіксація курсу карбованця супроводжувалася новими, більш жорсткими умовами використання валютного виторгу. Зок­рема, 40 % надходжень на користь резидентів іноземної валюти по­винно було продаватись урядові через Тендерний комітет за офі­ційним обмінним курсом 12610 крб. за долар США, 10% — На­ціональному банку за курсом 25000 крб. за долар США (ці курси утримувалися на зазначеному рівні з грудня 1993 р. до середини травня 1994 р. ). Решта (50 %) експортних валютних надходжень мо­гла зберігатися на валютних рахунках резидентів або ж у разі пот­реби для останніх за їхнім дорученням продаватися безпосередньо Національному банку України через так званий «вільний продаж» за курсом, який був вищим від офіційного у 2—3 рази.

Множинність валютних курсів (унаслідок введення якої офіцій­ний курс був відокремлений від курсу, що встановлювався на УМВБ) за умови існування паралельних валютних ринків призвела до відтоку капіталів за межі України. Причини цього відомі: послаб­лений контроль з боку державних органів (розпад апарату контролю і примусу), відсутність макроекономічної стабільності, що виявля­лася, зокрема, у високій інфляції, у від'ємній реальній процентній ставці, а також у великій відмінності між офіційним і ринковим кур­сами карбованця до іноземних валют.

Як наслідок, пропозиція конвертованих валют різко скоротилася, що збільшило розрив між офіційним курсом і курсом на УМВБ. Причина розриву міжбанківського і ринкового курсів полягала в об­меженому доступі комерційних банків до валютних аукціонів НБУ, а також у відборі контрактів, що допускалися до торгів.

Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо удос­коналення валютного регулювання» від 2 листопада 1993 р. було тимчасово призупинено валютні торги на УМВБ, а також заборо­нено проведення операцій з купівлі-продажу іноземної валюти на інших біржах. Згідно із Законом України «Про внесення змін до декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного ре­гулювання і валютного контролю"», який був прийнятий у листопа­ді 1993 р., обмінні курси іноземних валют установлювалися Націо­нальним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.

Тендерний комітет — це адміністративний орган Кабінету Міністрів України, до повноважень якого входило здійснення перерозподілу іноземної валюти, що ви­куповувалась у резидентів у порядку обов'язкового продажу експортних надход­жень, для забезпечення імпортних контрактів. Комітет приймав рішення про розпо­діл валютних надходжень деяким державним підприємствам та імпортерам «кри­тичних» товарів (енергоресурси, ліс, дерево, кольорові метали, ліки й медичне об­ладнання, добрива для сільського господарства).

На даному, першому, етапі валютного регулювання обмінний курс карбованця визначався переважно адміністративними метода­ми, що пояснювалося існуючими економічними й політичними умо­вами, а саме:

  • у країні зберігалася значна частка державної власності в про­
    мисловості, колективізоване сільське господарство, слабо розвинута
    кредитно-банківська система, низькі темпи «малої» приватизації;

  • «перехідні» уряди лише проголошували реформи і перехід до
    принципів регульованої економіки, що насправді означало відсут­
    ність реформ;

  • не було достатньої кількості кваліфікованих спеціалістів з пи­
    тань валютного регулювання та не завжди ефективно використову­
    вався досвід.

З жовтня 1994 р. розпочався новий, другий, етап розвитку ва­лютного регулювання в Україні. Суть його полягала в подальшій лібералізації валютного ринку, встановленні єдиного обмінного кур­су для готівкових розрахунків, у підготовці передумов для введення нової грошової одиниці — гривні. Підвалини цього етапу заклада­лися Указом Президента України від 22 серпня 1994 р., котрий виз­начав правові рамки функціонування міжбанківського валютного ринку і передбачав у II півріччі 1994 р. забезпечити поступове збли­ження й уніфікацію офіційного і ринкового валютних курсів. Не зазнала змін вимога щодо продажу 50 % валютного виторгу підпри­ємствами. Проте були змінені пропорції продажу: 30 % — за офі­ційним курсом для Тендерного комітету, 10 % — за ринковим (аук­ціонним) курсом для офіційного резерву НБУ, 10 % — на валютний аукціон НБУ.

Постановою Правління Національного банку України «Про уні­фікацію курсу українського карбованця до іноземних валют та лібе­ралізацію валютного ринку України» від 22 жовтня 1994 р. було проголошено, що офіційний курс карбованця до долара США, ні­мецької марки, російського та білоруського рублів визначається на підставі результатів торгів на УМВБ, тобто постійно змінюється*. Установлений у такий спосіб офіційний курс карбованця викорис­товується під час здійснення усіх безготівкових і готівкових опера­цій продажу та купівлі іноземної валюти. Отже, фіксований курс ка­рбованця до іноземних валют, що використовувався Тендерним комітетом, було скасовано, а множинність курсів — ліквідовано. У країні залишився один законний курс, що було прогресивним для розвитку валютного ринку України (сприяло поверненню валютно­го виторгу від експорту в Україну, збільшенню на ринку пропозиції іноземної валюти тощо).

У цей порядок пізніше були внесені зміни, які передбачали визначення на підс­таві результатів торгів на УМВБ тільки офіційного курсу карбованця до долара США

З метою розширення переліку операцій, які допускаються на ва­лютному ринку, Національний банк України надав можливість упов­новаженим банкам приймати заявки клієнтів на купівлю іноземної валюти для здійснення ліцензійних валютних операцій, пов'язаних із рухом капіталу, в тому числі і для обслуговування заборгованості за кредитами в іноземній валюті, наданими резидентами України чи нерезидентами. Для забезпечення децентралізації валютного ринку в Україні уповноваженим банкам була дозволена купівля-продаж на міжбанківському валютному ринку доларів США, німецьких марок, російських та білоруських рублів, які підлягали вільному продажу.

У подальшому з метою виконання державної програми еконо­мічних реформ Постановою Правління Національного банку Украї­ни «Про заходи щодо лібералізації валютного ринку України» від 16 травня 1995 р. було дано дозвіл на здійснення обов'язкового про­дажу валютних надходжень та вільних валютних коштів резидентів України як через Українську міжбанківську валютну біржу, так і безпосередньо через уповноважені банки на міжбанківському ва­лютному ринку України. Цією постановою прийнято також рішення вважати за недоцільне подальше продовження обов'язкового викупу до Офіційного валютного резерву Національного банку України 10 % валютних надходжень від суб'єктів господарської діяльності. Резидентам дозволялося купувати іноземну валюту як через УМВБ, так і безпосередньо через уповноважені банки України на міжбан­ківському валютному ринку. Ці рішення мали сприяти кращому ви­конанню контрактів щодо імпорту продукції (робіт, послуг) в Україну, дати змогу здійснювати попередню оплату (авансований платіж) на користь нерезидента.

Водночас було реалізовано проголошений ще у лютому 1994 р. Верховною Радою України підхід до посилення адміністративної і кримінальної відповідальності за порушення правил здійснення ва­лютних операцій. Так, уже влітку 1994 р. розвиток ідеї щодо поси­лення адміністративного контролю знайшов своє втілення в прези­дентському рішенні про необхідність декларування резидентами не лише наявності, а й відсутності інвестицій і валютних коштів за кор­доном, що в подальшому призведе до бюрократизації зовнішньотор­говельного обороту.

На другому етапі розвитку валютного регулювання, що тривав до вересня 1996 р., основним напрямом валютної політики, передба­ченим програмою економічних реформ Президента України, було здійснення заходів щодо поступової лібералізації і децентралізації валютного ринку України, а саме:

— створення умов, які б найбільшою мірою наближали курс на­ціональної валюти до його реального значення (розформування Тен­дерного комітету, визначення курсу українського карбованця на підставі відновлених торгів на УМВБ);

  • забезпечення пріоритету національної валюти як платіжного
    засобу через поступове обмеження готівкового та безготівкового
    обігу іноземної валюти в Україні;

  • здійснення децентралізації внутрішнього валютного ринку
    (створення незалежних валютних бірж у різних регіонах країни,
    зняття обмежень на здійснення операцій на міжбанківському валю­
    тному ринку з купівлі-продажу іноземної валюти щодо поточних
    операцій);

  • здійснення лібералізації внутрішнього валютного ринку (по­
    ступове скорочення обмежень щодо використання валюти та форми
    платежів).

Досягнення фінансової стабілізації у 1996 р., у тому числі завдя­ки відповідному валютному регулюванню, дало змогу у вересні цього самого року здійснити грошову реформу, яка стала початком тре­тього етапу розвитку валютного регулювання в Україні. Вона мала неконфіскаційний, прозорий характер і передбачала заміну карбованця новою грошовою одиницею — гривнею у співвідно­шенні 1 грн. до 100 тис. крб. З 2 вересня було встановлено офіцій­ний обмінний курс гривні до іноземних валют. Існуючий порядок обов'язкового продажу валютних надходжень резидентів на міжбан­ківському валютному ринку України залишався без змін до червня 1997 р., коли і був скасований Законом України «Про внесення змін до деяких декретів Кабінету Міністрів України з питань валютного регулювання».

Розвиток валютного ринку в Україні, забезпечення внутрішньої конвертованості та певна стабілізація національної валюти створили передумови для того, щоб Україна у травні 1997 р. могла заявити про приєднання до статті УПІ Статуту МВФ. Це означає, що з юри­дичного погляду у рамках світової валютної системи гривня є віль­но конвертованою валютою за поточними операціями.

Перша половина 1998 р. характеризувалася постійною девальва­цією української валюти. Влітку темпи девальвації прискорились, що поставило під загрозу стабільність гривні й спонукало Націо­нальний банк вжити ряд заходів, спрямованих на поліпшення ситу­ації на валютному ринку. Зокрема, у вересні знову був уведений обов'язковий продаж 50 % валютних надходжень резидентів від здійснення операцій, розширено межі валютного коридору.

Юридичною основою механізму та принципів валютного регу­лювання, повноважень і функцій державних органів у регулюванні валютних операцій в Україні є Конституція України, Укази Прези­дента України, Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Постанови Верхов­ної Ради та Кабінету Міністрів України, нормативні документи Національного банку України. З часу прийняття зазначених вище законодавчих актів економіка України зазнала значних макроеко-

номічних зрушень, чим і була викликана потреба у новому Законі України «Про валютне регулювання».

Отже, за роки незалежності нашої держави система валютного регулювання та контролю пройшла звивистий і тернистий шлях формування. Та попереду — не менш складний і відповідальний шлях її вдосконалення, виведення на сучасний міжнародний рівень.

7. 3. КЛАСИФІКАЦІЯ І ХАРАКТЕРИСТИКА МЕТОДІВ ВАЛЮТНОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Основними методами валютного регулювання, якими користу­ються центральні банки, є:

  • валютні інтервенції;

  • девальвація та ревальвація валют;

  • дисконтна (облікова) політика;

  • управління валютними резервами (диверсифікація);

  • валютні обмеження.

Валютна інтервенція це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-про-даж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошо­вої одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валют­ний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань кур­су національної грошової одиниці.

Валютна інтервенція як засіб державного втручання у валютну сферу почала широко застосовуватися в 30-ті роки після краху золо­того стандарту. За Бреттон-вудської системи валютні інтервенції були інструментом підтримання фіксованих валютних паритетів та курсів. За плаваючих курсів валютні інтервенції використовуються для згладжування коливань курсу національної грошової одиниці.

Вибір валюти, що її використовують під час валютної інтервен­ції, залежить від мети інтервенції, інституціонального середовища, в межах якого вона проводиться, та від ролі валюти, яку використо­вують для інтервенції, в міжнародній або регіональній валютній си­стемі. Так, долар США традиційно використовується для цього в багатьох країнах світу, водночас в європейських державах інтервен­ційною валютою є німецька марка.

Центральні банки, як правило, проводять інтервенції на валют­ному ринку у готівковій формі, що забезпечує прямий та ефектив­ний вплив на валютний курс. Форвардні угоди використовуються лише у разі необхідності конфіденційності угоди, щоб відстрочи­ти її вплив на внутрішню ліквідність. Похідні фінансові інстру-

менти— «деривативи» (фьючерси та опціони) використовуються дуже рідко.

Використання валютних інтервенцій має певні межі, адже вони ефективні лише за незначної неврівноваженості платіжних балансів, яка характеризується періодичною зміною активного та пасивного сальдо. Через обмеженість розмірів офіційних валютних резервів продаж іноземної валюти має чергуватися з її купівлею, бо інакше резерви можуть бути вичерпані. У зв'язку з цим країни, які мають хронічний дефіцит платіжного балансу (зокрема Україна), нерідко замість валютних інтервенцій застосовують різні форми валютних обмежень. Однак можливе паралельне використання валютних ін­тервенцій та валютних обмежень.

В умовах фіксованого валютного курсу проведення валютних ін­тервенцій обмежене інфляційним знеціненням національної грошо­вої одиниці. У разі значного падіння курсу валюти внаслідок інфля­ції проведення валютної інтервенції передбачає девальвацію валюти цієї країни або ревальвацію валют інших держав.

Досить часто валютні інтервенції використовуються не тільки з метою забезпечення стабільності валютного курсу, а й для підтри­мування його на штучно заниженому рівні з метою підвищення кон­курентоспроможності експорту. Це дає змогу експортерам отриму­вати від центрального банку в обмін на іноземну валюту більшу кількість національної валюти та зберігати попередню норму при­бутку, продаючи товари за демпінговими цінами.

Недостатня ефективність регулювання валютних курсів засобами валютних інтервенцій може викликати валютні кризи.

Девальвація офіційне зниження курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют або міжнародних розрахункових одиниць. За умов золотого стандарту, коли законодавчо фіксувався золотий вміст валют та був прямий чи опосередкований їх обмін на золото, девальвація виявлялася в зменшенні їхнього золотого вмісту та зростанні ціни на золото.

Девальвація може відбуватися стихійно або проводитися ціле­спрямовано як елемент валютної політики держави з метою впливу на розвиток економіки, передусім на розвиток зовнішньоекономіч­них відносин через підвищення конкурентоспроможності експорту та поліпшення стану платіжного балансу.

Ревальвація офіційне підвищення курсу національної грошової одиниці відносно іноземних валют та міжнародних розрахункових одиниць. В умовах золотого стандарту ревальвація виявлялася в збільшенні офіційного золотого вмісту грошової одиниці. З відмо­вою від золотого стандарту ревальвація стала виявлятися в підви­щенні курсу національної грошової одиниці відносно іноземних чи міжнародних валют.

Ревальвація вигідна для імпортерів та кредиторів, проте не вигід­на для експортерів. Після ревальвації імпортер може купити на вну­трішньому ринку необхідну для оплати імпорту суму іноземної ва­люти за меншу кількість національної валюти. Якщо він продасть ввезені товари за попередніми цінами, то його прибутки зростуть відповідно до ревальвації. Кредитори, що надають позики інозем­цям у національній валюті, після її ревальвації одержують погашен­ня на ту саму суму, а ринкова її ціна в іноземній валюті зростатиме у міру ревальвації.

Експортер, продаючи після ревальвації свою продукцію в інших країнах за попередніми цінами в іноземній валюті, за одержану суму зможе купити меншу суму національної валюти, і його прибутки знизяться відповідно до ревальвації. Щоб не допустити цього, він змушений буде підвищувати ціни на експортну продукцію в інозем­ній валюті, що негативно впливає на його конкурентоспроможність.

Дисконтна політика є традиційним інструментом централь­ного банку для регулювання валютного курсу та для збереження ва­лютних резервів. Регулювання рівня ставки рефінансування (обліко­вої ставки) центрального банку належить до ринкових інструментів і здійснюється з метою впливу на міжнародний рух капіталу, дина­міку внутрішніх кредитів, структуру грошової маси, рівень цін.

Змінюючи розмір облікової ставки, центральний банк здійснює певний вплив на приплив чи відплив капіталів, а відтак і на валют­ний курс. Підвищення ставки сприяє підтриманню курсу, оскільки стимулює попит на дану валюту, а її зниження призводить до по­слаблення валюти.

Умовою ефективності дисконтної політики є переміщення капі­талів між країнами, яке викликане пошуком найприбутковішого їх розміщення. Якщо відплив капіталів зумовлений економічною та політичною нестабільністю, то підвищення облікової ставки не мо­же навіть призупинити цю втечу капіталів, не говорячи вже про сприяння новому їхньому припливу в країну. У зв'язку з цим даний інструмент далеко не завжди є ефективним. Негативним моментом використання дисконтної політики за цієї умови є також збільшення вартості кредитів у самій країні внаслідок підвищення облікової ставки, що негативно впливає на розвиток виробництва.

Важливим методом валютного регулювання є управління офіцій­ними валютними резервами. Валютні резерви це запаси резерв­них активів, які перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов 'я-зань, а також, уразі необхідності, для проведення валютних інтервен­цій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці.

Офіційні валютні резерви складаються із золота, іноземних ва­лют, спеціальних прав запозичення (СПЗ), а також із внеску країни до капіталу Міжнародного валютного фонду, тобто з її квоти.

Рівень офіційних валютних резервів залежить від таких факторів:

  • стану зовнішньої торгівлі. За сприятливої кон'юнктури на
    світових ринках, яка зумовлює зростання прибутків від експорту та
    падіння цін на імпорт, а відповідно і падіння імпортних витрат, спо­
    стерігається збільшення обсягу офіційних валютних резервів країни.
    За протилежної ситуації, коли знижуються ціни на експорт, відпові­
    дно дорожчає імпорт та з'являється негативне сальдо торговельного
    балансу, що призводить до скорочення валютних резервів через не­
    обхідність витрачати значні кошти в іноземній валюті для фінансу­
    вання імпорту;

  • урівноваженості платіжного балансу. Погіршення платіж­
    ного балансу призводить до падіння курсу національної грошової
    одиниці, збільшення потреб країни у валютних резервах, які вико­
    ристовуються для регулювання курсу;

  • режиму валютних обмежень. В окремих країнах обмін наці­
    ональної грошової одиниці на іноземну валюту без обмежень може
    призводити до зменшення обсягів валютних резервів;

  • інвестиційного клімату. За сприятливого інвестиційного клі­
    мату спостерігається приплив у країну іноземного капіталу та зрос­
    тання масштабів купівлі національної валюти за іноземну, що
    сприяє збільшенню валютних резервів;

  • характеру політики інтервенцій. З метою стримування па­
    діння або зростання курсу національної грошової одиниці централь­
    ний банк може здійснювати значні валютні інтервенції, що призво­
    дить до скорочення обсягів валютних резервів;

  • режиму валютних курсів (плаваючий, фіксований). Плаваю­
    чий валютний курс зменшує потребу країни у валютних резервах,
    тому що вільні коливання курсу автоматично ліквідують дисбаланси
    платежів та перешкоджають рухові спекулятивних потоків капіта­
    лів. Фіксований курс може стати причиною підвищення потреби
    країни у валютних резервах, оскільки його підтримування на певно­
    му рівні потребує значних коштів в іноземній валюті на проведення
    валютних інтервенцій.

Управління валютними резервами включає формування їхньої оптимальної структури та раціональне розміщення активів країни за кордоном, зокрема через визначення строкової структури валютних резервів та валютного кошика, з чим пов'язаний вибір інструмента­рію. Будь-який центральний банк, оцінюючи інструментарій управ­ління валютними резервами, керується такими основними критерія­ми: ліквідність, наявність державних гарантій, рентабельність.

Під час розміщення валютних резервів центральні банки, як пра­вило, використовують такі форми:

  • розміщення валютних коштів у депозити в закордонних банках;

  • здійснення валютообмінних (форексних) операцій;

  • розміщення вільних валютних коштів у цінні папери.

Вибір стратегічних напрямів управління валютними резервами залежить від конкретної економічної ситуації та цілого ряду факто­рів: напрямів грошово-кредитної політики, рівня інфляції, стану державної заборгованості тощо.

Валютні обмеження являють собою сукупність заходів та нор­мативних правил, установлених у законодавчому або адміністра­тивному порядку та спрямованих на досягнення рівноваги в пла­тіжному балансі, підтримання стабільності курсу національної грошової одиниці та досягнення інших цілей. Валютні обмеження застосовуються, зокрема, за умов хронічних і досить великих дефі­цитів торговельних балансів, що характерне на даний час для України. За таких умов країна змушена вводити певні валютні об­меження з метою досягнення збалансованості зовнішніх платежів та надходжень.

Форми валютних обмежень досить різноманітні. Вони виявля­ються у встановленні певного розміру продажу валютних надхо­джень експортерів, іноді в ліцензуванні продажу іноземної валюти імпортерам, а також у формі заборони на ввіз та вивіз валютних цінностей без спеціальних дозволів, в обмеженні прав фізичних осіб на володіння та розпорядження іноземною валютою. У сфері руху капіталів та кредитів регулюванню підлягають іноземні інвестиції, вивіз прибутків, а також залучення приватними компаніями зовніш­ніх позик і кредитів, переведення останніх у національну валюту.

Одним із методів валютного регулювання є обов'язковий продаж валютних надходжень резидентів від здійснення експортних операцій.

Вимога обов'язкового продажу валютних надходжень резиден­тами — одна із форм організації валютного ринку, яка значною мі­рою залежить від рівня розвитку ринкових відносин та форм органі­зації валютного ринку країни і має на меті підтримати стабільність обмінного курсу національної грошової одиниці та захистити офі­ційні золотовалютні резерви.

Правила обов'язкового продажу валютних надходжень на ко­ристь резидентів тісно пов'язані з механізмом курсоутворення та є однією зі складових системи валютних обмежень. Період реформу­вання економіки України за обмежених ресурсів держави, створення ефективного й керованого валютного ринку потребує на певному етапі збереження системи валютних обмежень, які б виконували функції інструментів для впливу на стан валютного ринку.

Обов'язковий продаж валюти може мати різний вплив на стан валютного ринку залежно від застосування того чи іншого режиму валютних курсів на різних етапах розвитку економіки. Оптимальний рівень обов'язкового продажу валютних надходжень для створення ефективного валютного ринку має відповідати в кожний певний пе­ріод часу рівновазі між готовністю експортерів продавати валюту і готовністю імпортерів її купувати.

Валютна політика, що проводиться в Україні, базується на поєд­нанні часткової лібералізації валютних операцій зі збереженням певних валютних обмежень. Ця політика передбачає:

  1. обмеження (навіть заборону) надання резидентами комерцій­
    них кредитів іноземним клієнтам;

  2. заборону на фінансові позики, які надаються за кордон. Кон­
    кретно це передбачає (стосується і комерційних кредитів) заборону
    надавати позики в національній валюті, одержані банком за рахунок
    вітчизняних ресурсів. Банки повинні позичати за кордоном всю іно­
    земну валюту, яку хочуть надавати в інші країни;

  3. контроль за прямими інвестиціями, тобто дотримання суворої
    рівноваги між прямими інвестиціями, здійсненими резидентами
    (купівля підприємств у інших країнах), і прямими інвестиціями іно- '
    земців у країну (купівля вітчизняних підприємств нерезидентами);

  4. дотримання валютної позиції банків-резидентів. Валютна по­
    зиція банку — це співвідношення між вартістю активів та пасивів,
    які формують вимоги та зобов'язання у кожній іноземній валюті
    (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за незаверше­
    ними операціями). Відкрита валютна позиція — різниця між варті­
    стю залишків коштів в іноземній валюті, що формують активи та
    пасиви (з урахуванням позабалансових вимог та зобов'язань за неза­
    вершеними операціями) у будь-якій іноземній валюті, внаслідок
    якої з'являється можливість отримання додаткових прибутків або
    ризик додаткових збитків у результаті зміни обмінних курсів валют.

Стан валютної позиції є головним фактором валютного ризику. Центральний банк установлює для уповноваженого банку ліміт від­критої валютної позиції з метою мінімізації валютних ризиків кож­ного з банків, а також банківської системи загалом та запобігання спекулятивного тиску на валютний курс.

7. 4. КУРСОВА ПОЛІТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Проведення зваженої та обгрунтованої курсової політики є го­ловною метою валютного регулювання Національного банку Украї­ни. Валютний курс — це ключова ланка, яка зв'язує економіку України зі світовою економікою. Поява обмінних валютних курсів національних валют пов'язана з розвитком міжнародної торгівлі, яка давно вже стала невід'ємною частиною економічної діяльності країн світового співтовариства. Обмінні курси впливають не тільки на стан міжнародної торгівлі, а значною мірою і на національ­ну економіку країни. Водночас зміни в різних секторах економіки, особливо в кризових ситуаціях, відображаються в коливаннях об­мінних курсів національних валют.

Валютний курс ціна одиниці іноземної валюти, виражена у національній грошовій одиниці.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій. За його допомогою долається національна обмеженість грошової одиниці певної країни. Локальна її цінність перетворюється в між­народну. Відповідно до цього валютний курс виступає засобом ін­тернаціоналізації грошових відносин, утворення цілісної світової системи грошей.

На основі валютного курсу зіставляються цінові структури окре­мих країн, розвиток їхніх продуктивних сил, темпів економічного зростання, а також торговельного і платіжного балансів. Зниження курсу національної грошової одиниці (девальвація) сприяє подорож­чанню імпорту та зростанню експорту, і навпаки — зростання курсу (ревальвація) призводить до здешевлення імпорту та падіння екс­порту. Валютний курс є структурною ланкою механізму реалізації міжнародної вартості товарів та послуг, адже через механізм валют­них курсів відбувається перерозподіл національного продукту між країнами, які здійснюють зовнішньоекономічні зв'язки.

На валютний курс впливають такі фактори, як зміни обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, процентні ставки, перспективи по­літичного розвитку тощо. Усі ці обставини ускладнюють визначен­ня та вибір режиму валютного курсу.

Як свідчить світовий досвід, центральні банки застосовують такі види режимів валютних курсів:

  • фіксований валютний курс,

  • «вільно плаваючий» курс,

  • «регульований плаваючий» валютний курс,

  • систему множинних валютних курсів,

  • подвійний валютний курс.

Фіксований валютний курс — це офіційно встановлене цент­ральним банком фіксоване співвідношення між національною гро­шовою одиницею та валютою іншої країни. Фіксований курс уста­новлюється на грунті таких показників, як співвідношення цін у даній країні з цінами країн головних торговельних партнерів, рівень валютних резервів, стан торговельного балансу тощо.

Фіксований валютний курс є найсприятливішим за умови внут­рішніх кризових ситуацій у нестабільній економіці. Він забезпечує нижчі темпи інфляції та досить стабільні умови для зовнішньоеко­номічної діяльності, бо створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Фіксований курс дає змогу досягти і певних макроекономічних показників. Теоретично обмінна вартість національної грошової одиниці може бути розрахована у такий спосіб, щоб забезпечити

стабілізацію будь-якого макроекономічного показника: попиту на гроші, сукупного попиту, індексу імпортних цін тощо.

Одним із головних питань, які стоять перед центральним банком
при встановленні фіксованого валютного курсу, є пошук певного
міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість націо­
нальної грошової одиниці. Як правило, курси національних валют
перебувають у жорсткій відповідності з доларом США. Деякі країни
прикріпили свої національні валюти до французького франка (дер­
жави, які входять у зону впливу французького франка), або до ні­
мецької марки (Австрія, Нідерланди, Бельгія), або до валют сусідніх
держав (Бутан — до індійської рупії, Лесото — до ранда ЮАР), або
до декількох валют (кошика валют), наприклад, до СПЗ (емітовані
МВФ міжнародні резервні й платіжні засоби). і

Режим фіксованих валютних курсів був уведений після Другої світової війни згідно з Бреттон-вудськими угодами. Після краху в 70-х роках Бреттон-вудської системи більшість країн перейшла від режиму фіксованих валютних курсів до плаваючих валютних курсів.

Вільно плаваючі курси являють собою співвідношення між національною грошовою одиницею та валютами інших країн, яке складається залежно від попиту та пропозиції валют на валютному ринку країни.

Плаваючі курси частіше використовуються в країнах із розвину­тою ринковою економікою та високим рівнем доходу. Для успішно­го застосування плаваючого курсу необхідні економічна та політич­на стабільність держави, відсутність або незначні темпи інфляції, що досягається проведенням жорсткої монетарної та фіскальної по­літики. Водночас за вільного «плавання» валютних курсів зовнішні фактори меншою мірою впливають на стан національної економіки, оскільки плаваючий валютний курс вирівнює попит та пропозицію на іноземну валюту, змінюючись сам, а не змінюючи розмір ва-. лютних резервів. Отже, у разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і централь­ному банку можна проводити свою власну грошово-кредитну полі­тику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан пла­тіжного балансу.

Регульоване плавання валют. Даний режим характеризується тим, що у процесі встановлення валютного курсу на валютному рин­ку відчутний вплив центрального банку країни, який згладжує різкі короткострокові, а іноді й середньострокові коливання курсу з ме­тою зробити його більш передбачуваним та таким, що стимулює зовнішню торгівлю. У цьому разі необхідні значні резерви валюти та міцна матеріальна база для прогнозування курсу, а також зростає роль фіскальної та монетарної політики щодо підтримування низь­кого рівня інфляції національної грошової одиниці. У 1997 р. в Україні був установлений режим регульованого «плаваючого» кур-

су, зокрема визначений «валютний коридор». Таку саму курсову політику НБУ продовжував і в 1998 році. Валютний коридор — можливе мінімальне та максимальне відхилення офіційного курсу національної грошової одиниці до іноземних валют. В Україні вста­новлюється валютний коридор як максимальне та мінімальне відхи­лення гривні до долара США, яке визначається урядом та Націо­нальним банком України.

Така система дає змогу уникати різких коливань курсу націо­нальної грошової одиниці за умови, що економічна політика, яка здійснюється в країні, не протидіє зростанню інфляції (інакше ви­никне питання: яким чином утримувати валютний курс у межах ва­лютного коридору за обмежених валютних резервів?). При цьому важливо, щоб уряд країни, котра застосовує валютний коридор, від­крито заявив про політику регулювання обмінного курсу в межах цього коридору для збільшення довіри як національних, так і інозе­мних інвесторів до курсової політики та стійкості національної валюти.

Системи валютних курсів у країнах, що розвиваються, часто ха­рактеризуються одночасним розмаїттям валютних курсів, кожний з яких використовується для іншого набору трансакцій. Ці режими називають системами множинних валютних курсів. Множинні валютні курси можуть бути:

  • валютними курсами, які безпосередньо контролюються або
    фіксуються урядом;

  • вільними ринковими курсами, встановленими приватним попи­
    том та пропозицією (можливо з деяким випадковим впливом уряду).

Режими множинних курсів виникають тоді, коли для купівлі та продажу валюти існує більш як один курс, або коли курси купівлі та продажу різняться більш як на 2 % (менша різниця між курсами ку­півлі та продажу слугує для покриття вартості здійснення операцій з іноземною валютою та не передбачає присутності множинних курсів).

Множинні валютні курси використовуються урядами країн, що розвиваються, як засіб збирання доходів. Доходи виникають під час продажу центральним банком іноземної валюти імпортерам за ці­ною (курс продажу центрального банку), що значно перевищує ціну, за якою він купує іноземну валюту в експортерів (курс купівлі цент­рального банку).

Множинні валютні курси також використовуються в таких краї­нах для субсидіювання або оподаткування певного сектора промис­ловості або секторів економіки. Відносно високий курс продажу для імпортерів окремих товарів виступає своєрідним податком на ці то­вари. Низький курс купівлі для окремих експортерів діє як податок на цей експорт.

Система множинних валютних курсів має як позитивні, так і не­гативні аспекти. Вона найбільш прийнятна для країн, які роблять

перші кроки у напрямі ринкової системи курсоутворення та конвер-тованості національної грошової одиниці. Однак тривале викорис­тання цієї системи може негативно вплинути на ефективність про­цесу відтворення, оскільки поступово нагромаджуються негативні тенденції в розподілі ресурсів, а також змінюється структура віднос­них цін. Крім того, створюються умови для отримання прибутку не з виробничої діяльності, а з різниці між неоднаковим рівнем валют­них курсів унаслідок завищення контрактної ціни імпортних товарів або заниження експортних цін.

В умовах активної валютної спекуляції центральні банки проми­слово розвинутих країн використовують режим подвійного валют­ного курсу, що є різновидом системи множинних валютних курсів. Він полягає в подвійному котируванні курсу національної грошової одиниці: окремо за комерційними та фінансовими операціями.

Вибір валютної стратегії має враховувати фактори, які мають значний вплив на валютний ринок, а саме: темпи інфляції, стан пла­тіжного балансу, різницю процентних ставок за кредит, спекулятив­ні валютні операції, прискорення або затримування міжнародних платежів, ступінь довіри до національної грошової одиниці на наці­ональному та світових валютних ринках.

Чим вищий темп інфляції в країні, тим, як правило, нижчий курс її валюти. Залежність валютного курсу від темпів інфляції особливо висока в країнах з великим обсягом міжнародного обміну (товара­ми, послугами, капіталом), адже найтісніший зв'язок між динамі­кою валютного курсу та відносними темпами інфляції виявляється під час розрахунків курсу на базі експортних цін.

Активний платіжний баланс сприяє підвищенню курсу націо­нальної грошової одиниці, бо зростають попит на неї іноземних боржників та надходження іноземної валюти на національний валют­ний ринок. Пасивний платіжний баланс призводить до зниження курсу національної грошової одиниці, адже боржники обмінюють її на вільно конвертовану валюту для погашення своїх зовнішніх зо­бов'язань, й одночасно скорочуються надходження іноземної валю­ти на національний валютний ринок.

Вплив різниці процентних ставок за кредит виявляється в тому, що у разі збільшення процентної ставки в певній країні відносно ставок в інших країнах зростають надходження іноземних корот­кострокових капіталів у цю країну, та навпаки.

Спекулятивні валютні операції мають значення переважно для внутрішнього ринку, на якому регулюванням процесу курсоутво­рення згладжуються різкі коливання курсу національної грошової одиниці.

Фактор прискорення або затримування міжнародних платежів також впливає на курсове співвідношення валют. Очікуючи падіння курсу національної грошової одиниці, імпортери прагнуть приско-

рити платежі контрагентам в іноземній валюті, щоб уникнути мож­
ливих втрат від підвищення курсу іноземної валюти. У разі зміц­
нення національної грошової одиниці імпортери прагнуть затримати
платежі у вільно конвертованій валюті. Така тактика справляє пев­
ний вплив на платіжний баланс і, як наслідок, на валютний курс на­
ціональної грошової одиниці. і

Ступінь довіри до національної грошової одиниці на національ­ному та світовому ринках визначається соціально-економічним станом країни.

Національний банк України у своїй курсовій політиці викорис­товує загальновизнані методи валютного регулювання, а саме:

  • валютні інтервенції,

  • дисконтну політику,

  • валютні обмеження.

На даний час для всіх резидентів та нерезидентів на території України діє єдиний порядок установлення і використання курсу на­ціональної грошової одиниці до іноземних валют, який визначається Національним банком України.

В Україні механізм валютного регулювання, зокрема встанов­лення курсу національної валюти до іноземних валют, у своєму роз­витку пройшов кілька стадій, а саме: від застосування вільно плава­ючого курсу національної валюти до фіксованого з подальшим переходом до регульовано плаваючого курсу, що сприятиме стабілі­зації валютного ринку країни.

За використання режиму регульованого плавання курс націо­нальної валюти не фіксується, а приводиться у відповідність до змін на зовнішньому і внутрішньому секторах економіки.

У даний час валютою, до якої прив'язується курс гривні, є долар США— одна з найбільш стійких і поширених іноземних валют, база валютних паритетів, що є головною резервною валютою та міжнародним платіжним засобом. Крім того, такому прив'язуванню відповідають структурні особливості вітчизняного експорту й ім­порту. Так, у 1996 р. понад 80 % зовнішньоекономічних операцій України припадали на угоди, укладені в доларах США (у 1995 р. — понад 50 %).

За даного режиму регулювальний вплив забезпечує можливість підтримування валютного курсу на рівні, максимально наближено­му до ринкових вимог, уникаючи при цьому викривлень і різких ко­ливань, що обумовлені недостатнім ступенем розвиненості ринку. Конкретною метою регулювання курсу гривні на сучасному етапі має бути заохочення експорту і стимулювання притоку капіталу в Україну, підтримування ефективного рівня імпортних операцій.

Національний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют, міжнародних рахункових одиниць, який використовується в розрахунках з бюджетом і митницею, під

час планування та аналізу зовнішньоекономічної діяльності, для всіх видів платіжно-розрахункових відносин держави з юридичними та фізичними особами, оподаткування, а також для бухгалтерського обліку всіх операцій, здійснених в іноземній валюті.

НБУ щоденно встановлює офіційний обмінний курс гривні до вільно конвертованих валют, а також до валют країн, які є голов­ними зовнішньоекономічними партнерами України.

Офіційний обмінний курс гривні до долара США встановлюєть­ся на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській ва­лютній біржі.

Офіційні обмінні курси гривні до інших вільно конвертованих іноземних валют, які широко використовуються для здійснення пла­тежів за міжнародними операціями та продаються на головних ва-лютних ринках світу, розраховуються на підставі курсу гривні до долара США та поточних крос-курсів валют до німецької марки на Франкфуртській валютній біржі.

Офіційні обмінні курси гривні до вільно конвертованих валют, які не використовуються широко для здійснення платежів за міжна-родними операціями та не продаються на головних валютних рин­ках світу, а також до неконвертованих іноземних валют установлю­ються через крос-курси, розраховані на підставі курсу гривні до долара США та курсів національних валют до долара США, встано­влених центральними (національними) банками держав СНД та Ба-лтії, а також поточних крос-курсів відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, які публікує газета «Fіnаn-сіаl Тіmеs».

Зауважимо, що прив'язування курсу української валюти до ні­мецької марки (через долар США) для обчислення курсу гривні до першої групи валют згідно з Класифікатором НБУ було зроблено, насамперед враховуючи стабільність німецької марки, а також тому, що Deutsche Bundesbank — єдиний банк, який здійснює фіксинг (послідовне зіставлення) курсу німецької марки до іноземних валют за результатами торгів. На первісному етапі встановлення курсу на­ціональної валюти до іноземних валют інформація щодо крос-курсів на Франкфуртській валютній біржі надавалася Національному бан­ку України як технічна допомога в межах співробітництва з МВФ, альтернативою якій була лише інформація щодо котирувань валют на Московській міжбанківській валютній біржі. Крім того, система Reuters, яка дала б можливість доступу до інформації про поточні котирування валют на валютних біржах світу, була встановлена у Національному банку України лише навесні 1995 р.

Офіційні обмінні курси гривні до інших іноземних валют (35 валют) НБУ встановлює в передостанній робочий день місяця з терміном дії з першого числа і до кінця наступного календар­ного місяця.

7. 5. ФОРМУВАННЯ ТА УПРАВЛІННЯ ЗОЛОТОВАЛЮТНИМ РЕЗЕРВОМ КРАЇНИ

Одним із головних завдань державного валютного регулювання є управління золотовалютними резервами.

Термін «золотовалютнірезерви» означає запаси резервних акти­вів, які можуть використовуватися для здійснення міжнародних розрахунків країни, виплат за борговими зобов'язаннями як перед урядовими установами, так і комерційними та фінансовими струк­турами інших держав та міжнародних фінансових організацій.

Міжнародні валютні резерви перебувають у власності та роз­порядженні державних фінансових установ, до яких належать цент­ральні банки, міністерства фінансів (казначейства), валютні управ­ління, стабілізаційні валютні фонди.

Сучасні золотовалютні резерви складаються з чотирьох основних компонентів — золотого запасу, вільно конвертованої валюти, ре­зервної позиції та «спеціальних прав запозичення». До початку 70-х років, за умов існування Бреттон-вудської системи, основу якої ста­новив золотовалютний (золотодоларовий) стандарт, золото було ба­зовим елементом міжнародних резервів. Воно виконувало роль аб­солютного та універсального платіжного засобу, використовувалося для підсумкових макроекономічних розрахунків за міжнародними платіжними балансами. Центральні банки (Казначейства) країн, що мали дефіцитні платіжні баланси, відправляли золото до США й обмінювали його на долари. Цим вони поповнювали свої доларові резерви. Водночас країни, зовнішні валютні надходження яких пе­ревищували їхні платежі, могли конвертувати свої непомірно великі доларові активи в американське золото. Такі операції здійснювалися на основі офіційної ціни золота, яка становила 35 дол. за одну трой­ську унцію (31, 1035 г. ).

У 1971 р. США відмовилися від подальшого обміну доларів, які належали державним установам інших країн, на американське зо­лото. Ямайська угода 1976 р. про реформу міжнародної валютної системи, що набула чинності у 1978 р., передбачала демонетизацію золота. Було скасовано офіційну ціну золота та припинено централі­зоване регулювання світових золотих ринків. Золото, як і будь-який інший товар, стало вільно продаватися та купуватися на цих ринках за цінами, які вільно складалися у процесі ціноутворення. Міжна­родний валютний фонд та деякі країни (головно США) здійснювали продаж частини власного золота. Але цей продаж невдовзі припи­нився, і з кінця 70-х років офіційні золоті запаси практично зали­шаються «зомороженими». Пропозиції щодо повернення монетарної ролі золота, які висувалися на початку 80-х років, не дістали необ­хідної міжнародної підтримки.

Золоті запаси, якими володіють центральні банки та міжнародні валютно-фінансові організації, використовуються ними як резерв­ний фонд коштів для міжнародних платежів. Під час оцінки вартості золотих резервів більшість країн орієнтується на ринкову ціну золо­та. У зв'язку з постійними коливаннями цієї ціни урядам країн нео­бхідно періодично переоцінювати свої золоті запаси.

Основу золотовалютних резервів будь-якої країни сьогодні ста­новлять запаси іноземних вільно конвертованих валют (ВКВ). Вони виступають у формі:

по-перше, залишків на кореспондентських та поточних рахунках у закордонних банках, а також короткострокових банківських депо­зитів;

по-друге, ринкових ліквідних фінансових інструментів — казна­чейських векселів, короткострокових та довгострокових урядових цінних паперів;

по-третє, різноманітних боргових документів, які не обертають­ся на ринку та які є результатом офіційних операцій даної країни з центральними банками та урядовими організаціями інших країн.

Валютний кошик НБУ складається з доларів США, німецьких марок, французьких франків, швейцарських франків, англійських фунтів, японських єн та ін. Значна перевага у формуванні цього ко­шика віддається доларам США, німецьким маркам та швейцарським франкам (як найстійкішим «якорним» валютам).

Третьою складовою золотовалютних резервів є резервна позиція, або резервна частка, країни в МВФ. За розміром вона відповідає ча­стині установчого внеску країни в МВФ (до 25 % квоти), зробленого не в національній валюті країни-учасниці, а в резервних активах, тобто у вільноконвертованих валютах інших країн-учасниць, або у СПЗ {спеціальні права запозичення). Коли МВФ використовує час­тину внесеної національної валюти країни — члена МВФ для на­дання кредиту іншій країні, резервна позиція такої країни відповід­но зростає. Тому резервна позиція визначається як перевищення розміру квоти країни-учасниці над сумою її національної валюти, що перебуває в розпорядженні МВФ.

Країни-учасниці можуть автоматично, за першою вимогою от­римувати валютні кошти в МВФ у межах резервної позиції. Вико­ристання ними таких коштів, на відміну від кредитів МВФ, не обу­мовлюється попередньою згодою з боку Фонду й не обмежене будь-якими строками.

На кінець квітня 1998 р. квота України у МВФ становила 997, 3 млн СПЗ, авуари в СПЗ — 32, 92 млн, загальна сума заборго­ваності за кредитами і позиками Фонду— 1816, 83 млн СПЗ.

СПЗ являють собою міжнародні кредитні резервні та платіжні кошти, випущені Міжнародним валютним фондом та розподілені між країнами-членами пропорційно до їхніх квот. Вони існують для

поповнення валютних резервів, урегулювання сальдо платіжних ба­лансів, здійснення розрахунків із Міжнародним валютним фондом та визначення співвідношення вартостей національних валют кра­їн— членів Міжнародного валютного фонду. СПЗ функціонують тільки на міждержавному рівні, вводяться в обіг лише центральни­ми банками та міжнародними організаціями. До складу СПЗ входять п'ять валют (так званий кошик СПЗ): долар США, німецька марка, японська єна, французький франк та англійський фунт стерлінгів. Кошик СПЗ включає валюти, в яких країни — члени МВФ здій­снюють найбільші обсяги експорту товарів та послуг протягом п'ятирічного періоду, та за один рік до дати переоцінення кошика. Вартість кожної з валют (валютний компонент) у кошику СПЗ пере­оцінюється кожні п'ять років.

Механізм СПЗ почав функціонувати з початку 70-х років. Ямай­ська угода мала за мету перетворити СПЗ у головний резервний ак­тив міжнародної валютної системи. Передбачалося, що СПЗ будуть відігравати роль альтернативи до золота та долара США, а також до інших національних валют, які використовуються в міжнародних розрахунках, але повної перебудови системи офіційних золотова­лютних резервів на базі СПЗ не відбулося. Це пояснюється як об'єк­тивними, так і суб'єктивними причинами, зокрема протидією з боку США, які заінтересовані у збереженні долара головним міжнарод­ним резервним та платіжним засобом. Сьогодні механізм СПЗ віді­грає у світових валютних відносинах дуже обмежену роль.

У розрахунках між країнами — членами Європейської Валютної Системи (ЄВС) застосовуються також авуари, номіновані в «євро­пейській валютній одиниці» (ЕКЮ), тобто ЕКЮ є колективним пла­тіжним засобом, а також регіональним платіжним та резервним за­собом країн — учасниць ЄВС. ЕКЮ емітуються під забезпечення 20 % резервних активів у золоті та доларах США, які належать від­повідним країнам. Так званий кошик ЕКЮ складається із фіксова­них сум валют (валютних компонентів) 12-ти країн Європейського Співтовариства (ЄС): німецька марка, французький франк, англій­ський фунт стерлінгів, італійська ліра, голландський гульден, бель­гійський франк, іспанська песета, датська крона, ірландський фунт, португальське ескудо, грецька драхма та люксембурзький франк. Національні валюти трьох країн, які нещодавно стали членами ЄС (Австрії, Фінляндії та Швеції), не беруть участі у формуванні коши­ка ЕКЮ. Остання рекомпозиція ЕКЮ була заморожена в листопаді 1993 р. після введення в дію Маастрихтської угоди.

Валютний резерв Національного банку України формується го­ловно за рахунок таких джерел:

а) коштів, які він отримував від обов'язкового продажу йому ча­
стини виторгу українських експортерів (1992 — 1995 рр. );

б) операцій на внутрішньому валютному ринку;

в) кредитних коштів, які Національний банк та уряд України от­
римують від Міжнародного валютного фонду, Світового банку,
Європейського банку реконструкції та розвитку, інших міжнарод­
них валютно-фінансових організацій, а також іноземних держав;

г) доходів, які є результатом його операцій з власними коштами
на зовнішньому ринку.

Валютні ресурси Міністерства фінансів України складаються з:

а) надходжень від централізованого експорту;

б) мита в іноземній валюті;

в) сум, які отримуються за іноземними кредитами.

Офіційні валютні резерви України почали поповнюватися за ра­хунок золота, яке накопичується та видобувається в Україні. Обсяги видобутку на сьогодні незначні, але в перспективі нові методи гос­подарювання (акціонування компанії «Укрзолото») та сучасні тех­нології видобування золота дадуть змогу збільшити його запаси як резервної валюти.

Головним призначенням централізованих міжнародних золото­валютних резервів є покриття дефіциту платіжного балансу краї­ни. Платіжний баланс країни являє собою сукупність потоків то­варів, послуг та капіталів між: даною країною та її закордонними партнерами. Як статистичний звіт платіжний баланс — це звіт про здійснені протягом року зовнішньоекономічні операції країни. Тому в ньому, зокрема, відображений рух золотовалютних резервів, який був здійснений протягом року.

У країнах з ринковою економікою, де учасники міжнародних операцій обмінюють одні валюти на інші на приватних валютних ринках, використання центральними банками офіційних валютних резервів для досягнення рівноваги платіжних балансів здійснюється через механізм валютних інтервенцій, які мають за мету обмеження коливань обмінних курсів грошових одиниць. У разі виникнення дефіциту платіжного балансу курс національної валюти знижується, і коли він досягає певного рівня, центральний банк (чи відповідний уповноважений фінансовий орган) продає іноземну валюту з цент­ралізованих резервів в обмін на національну валюту з метою недо­пущення обезцінення останньої. Це призводить до зменшення обся­гів валютних запасів. За активного сальдо платіжного балансу і відповідно підвищення курсу національної валюти фінансові орга­ни, навпаки, купують іноземну валюту в обмін на національну, збільшуючи при цьому обсяги валютного резерву.

У країнах з колишньою соціалістичною економікою, яка плану­валася централізовано, держава безпосередньо виконувала роль ек­спортера чи імпортера товарів та послуг, а також кредитора чи от­римувача фінансових коштів. Оскільки державні органи таких країн були розпорядниками валютного обороту у повному обсязі, вони мали змогу у плановому порядку врегульовувати закордонні видат-

ки із закордонними надходженнями. Тому ці країни мали змогу ут­римувати значно менші обсяги золотовалютних резервів. Елементи такого механізму тією чи іншою мірою зберігаються і в період пе­реходу до ринкової економіки.

Сьогодні для покриття дефіцитів платіжних балансів країни ви­користовують тільки запаси іноземних валют. Інші три компоненти міжнародних резервів, для того щоб їх можно було використовувати для зазначеної мети, обов'язково мусять пройти стадію перетворен­ня в іноземну ВКВ. Золото, яке перебуває в централізованому резер­ві, також може бути перетворене у вільно конвертовану валюту че­рез продаж на міжнародному ринку за ринковими цінами. У 1996 р. Міжнародний валютний фонд здійснив продаж частини золота для надання пільгових кредитів країнам із низьким рівнем розвитку економіки, що призвело до падіння його ціни.

Для використання резервної частки у МВФ з метою врівнова­ження платіжного балансу необхідно отримати вільно конвертовану валюту в Міжнародному валютному фонді через обмін національної валюти. СПЗ також не використовуються в міждержавних розрахун­ках безпосередньо. Утримання активу в СПЗ дає змогу країні купу­вати ВКВ в інших країн в обмін на СПЗ, після чого використовувати її для інтервенцій на валютному ринку. При цьому роль МВФ поля­гає в тому, що він забезпечує країнам-членам гарантовану можли­вість отримання іноземної валюти в обмін на СПЗ, «призначаючи» країни, які мають надати цю валюту.

Офіційні золотовалютні резерви є одним із факторів формування «грошової бази», тобто резервної основи внутрішнього грошового обігу. Тому зміни рівня резервів, які зумовлюються змінами стану платіжного балансу, у свою чергу, є причиною коливань розмірів внутрішньої грошової маси (пропозиції грошей), що дестабілізує національну економіку. Під час виникнення чи зростання активного сальдо платіжного балансу та відповідного збільшення обсягу ре­зервів грошова маса збільшується, що приводить в дію механізм «імпортування інфляції». Такі випадки мали місце в країнах Захід­ної Європи та в Японії наприкінці 60-х та на початку 70-х років, ко­ли ці країни відчули масовий приплив доларів США, який призвів до непомірного зростання внутрішніх державних резервів. Отже, міжнародний резерв є складовою одночасно двох механізмів: зов­нішнього валютного обороту та внутрішнього грошового обігу.

Якщо зміни валютного резерву викликають зміни в обсязі гро­шової маси, що суперечать внутрішній макроекономічній політиці, центральний банк здійснює заходи щодо «стерилізації» таких змін. Головну роль серед цих заходів відіграють операції на відкритому ринку (купівля-продаж державою цінних паперів). У разі припливу іноземної валюти центральний банк здійснює продаж державних боргових зобов'язань, що викликає зменшення сум вільних коштів

комерційних банків у національній валюті та обмеження їхніх мож­ливостей щодо депозитної емісії, а це, у свою чергу, повністю чи частково компенсує інфляційний ефект, пов'язаний зі зростанням резерву. У разі відпливу іноземної валюти центральний банк, навпа­ки, купує державні цінні папери, внаслідок чого виникає стимул до збільшення резервних рахунків комерційних банків.

Державна скарбниця Національного банку України є окремим структурним підрозділом центрального апарату Національного бан­ку України. її призначення — створювати і зберігати запаси дорого­цінних металів та інших коштовностей, проводити з ними відповідні операції з метою забезпечення нагромадження золотовалютних ре­зервів, які зараховуються на баланс Національного банку України.

Державна скарбниця діє на підставі Положення про Державну скарбницю Національного банку України від 20 червня 1994 р., має свій окремий баланс, що є складовою балансу Національного банку України. Свою діяльність Державна скарбниця здійснює за рахунок кошторису Національного банку України.

Основними функціями та завданнями Державної скарбниці є:

  1. накопичення, облік і зберігання резервних запасів коштовних
    металів та каменів, інших коштовностей з метою забезпечення на­
    громадження золотовалютних резервів України і забезпечення дер­
    жавної таємниці про їхні запаси;

  2. купівля і продаж (монетарних) коштовних металів і каменів та
    виробів із них, інших коштовностей як на території України, так і за
    її межами за рішенням Національного банку України;

  3. здійснення за рішенням Правління Національного банку
    України операцій щодо розміщення коштовних металів на рахунки і
    вклади в іноземних банках та проведення інших операцій з коштов­
    ними металами відповідно до міжнародної банківської практики;

  4. підготовка пропозицій Національному банку України про на­
    дання комерційним банкам ліцензій на здійснення операцій з кош­
    товними металами та каменями;

  5. у межах виділених Національним банком України коштів
    здійснення розрахунків з підприємствами, установами, організація­
    ми за придбані або реалізовані коштовні метали, камені тощо;

  6. передача заводам для афінажу і переробка брухту коштовних
    металів і забезпечення повернення до Державної скарбниці зливків
    цих металів після афінажу;

  7. розроблення проектів закупівельних та відпускних цін на
    коштовні метали та камені.

Управління міжнародними золотовалютними резервами. Ме­та управління міжнародними золотовалютними резервами країни полягає у забезпеченні максимальної ефективності їх використання. Досягнення цієї мети потребує від органів валютного регулювання аналізу та обгрунтованих дій за такими напрямами.

По-перше, існує необхідність визначення оптимального для да­них умов загального обсягу міжнародних засобів платежу. Непомір­не зниження рівня резервів, що є наслідком тривалого дефіциту пла­тіжного балансу, може призвести до того, що країна не зможе задовольнити свої життєво важливі потреби з допомогою імпорту чи не матиме можливості обслуговувати зовнішні боргові зобов'я­зання. Непомірне зростання резервів за постійного переважання зов­нішніх надходжень над видатками сприяє збільшенню національної грошової маси, тобто стимулює інфляцію, а також призводить до недоцільного відпливу грошових коштів із сфери виробництва у грошову сферу.

Для економічного аналізу та визначення критеріїв достатності чи дефіцитності рівня золотовалютних резервів використовують інди­кативні показники, насамперед співвідношення обсягів резервів і середніх показників обсягів імпорту. Світова практика засвідчує, що достатнім є обсяг резервних активів, який відповідає вартості ім­порту товарів та послуг за три місяці. Застосовуються й інші кри­терії: співвідношення обсягу резервів, суми сукупності зовнішніх витрат, розмірів пасивного чи активного сальдо торговельного та платіжного балансів, а також суми зовнішніх боргових зобов'язань. Останній показник особливо важливий для країн, національні валю­ти яких використовуються як резервні. Але всі ці показники норми «оптимального» рівня резервів не є універсальними. Кожна країна визначає їх для себе самостійно, з урахуванням різноманітних конк­ретних обставин.

Якщо виникає тенденція падіння розмірів резервів нижче від критичного рівня, відповідні органи мають вживати заходів чи до зниження валютного курсу, чи до обмеження внутрішнього попиту з допомогою жорсткої фінансової та кредитної політики. Типовою реакцією на непомірне зростання резервів є підвищення курсу наці­ональної валюти чи розширення внутрішнього споживання.

По-друге, існує проблема вибору співвідношення між окремими компонентами резерву. Оскільки резервна позиція у МВФ та запас СПЗ становлять невелику частку у загальному обсязі резервів та їхні розміри визначаються Міжнародним валютним фондом, ця пробле­ма фактично зводиться до фіксації співвідношення між іноземною валютою та золотом.

Доказом на користь зменшення частки золотого запасу є те, що золото на відміну від валютних активів не приносить прибутку у ви­гляді процентів, а навпаки, його утримання потребує певних витрат. Крім того, великий продаж золота однією чи кількома країнами мо­же спричинити падіння його ціни та відчутні втрати для країн, які не встигли своєчасно здійснити відповідні заходи.

Але одночасно золото — високоліквідний актив, який може бути реалізований на ринку в обмін на вільно конвертовану валюту в

будь-який час. В умовах інфляційного процесу та тривалого знеці­нення паперово-кредитних грошей у країнах з економікою перехід­ного періоду вартість золота відносно таких грошей у довгостроко­вому періоді має тенденцію до зростання.

Країни, що перебувають у стані економічної кризи та для яких існує проблема покриття дефіциту платіжного балансу, використо­вують золото як заставу для отримання зовнішніх валютних креди­тів. Центральні банки здійснюють операції «своп», що являють со­бою продаж золота за іноземну ВКВ за одночасного здійснення його зворотної купівлі через певний період. Здійснюючи такі операції, банки зберігають право власності на золото, яке їм належить.

Операції «своп» із золотом здійснює і Національний банк України.

По-третє, перед урядами та центральними банками країн пос-тають завдання диверсифікації валютного запасу, формування ва­лютного кошика, тобто вибору конкретних валют та встановлення їхнього співвідношення у складі цього запасу. Актуальність даної проблеми визначається тенденцією переходу від «доларового стан­дарту» до «Мультивалютного стандарту». Ця тенденція пов'язана із поступовою втратою Сполученими Штатами Америки колишніх монопольних позицій у світовій економіці, перерозподілом потоків капіталу між Сходом та Заходом, зростанням економічного потенці­алу Японії та Західної Європи (особливо після досягнення основних угод щодо майбутньої єдиної європейської валюти).

7. 6. РЕГУЛЮВАННЯ НАЦІОНАЛЬНИМ БАНКОМ УКРАЇНИ ПОТОЧНИХ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ

Поточні валютні операції поділяються на торговельні і нетор­говельні.

До поточних торговельних валютних операцій належать, зокрема:

  • розрахунки між юридичними особами-резидентами і юриди­
    чними особами-нерезидентами під час здійснення зовнішньоеко­
    номічної діяльності у межах торговельного обороту, включаючи
    кредитування експортно-імпортних операцій на термін не більше
    як 90 днів;

  • розрахунки у межах торговельного обороту, які здійснюють­
    ся на території України в іноземній валюті за умови наявності інди­
    відуальної ліцензії Національного банку України або у грошовій
    одиниці України за умови, що хоча б однією зі сторін операції є
    нерезидент;

  • розрахунки у межах торговельного обороту між юридичними
    особами-нерезидентами та юридичними особами-резидентами через
    інших юридичних осіб-резидентів відповідно до посередницьких

договорів (контрактів), інші розрахунки, що здійснюються відповід­но до чинного законодавства України;

  • операції на міжбанківському валютному ринку України;

  • оплата фізичними особами товарів (робіт, послуг) з викорис­
    танням пластикових карток та чеків.

Загальний порядок проведення поточних торговельних валютних операцій резидентами та нерезидентами в Україні визначається від­повідними законодавчими актами. Детальні правила установлюють­ся інструкціями та іншими нормативними актами Національного банку України, який здійснює валютну політику згідно з принципа­ми загальної економічної політики України та є головним органом валютного контролю.

Значна частина поточних торговельних валютних операцій в іно­земній валюті пов'язана з обслуговуванням зовнішньоекономічної діяльності резидентів, зокрема з розрахунками за експорт-імпорт товарів (робіт, послуг). Відповідно до чинного законодавства Украї­ни право на здійснення такої діяльності мають юридичні та фізичні особи, які зареєстровані як підприємці.

Порядок проведення таких розрахунків регламентується законо­давством країни, а також міжнародними правилами оформлення та оплати платіжних документів. Валюта розрахунків та форма розра­хунків за експортно-імпортними операціями визначаються сторона­ми самостійно і фіксуються в умовах договору. Кабінет Міністрів України та Національний банк України розробили для суб'єктів під­приємницької діяльності України всіх форм власності типові пла­тіжні умови зовнішньоекономічних договорів і типові форми захис­них застережень до таких договорів. Вони у розрахунках з нерези­дентами передбачають застосовувати документарний акредитив та документарне інкасо (з гарантією).

Платежі в іноземній валюті за межі України на виконання зо­бов'язань у цій валюті перед нерезидентами за продукцію, послуги, роботи, права інтелектуальної власності та інші майнові права здій­снюються резидентами України без будь-яких обмежень. Виняток установлено тільки для випадків закупівлі імпортних товарів для державних потреб за рахунок коштів Державного бюджету та поза­бюджетних коштів. У цьому разі резиденту необхідно дістати дозвіл прем'єр-міністра України.

Усі розрахунки в іноземній валюті, пов'язані з експортом-імпор-том товарів, здійснюються через уповноважені банки України. Для відкриття рахунків за кордоном і використання їх для проведення таких розрахунків, резидент мусить отримати ліцензію Національ­ного банку України.

Зовнішньоекономічні розрахунки за строками проведення пла­тежів поділяються на негайні та платежі у кредит. Під платежем у кредит розуміють кредит, який експортер або імпортер надають

один одному у вигляді відстрочки платежу або попередньої оплати (авансового платежу).

Чинним законодавством України встановлено 90-денний термін надходження товарів та платежів за експортно-імпортними операці­ями резидентів. Перевищення цього терміну дозволяється тільки за наявності ліцензії Національного банку України. Перелік видів до­говорів, для яких передбачена можливість продовження термінів розрахунків, визначено законодавством України. Недотримання за­значених вище норм тягне за собою застосування до резидентів-порушників штрафних санкцій. Уповноважені банки України зо­бов'язані здійснювати контроль за своєчасністю та повнотою над­ходження експортного виторгу або імпортованих товарів в Україну і у разі виявлення фактів порушень своєчасно повідомляти обласні "' управління Національного банку України та податкові органи за місцем реєстрації порушника.

Розрахунки за експортно-імпортними операціями між резидентами України та юридичними особами—нерезидентами України прово­дяться через кореспондентські рахунки банків-нерезидентів, відкриті в уповноважених банках України у гривні, а також через рахунки у гривні, які відкриваються постійним представництвам нерезидентів в Україні відповідно до ліцензій Національного банку України.

Оскільки Україна оголосила про приєднання до статті VIII Ста­туту Міжнародного валютного фонду, проведення розрахунків між резидентами і нерезидентами за поточними торговельними валют­ними операціями у національній грошовій одиниці не може бути обмежене. Україна також зобов'язана викуповувати в інших членів фонду залишки коштів у своїй національній грошовій одиниці за умови, що вони утворилися внаслідок здійснення таких операцій і конверсія в іноземну валюту необхідна також для здійснення поточ­них валютних операцій.

В Україні єдиним законним засобом платежу є національна гро­шова одиниця, а право реалізації на території України товарів (робіт, послуг) з оплатою в іноземній валюті і проведення розрахун­ків в іноземній валюті як у безготівковому, так і в готівковому ви­гляді може надавати резидентам лише Національний банк України через видачу індивідуальної ліцензії на використання іноземної ва­люти як засобу платежу в Україні. На сьогодні усі винятки з цього правила встановлені Національним банком України. Наприклад, го­тівкова вільно конвертована валюта приймається в оплату без зга­даної ліцензії за:

  • товари та послуги, що реалізуються під митним контролем
    без стягнення мита та податків на митних територіях України;

  • продаж квитків на території портів, аеропортів та вокзалів;

  • оформлення багажу на міжнародні туристичні рейси та путі­
    вок на закордонні туристичні рейси;

  • продаж нерезидентам паливно-мастильних матеріалів, про­
    дуктів харчування, медикаментів та надання послуг з обслуговуван­
    ня іноземних транспортних засобів (літаків, суден, автобусів) та
    їхніх пасажирів і членів екіпажу на території портів, аеропортів та
    вокзалів України;

  • готельні послуги фізичним особам-нерезидентам, які перебу­
    вають в Україні у відрядженні, та іноземних туристів.

Операції купівлі-продажу валюти покликані забезпечувати по­треби резидентів в іноземній валюті, що викликані необхідністю проведення розрахунків за торговельними валютними операціями або захисту від небезпеки валютних витрат унаслідок коливань ва­лютного курсу.

Усі операції купівлі-продажу безготівкової іноземної валюти мають здійснюватися через уповноважені банки та інші кредитно-фінансові установи України, що отримали ліцензію Національного банку України на торгівлю іноземною валютою. Такі операції, про­ведені в інший спосіб, відповідно до чинного законодавства України вважаються недійсними.

Резиденти можуть купувати іноземну валюту з метою виконання своїх зобов'язань перед нерезидентами у цій валюті за поточними торговельними валютними операціями без обмежень. Загальною підставою купівлі іноземної валюти є правильно оформлений ім­портний контракт. Валютна операція проводиться на підставі заявки резидента, у якій уповноваженому банку доручається купити або продати іноземну валюту. Купівля іноземної валюти здійснюється як за умови фактичного імпорту товарів (робіт, послуг), так і на умовах попередньої оплати (авансового платежу). Можливий про­даж іноземної валюти резидентам-посередникам, які здійснюють переказування валютних коштів нерезидентам за реалізовані в Україні товари на підставі договорів комісії та консигнації.

Відповідно до чинного законодавства України куплена іноземна валюта має бути використана резидентом за призначенням протягом п'яти банківських днів. У разі перевищення цього терміну придбана валюта продається уповноваженим банком на міжбанківському ва­лютному ринку України протягом п'яти днів. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквар-

У зв'язку зі стрімким падінням курсу гривні НБУ восени 1998 р. увів деякі зміни до правил здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку. Зокрема, він обмежив здійснення безготівкових операцій із купівлі-продажу іно­земних валют, віднесених до першої групи Класифікатора валют, біржовим ринком, тобто ринком Української та Кримської міжбанківських валютних бірж, а здійснен­ня торгів обмежив двома валютами — американським доларом і німецькою мар­кою. НБУ визначив новий порядок оформлення документів для купівлі іноземної валюти, вніс деякі зміни до порядку розрахунків за імпортними контрактами.

тально переказується до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Валютні кошти, куплені на міжбанківському валютному ринку України і переказані на користь нерезидента, у разі повернення на рахунок платника у зв'язку з тим, що взаємні зобов'язання частково або повністю не були виконані, не можуть бути використані рези­дентом на інші цілі, а підлягають продажу у повному обсязі протя­гом п'яти банківських днів на міжбанківському валютному ринку України.

Особливе місце у розрахунках фізичних осіб за придбані товари (роботи, послуги) в Україні посідають операції з пластиковими карт­ками міжнародних платіжних систем. Сьогодні ціла низка українсь­ких уповноважених банків є членами міжнародних платіжних сис­тем VISA International Service Association та EUROPAY International.

Пластикові картки дають змогу банкам надавати додаткові по­слуги вже існуючим клієнтам і успішно залучати нову клієнтуру — окремих осіб та роздрібних торговців.

Роздрібні торговці визнали переваги пластикових карток, а їх ви­користання виявилося особливо корисним з погляду залучення по­купців. Ставки дисконта, що утримуються з них банками за торго­вельними операціями, бувають різними залежно від виду і суми операцій, у середньому вони становлять 3, 5 %.

Кредитні пластикові картки призначені переважно для поновлю­вальних кредитів у роздрібній торгівлі. Вони не пристосовані для купівлі предметів великої вартості — автомобілів, дорогих товарів домашнього вжитку тощо, на які припадає значна частка споживчо­го кредиту. Кредитний ліміт у більшості карток, як правило, нижчий за такі суми. Позики на придбання дорогих товарів звичайно потре­бують вагомого забезпечення, при використанні ж кредитних карток до цього часу забезпечення не передбачалося.

Недоліком кредитних карток є те, що стандарти кредитного об­слуговування банку можуть не збігатися з критеріями роздрібного торговця, який погодився прийняти картку. Деякі торговці можуть бути схильними надати кредит тим покупцям, яким банк відмовив би у кредиті. Зрозуміло, деякі торговці з невеликими прибутками утримуються від операцій з пластиковими картками через відсотки, що стягуються з торговця.

Поточні неторговельні валютні операції це операції, що не пов 'язані з комерційною діяльністю підприємств, організацій, гро­мадян, експортом та імпортом товарів (послуг), а також рухом капіталу.

Ці операції здійснюються уповноваженими банками та упов­новаженими фінансово-кредитними установами як для фізичних осіб — громадян України та іноземців, так і для юридичних осіб-

резидентів та представництв юридичних осіб-нерезидентів (далі — представництва).

До поточних неторговельних валютних операцій, що здійсню­ються через уповноважені банки та уповноважені фінансово-кре­дитні установи, належать:

  • операції з обміну іноземної валюти та платіжних документів
    в іноземній валюті на грошову одиницю України чи іншу іноземну
    валюту;

  • виплата фізичним особам готівкової іноземної валюти та гро­
    шової одиниці України за чеками та пластиковими картками міжна­
    родних платіжних систем;

  • продаж дорожніх чеків в іноземній валюті для вивезення їх
    фізичними особами за межі України з метою здійснення розрахунків
    за дорожні послуги або обмін цих чеків на національну валюту ін­
    ших країн для здійснення необхідних розрахунків;

  • одержання фізичними особами готівкової іноземної валюти і
    дорожніх чеків в іноземній валюті на витрати, пов'язані з відряд­
    женнями;

  • виплата фізичним особам авторських гонорарів та інших пла­
    тежів, пов'язаних з авторськими правами;

  • оплата праці нерезидентів, які згідно з укладеними трудовими
    угодами (контрактами) працюють в Україні;

  • переказування коштів в іноземній валюті за межі України за
    навчання, лікування, оплата патентів, послуг адвокатів, сплата мит­
    них платежів та членських внесків за вступ та участь у міжнародних
    організаціях;

  • платежі за межі України у вигляді відшкодування витрат
    судових, арбітражних, нотаріальних та інших правоохоронних
    органів;

  • виплата готівкової іноземної валюти за переказами з-за кор­
    дону: пенсії, аліменти, заробітна плата, допомога родичів тощо;

  • переказування за межі України коштів в іноземній валюті:
    пенсії, аліменти, допомога родичам тощо.

  • операції з відкриття та ведення рахунків в іноземній валюті
    фізичних осіб.

Велике значення в міжнародному обміні мають соціальні та культурні послуги, до яких належать туризм, охорона здоров'я, ос­віта, спорт, мистецтво тощо. З огляду на те, що на території кожної країни в обігу перебуває своя національна грошова одиниця, вини­кає потреба здійснювати операції з обміну валют одних країн на ва­люту країни, до якої їдуть фізичні особи у приватних справах та у службові відрядження.

Для забезпечення зазначених та особистих потреб фізичних осіб у тій чи іншій валюті уповноважені банки та уповноважені фінансо­во-кредитні установи здійснюють обмінні операції з іноземними ва-

лютами, платіжними документами в іноземній валюті та в грошовій одиниці України.

Готівкова іноземна валюта — це іноземні грошові знаки у ви­гляді банкнот, що перебувають в обігу та є законним платіжним за­собом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу.

Платіжні документи в іноземній валюті, які застосовуються при здійсненні неторговельних операцій, — це чеки та пластикові картки міжнародних платіжних систем.

Для отримання готівкової іноземної валюти за платіжними доку­ментами в іноземній валюті (чеками та пластиковими картками мі­жнародних платіжних систем) фізичні особи мають звертатися до каси уповноваженого банку чи уповноваженої фінансово-кредитної установи, оскільки операції виплати іноземної валюти за дорожніми та іменними чеками належать до інкасових операцій, які здійсню­ються уповноваженими банками.

Через мережу пунктів обміну іноземної валюти, метою яких є забезпечення потреб фізичних осіб резидентів та нерезиден­тів в обміні валюти однієї держави на валюту іншої держави, можуть здійснюватися тільки окремі валютно-обмінні операції, а саме: купівля-продаж готівкової іноземної валюти, конверсія, обмін іноземної валюти та продаж дорожніх чеків на суму, встановлену Національним банком України, а також виплата в грошовій одиниці України за операціями купівлі цих чеків.

Юридичні особи-резиденти, представництва та філії іноземних організацій і установ (далі — установи) у разі необхідності здій­снюють через уповноважений банк обмін грошової одиниці України на іноземну валюту для забезпечення поїздок до інших країн світу у службові відрядження своїх працівників. При відря­дженні за кордон із рахунку установи видається іноземна валюта, в тому числі дорожні чеки в іноземній валюті, для оплати добових та витрат на наймання житлового приміщення, а також транспорт­них витрат.

Вивезення готівкової іноземної валюти та дорожніх чеків в іно­земній валюті за межі України фізичними особами (резидентами та нерезидентами), які виїжджають як у приватних, так і в службових справах, здійснюється згідно з «Порядком переміщення іноземної валюти через митний кордон України». Національним банком та Державною митною службою України встановлені обмеження на вивезення іноземної валюти, дорожніх чеків в іноземній валюті та готівкової грошової одиниці України за кордон. Вивезення валюти на суму, що перевищує встановлені норми, здійснюється за дозво­лом уповноваженого банку чи за індивідуальною ліцензією відпо­відної установи Національного банку України.

При здійсненні операцій конверсії та обміну готівкової іноземної валюти, купівлі та продажу платіжних документів в іноземній валю­ті, прийнятті на інкасо банкнот іноземної валюти, які мають пошко­дження й викликають сумнів, та платіжних документів в іноземній валюті уповноваженими банками й уповноваженими фінансово-кредитними установами стягується комісійна винагорода в інозем­ній валюті чи грошовій одиниці України відповідно до затвердже­них уповноваженим банком тарифів.

Операції купівлі-продажу готівкової іноземної валюти прово­дяться за курсом, що самостійно встановлюється уповноваженим банком чи уповноваженою фінансово-кредитною установою. Різни­ця між курсом купівлі і курсом продажу іноземної валюти (маржа) з урахуванням комісійної винагороди не може перевищувати роз­мір, установлений Національним банком України. У 19961998 рр. різниця між: курсами купівлі та продажу не може перевищувати 10 %. Одночасно курс грошової одиниці України до іноземних валют може відхилятися від офіційного обмінного курсу Національного банку України не більше як на 10 %, включаючи комісійні винагоро­ди. Отже, загальне коливання курсу купівлі-продажу не може пере­вищувати 20 %.

Приклад. На 10 лютого 1998 р. офіційний обмінний курс Національного банку України становив: за 100 доларів США 194, 00 грн. за 100 німецьких марок 107, 00 грн. Під час здійснення обмінних операцій уповноваженим банком може бути вста­новлено курс купівлі-продажу іноземної валюти в межах коридору: за 1 долар США від 1, 7460 до 2, 1340 грн. за 1 німецьку марку від 0, 9630 до 1, 1770 грн. Однак з урахуванням дотримання маржі 10 % між курсом купівлі-продажу іно­земної валюти курс може набувати таких значень: за 1 долар США купівля (грн. ) продаж (грн. ) 1 приклад 1, 7460 1, 9400 2 приклад 1, 9000 2, 0940 3 приклад 1, 9400 2, 1340

Приклад. На 10 лютого 1998 р. офіційний обмінний курс Національного банку України становив:

за 100 доларів США 194, 00 грн.

за 100 німецьких марок 107, 00 грн.

Під час здійснення обмінних операцій уповноваженим банком може бути вста­
новлено курс купівлі-продажу іноземної валюти в межах коридору:
за 1 долар США від 1, 7460 до 2, 1340 грн.

за 1 німецьку марку від 0, 9630 до 1, 1770 грн.

Однак з урахуванням дотримання маржі 10 % між курсом купівлі-продажу іно­земної валюти курс може набувати таких значень:

за 1 долар США купівля (грн. ) продаж (грн. )

  1. приклад 1, 7460 1, 9400

  2. приклад 1, 9000 2, 0940

  3. приклад 1, 9400 2, 1340

Курс, що використовується для здійснення валютно-обмінних операцій з готівковою іноземною валютою, та розмір комісійної ви­нагороди встановлюється на початку операційного дня банку — о 8 год ранку і не змінюється протягом робочого дня.

Відповідно до майнових прав фізичних осіб щодо розпоряджен­ня власними коштами вони можуть здійснювати перекази за межі України через уповноважені банки, уповноважені кредитно-фінан-

* Восени 1998 р. НБУ тимчасово скоротив можливе відхилення курсу гривні від офіційного обмінного курсу, а також розмір маржі до 5 %.

сові установи та відділення зв'язку. Це:

  • допомога родичам, аліменти, платежі, пов'язані зі смертю
    громадян;

  • суми, що сплачуються на підставі вироків, рішень судових та
    слідчих органів;

  • переказ спадкоємних коштів та коштів від реалізації спадщи­
    ни та належного нерезиденту майна в Україні;

  • оплата фізичною особою-резидентом товару іноземній фірмі
    за імпортним контрактом (договором, інвойсом) для власного спо­
    живання;

  • переказ нерезидентом прибутків, одержаних унаслідок здій­
    снення іноземних інвестицій в Україну, коштів, отриманих від оп­
    лати праці, премій, гонорарів, а також іноземної валюти, ввезеної
    (переказаної) в Україну в установленому чинним законодавством
    порядку;

  • сплата іноземної валюти на ім'я юридичної особи-нерезиден-
    та за лікування, навчання, участь у конференціях та сплата страхо­
    вих і членських внесків, а також оплата послуг адвокатів та прид­
    бання науково-методичної літератури і передплатних видань;

  • переказ власником рахунку коштів в іноземній валюті з цього
    рахунку у разі виїзду за кордон на постійне місце проживання.

Переказування коштів фізичними особами за межі України та їх виплата в Україні за неторговельними платежами здійснюються як в іноземній валюті, так і в грошовій одиниці України.

Зазначені перекази в грошовій одиниці України за межі України та їх виплата в Україні здійснюються відділеннями зв'язку тільки з країнами СНД на підставі підписаної у вересні 1994 р. угоди між країнами СНД про переказування коштів за соціально значущими платежами та двосторонніх угод між відповідними міністерствами цих країн.

Перекази в іноземній валюті за межі України та їх виплата в Україні здійснюються лише через кореспондентські рахунки упов­новажених банків України.

До неторговельних операцій також: належать операції з від­криття та ведення рахунків в іноземній валюті фізичних осіб-резидентів та нерезидентів, які здійснюють уповноважені банки та уповноважені фінансово-кредитні установи України за наявності відповідної ліцензії Національного банку України. Згідно з чинним законодавством України уповноважені банки та уповноважені фі­нансово-кредитні установи зобов'язані зберігати таємницю вкладу на банківському рахунку.

Фізичні особи-резиденти та нерезиденти за бажанням можуть відкривати поточний та вкладний рахунок в іноземній валюті.

З поточного рахунку в іноземній валюті фізичної особи рези-дента чи нерезидента) за розпорядженням власника чи за його до­рученням проводяться такі операції:

а) в іноземній валюті:

  • переказування за межі України через кореспондентські рахун­
    ки уповноважених банків України відповідно до «Правил переказу
    іноземної валюти за межі України за рахунок особистих коштів фі­
    зичних осіб — резидентів і нерезидентів»;

  • виплата готівкою (вивезення готівкової валюти за межі Украї­
    ни здійснюється згідно з «Порядком переміщення валюти через мит­
    ний кордон України»);

  • виплата платіжними документами (вивезення платіжних до­
    кументів за межі України здійснюється згідно з «Порядком перемі­
    щення валюти через митний кордон України»);

  • переказування на власний поточний рахунок в іншому упов­
    новаженому банку України чи на інший вкладний рахунок;

  • переказування в межах України: громадянами України на по­
    точний рахунок іншої фізичної особи — резидента, іноземцями на
    поточний рахунок іншої фізичної особи — резидента чи нерезидента;

  • переказування фізичною особою-нерезидентом на поточний
    рахунок юридичної особи-резидента як інвестиція згідно з чинним
    законодавством України;

б) у грошовій одиниці України:

  • виплата готівкою (під час здійснення операції продажу іно­
    земної валюти уповноваженому банку України використовується
    офіційний курс Національного банку України);

  • переказування коштів для сплати юридичній особі за продаж
    товару чи надання послуг на території України (під час здійснення
    операції продажу іноземної валюти використовується офіційний
    курс Національного банку України).

З вкладного рахунку в іноземній валюті фізичної особи (резиден­та чи нерезидента) за розпорядженням власника чи за його дору­ченням проводяться операції (уразі закриття рахунку):

  • переказування за межі України через кореспондентські раху­
    нки уповноважених банків України (тільки з рахунків нерезидентів);

  • виплата готівкою та платіжними документами;

  • переказування на власний поточний чи інший вкладний раху­
    нок в іноземній валюті в іншому уповноваженому банку України.

Протягом останніх п'яти років в Україні відбулися значні зміни у порядку проведення неторговельних операцій уповноваженими бан­ками України. Значно розширені можливості фізичних осіб-резиден-тів та нерезидентів щодо переказування належних їм коштів в іно­земній валюті за межі України за неторговельними операціями. Фізичні особи можуть користуватися пластиковими картками між­народних платіжних систем для забезпечення розрахунків за при-

дбані товари та надані послуги. Продаж іноземної валюти фізичним особам-резидентам здійснюється без обмежень через мережу пунк­тів обміну і в уповноважених банках.

7. 7. РЕГУЛЮВАННЯ НБУ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ, ПОВ'ЯЗАНИХ З РУХОМ КАПІТАЛУ

В Україні досі відсутнє спеціальне законодавство, що регулює здійснення резидентами капітальних операцій за кордоном (на від­міну від здійснення нерезидентами інвестицій в Україну, що регу­люється Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 25 березня 1996 р. ). Також у законодавчих актах України не дається визначення самого поняття «операції, пов'язані з рухом капіталу».

За відсутності законодавчих актів прямої дії, Національний банк України своїми нормативними документами встановив, що до ва­лютних операцій, пов'язаних з рухом капіталу, належать:

а) здійснення прямих інвестицій у вигляді валютних цінностей
нерезидентами в Україну або резидентами за кордон, включаючи
участь в акціонерному капіталі, реінвестування доходів, інші форми
довгострокового (на строк понад один рік) та короткострокового (на
строк не більше від одного року) вкладення капіталу, пов'язані з на­
буттям контролю над підприємствами чи компаніями або придбан­
ням права власності на будівлі, споруди, природні ресурси та інше
нерухоме майно;

б) здійснення портфельних інвестицій нерезидентами в Україну
або резидентами за кордон;

в) розміщення резидентами валютних цінностей на рахунках і
вкладах за межами України;

г) одержання резидентами фінансових кредитів від іноземних
міжнародних фінансових організацій та інших кредиторів.

Оскільки в Україні існує режим валютного контролю, окремі операції, зазначені у цьому переліку, можуть відбутися за наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України. Не потре­бують одержання ліцензій НБУ інвестиції нерезидентів в Україну, що здійснюються відповідно до Закону України «Про режим іно­земного інвестування». Операції резидентів, зазначені у пункті г), потребують не одержання індивідуальної ліцензії, а реєстрації у На­ціональному банку України кредитів, отриманих від іноземних кре­диторів з видачею відповідного реєстраційного свідоцтва.

Операції резидентів, зазначені у пунктах а), б), в), потребують попереднього одержання разових індивідуальних ліцензій Націо­нального банку України.

Для з'ясування політики Національного банку України під час регулювання капітальних операцій розглянемо зміст цих операцій.

Інвестиції нерезидентів в Україну. Одним із пріоритетних нап­рямів загальнодержавної політики є сприяння залученню в Україну іноземних інвестицій. За даними експертів ООН, потреба України в іноземних капіталовкладеннях становить близько 40 млрд дол. США за річної потреби 7-8 млрд дол. США. За обсягами залучення інвестицій у розрахунку на душу населення Україна посідає одне з останніх місць серед країн з перехідною економікою — 28 дол. США, водночас в Угорщині цей показник дорівнює 1107 дол., в Чеській Республіці — 575 дол., в Естонії — 420 дол., Латвії — 227 дол., в Словенії— 132 дол.

Для поліпшення ситуації в Україні здійснюється комплекс за­ходів, спрямованих на створення іноземним інвесторам сприятливо­го інвестиційного клімату. Зокрема, створення при Президентові України Консультативної Ради з питань іноземних інвестицій, до складу якої входять керівники української держави та представники всесвітньовідомих міжнародних банків та корпорацій.

З метою запобігання спорам між іноземними інвесторами та орга­нами виконавчої влади і місцевого самоврядування, сприяння їх опе­ративному позасудовому врегулюванню при Президентові України також створена Палата незалежних експертів з іноземних інвестицій.

Національний банк України відповідно до своїх функцій регулює приплив іноземних інвестицій у банківську систему України. Основ­ним нормативним документом з цього питання є «Положення про порядок видачі ліцензій на створення комерційних банків за участю іноземних юридичних та фізичних осіб», затверджене постановою Правління НБУ від 7 лютого 1994 р. (відповідні зміни та доповнен­ня внесені постановами Правління НБУ від 17 червня 1995 р. та від 20 червня 1997 р. ). Цими документами передбачено, що в Україні можуть створюватися комерційні банки як із 100-відсотковою учас­тю іноземного капіталу, так і з частковою участю іноземних юри­дичних та фізичних осіб.

Засновниками банків за участю іноземного капіталу можуть бути суб'єкти підприємництва (за винятком офшорних компаній і бан­ків). Іноземні засновники новостворених банків мусять сплатити свою частку статутного фонду у вільно конвертованій валюті.

Під час розгляду установчих документів засновників (учасників) комерційного банку за участю іноземного капіталу Національний банк України керується «Принципами нагляду за іноземними філія­ми банків», розробленими у 1992 р. Базельським комітетом з бан­ківського нагляду, серед яких обов'язковими є:

  • наявність попередньої згоди центрального банку країни, де
    зареєстрований іноземний учасник або звідки залучається іноземний
    капітал, на відкриття банків з українським капіталом;

  • повна «прозорість» усіх засновників іноземних банків чи бан­
    ків за участю іноземного капіталу з погляду їхньої фінансової на-

дбані товари та надані послуги. Продаж іноземної валюти фізичним особам-резидентам здійснюється без обмежень через мережу пунк­тів обміну і в уповноважених банках.

7. 7. РЕГУЛЮВАННЯ НБУ ВАЛЮТНИХ ОПЕРАЦІЙ, ПОВ'ЯЗАНИХ З РУХОМ КАПІТАЛУ

В Україні досі відсутнє спеціальне законодавство, що регулює здійснення резидентами капітальних операцій за кордоном (на від­міну від здійснення нерезидентами інвестицій в Україну, що регу­люється Законом України «Про режим іноземного інвестування» від 25 березня 1996 р. ). Також у законодавчих актах України не дається визначення самого поняття «операції, пов'язані з рухом капіталу».

За відсутності законодавчих актів прямої дії, Національний банк України своїми нормативними документами встановив, що до ва­лютних операцій, пов'язаних з рухом капіталу, належать:

а) здійснення прямих інвестицій у вигляді валютних цінностей
нерезидентами в Україну або резидентами за кордон, включаючи
участь в акціонерному капіталі, реінвестування доходів, інші форми
довгострокового (на строк понад один рік) та короткострокового (на
строк не більше від одного року) вкладення капіталу, пов'язані з на­
буттям контролю над підприємствами чи компаніями або придбан­
ням права власності на будівлі, споруди, природні ресурси та інше
нерухоме майно;

б) здійснення портфельних інвестицій нерезидентами в Україну
або резидентами за кордон;

в) розміщення резидентами валютних цінностей на рахунках і
вкладах за межами України;

г) одержання резидентами фінансових кредитів від іноземних
міжнародних фінансових організацій та інших кредиторів.

Оскільки в Україні існує режим валютного контролю, окремі операції, зазначені у цьому переліку, можуть відбутися за наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України. Не потре­бують одержання ліцензій НБУ інвестиції нерезидентів в Україну, що здійснюються відповідно до Закону України «Про режим іно­земного інвестування». Операції резидентів, зазначені у пункті г), потребують не одержання індивідуальної ліцензії, а реєстрації у На­ціональному банку України кредитів, отриманих від іноземних кре­диторів з видачею відповідного реєстраційного свідоцтва.

Операції резидентів, зазначені у пунктах а), б), в), потребують попереднього одержання разових індивідуальних ліцензій Націо­нального банку України.

Для з'ясування політики Національного банку України під час регулювання капітальних операцій розглянемо зміст цих операцій.

Інвестиції нерезидентів в Україну. Одним із пріоритетних нап­рямів загальнодержавної політики є сприяння залученню в Україну іноземних інвестицій. За даними експертів ООН, потреба України в іноземних капіталовкладеннях становить близько 40 млрд дол. США за річної потреби 7-8 млрд дол. США. За обсягами залучення інвестицій у розрахунку на душу населення Україна посідає одне з останніх місць серед країн з перехідною економікою — 28 дол. США, водночас в Угорщині цей показник дорівнює 1107 дол., в Чеській Республіці — 575 дол., в Естонії — 420 дол., Латвії — 227 дол., в Словенії— 132 дол.

Для поліпшення ситуації в Україні здійснюється комплекс за­ходів, спрямованих на створення іноземним інвесторам сприятливо­го інвестиційного клімату. Зокрема, створення при Президентові України Консультативної Ради з питань іноземних інвестицій, до складу якої входять керівники української держави та представники всесвітньовідомих міжнародних банків та корпорацій.

З метою запобігання спорам між іноземними інвесторами та орга­нами виконавчої влади і місцевого самоврядування, сприяння їх опе­ративному позасудовому врегулюванню при Президентові України також створена Палата незалежних експертів з іноземних інвестицій.

Національний банк України відповідно до своїх функцій регулює приплив іноземних інвестицій у банківську систему України. Основ­ним нормативним документом з цього питання є «Положення про порядок видачі ліцензій на створення комерційних банків за участю іноземних юридичних та фізичних осіб», затверджене постановою Правління НБУ від 7 лютого 1994 р. (відповідні зміни та доповнен­ня внесені постановами Правління НБУ від 17 червня 1995 р. та від 20 червня 1997 р. ). Цими документами передбачено, що в Україні можуть створюватися комерційні банки як із 100-відсотковою учас­тю іноземного капіталу, так і з частковою участю іноземних юри­дичних та фізичних осіб.

Засновниками банків за участю іноземного капіталу можуть бути суб'єкти підприємництва (за винятком офшорних компаній і бан­ків). Іноземні засновники новостворених банків мусять сплатити свою частку статутного фонду у вільно конвертованій валюті.

Під час розгляду установчих документів засновників (учасників) комерційного банку за участю іноземного капіталу Національний банк України керується «Принципами нагляду за іноземними філія­ми банків», розробленими у 1992 р. Базельським комітетом з бан­ківського нагляду, серед яких обов'язковими є:

  • наявність попередньої згоди центрального банку країни, де
    зареєстрований іноземний учасник або звідки залучається іноземний
    капітал, на відкриття банків з українським капіталом;

  • повна «прозорість» усіх засновників іноземних банків чи бан­
    ків за участю іноземного капіталу з погляду їхньої фінансової на-

дійності, ділової репутації та запобігання можливим спробам відми­вання «брудних грошей»;

— наявність повідомлення керівництва центрального банку іно­
земної держави або його уповноваженого органу про належний кон­
троль за діяльністю своїх комерційних банків—засновників (акціо­
нерів) українського банку за участю іноземного капіталу.

Національний банк України видає ліцензію на створення банку за участю іноземного капіталу, враховуючи:

  • фінансове становище засновників та результати їхньої фінан­
    сово-економічної діяльності протягом останніх п'яти років;

  • наявність в іноземних засновників гарантій відносно їхньої
    платоспроможності;

  • наявність угод між Національним банком України та цент­
    ральними банками інших держав щодо можливості здійснення бан­
    ківського нагляду;

  • участь громадян України в керівних органах банку та його
    підрозділів.

Станом на 1 серпня 1998 р. в Україні функціонували 27 комер­ційних банків з участю іноземного капіталу.

Нормативними документами Національного банку України регу­люються також і питання придбання нерезидентами цінних паперів, що емітовані в Україні (зокрема, облігацій внутрішньої державної позики — ОВДП). Операції з ОВДП на договірній основі з нерези­дентами проводять тільки уповноважені банки-резиденти, які укла­ли відповідні договори з Національним банком України. Уповнова­жені банки за дорученням нерезидентів можуть здійснювати:

  • придбання облігацій на аукціонах, що проводяться Національ­
    ним банком України, і грошові розрахунки за їхніми результатами;

  • операції з купівлі та продажу облігацій на вторинному ринку;

  • депозитарний облік облігацій, що перебувають у власності
    нерезидентів;

— платежі за облігаціями під час їх погашення та виплати доходу.
Ведення реєстрів нерезидентів, які проводять операції на ринку

облігацій, здійснюється Національним банком України.

Інвестиції резидентів за кордоном. Слід наголосити, що такі операції потребують підвищеного контролю з боку НБУ, нагляду за ефективним використанням коштів.

Традиційно метою інвестицій резидентів за кордоном є створен­ня спільних підприємств чи підприємств, що повністю належать ук­раїнським резидентам, участь у розробленні та експлуатації за кор­доном сировинних родовищ для одержання необхідної Україні сировини, придбання високоліквідних цінних паперів, майна, прав інтелектуальної власності тощо.

Джерелами коштів, за рахунок яких резиденти можуть здійсню­вати інвестиції за кордон, можуть бути обліковані у балансі їхні

власні кошти. При цьому необхідно пам'ятати, що здійснення інвес­тицій за кордон за рахунок бюджетних коштів дозволяється лише на підставі відповідної постанови Верховної Ради України. Забороня­ється здійснення інвестицій за рахунок кредитів, одержаних від упов­новажених та іноземних банків, інших резидентів і нерезидентів.

На здійснення інвестиції за кордон, а також на реінвестування отриманих доходів та дивідендів НБУ видає резидентам України — юридичним особам, а також фізичним особам, які зареєстровані як підприємці згідно із Законом України «Про підприємництво», разові індивідуальні ліцензії.

Усі види інвестицій у грошовій формі за кордон мають здійсню­ватися резидентами у безготівковій формі лише через кореспондент­ські рахунки уповноважених банків у банках країни інвестицій.

Усі надходження на користь резидентів в іноземній валюті, одер­жані від здійснення інвестиційної діяльності за межами України, зараховуються на валютні рахунки резидентів в уповноважених банках після сплати податків та інших зборів, передбачених законо­давством іноземної держави. Резиденти повинні подати до уповно­важеного банку та податкової адміністрації офіційне підтвердження відповідного органу країни інвестицій про суми сплачених податків та інших зборів.

Одержання резидентами за кордоном дивідендів (прибутків) у будь-якій майновій формі, а також прав інтелектуальної власності, потребує їх обов'язкового декларування згідно з установленим по­рядком.

Як зазначалося вище, на здійснення інвестиції за кордон резиде­нти мусять отримати в Національному банку України разову індиві­дуальну ліцензію. Однак під час розгляду у Національному банку України клопотань резидентів можуть виникнути обставини, коли НБУ має право відмовити заявнику у виданні згаданої ліцензії. Та­кими обставинами можуть бути:

  • незадовільний фінансовий стан резидента-заявника;

  • наявність висновку державних органів (міністерств закордон­
    них справ, економіки, зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі то­
    що) про неможливість або економічну чи геополітичну недоціль­
    ність здійснення інвестицій резидентами у конкретну країну;

  • відсутність у законодавстві країни інвестицій правових гаран­
    тій щодо недоторканності іноземних інвестицій, безперешкодної їх
    репатріації тощо.

Відкриття резидентами рахунків за кордоном. Згідно з україн­ським законодавством, розрахунки між суб'єктами господарської діяльності (резидентами та нерезидентами) здійснюються тільки че­рез кореспондентські рахунки уповноважених банків.

Однак при цьому слід враховувати два важливі аспекти, які фак­тично є винятками із загального правила.

  1. Законодавства окремих країн, валюта яких є «замкнутою»,
    тобто обмежено конвертованою, і які відчувають нестачу вільно
    конвертованої валюти (насамперед це Індія, Єгипет, В'єтнам та ін. ),
    передбачають особливі механізми розрахунків своїх резидентів з
    нерезидентами-експортерами (у тому числі українськими). Суть
    цього механізму полягає в тому, що під час поставок товарів (робіт,
    послуг) до цих країн експортери зобов'язані відкрити у їхніх банках
    так звані «ескроу-рахунки» лише у місцевій валюті, користуючись
    якими вони можуть придбавати товари (переважно місцевого вироб­
    ництва і за обмеженим переліком) та вивозити їх за межі цих країн.
    При цьому конвертація цих коштів у вільно конвертовану валюту
    або заборонена, або здійснюється з суттєвими обмеженнями.

  2. Другий аспект полягає в необхідності забезпечення українсь-.
    кими транспортними організаціями (пароплавствами, авіакомпанія­
    ми, автотранспортними підприємствами тощо) своєчасних розрахун­
    ків з іноземними постачальниками в іноземних портах, аеропортах,
    вантажних терміналах, куди постійно здійснюються рейси українсь­
    кими перевізниками.

Це обумовлюється, по-перше, короткотерміновим перебуванням українських транспортних засобів за кордоном, по-друге, відсутніс­тю, у деяких випадках, можливостей українських банків установити прямі кореспондентські відносини з банківськими установами тієї чи іншої країни. У зв'язку з цим і виникає необхідність відкриття транспортними організаціями власних рахунків в іноземних банках, з яких і забезпечується оплата послуг нерезидентів.

В обох випадках відкриття окремих рахунків за кордоном здійс­нюється на підставі індивідуальної ліцензії Національного банку України, яка надається згідно з «Порядком надання індивідуальних ліцензій на відкриття резидентами рахунків в іноземних банках», за­твердженим постановою правління НБУ від 29 грудня 1995 р.

Регулювання залучення іноземних кредитів. З метою здійс­нення контролю за рухом коштів, що надходять в Україну у вигляді кредитів в іноземній валюті, Національний банк України здійснює реєстрацію одержання юридичними особами-резидентами кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів.

Кредити в іноземній валюті від нерезидентів отримуються рези­дентами в безготівковій формі для забезпечення діяльності, перед­баченої їхніми статутними документами. Такі кредити залучаються резидентами як через уповноважені банки, так і через інші фінансо­во-кредитні установи. Одержання та погашення кредитних коштів має проводитися через систему відкритих уповноваженими банками кореспондентських рахунків у закордонних банках.

Погашення резидентами отриманих від нерезидентів кредитів здійснюється за рахунок валютних надходжень від усіх видів зов­нішньоекономічної діяльності, резиденти для погашення кредитів

можуть використовувати також іноземну валюту, придбану на між­банківському валютному ринку.

Національний банк України здійснює реєстрацію усіх кредитів в іноземній валюті, що їх резиденти отримують від нерезидентів, і ви­дає резидентам реєстраційні свідоцтва встановленої форми. При цьому резидент-позичальник має одержати реєстраційне свідоцтво після підписання кредитної угоди з банком-кредитором, але до фак­тичного отримання коштів за кредитом.

Уповноважений банк у межах отриманої ним ліцензії на право здійснення операцій з валютними цінностями може залучати креди­тні ресурси від іноземних банків-кореспондентів на термін до одно­го року (з урахуванням можливої пролонгації кредиту) без одер­жання реєстраційного свідоцтва Національного банку України. Для залучення кредитних ресурсів на термін понад один рік уповнова­жений банк мусить одержати реєстраційне свідоцтво.

Національний банк України не здійснює реєстрацію таких опе­рацій, як одержання резидентом від нерезидента (компанії, фірми) кредиту у формі відстрочення платежу за реалізовані товари, вико­нані роботи, надані послуги. Вказані операції регулюються чинним законодавством України та міжнародними угодами.

7. 8. ПОВНОВАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ У СФЕРІ ВАЛЮТНОГО КОНТРОЛЮ

Політика валютного регулювання реалізується через механізм валютних обмежень і валютного контролю. Метою валютного контролю є забезпечення дотримання резидентами та нерезиден­тами валютного законодавства.

Основним документом, який установлює режим здійснення ва­лютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулю­ванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних від­носин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства, є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контро­лю» від 19 лютого 1993 р. (далі — Декрет).

Контроль за дотриманням установленого порядку здійснення ва­лютних операцій покладається на органи валютного контролю. Як визначено у статті 13 Декрету, головним органом валютного конт­ролю в Україні є Національний банк України, який:

— здійснює контроль за виконанням правил регулювання валют­них операцій на території України з усіх питань, не віднесених Дек­ретом до компетенції інших державних органів;

— забезпечує виконання уповноваженими банками функцій що­до здійснення валютного контролю згідно з названим вище Декре­том та іншими актами валютного законодавства України.

Уповноважені банки здійснюють контроль за валютними опера­ціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки. До сфери валютного контролю належить усе те, що підлягає валют­ному контролю відповідно до чинного валютного законодавства, а саме: валютні операції, які здійснюються резидентами України і не­резидентами на її території, а також зобов'язання щодо декларуван­ня валютних цінностей та іншого майна резидентів, що перебувають за межами України.

Органи, що здійснюють валютний контроль, мають право вима­гати й одержувати від резидентів і нерезидентів повну інформацію про здійснення ними валютних операцій, стан банківських рахунків в іноземній валюті у межах своїх повноважень, а також про майно, котре підлягає декларуванню.

Обов'язки щодо здійснення контролю за валютними операціями резидентів України НБУ виконує на основі:

  1. здійснення власних, силами працівників центрального апарату
    та обласних управлінь НБУ, перевірок уповноважених банків сто­
    совно дотримання ними норм і правил валютного законодавства;

  2. тісної взаємодії з державними органами, уповноваженими
    контролювати дотримання резидентами України чинного валютного
    законодавства;

  3. надання інформації державним органам України, що є одним
    із напрямів співробітництва з метою посилення валютного конт­
    ролю через узагальнення та аналіз інформації про стан розрахунків
    за зовнішньоекономічними операціями резидентів, передбачених
    Постановою Кабінету Міністрів України та Національного банку
    України «Про заходи щодо забезпечення валютного контролю» від
    26 лютого 1995 р., Міністерству зовнішніх економічних зв'язків і
    торгівлі України для інформування Кабінету Міністрів України та
    Головної державної податкової адміністрації;

  4. адміністративних заходів, спрямованих на посилення валют­
    ного контролю через надання пропозицій, розроблення та прийняття
    нових нормативних актів Національного банку України та допов­
    нень до існуючих, а також через участь у розробленні законодавчих
    актів з питань валютного регулювання і контролю;

  5. аналізу звітності за валютними операціями, форми якої вста­
    новлено Національним банком України.

Ступінь відповідальності (фінансові санкції) за порушення ва­лютного законодавства встановлені Декретом КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю» та положенням НБУ від 20 липня 1998 р. «Про порядок застосування ст. 16 Декрету

Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю"» від 19 лютого 1993 р. Підставами для застосування стягнень є:

  1. Здійснення комерційними банками або кредитно-фінансовими
    установами операцій з валютними цінностями без одержання гене­
    ральної ліцензії Національного банку України тягне за собою штраф
    у сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у
    валюту України за обмінним курсом Національного банку України
    на день здійснення таких операцій з виключенням банку із Респуб­
    ліканської книги реєстрації банків або без такого виключення.

  2. Здійснення резидентами та нерезидентами валютних операцій
    без отримання індивідуальної ліцензії тягне за собою штраф, що об­
    числюється у порядку, зазначеному в п. 1, за винятком операцій з:

  • вивезення, переказування і пересилання за межі України фі­
    зичними особами-резидентами і нерезидентами іноземної валюти,
    яка раніше була ввезена ними в Україну на законних підставах, або
    ті самі операції, здійснені фізичними особами-резидентами на суму,
    що визначається відповідною інструкцією Національного банку
    України;

  • платежів в іноземній валюті, за винятком оплати валютних
    цінностей, що здійснюються резидентами за межі України на вико­
    нання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами, якщо такі зо­
    бов'язання оформлені відповідно до діючого законодавства, а також
    платежів за межі України у вигляді процентів за кредити та доходу
    (прибутку) від іноземних інвестицій;

  • вивезення за межі України іноземної інвестиції в іноземній
    валюті, раніше здійсненої на території України, в разі припинення
    інвестиційної діяльності;

  • відкриття фізичними особами-резидентами рахунків у інозем­
    ній валюті на час їхнього перебування за кордоном;

  • відкриття кореспондентських рахунків уповноваженими бан­
    ками за межами України;

  • відкриття рахунків в іноземній валюті дипломатичними, кон­
    сульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами
    України за кордоном, які користуються імунітетом і дипломатични­
    ми привілеями, а також філіями та представництвами підприємств і
    організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємниць­
    кої діяльності.

3. Торгівля іноземною валютою банками та іншими кредитно-
фінансовими установами без одержання ліцензії Національного бан­
ку України та (або) з порушенням порядку і умов торгівлі валютни­
ми цінностями на міжбанківсько-валютному ринку України тягне за
собою штраф, що обчислюється у порядку, зазначеному в п. 1, з ви­
ключенням банку із Республіканської книги реєстрації банків або
без такого виключення.

4. Невиконання уповноваженими банками зобов'язань щодо ку­
півлі іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку Украї­
ни за дорученням і за рахунок резидентів або ухилення від здійс­
нення функцій органу валютного контролю щодо операцій своїх
клієнтів тягне за собою позбавлення генеральної ліцензії НБУ на
право здійснення валютних операцій або штраф. Штраф визначаєть­
ся у розмірі 25 % від суми іноземної валюти, що була зафіксована у
дорученні резидента, чи у розмірі 25 % від суми валютних операцій,
здійснених резидентами і нерезидентами через ці банки з порушен­
ням чинного законодавства.

Штраф сплачується у валюті України за обмінним курсом НБУ на день складання відповідного протоколу порушення валютного законодавства.

  1. Порушення порядку організації розрахунків в іноземній валю­
    ті між резидентами та нерезидентами, тобто використання в межах
    торговельного обороту іноземної валюти як засобу платежу без уча­
    сті уповноважених банків та отримання індивідуальної ліцензії
    НБУ, тягне за собою штраф, що обчислюється в порядку, зазначе­
    ному у п. 1.

  2. Несвоєчасне подання, приховування або перекручення звітно­
    сті про валютні операції тягне за собою штраф у розмірі 20-ти нео­
    податковуваних мінімумів доходів громадян України.

  3. Ухилення резидентів від установленого порядку декларування
    валютних цінностей та іншого майна, які перебувають за межами
    України, тягне за собою штраф:

  • за порушення термінів декларування — у розмірі одного нео­
    податковуваного мінімуму доходів громадян за кожен день пору­
    шення;

  • за порушення порядку декларування — у розмірі 20-ти неопо­
    датковуваних мінімумів доходів громадян.

Санкції застосовуються Національним банком України або його регіональними управліннями на місцях.

27