Регулювання банківської діяльності та нагляд


Реферат >> Астрономия

Важливою функцією держави є регулювання та нагляд за ді­яльністю банків з метою забезпечення стабільності банківської системи.

Терміни «регулювання банківської діяльності» та «нагляд за ді­яльністю банків» цілком слушно часто вживають поруч, тому що вони характеризують взаємозв'язані та взаємодоповнювальні види діяльності.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють насамперед створення відповідної правової бази. По-перше, це розроблення та ухвалення законів, що регламентують діяльність банків (наприклад, Закон про центральний банк країни, Закон про банки і банківську систему). По-друге, це ухвалення відповідними установами, уповно­важеними державою, положень, що регламентують функціонування банків, у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив. Вони ба­зуються на чинному законодавстві і конкретизують, роз'яснюють основні положення законів. Законодавчі і нормативні положення визначають такі межі поведінки банків, які сприяють надійному та ефективному функціонуванню банківської системи.

Під банківським наглядом розуміють насамперед моніторинг процесів, що мають місце у банківській сфері на різних стадіях функціонування банків, а саме:

  • створення нових банків та їхніх установ;

  • діяльності банків;

  • реорганізації та ліквідації банків.

Регулятивно-наглядові органи мають повноваження застосовува­ти до банків певні коригувальні заходи, а також заходи примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності. Ці заходи можуть розглядатися одночасно як елемент банківського нагляду і як еле­мент банківського регулювання. Отже, поняття регулювання банків­ської діяльності та банківський нагляд дуже тісно переплітаються.

У країнах з ринковою економікою держава в особі центрального банку та відповідних уповноважених органів ставить за мету впро-

вадження пруденційного банківського регулювання та нагляду, тобто спрямованого на забезпечення стабільності та надійності бан­ків, їхньої обачливої та розважливої поведінки, виконання банками вимог фінансової безпеки.

Ефективне використання можливостей пруденційного банківсько­го регулювання та нагляду передбачає необхідність чіткого законо­давчого визначення змісту таких понять, як «банк» і «банківська ді­яльність». Неоднозначне їх тлумачення може мати негативні наслідки для економічної практики. Чітке визначення цих понять насамперед допоможе економічним суб'єктам легко орієнтуватися на фінансово­му ринку, знати, які посередницькі операції належать до банківської діяльності та які наслідки (правові та економічні) вона може мати. Критерієм віднесення посередників фінансового ринку до банківсь-ких та небанківських установ може бути комплекс із трьох посеред­ницьких операцій, що є базовими для банківської діяльності:

  • прийняття грошових коштів від клієнтів у вклади;

  • надання клієнтам кредитів і створення платіжних засобів;

  • здійснення розрахунків між клієнтами.

В умовах ринкової економіки банки мають надзвичайно великі можливості впливати на економічні процеси як позитивно, так і нега­тивно, що зумовлює необхідність регламентації їхньої діяльності. До­слідження ролі банків у сучасній економіці дає можливість з'ясувати причини, які примушують державу взяти на себе функцію банківсько­го регулювання та нагляду. Розглянемо основні з цих причин.

Держава в особі центрального банку покликана, як уже зазнача­лося, забезпечувати стабільність грошового обігу і національної ва­люти, що неможливо без регулювання діяльності банків, а саме без обмеження здатності банків створювати платіжні засоби — гроші. У гонитві за прибутком банки здатні створити й запропонувати більше грошей, ніж у них є підстав для цього і більше, ніж потребує ринок. Інструментом регулювання діяльності банків виступає механізм обов'язкового резервування певної частини ресурсів банків (у ме­жах заздалегідь визначеної центральним банком норми обов'язко­вих резервів). У цих умовах здійснення банками платежів, надання позичок обмежується обсягом банківських ресурсів, що перевищу­ють суму зарезервованих ресурсів. Якщо ж банк не дотримується встановлених правил, тобто порушує норму обов'язкових резервів, наглядові органи застосовують до нього певні заходи.

Одна з важливих функцій банків — збереження грошових зао­щаджень суспільства. Банки — це довірчі установи, тобто в основі їхньої діяльності лежить довіра до них з боку суспільства. Для того, щоб економічні суб'єкти розміщували в банках свої заощадження,

* Термін «пруденційний» запозичено із зарубіжної практики, він означає «ро­зумний», «обережний».

вони повинні мати певні гарантії, що ці заощадження можна буде отримати в наперед домовлені строки і з обіцяними процентами. В цих умовах суспільство розглядає виконання державою функції бан­ківського регулювання та нагляду як свого роду гарантію розумної та обачливої політики банків. Крім того, з метою підвищення довіри до банківської системи у більшості ринкових економік функціону­ють спеціальні колективні фонди (корпорації) страхування депози­тів*. Вони гарантують вкладникам у разі банкрутства банку повер­нення їхніх заощаджень у певних межах.

Банки на відміну від інших економічних суб'єктів ринку містять у собі підвищену загрозу дестабілізації власної діяльності і прово­кування загальноекономічної кризи, що пояснюється самою приро­дою банків, специфікою їхньої діяльності. Так, капітал банків ста­новить невелику частку у їхніх сукупних ресурсах, оскільки банки працюють головно за рахунок залучення коштів великої кількості вкладників. У зв'язку з цим платоспроможність і ліквідність банків є поняттями відносними, вони базуються на допущенні, що вклад­ники не вилучать свої кошти з банків одночасно. Проте економічна ситуація в країні може скластися у такий спосіб, що ймовірність ви­лучення коштів значної кількості вкладників з банків стане реальні­стю, і банки, що опинились у цій ситуації, можуть збанкрутувати. Банки-банкрути, тісно пов'язані з іншими банками через систему міжбанківських зв'язків, будуть не здатні виконати свої зобов'язан­ня перед вкладниками, перед іншими банками, що потягне за собою цілий ланцюг банківських крахів. Наслідком цього може стати по­рушення грошового обігу з ризиком перейти у кризу банківського сектора, а потім і в загальноекономічну кризу країни.

Ще один приклад. Банківська система виконує життєво важливу роль посередника на фінансовому ринку. Банки акумулюють зао­щадження економічних суб'єктів і водночас надають позички іншим суб'єктам ринку. Кредитування неминуче пов'язано передусім з ри-

Найбільше значення як елемент світового досвіду має система страхування депозитів, створена у 1934 р. у США. Для страхування депозитів у комерційних банках була заснована Федеральна корпорація страхування депозитів (ФКСД) — Федеральне незалежне агентство, підзвітне Конгресу. Багато країн в тій чи іншій формі запозичили досвід США.

В Україні в 1997—1998 рр. банки були зобов'язані за депозитами фізичних осіб створювати обов'язкові резерви шляхом придбання облігацій внутрішньої дер­жавної позики з подальшим їх блокуванням у депозитарії НБУ. Згідно з Указом Президента від 10 вересня 1998 р. в Україні створюється Фонд гарантування вкла­дів фізичних осіб — вкладників комерційних банків України. Фонд створюєгься і функціонує як державна, економічно самостійна, спеціалізована організація. Учас­никами системи гарантування вкладів є комерційні банки, що мають ліцензію НБУ на здійснення операцій із залучення вкладів фізичних осіб, за винятком банків, які перебувають у стадії фінансового оздоровлення, та Ощадного банку України.

зиком неповернення позичених коштів і, як наслідок, з ризиком для банків втрати ліквідності і платоспроможності.

У світовій банківській практиці управління кредитним ризиком розглядається як проблема, що має державне значення. У зв'язку з цим органи банківського регулювання та нагляду зобов'язують бан­ки створювати резерви для відшкодування можливих втрат за пози­ками. Розмір резервів визначається загальною сумою всіх наданих позичок та ступенем їхнього ризику.

Отже, банки відіграють ключову роль в економіці і водночас їм притаманна підвищена фінансова вразливість, що зумовлює необхі­дність розроблення та ухвалення державою заходів стосовно банків­ського регулювання та нагляду.

Банки формують платіжну систему країни. На банківських ра­хунках зосереджені кошти, що становлять основу для безготівкових розрахунків, і саме банки здійснюють їх. Надійна й ефективна сис­тема розрахунків — це важливий компонент розвинутої економіки. З огляду на наявність тісного взаємозв'язку сучасної грошово-кре­дитної і виробничої систем порушення в платіжній системі можуть негативно позначитися на розвитку економіки. Зауважимо, що між­банківський ринок і платіжний обіг у сучасних умовах мають між­народний характер. У зв'язку з цим проблеми, що виникають на на­ціональних банківських ринках, перестають бути локальними й експортуються на світовий ринок, що також є аргументом для об­грунтування необхідності банківського регулювання та нагляду.

Важливою є і така зовнішня обставина. Банківська система будь-якої країни не може сприйматися світовою спільнотою як повноцін­на за відсутності системи банківського регулювання та нагляду, що відповідає міжнародно визнаним стандартам.

Ефективна система банківського регулювання та нагляду потрібна і самим банкам, тому що успіх їхньої діяльності залежить від довіри до них з боку суспільства. Втрата довіри вкладників до одного банку може викликати ланцюгову реакцію, перекинутися на всю банківську систему і призвести до втрати довіри до всієї банківської системи.

Отже, необхідність банківського регулювання та нагляду з боку держави визначається квазісуспільною природою банків. Банки функціонують головно як недержавні, приватні структури, мета ді­яльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас, як уже зазначалося, вони виконують суспільно корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їхньою діяльністю обгрунтованим і необхідним завданням держави.

Ефективність банківського регулювання та нагляду залежить знач­ною мірою від того, наскільки чітко визначені завдання, що стоять пе­ред відповідними регулятивно-наглядовими органами, наскільки добре ці завдання розуміють і підтримують органи, що розробляють економіч­ну політику держави і несуть відповідальність за реалізацію цієї політики.

Основні завдання банківського регулювання та нагляду:

  • забезпечення стабільності та надійності банківської системи з
    метою сприяння економічному піднесенню;

  • захист інтересів вкладників, що розміщують свої кошти в бан­
    ках, від неефективного управління банками і від шахрайства. Інте­
    реси вкладників потребують захисту, тому що в усіх країнах рівень
    інформованості вкладників про фінансовий стан банків вельми не­
    достатній і вони не мають можливості самостійно оцінити, який ри­
    зик беруть на себе, розміщуючи свої кошти в тому чи іншому банку;

  • створення конкурентного середовища у банківському секторі,
    адже саме це середовище є найсприятливішим для клієнтів банків.
    Завдяки банківській конкуренції знижуються процентні ставки за
    позичками, підвищуються процентні ставки за депозитами, розши­
    рюється спектр банківських послуг, запроваджуються новітні бан­
    ківські технології тощо;

  • забезпечення відкритості (прозорості) політики і діяльності
    банківського сектора в цілому і кожного банку окремо. Підвищення
    відкритості базується на удосконаленні системи обліку і звітності в
    банках і наближенні їх до вимог, що випливають із досвіду міжна­
    родної банківської практики;

  • підтримування необхідного рівня стандартизації і професіо­
    налізму в банківському секторі, забезпечення ефективної діяльності
    банків і запровадження технологічних нововведень в інтересах спо­
    живачів банківських послуг.

Необхідність і значущість банківського регулювання та нагляду в умовах ринкової економіки не виключають саморегуляцію банків­ського сектора через ринкові механізми. Ці дві форми регулювання мають доповнювати одна одну. Банки повинні діяти, керуючись принципами комерційного розрахунку та надійності.

У свою чергу, органи банківського регулювання та нагляду му­сять діяти, керуючись принципами розумного, обачливого ставлен­ня до банків, тобто вони не повинні вимагати від банків здійснення операцій, які могли б послабити їхній фінансовий стан, посягати на свободу підприємницької діяльності банків.

В Україні в умовах планово-централізованої економіки та існу­вання системи державних банків не було потреби у створенні системи банківського регулювання та нагляду. Напрями й умови ді­яльності банків визначалися урядом, він же і контролював їхню ді­яльність. Так, зокрема, уряд затверджував кредитний план Держбан­ку, в якому визначалися обсяг кредитних вкладень та їхня цільова спрямованість. Він же встановлював і розмір процентних ставок як за позичками, так і за депозитами.

В умовах трансформації економіки в Україні реформується бан­ківський сектор, і одним із найважливіших компонентів цього про­цесу є створення ефективної системи пруденційного банківського

регулювання та нагляду. Проблема створення цієї системи має для України особливе значення, зважаючи на такі фактори:

  • нестабільний характер економіки перехідного періоду;

  • незавершеність процесу ринкової трансформації банківського
    сектора;

  • недостатній досвід комерційної діяльності банків в умовах
    ринкової економіки;

  • ризикована практика банківської діяльності, зокрема кредиту­
    вання, що виявляється в екстремально високому рівні простроченої,
    пролонгованої та безнадійної до повернення кредитної заборговано­
    сті, а також у надмірному кредитуванні інсайдерів, у концентрації
    кредитного ризику;

  • недостатній рівень банківського капіталу та резервів на по­
    криття ризиків з огляду на потреби економіки та якість активів банків;

  • неадекватність системи внутрішнього контролю та аудиту в
    банках стану банківської системи.

У світовій практиці спочатку десятиріччями, століттями фор­мувалася банківська система, а потім уже система регулювання та нагляду. В Україні ці процеси відбуваються паралельно, що є, безу­мовно, ускладнюваним фактором. Водночас Україна має й деякі переваги — вона може і повинна скористатися накопиченим світо­вим досвідом у галузі банківського регулювання та нагляду.

8. 2. ОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА НАГЛЯДУ

В усіх країнах з ринковою економікою в тому чи іншому вигляді функціонує система банківського регулювання та нагляду. У окре­мих із них вона існує вже понад століття. Так, у США ця система почала створюватися ще у 60-х роках минулого століття. В останні десятиріччя в постсоціалістичних країнах відбувається реформуван­ня банківського сектора, і невід'ємним компонентом цього процесу є становлення системи банківського регулювання та нагляду. Одно­часно і в деяких країнах зі сталими банківськими традиціями відбу­ваються суттєві зміни у концепції побудови цієї системи, передусім у напрямі активізації її діяльності, що пов'язано з глобалізацією

* Наприклад, у Великобританії центральний банк (Банк Англії) традиційно здій­снював нагляд на неформальній основі, тобто через безпосередні контакти з банка­ми та шляхом морального переконання. У 70—80-ті роки ця система зазнала серйоз­них випробувань у зв'язку з фінансовими кризами, економічними подіями та політичними явищами. Поступово британські власті надали перевагу більш фор­мальному підходу до регулювання банківської діяльності та нагляду, створили з цією метою у 80-ті роки спеціальні підрозділи у структурі Банку Англії.

банківської справи і підвищенням ризику діяльності банків, які ос­воюють нові фінансові інструменти і нетрадиційні для банків опе­рації (наприклад страхові, з нерухомістю тощо).

У більшості ринкових економік законодавчі й нормативні акти, що регламентують діяльність центрального банку, покладають на нього функцію регулювання банківської діяльності. Що стосується наглядової функції, то її, крім центрального банку, можуть викону­вати спеціальні установи, створені під егідою міністерства фінансів, або незалежні установи, підзвітні парламенту. Наприклад, у Німеч­чині та Японії створені наглядові структури під егідою міністерства фінансів, які тісно співпрацюють з центральним банком (Федераль­не відомство з контролю за банками у Німеччині і Бюро банків у Японії). У Франції функціонують три спеціальні структури під егі­дою Банку Франції і Міністерства фінансів та економіки — Комітет банківської регламентації, Комітет кредитних установ і Банківська комісія з розподілом регулятивно-наглядових повноважень між ни­ми. Прикладом структури банківського нагляду незалежної від цен­трального банку й уряду є Федеральна корпорація страхування де­позитів у США, підзвітна Конгресу.

Інституціональна побудова системи банківського регулювання та нагляду визначається особливостями історичного та економічного розвитку тієї чи іншої країни, традиціями і значною мірою характе­ром банківської системи. Так, у Великобританії завдяки відсутності антимонопольного законодавства і жорсткого контролю за злиттям банків був досягнутий високий ступінь концентрації банківського капіталу. Утворилися великі банківські об'єднання з розвинутою мережею філій у країні і за кордоном, які сконцентрували значну частку ресурсів, операцій, безготівкового грошового обігу. Концент­рація банківської системи зумовила зосередження функцій банків­ського регулювання та нагляду в єдиній установі — Банку Англії.

У 1998 році у Великобританії створюється спеціальна організа­ція з повноваженнями здійснювати нагляд за діяльністю всіх посе­редників фінансового ринку, тобто банків, страхових та інвестицій­них компаній, будівельних товариств тощо.

Інша ситуація склалась у США. Особливості банківського зако­нодавства в цій країні* сприяли збереженню децентралізованої і роздрібленої банківської системи. На відміну від Великобританії у США збереглося багато дрібних безфілійних банків. Протягом бага­тьох років створювалася розгалужена система банківського регулю­вання та нагляду як на федеральному рівні, так і на рівні окремих штатів. Основні структури цієї системи: Федеральна резервна сис­тема, Служба контролера грошового обігу (при Міністерстві фінан-

Обмеження концентрації капіталу і підтримування конкуренції на фінансово­му ринку шляхом установлення територіальних обмежень на відкриття банками філій.

сів), Федеральна корпорація страхування депозитів і банківські де­партаменти в урядах штатів.

Отже, у світовій практиці існують різні моделі інституціональної побудови системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути перед­бачені на законодавчому рівні.

До основних повноважень регулятивно-наглядових органів нале­жать такі:

  • регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-пер­
    ше, можливість визначати певні вимоги й умови, що є обов'язковими
    для отримання ліцензії на право здійснювати банківську діяльність, і,
    по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

  • забезпечувати розумне регулювання діяльністю банків, тобто
    таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтри­
    муванні фінансової стабільності, а з іншого — передбачає певні ви­
    моги до банків, наприклад стосовно адекватності капіталу, ліквідно­
    сті, дотримання нормативів, що регламентують банківські ризики;

  • регулярно отримувати від банків звітність і проводити інспек­
    ційні перевірки в банках;

  • застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних
    банків, зокрема забороняти оголошення і виплату дивідендів, на­
    кладати штрафи тощо;

  • брати неплатоспроможні банки під контроль, призначати ти­
    мчасову адміністрацію в такі банки, призупиняти їхню діяльність,
    організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

В Україні згідно з Законом «Про банки і банківську діяльність», а також із законопроектом «Про Національний банк України» функції банківського регулювання та нагляду здійснює НБУ. Що стосується регулятивної функції, то її виконують різні департаменти центрально­го апарату НБУ з урахуванням їхнього функціонального призначення. Так, діяльність комерційних банків на валютному ринку регулює де­партамент валютного регулювання, департамент готівково-грошового обігу регламентує порядок роботи банків із готівковою національною валютою, департамент бухгалтерського обліку та розрахунків визна­чає порядок бухгалтерського обліку і звітності в банках тощо.

Значну роль у виконанні функцій банківського регулювання та нагляду відіграє система банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та регіональних уп­равлінь НБУ. На рівні центрального апарату НБУ ця система предс­тавлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків, департаментів та управління, до якої входять:

  • департамент реєстрації та ліцензування банків;

  • департамент безвиїзного нагляду;

  • департамент інспектування банків;

  • департамент з питань роботи з проблемними банками;

  • управління координації з питань банківського нагляду.
    Система банківського нагляду на рівні регіонального управління

НБУ також представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків і відповідних структурних підрозділів. Основні напрями діяльності цих підрозділів:

  • підготовка висновків щодо можливості реєстрації новоство­
    рених банків, а також надання банкам ліцензій на здійснення бан­
    ківських операцій;

  • надання дозволів на відкриття банківських установ і на здійс­
    нення ними банківських операцій;

  • інспектування банків і банківських установ;

  • оброблення економічної інформації;

  • здійснення нагляду за банками, які отримали сукупний рей­
    тинг «сильний» (1), «задовільний» (2) та «посередній» (3).

Регулятивно-наглядові органи використовують різні форми і ме­тоди регулювання банківської діяльності та банківського нагляду. Проте треба зауважити, що в останні десятиріччя у світовій банків­ській практиці спостерігається тенденція до поступової уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Певною мірою ця тенденція пов'язана з діяльністю Міжнародного комітету з банків­ського нагляду, який часто називається Базельським (за місцем його базування у Швейцарії у м. Базелі при Банкові міжнародних розра­хунків). Базельський комітет є найавторитетнішою організацією у світі щодо визначення політики в галузі банківського регулювання та нагляду. У комітет входять представники центральних банків і органів банківського нагляду дев'яти європейських країн, а також США, Канади та Японії. Комітет було створено в 1974 р. у зв'язку з глобалізацією банківської системи через координацію зусиль націо­нальних регулятивно-наглядових банківських органів. Комітет не є директивною структурою. Мета його діяльності — надати можли­вість кожній країні користуватися його досвідом і рекомендаціями в галузі банківського регулювання та нагляду з урахуванням особли­востей національної економіки.

НБУ як орган регулювання банківської діяльності, спираючись на законодавчу базу і використовуючи світовий банківський досвід, зокрема рекомендації Базельського комітету, визначає:

  • порядок реєстрації банків у Республіканській книзі реєстрації
    банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ;

  • порядок надання банкам ліцензій на здійснення банківської
    діяльності;

  • правила, що регламентують діяльність банків у вигляді інст­
    рукцій, положень, рекомендацій (наприклад інструкція № 3 «Про
    відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті»,

сів), Федеральна корпорація страхування депозитів і банківські де­партаменти в урядах штатів.

Отже, у світовій практиці існують різні моделі інституціональної побудови системи банківського регулювання та нагляду, проте для всіх їх дуже важливо, щоб регулятивно-наглядові органи мали всі необхідні повноваження для ефективного виконання поставлених перед ними завдань. Крім того, ці повноваження мають бути перед­бачені на законодавчому рівні.

До основних повноважень регулятивно-наглядових органів нале­жать такі:

  • регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-пер­
    ше, можливість визначати певні вимоги й умови, що є обов'язковими
    для отримання ліцензії на право здійснювати банківську діяльність, і,
    по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

  • забезпечувати розумне регулювання діяльністю банків, тобто
    таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтри­
    муванні фінансової стабільності, а з іншого — передбачає певні ви­
    моги до банків, наприклад стосовно адекватності капіталу, ліквідно­
    сті, дотримання нормативів, що регламентують банківські ризики;

  • регулярно отримувати від банків звітність і проводити інспек­
    ційні перевірки в банках;

  • застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних
    банків, зокрема забороняти оголошення і виплату дивідендів, на­
    кладати штрафи тощо;

  • брати неплатоспроможні банки під контроль, призначати ти­
    мчасову адміністрацію в такі банки, призупиняти їхню діяльність,
    організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

В Україні згідно з Законом «Про банки і банківську діяльність», а також із законопроектом «Про Національний банк України» функції банківського регулювання та нагляду здійснює НБУ. Що стосується регулятивної функції, то її виконують різні департаменти центрально­го апарату НБУ з урахуванням їхнього функціонального призначення. Так, діяльність комерційних банків на валютному ринку регулює де­партамент валютного регулювання, департамент готівково-грошового обігу регламентує порядок роботи банків із готівковою національною валютою, департамент бухгалтерського обліку та розрахунків визна­чає порядок бухгалтерського обліку і звітності в банках тощо.

Значну роль у виконанні функцій банківського регулювання та нагляду відіграє система банківського нагляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та регіональних уп­равлінь НБУ. На рівні центрального апарату НБУ ця система предс­тавлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків, департаментів та управління, до якої входять:

  • департамент реєстрації та ліцензування банків;

  • департамент безвиїзного нагляду;

  • департамент інспектування банків;

  • департамент з питань роботи з проблемними банками;

  • управління координації з питань банківського нагляду.
    Система банківського нагляду на рівні регіонального управління

НБУ також представлена Комісією з питань нагляду і регулювання діяльності банків і відповідних структурних підрозділів. Основні напрями діяльності цих підрозділів:

  • підготовка висновків щодо можливості реєстрації новоство­
    рених банків, а також надання банкам ліцензій на здійснення бан­
    ківських операцій;

  • надання дозволів на відкриття банківських установ і на здійс­
    нення ними банківських операцій;

  • інспектування банків і банківських установ;

  • оброблення економічної інформації;

  • здійснення нагляду за банками, які отримали сукупний рей­
    тинг «сильний» (1), «задовільний» (2) та «посередній» (3).

Регулятивно-наглядові органи використовують різні форми і ме­тоди регулювання банківської діяльності та банківського нагляду. Проте треба зауважити, що в останні десятиріччя у світовій банків­ській практиці спостерігається тенденція до поступової уніфікації системи банківського регулювання та нагляду. Певною мірою ця тенденція пов'язана з діяльністю Міжнародного комітету з банків­ського нагляду, який часто називається Базельським (за місцем його базування у Швейцарії у м. Базелі при Банкові міжнародних розра­хунків). Базельський комітет є найавторитетнішою організацією у світі щодо визначення політики в галузі банківського регулювання та нагляду. У комітет входять представники центральних банків і органів банківського нагляду дев'яти європейських країн, а також США, Канади та Японії. Комітет було створено в 1974 р. у зв'язку з глобалізацією банківської системи через координацію зусиль націо­нальних регулятивно-наглядових банківських органів. Комітет не є директивною структурою. Мета його діяльності — надати можли­вість кожній країні користуватися його досвідом і рекомендаціями в галузі банківського регулювання та нагляду з урахуванням особли­востей національної економіки.

НБУ як орган регулювання банківської діяльності, спираючись на законодавчу базу і використовуючи світовий банківський досвід, зокрема рекомендації Базельського комітету, визначає:

  • порядок реєстрації банків у Республіканській книзі реєстрації
    банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ;

  • порядок надання банкам ліцензій на здійснення банківської
    діяльності;

  • правила, що регламентують діяльність банків у вигляді інст­
    рукцій, положень, рекомендацій (наприклад інструкція № 3 «Про
    відкриття банками рахунків у національній та іноземній валюті»,

«Положення про кредитування», інструкція № 1 «З організації емі­сійно-касової роботи в установах банків України» тощо);

  • принципи та стандарти бухгалтерського обліку банків;

  • правила організації фінансової та статистичної звітності банків;

  • економічні нормативи, що регламентують діяльність банків;

  • методи банківського нагляду, а також форми наглядового ре­
    агування, тобто впливу на банки;

  • режим фінансового оздоровлення для банків, що належать до
    проблемних;

  • порядок страхування банківських ризиків і порядок гаранту­
    вання депозитів;

  • механізм реорганізації та ліквідації банків тощо.

Нагляд за банками НБУ та його установи традиційно здійснюють двома методами:

  • безвиїзний (дистанційний, заочний) нагляд;

  • виїзне інспектування банків.

Безвиїзний нагляд — це дистанційний моніторинг діяльності ок­ремих банків і банківської системи в цілому, а також застосування наглядовими органами певних заходів з метою реагування на проб­леми і недоліки, виявлені в діяльності банків. У більшості країн без­виїзний нагляд грунтується на аналізі звітності (балансовий звіт, звіт про прибутки/збитки та інші супутні форми), що подається органам банківського нагляду на регулярній основі і дає їм можли­вість постійно поновлювати інформацію про фінансовий стан бан­ків, зокрема про їхню капітальну позицію, ліквідну позицію, рента­бельність, а також певною мірою і про якість активів.

Дані звітності аналізуються і зводяться у статистичні звіти, за якими розраховуються різноманітні стандартні показники. Такі зві­ти дають змогу:

  • виявляти, чи дотримуються банками економічні нормативи;

  • досліджувати тенденції в діяльності банків за певний період;

  • проводити порівняльний аналіз за групами банків.

У деяких країнах органи безвиїзного банківського нагляду мо­жуть здійснювати моніторинг великих кредитів, кредитів, що надані інсайдерам, моніторинг позичальників, що несвоєчасно повертають банківські позички, тощо.

Безвиїзний нагляд використовується як система раннього засте­реження, що дає змогу наглядовим органам ухвалювати рішення про застосування до банків коригувальних заходів до загострення ситуації або до проведення інспекційної перевірки на місці. Проте слід зазначити, що безвиїзний нагляд може бути ефективним ли­ше за умови, що він провадиться на основі достовірної звітності, отриманої від банків, та у разі дотримання ними певних стандар­тів обліку та звітності і високого рівня комп'ютеризації банківської діяльності.

Інспекційні перевірки банків на місцях мають проводитися квалі­фікованими спеціалістами банківського нагляду, які здатні оцінити ступінь ризиків, можливих у діяльності того чи іншого банку, і визна­чити якість управління цими ризиками. Інспектування дає змогу орга­нам банківського нагляду перевіряти такі аспекти діяльності банків:

  • достовірність звітності;

  • дотримання законів і нормативних актів;

  • надійність управління банком;

  • стійкість фінансового стану банку.

Порівняно з безвиїзним наглядом інспекційні перевірки надають наглядовим органам більше можливостей щодо виявлення реальної якості банківських активів, якості управління банком і взагалі ре­ального фінансового стану банку. Проте цей метод нагляду є більш трудомістким, потребує більшої чисельності персоналу.

Оптимальний варіант банківського нагляду передбачає коорди­націю зусиль безвиїзного нагляду та інспектування, тому що ці на­глядові методи є взаємодоповнюваними. Слід також додати, що наглядові органи повинні мати контакт з керівниками банків і гли­боке розуміння банківської діяльності.

Важливим елементом банківського нагляду є здатність наглядо­вих органів здійснювати нагляд на консолідованій основі, тобто во­ни повинні розглядати діяльність банку як усередині країни, так і за її межами, аналізувати операції, що провадяться безпосередньо бан­ком, і ті, що провадяться через дочірні організації банку.

У світовій практиці використовуються різні підходи до здійснення банківського нагляду. Так, у країнах континентальної Європи велика увага приділяється безвиїзному нагляду. Що стосується виїзного інс­пектування, то в деяких європейських країнах інспекційні перевірки банків делегуються зовнішнім аудиторам, що мають відповідні сер­тифікати. При цьому банківські наглядові органи визначають сферу, напрями проведення та методику аудиторських перевірок, форму та зміст аудиторських звітів, забезпечують ліцензування аудиторських організацій, що здійснюють аудит банків. Правовою основою взає­мовідносин між аудиторською організацією, органом банківського нагляду і комерційним банком, що перевіряється, є трьохстороння угода, згідно з якою комерційний банк уповноважує аудитора надава­ти наглядовому органу інформацію, необхідну для здійснення пруде-нційного нагляду. Водночас за наглядовими органами залишається право в будь-який час перевірити первісну документацію банку чи провести певні дослідження діяльності банку власними силами. На

Світовий досвід дає приклади такої практики. Так, у Росії ліцензії на здій­снення аудиторської діяльності у сфері банківського аудиту видає Банк Росії. У Швейцарії аудитори для виконання своїх функцій на ринку банківських аудиторсь­ких послуг отримують дозвіл у Федеральній банківській комісії.

противагу Європейським країнам у США банківський нагляд грунту­ється головно на періодичних інспекційних перевірках, що прова­дяться інспекторами наглядових органів.

Перед НБУ стоїть завдання забезпечити комплексний, безперер­вний процес розумного банківського нагляду на консолідованій ос­нові з урахуванням світового досвіду.

8. 3. РЕЄСТРАЦІЯ І ЛІЦЕНЗУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

Реєстрація і ліцензування банків — найважливіші функції бан­ківського нагляду. Вони покликані обмежувати або розширювати банківську діяльність згідно з вимогами чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України.

Реєстрація банку — це момент відповідного запису у «Респуб­ліканській книзі реєстрації банків і кредитно-банківських установ». Він означає створення згідно з чинним законодавством специфічної юридичної особи — банківської установи. Зворотний процес — ви-креслення реквізитів банку з Республіканської книги — свідчить про те, що банк як юридична особа перестав існувати.

Створення і реєстрація комерційних банків в Україні регулюється «Положенням про порядок створення і реєстрації комерційних бан­ків», затвердженим Постановою Правління НБУ від 21 липня 1998 р.

Комерційні банки різних видів і форм власності створюються у вигляді акціонерних товариств або товариств з обмеженою відпові­дальністю відповідно до Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про підприємництво», «Про обмеження монопо­лізму та недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльнос­ті», інших законодавчих актів України та нормативних актів Націо­нального банку України.

Комерційний банк вважається створеним і набуває статусу юридич­ної особи з моменту його реєстрації в Національному банку України.

Засновниками, акціонерами (учасниками) комерційних банків можуть бути українські та іноземні юридичні і фізичні особи за ви­нятком Рад народних депутатів усіх рівнів, їхніх виконавчих орга­нів, політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, гро­мадських фондів.

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» визначається мінімальний розмір статутного капіталу банку.

Статутний капітал комерційного банку формується тільки за ра­хунок власних вільних коштів учасників (акціонерів). Забороняється використовувати для формування статутного фонду комерційного банку бюджетні кошти, кошти, одержані в кредит та під заставу.

Банкам забороняється збільшувати статутний капітал за рахунок не­розподіленого прибутку та коштів інших фондів, а також збільшу­вати статутний капітал для покриття збитків.

Внесок учасників (акціонерів) до статутного капіталу комерцій­ного банку здійснюється тільки у вигляді грошових коштів у націо­нальній валюті України.

Для реєстрації комерційного банку в двотижневий строк після аудиторської перевірки фінансового стану його засновників до регі­онального управління НБУ за місцем створення банку подаються такі документи:

  • заява про реєстрацію банку;

  • установчий договір, підписаний засновниками банку;

  • статут банку;

  • протокол установчих зборів;

  • економічне обгрунтування і мета створення банку;

  • аудиторський висновок про фінансовий стан та платоспро­
    можність засновників;

  • бухгалтерська і фінансова звітність учасників (засновників)
    банку;

  • наявність керуючих осіб банку (голови правління та головно­
    го бухгалтера);

  • копія платіжного документа про внесення плати за реєстрацію
    банку;

  • копія звіту про проведення відкритої підписки на акції;

  • угода про надання приміщення для розміщення банку;

  • установчі документи акціонерів;

  • копія рішення органів Антимонопольного комітету України
    про надання згоди на створення банку у випадках, передбачених
    чинним законодавством.

Регіональне управління НБУ за місцезнаходженням комерційно­го банку в двотижневий строк з дати отримання від банку повного пакета документів готує висновок про:

  • фінансовий стан, платоспроможність і репутацію акціонерів
    (учасників) банку, наявність вільних власних коштів для внеску до
    статутного фонду банку і підтвердження про внесок на тимчасовий
    рахунок банку коштів до статутного фонду кожним акціонером
    (учасником) у передбачених законом розмірах;

  • наявність приміщення, придатного для розміщення банку;

  • професійну придатність і репутацію голови виконавчого ор­
    гану (правління) банку і головного бухгалтера банку.

Пакет цих документів, включаючи статут банку в 4-х примір­никах і висновок регіонального управління Національного банку України, подається до Національного банку України.

Документи для реєстрації банку розглядаються департаментом реєстрації і ліцензування банків, юридичним департаментом та

(у разі необхідності) іншими департаментами і подаються Комісії Національного банку України з питань нагляду і регулювання ді­яльності банків.

Рішення про реєстрацію комерційного банку, створеного за учас­тю іноземного капіталу, ухвалює Правління Національного банку України, а комерційного банку, створеного за участю вітчизняного капіталу, — комісія з питань нагляду і регулювання діяльності бан­ків. Реєстрація здійснюється внесенням відповідного запису до Рес­публіканської книги реєстрації банків, валютних бірж та інших фі­нансово-кредитних установ у місячний строк з дня одержання всіх передбачених документів.

Національний банк України може відмовити у реєстрації ко­мерційному банку у разі порушення порядку створення банку, неві­дповідності його статуту та інших установчих документів законо­давству України, незадовільного фінансового стану засновників, що загрожуватиме інтересам вкладників і кредиторів банку, а також у разі професійної непридатності рекомендованого керівництва бан­ку, відсутності відповідної матеріально-технічної бази.

Рішення про відмову в реєстрації комерційного банку може бути оскаржене у судовому порядку.

Комерційні банки, зареєстровані Національним банком України, можуть відкрити філії і представництва після отримання відповідної ліцензії Національного банку України за умови, що з моменту її от­римання до моменту відкриття певної філії ними не порушені вимо­ги, на підставі яких була отримана ліцензія.

Філія банку — банківська установа, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку, має свій субкореспондентський рахунок і МФО та здійснює банківські операції, передбачені положенням про філію, за наявнос­ті відповідно оформленого доручення головного банку і дозволу на здійснення операцій, виданого регіональним управлінням Націо­нального банку України за місцезнаходженням філії банку.

Представництво банку — це банківська установа, яка не є юри­дичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним фінансується. Представництво банку не має права здійснювати банківські операції.

Ліцензування банківської діяльності полягає в наданні банкам офіційного дозволу на здійснення певних банківських операцій.

Національний банк України визначає порядок надання ліцензії банкам відповідно до статті 17 Закону України «Про банки і банків­ську діяльність», «Положення про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій», затвердженого постановою Прав­ління НБУ від 6 травня 1998 р.

Під час ліцензування враховується обсяг капіталу банку (ста­тутний та загальний), його фінансовий стан, дотримання банком ус-

тановлених економічних нормативів, термін його діяльності на фі­нансовому ринку, професійна придатність керівників та позитивні висновки незалежного аудиту.

Ліцензування банківської діяльності здійснюється з метою до­пущення на ринок банківських послуг України комерційних банків та банківських установ, умови діяльності яких відповідають уста­новленим Національним банком України обов'язковим вимогам і не загрожують інтересам їхніх клієнтів.

Комерційні банки (юридичні особи) мають право здійснювати банківські операції тільки після отримання відповідної ліцензії На­ціонального банку України. Філії комерційних банків здійснюють банківські операції за наявності відповідно оформленого доручення головного банку і дозволу регіонального управління Національного банку України за місцезнаходженням філії банку.

Операціями банків, що підлягають ліцензуванню, вважаються банківські операції, перелічені у ст. З Закону України «Про банки і банківську діяльність», та інші операції з дозволу Національного банку України.

НБУ надає банкам ліцензію на здійснення низки операцій з готів­кою, розрахункових, активних, пасивних, операцій з валютними цін­ностями та інших.

Закон повинен забороняти здійснення банківських операцій тими економічними суб'єктами, які не мають банківської ліцензії, а також передбачати повноваження органів нагляду щодо проведення роз­слідування стосовно суб'єктів, які підозрюються в тому, що вони здійснюють банківські операції, не маючи на це права.

Політика ліцензування, що має бути сформульована в законодав­чих або нормативних актах, мусить передусім дати відповіді на такі питання:

  • Яка кількість банків необхідна, якими мають бути темпи зрос­
    тання банківської системи при ліцензуванні нових банків?

  • Яким має бути розмір статутного капіталу, необхідний для за­
    хисту вкладників нового банку?

  • Хто може бути власником нового банку і чи повинні бути об­
    меження щодо власності?

  • Який тип власності є кращим для нового банку з погляду за­
    безпечення його фінансової стабільності?

  • Хто керуватиме новим банком?

  • У який спосіб новий банк задовольнятиме потреби населення,
    які нові послуги він може запропонувати?

Політика ліцензування повинна передбачати низку критеріїв, які застосовуються під час розгляду заявок на видачу банківської ліцен­зії. Основні критерії такі:

— мінімальний розмір статутного капіталу. Цей критерій має
найбільше значення під час розгляду заявок на видачу ліцензій;

  • фінансовий стан засновників банку та їхня репутація;

  • перспективи діяльності нового банку, що визначаються на
    підставі висновків незалежного аудиту;

-— професійна придатність керівництва тощо.

У разі змін обсягу капіталу банку, його фінансового стану та ін­ших умов Національний банк України може переглянути перелік пунктів ліцензії на здійснення банківських операцій за встановле­ною процедурою.

Чим конкретнішими будуть критерії ліцензування, тим легше буде органам нагляду визначити, можлива чи ні видача ліцензії.

НБУ видає новоствореним банкам ліцензії на здійснення банків­ських операцій за умови, що вони мають:

  • професійно придатних перших керівних осіб банку (голову
    правління та головного бухгалтера), кандидатури яких погоджені з
    Національним банком України;

  • підрозділ, який виконуватиме відповідні банківські операції,
    підрозділ внутрішнього аудиту, вкомплектовані професійно придат­
    ними, кваліфікованими кадрами;

  • відповідні внутрішні документи банку, що регламентують
    здійснення банком діяльності, яка ліцензується Національним бан­
    ком України;

  • необхідне банківське обладнання, комп'ютерну техніку, прог­
    рамні продукти та засоби зв'язку, що відповідають вимогам Націо­
    нального банку України;

  • приміщення банку, що відповідає вимогам, установленим На­
    ціональним банком України, або укладену угоду на оренду примі­
    щення на строк не менше 5-ти років, чи свідоцтво на право власнос­
    ті на приміщення.

Національний банк України видає ліцензію функціонуючим бан­кам, на розширення їхньої діяльності, якщо ними дотримуються такі обов'язкові умови:

  • статутний капітал банку зареєстрований і фактично сплачений
    у розмірі, не меншому від установленого Національним банком
    України;

  • формування резервного фонду банку відповідає вимогам чин­
    ного законодавства та нормативних актів Національного банку
    України, статуту банку;

  • формування резерву на покриття можливих витрат за креди­
    тами відповідає вимогам чинного законодавства, нормативних актів
    Національного банку України. Внутрішні документи банку про по­
    рядок формування таких резервів не повинні суперечити вимогам
    Національного банку України;

  • банком дотримуються економічні нормативи, які встановлені
    Національним банком України протягом півріччя, що передує його
    зверненню до Національного банку України;

  • забезпечується стабільна беззбиткова діяльність банку протя­
    гом півріччя, що передує його зверненню до Національного банку
    України щодо надання ліцензії;

  • стан кредитного портфеля банку не загрожує інтересам його
    кредиторів та вкладників (сума безнадійних до повернення кредитів
    не перевищує розмірів фактично сформованих резервного та стра­
    хового фондів банку);

  • формування фонду гарантування вкладів фізичних осіб відпо­
    відає чинному законодавству України та нормативним актам НБУ;

  • позитивним є висновок зовнішнього аудитора про діяльність
    банку за звітний рік, що передує зверненню банку до НБУ;

  • банківські операції, які ліцензуються НБУ, не можуть негати­
    вно вплинути на діяльність банку;

  • відсутні порушення банком вимог чинного законодавства,
    нормативних актів НБУ і внутрішніх документів банку.

Для отримання ліцензії новоствореними банками подаються такі документи до НБУ:

  • клопотання банку про надання ліцензії на здійснення банків­
    ських операцій;

  • бізнес-план банку на перші три роки його діяльності;

  • професійна придатність керівників відповідних підрозділів;

  • висновок регіонального управління НБУ щодо технічної гото­
    вності та забезпеченості кваліфікованими кадрами.

Рішення про надання ліцензії ухвалює Комісія з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

Відкликання ліцензії на здійснення банківських операцій є край­нім заходом Національного банку України. До його застосування НБУ використовує інші заходи застережливого характеру відповід­но до чинного законодавства та нормативних актів Національного банку України.

Ліцензія на здійснення банківських операцій (окремих чи всіх) може бути відкликана за поданням регіонального управління Націо­нального банку України у разі:

  • виявлення недостовірних даних, на підставі яких була надана
    ліцензія;

  • затримання початку здійснення діяльності, на яку видана лі­
    цензія, більше як на один рік з моменту видання ліцензії;

  • виникнення загрози інтересам кредиторів та вкладників банку;

  • виявлення порушень банком вимог банківського і антимоно-
    польного законодавства та нормативних актів НБУ;

  • збиткової діяльності банку протягом 3-х місяців;

  • систематичного порушення економічних нормативів, які вста­
    новлені Національним банком України, протягом 3-х місяців підряд
    або 6-ти місяців протягом року;

  • здійснення операцій, на які не було видано ліцензії;

  • недостовірних інформації та звітності або несвоєчасного їх
    подання;

  • невиконання в установлений термін вимог НБУ щодо діяль­
    ності банку та умов, на підставі яких була видана ліцензія.

У разі прийняття Комісією рішення про відкликання ліцензії на здійснення однієї або кількох банківських операцій комерційний банк повинен у день отримання зазначеного рішення припинити здійснен­ня нових операцій та забезпечити виконання зобов'язань банку за бан­ківськими операціями, за якими відкликано ліцензію, перед кредито­рами і вкладниками згідно з укладеними договорами. Банк зобов'яза­ний у триденний термін повернути Національному банку України раніше отриману ліцензію для заміни переліку дозволених операцій.

Підрозділи банківського нагляду Національного банку України та його регіональних управлінь здійснюють постійний контроль за дотриманням банком вимог НБУ щодо припинення операцій, за якими відкликано ліцензію. Якщо банк не припинив виконання бан­ківських операцій, на які ліцензія була відкликана, Правління Наці­онального банку України може ухвалити рішення про відкликання ліцензій на всі види банківських операцій.

Рішення про відкликання ліцензії на всі банківські операції прий­мається Правлінням Національного банку України на підставі пропо­зиції Комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків.

У разі прийняття рішення про відкликання ліцензії на всі види ба­нківських операцій Правління Національного банку України зобов'я­зує засновників, акціонерів (учасників) банку вирішити в двотижне­вий термін питання щодо форм подальшого функціонування банку або припинення його діяльності через реорганізацію чи ліквідацію.

Якщо зазначені вимоги не виконані, Правління Національного банку України на підставі пропозицій Комісії з питань нагляду і ре­гулювання діяльності банків приймає рішення про ліквідацію банку.

Рішення Правління Національного банку України про відкли­кання ліцензії на здійснення всіх банківських операцій повідомля­ється всім банкам України, а також оповіщається у центральній пресі.

8. 4. УСТАНОВЛЕННЯ І КОНТРОЛЬ ЕКОНОМІЧНИХ НОРМАТИВІВ, ЩО РЕГЛАМЕНТУЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ БАНКІВ

З метою забезпечення економічних умов стійкого функціонуван­ня національної банківської системи, захисту інтересів вкладників та кредиторів комерційних банків та відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» Національний банк України встановлює для всіх комерційних банків такі обов'язкові економічні нормативи:

  • капітал банку (НІ);

  • мінімальний розмір статутного капіталу (Н2);

  • платоспроможність (НЗ);

  • достатність капіталу банку (Н4);

  • миттєва ліквідність (Н5);

  • загальна ліквідність (Н6);

  • співвідношення високоліквідних активів до робочих активів
    банку (Н7);

  • максимальний розмір ризику на одного позичальника (Н8);

  • максимальний розмір великих кредитних ризиків (Н9);

  • максимальний розмір кредитів, гарантій та поручительств,
    наданих одному інсайдеру (Н10);

  • максимальний сукупний розмір кредитів, гарантій та поручи­
    тельств, наданих інсайдерам (НІ 1);

  • максимальний розмір наданих міжбанківських позик (Н12);

  • норматив отриманих міжбанківських позик (Н13);

  • інвестування (НІ4);

  • загальна відкрита валютна позиція банку (НІ5);

  • довга (коротка) відкрита валютна позиція у вільно конверто­
    ваній валюті (НІ6);

  • довга (коротка) відкрита валютна позиція у неконвертованій
    валюті (НІ 7);

  • довга (коротка) відкрита валютна позиція у всіх банківських
    металах (НІ 8).

Дію зазначених економічних нормативів регламентує Інструкція «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних бан­ків». Вона побудована на основі останніх вимог Базельського комі­тету, що включають 25 базових принципів, якими необхідно керува­тися для ефективної роботи системи банківського нагляду. Ці принципи згруповані за такими розділами:

  • Передумови ефективного банківського нагляду (Принцип 1).

  • Ліцензування і структурування (Принципи 2-5).

  • Пруденційні вимоги і регулятивні заходи (Принципи 6-15).

  • Методи постійного банківського нагляду (Принципи 16—20).

  • Інформаційні вимоги (Принцип 21).

  • Повноваження органів банківського нагляду (Принцип 22).

  • Міжнародна банківська справа (Принципи 23-25).

Принципи Базельського комітету є мінімальними вимоги до ор­ганізації банківського нагляду, а тому в багатьох випадках існує необхідність доповнення їх іншими заходами, розробленими для конкретних умов і ризиків, властивих фінансовим системам окре­мих країн.

Для посилення контрольних функцій Національного банку України під час нагляду за діяльністю комерційних банків, забезпе­чення їхньої фінансової надійності, захисту інтересів їхніх вкладни-

ків та акціонерів тощо необхідно розширювати перелік економічних нормативів, які регулюють діяльність комерційних банків.

Контроль за дотриманням комерційними банками встановле­них економічних нормативів здійснюється щоденно (за щоденни­ми формами звітності) та щомісячно (на підставі форм звітності за 1 число місяця).

Обов'язкові економічні нормативи регулювання діяльності комерційних банків

Нормативи капіталу

Це — найважливіші нормативи, оскільки вони характеризують фінансову стійкість банку, його здатність виконувати більшість економічних нормативів.

Норматив капіталу комерційного банку (НІ). Капітал банку складається із суми основного капіталу (капітал 1-го рівня) та до­даткового капіталу {капітал 2-го рівня) за мінусом відвернень з урахуванням основних засобів.

Під час розрахунку загальної суми капіталу, невідкоригованої на основні засоби (Кі) розмір додаткового капіталу не повинен пере­вищувати розміру основного капіталу.

Норматив капіталу встановлюється для функціонуючих та но­востворюваних банків, зареєстрованих Національним банком Украї­ни до 1 січня 1997 р. у сумі, еквівалентній 1 млн екю (євро)*, з пос­туповим нарощенням до 5 млн екю до 1 січня 2005 р.

Для забезпечення реальної капіталізації банківської системи України встановлюється, що залежно від розміру капітал банків по­діляється на три категорії.

До 1 категоріїналежать банки, які:

  • порушують, починаючи з 1 квітня 1998 р., норматив НІ;

  • порушили протягом кварталу хоча б один із нормативів НЗ, Н4;

  • не дотримуються порядку і строків формування загального та
    спеціального резерву на відшкодування можливих втрат відповідно
    до положення «Про порядок формування і використання резерву для
    відшкодування можливих втрат за позиками комерційних банків»,
    затвердженого постановою Правління Національного банку України
    від 27 березня 1998 р.

До 2 категорії належать банки, які:

  • не належать до категорії 1;

  • мають від'ємну різницю між сумою доходів та витрат у по­
    точному кварталі, що дорівнює значенню технічного рахунку 5999.

До 3 категорії належать усі банки, що не входять до категорії 1 і 2.

Після відповідного рішення щодо введення такої валюти.

Комерційним банкам відповідно до встановленої їм категорії ка­піталу Національним банком України рекомендується ліміт розпо­ділу капіталу.

Категорія капіталу банку визначається комерційними банками щоквартально.

У разі порушення комерційними банками нормативного розміру капіталу Національний банк України розглядає питання щодо від­кликання таких пунктів ліцензії на виконання банківських операцій, як:

  • ведення валютних рахунків клієнтів,

  • здійснення неторговельних операцій банків;

  • установлення кореспондентських відносин з іноземними
    банками;

  • робота через кореспондентські рахунки Головного управління
    Національного банку України або через кореспондентські рахунки
    уповноваженого банку;

  • здійснення операції за міжнародними торговельними розра­
    хунками;

  • операції з торгівлі іноземною валютою на внутрішньому ва­
    лютному ринку,

— відкриття філій на території і за межами України.
Відповідно до встановленої категорії капіталу Національний

банк України рекомендує такі обмеження:

  1. Банкам, капітал яких віднесено до категорії 1, не рекоменду­
    ється у будь-якій формі проводити виплату дивідендів (крім виплати
    дивідендів власними акціями) та викуповувати власні акції (частки
    учасників у статутному капіталі).

  2. Банкам, капітал яких віднесено до категорії 2, НБУ рекомендує
    обмежити виплату дивідендів (крім виплати дивідендів власними ак­
    ціями) сумою, що не перевищує 50 % понаднормативного капіталу.

  3. Банки, капітал яких віднесено до категорії З, виплату дивіде­
    ндів можуть проводити без обмежень.

Банкам, капітал яких належить до категорії 2 та З, рекоменду­ється проводити викуп власних акцій (часток учасників у статутно­му капіталі) тільки у межах зазначеного ліміту і тільки за умови, що такий викуп не призведе до порушення банком мінімального розмі­ру статутного капіталу.

Мінімальний розмір статутного капіталу (Н2). Контролюється тільки при реєстрації комерційного банку. Його мінімальний розмір не повинен бути меншим за суму, еквівалентну 1 млн екю (євро).

Мінімальний розмір статутного капіталу новоствореного банку за участю іноземного капіталу за умови, що частка іноземного ка­піталу у статутному капіталі банку становить до 50 %, має бути не меншим за суму, еквівалентну 5 млн екю (євро) на день підпи­сання установчого договору за офіційним курсом Національного банку України.

Якщо частка іноземного капіталу у статутному капіталі банку становить 50% і більше, то мінімальний розмір статутного капіталу за участю іноземного капіталу має бути не меншим від суми, еквіва­лентної 10 млн екю (євро) на день підписання установчого договору за офіційним курсом Національного банку України.

Норматив платоспроможності банку (НЗ). Норматив плато­спроможності банку — це співвідношення капіталу банку і сумарних активів, зважених щодо відповідних коефіцієнтів за ступенем ризику.

Співвідношення капіталу банку й активів визначає достатність капіталу банку для проведення активних операцій з урахуванням ри­зиків, що характерні для різноманітних видів банківської діяльності.

Норматив платоспроможності(НЗ) обчислюється за формулою:

де К — капітал банку, Ар — активи банку.

Під час визначення платоспроможності банку його активи під­сумовуються з урахуванням коефіцієнтів їхніх ризиків.

Нормативне значення НЗ не може бути нижчим 8 %.

Активи комерційного банку поділяються на п'ять груп за ступе­нем ризику вкладень та можливості втрати частини вартості.

Норматив достатності капіталу банку (Н4). Норматив достат­ності капіталу банку — це відношення капіталу до загальних акти­вів банку, зменшених на створені відповідні резерви.

Відношення капіталу до загальних активів банку, зменшених на створені відповідні резерви, визначає достатність капіталу, виходя­чи із загального обсягу діяльності, незалежно від розміру різномані­тних ризиків.

Норматив достатності капіталу банку (Н4) обчислюється за фор­мулою:

де К — капітал, ЗА — резерви активів банку.

Нормативне значення нормативу Н4 має бути не меншим 4 %.

Нормативи ліквідності

Норматив миттєвої ліквідності (Н5). Розраховується як відно­шення суми коштів на кореспондентському рахунку та в касі до по­точних зобов'язань за формулою:

де Ккр — сума коштів на кореспондентському рахунку; К — су­ма коштів у касі; Пр — поточні зобов'язання.

Нормативне значення нормативу Н5 має бути не меншим 20 %.

Норматив загальної ліквідності (Н6). Розраховується як від­ношення загальних активів до загальних зобов'язань банку за такою формулою:

де А — загальні активи; 3 — загальні зобов'язання банку.

Нормативне значення нормативу Н6 має бути не меншим 100 %.

Норматив відношення високоліквідних активів до робочих активів банку (Н7). Він характеризує частку високоліквідних акти­вів у робочих активах і розраховується за формулою:

де Ва — високоліквідні активи; Ра — робочі активи. Нормативне значення нормативу Н7 має бути не меншим 20%.

Нормативи ризику

Максимальний розмір ризику на одного позичальника (Н8).

Цей показник розраховується за формулою:

де Зс — сукупна заборгованість за позичками, міжбанківськими кредитами та врахованими векселями одного позичальника та 100 % суми позабалансових зобов'язань, виданих для цього позичальника; К — капітал банку.

Нормативне значення Н8 не повинно перевищувати 25 %.

Загальна сума зобов'язань будь-якого позичальника (фізичної чи юридичної особи, в тому числі банку) перед банком у разі надання останнім одного або кількох кредитів не повинна перевищувати 25 % капіталу банку.

Позичальники, які мають спільних засновників, акціонерів (учас­ників), загальна частка яких у статутному фонді підприємства пере­вищує 35 %, враховуються у розрахунку як один позичальник.

Двоє або більше позичальників вважаються одним позичальни­ком під час розрахунку нормативу Н8 у тому разі, коли:

  • позичальники контролюються третьою особою (крім держав­
    них підприємств), що володіє не менше як 35 % статутного фонду
    кожного позичальника;

  • позичальниками є споріднені особи, як це визначено в ін­
    струкції НБУ;одним позичальником є фізична особа, а іншим позичальни­
    ком (позичальниками) — юридична особа (особи), на якого (яких)
    фізична особа має значний вплив. Термін «значний вплив» викладе­
    но в інструкції НБУ у частині «асоційована компанія (підприємство)»;

  • кредитні кошти, видані одному позичальнику (чи групі пози­
    чальників) від комерційного банку, використовуються таким пози­
    чальником (групою позичальників) як кредитні ресурси для третьої
    особи, яка є клієнтом того самого банку;

  • передбачене джерело погашення кредиту всіх позичальників
    збігається, і жоден із них не має іншого джерела доходу для повного
    погашення заборгованості за наданим кредитом. Прикладом такої
    ситуації може бути мобілізація позичальниками спільних коштів
    для придбання активу (підприємства або об'єкта власності) або для
    передання таких коштів у кредит іншій фізичній чи юридичній особі.

Норматив «великих» кредитних ризиків (Н9).

Максимальний розмір «великих» кредитних ризиків (Н9) устано­влюється як співвідношення сукупного розміру великих кредитних ризиків та капіталу комерційного банку (у відсотках).

де Ск — сукупний розмір «великих» кредитів, наданих комер­ційним банком з урахуванням 100% позабалансових зобов'язань банку; К — капітал комерційного банку.

Рішення про надання «великого» кредиту має бути оформлене відповідним висновком кредитного комітету комерційного банку, затвердженим його правлінням.

Максимальне значення нормативу Н9 не повинно перевищувати 8-кратного розміру капіталу банку.

Норматив максимального розміру кредитів, гарантій та по­ручительств, наданих одному інсайдеру (Н10). Розраховується за формулою:

де Ркі — сукупний розмір наданих банком позик (у тому числі і міжбанківських), поручительств, урахованих векселів та 100 % суми позабалансових зобов'язань, узятих одним інсайдером комерційного банку; К — капітал банку.

Максимальне значення показника Н10 не повинно перевищувати 5 %.

Умови надання кредитів інсайдерам не повинні відрізнятися від загальних умов кредитування. Комерційний банк не має права нада­вати кредит інсайдеру (акціонеру, учаснику) для придбання акцій (часток) цього банку.

Норматив максимального сукупного розміру кредитів, га­рантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н11). Цей норма­тив розраховується за формулою:

де РК — сукупний розмір наданих банком позик (у тому числі і міжбанківських), поручительств, урахованих векселів та 100 % суми позабалансових зобов'язань, узятих усіма інсайдерами комерційно­го банку; К — капітал банку.

Максимальне значення нормативу Н11 не повинно перевищу­вати 40 %.

Норматив максимального розміру наданих міжбанківських позик (Н12). Розраховується за формулою:

де МБн — загальна сума наданих комерційним банком міжбан­ківських позик; К — капітал банку.

Максимальне значення нормативу Н12 не повинно перевищу­вати 200 %.

Норматив максимального розміру отриманих міжбанківсь­ких позик (Н13). Розраховується за формулою:

де МБо — загальна сума отриманих комерційним банком між­банківських позик; ЦК — загальна сума залучених централізованих коштів; К — капітал банку.

Максимальне значення нормативу (Н13) не повинно перевищу-зати 300%.

Норматив інвестування (Н14). Норматив інвестування харак-геризує використання капіталу банку для придбання часток (акцій, дінних паперів) акціонерних товариств, підприємств та недержав­них боргових зобов'язань.

Норматив (НІ4) встановлюється у формі відсоткового співвід­ношення між розміром коштів, які інвестуються, та загальною су­лою капіталу комерційного банку і розраховується за формулою:

де Кін — кошти комерційного банку, які інвестуються на прид-5ання часток (акцій, цінних паперів) акціонерних товариств, підпри-

ємств, недержавних боргових зобов'язань; К — капітал банку; ЦП — цінні папери у портфелі банку на інвестиції; Ва — вкладення в асоційовані компанії.

Максимально припустиме значення нормативу (Н14) не повинно перевищувати 50 %.

Нормативи відкритої валютної позиції уповноваженого банку

Норматив загальної відкритої валютної позиції банку (НІ 5).

Норматив загальної відкритої валютної позиції банку (НІ5) розра­
ховується як відношення загальної величини відкритої валютної по­
зиції банку до капіталу банку: "

де Вп — загальна відкрита валютна позиція банку за балансови­ми та позабалансовими активами та зобов'язаннями банку за всіма іноземними валютами у гривневому еквіваленті; К — капітал банку.

За кожною іноземною валютою підраховується підсумок за всіма балансовими та позабалансовими активами та всіма балансовими та позабалансовими зобов'язаннями банку. Якщо вартість активів та позабалансових вимог перевищує вартість пасивів та позабалансо­вих зобов'язань, відкривається довга відкрита валютна позиція. Коли вартість пасивів та позабалансових зобов'язань перевищує ва­ртість активів та позабалансових вимог, відкривається коротка від­крита валютна позиція. При цьому довга відкрита валютна позиція показується зі знаком плюс, а коротка — зі знаком мінус.

Загальна величина відкритої валютної позиції в цілому по упов­новаженому банку визначається як сума абсолютних величин усіх довгих та всіх коротких відкритих валютних позицій у гривневому еквіваленті (без урахування знаку) за всіма іноземними валютами.

Нормативне значення загальної відкритої валютної позиції бан­ку має бути не більшим 20 %.

Норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції у вільно конвертованій валюті (Н16). Розраховується як відношен­ня довгої (короткої) відкритої валютної позиції у вільно конверто­ваній валюті в гривневому еквіваленті (Він) до капіталу (К) банку:

За кожною вільно конвертованою валютою розраховується довга (коротка) відкрита валютна позиція банку у гривневому еквіваленті.

Нормативне значення довгої (короткої) відкритої валютної пози­ції банку у вільно конвертованій валюті має бути не більшим 10%.

Норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції в не-конвертованій валюті (Н17). Розраховується як співвідношення довгої (короткої) відкритої валютної позиції в неконвертованій ва­люті у гривневому еквівалентідо капіталу банку:

За кожною неконвертованою валютою розраховується довга (ко­ротка) відкрита валютна позиція банку у гривневому еквіваленті.

Нормативне значення довгої (короткої) відкритої валютної по­зиції банку в неконвертованій валюті має бути не більшим 5 %.

Норматив довгої (короткої) відкритої валютної позиції у всіх банківських металах (Н18). Розраховується як відношення довгої (короткої) відкритої валютної позиції у всіх банківських металах у гривневому еквіваленті до капіталу банку:

Під час проведення операцій з банківськими металами на валют­ному ринку України слід керуватися Законом України «Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними» від 18 листопада 1997 р. та Положенням «Про організацію торгівлі бан­ківськими металами на валютному ринку України», затвердженим По­становою Правління Національного банку України 24 лютого 1998 р.

Нормативне значення довгої (короткої) відкритої валютної по­зиції банку у всіх банківських металах має бути не більшим 5 %.

Під час обчислення нормативів відкритої валютної позиції врахо­вується сума капіталу, яка зафіксована в балансі за попередній день.

Валютна позиція уповноваженого банку визначається щоденно й окремо стосовно кожної іноземної валюти.

На відкриту валютну позицію уповноваженого банку впливають такі операції:

  • купівля (продаж) готівкової та безготівкової іноземної валю­
    ти, поточні та строкові операції (на умовах своп, форвард, опціон та
    інші), за якими виникають вимоги й зобов'язання в іноземних валю­
    тах, незалежно від способів та форм розрахунків за ними;

  • одержання (виплата) іноземної валюти у вигляді доходів або
    видатків та нарахування доходів і видатків, які записуються на гри­
    вневих рахунках;

  • купівля (продаж) основних засобів та товарно-матеріальних
    цінностей за іноземну валюту;

  • надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду,
    за умови, що банк має зобов'язання перед засновниками-нерезиден-
    тами в іноземній валюті;

  • погашення банком безнадійної заборгованості в іноземній ва­
    люті (списання якої здійснюється з гривневого рахунку видатків);

  • інші обмінні операції з іноземною валютою (виникнення ви­
    мог в одній валюті при розрахунках за ними в іншій валюті, в тому
    числі й національній, що призводить до зміни структури активів за
    незмінності пасивів, і навпаки).

Валютна позиція виникає на дату операції з купівлі (продажу) іноземної валюти, а також на дату нарахування доходів (видатків), зарахування на рахунки (списання з рахунків) інших доходів (видат­ків) та відповідно до перелічених операцій.

Уповноважений банк одержує право на відкриту валютну пози­цію з дати отримання ним від Національного банку України банків­ської ліцензії на право проведення операцій із валютними цінностя­ми і втрачає це право з дати її відкликання Національним банком України.

Деякі типи банківських операцій великого ризику можуть не ма­ти обмежень щодо відсотка капіталу або відсотка у загальному об­сязі активів. У цьому разі комерційні банки мають право звернутися до Правління Національного банку України з клопотанням про вста­новлення їм індивідуальних економічних нормативів ще до того, як операція фактично буде відбуватися.

Розрахунок економічних нормативів банками проводиться для юридичної особи на підставі щоденних балансів. При цьому звітни­ми вважаються економічні нормативи, розраховані:

  • на конкретну встановлену дату;

  • за щоденними розрахунками;

  • за формулою середньої арифметичної.

Необхідно враховувати те, що значення всіх економічних нор­мативів, а також їхня кількість може змінюватися відповідно до економічних умов у країні та особливостей регулювання діяльності комерційних банків.

Заходи впливу за порушення комерційними банками економіч­них нормативів застосовуються диференційовано згідно зі статтею 48 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та з Поло­женням «Про застосування Національним банком України заходів впливу до комерційних банків за порушення банківського законо­давства», затвердженим постановою Правління Національного бан­ку України від 4 лютого 1998 р.

Контроль за дотриманням економічних нормативів капіталу бан­ку (НІ) відбувається один раз на рік.

Штрафні санкції за порушення нормативів платоспроможності (НЗ), достатності капіталу банку (Н4), ліквідності (Н5, Н6, Н7) роз­раховуються як середньоарифметична величина.

Штрафні санкції за порушення нормативів максимального роз­міру ризику на одного позичальника (Н8), максимального розмі-

ру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайде­ру (Н10), максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (НІ 1), відкритої валютної по­зиції (НІ5, НІ6, НІ7, НІ8) застосовуються за кожним випадком порушення.

Заходи впливу за порушення економічних нормативів до комер­ційних банків застосовуються регіональними управліннями Націо­нального банку України. При цьому вони обов'язково погоджують­ся щоразу з управлінням контролю економічних нормативів депар­таменту безвиїзного нагляду.

У разі неузгодження зазначеного питання між департаментом бе­звиїзного нагляду та регіональними управліннями Національного банку України остаточне рішення приймається Правлінням Націо­нального банку України.

Для здійснення моніторингу діяльності комерційних банків Національний банк України (включаючи регіональні управління) проводить економічний аналіз їхньої діяльності. Основні дані для проведення аналізу містяться в обов'язкових формах звітності ко­мерційних банків.

Форми звітності комерційних банків поділяються на щоденні та щомісячні.

До щоденних форм звітності, які контролюються департаментом безвиїзного нагляду та відповідними регіональними управліннями Національного банку України, належать:

  • форма № 1Д-КБ — баланс комерційного банку,

  • форма № 540 — звіт про відкриту валютну позицію.

Для розрахунку окремих економічних нормативів дані подають­ся разом із щоденним балансом (форма № 1Д-КБ ) за спеціальним файлом № 42. Це такі нормативи:

  • максимального розміру ризику на одного позичальника (Н8);

  • максимального розміру великих кредитних ризиків (Н9);

  • максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств,
    наданих одному інсайдеру (Н10);

  • максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств,
    наданих інсайдерам (НІ 1).

До щомісячних форм звітності, які контролюються департамен­том безвиїзного нагляду та відповідними регіональними управлін­нями Національного банку України, належать:

  • форма № 1-КБ Баланс комерційного банку (щомісячна);

  • (юрма № 611 Звіт про дотримання економічних нормативів;

  • (юрма № 11 Балансовий звіт комерційного банку;

  • (юрма № 301 Звіт про кредитний портфель;

  • норма № 341 Звіт про залишки за депозитами;

  • форма № 542 Звіт про дотримання нормативів відкритої ва­
    лютної позиції.

ЗАХОДИ ВПЛИВУ ЗА ПОРУШЕННЯ КОМЕРЦІЙНИМИ БАНКАМИ ЕКОНОМІЧНИХ НОРМАТИВІВ

Порушення нормативів

Заходи впливу за порушення

одноразове*

повторне**

систематичне***

непримусові

примусові

1. Капіталу банку (Н1)

програма капі­талізації

рекомендоване обмеження на розподіл капіталу

відкликання лі­цензії на всі або окремі види бан­ківських операцій

2. Мінімального розміру статутно го капіталу (Н2)

відкликання ліцен­зії на всі види бан­ківських операцій

3. Платоспро­можності (НЗ)

лист із зо­бов'язаннями

штраф

установлення ре­жиму фінансово­го оздоровлення

4. Достатності ка­піталу банку (Н4)

лист із зо­бов'язаннями

штраф

установлення ре­жиму фінансово­го оздоровлення

5. Ліквідності (Н5, Н6, Н7)

письмове по­передження

штраф

підвищення нор­ми обов'язкових резервів

6. Максимального розміру ризику на одного позичаль­ника (Н8)

штраф

штраф

установлення ре­жиму фінансово­го оздоровлення

7. Максимального розміру великих кредитних ризи­ків (Н9)

підвищення вимог до пла­тоспроможності банку

підвищення вимог до пла­тоспроможності банку

установлення ре­жиму фінансово­го оздоровлення

8. Максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру (Н10)

штраф

штраф

усунення керів­ництва або пере-дання справ на розгляд правоохо-ронних органів

9. Максимального сукупного розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих інсайдерам (Н11)

штраф

штраф

усунення керів­ництва або пере-дання справ до правоохоронних органів

10. Максимального розміру наданих міжбанківських позик (Н12)

ЛИСТ ІЗ 30-

бов'язаннями

письмове попе­редження

відкликання лі­цензій на здійс-нення операцій на міжбанківському ринку

11. Максимального розміру отриманих міжбанківських позик (Н13)

ЛИСТ ІЗ 30-

бов'язаннями

письмове попе­редження

відкликання лі­цензій на здійс-нення операцій на міжбанківському ринку

12. Інвестування (Н14)

письмове по­передження

штраф

відкликання ліцензій на право здійснення таких операцій:

1) вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб

2) випуск цінних паперів (облігацій, ощадних сертифікатів тощо);

3) купівля, продаж і зберігання платіжних документів, цінних паперів а також операції з ними;

4) купівля, продаж і зберігання державних цінних паперів, а також операції з ними

13. Відкритої валютної позиції (Н15. Н16, Н17, Н18)

штраф

Підвищення норми обов‘язкових резерів або зменшення нормативного значення відкритої валютної позиції

відкликання ліцензій на проведення банківських операцій з валютою.

* До одноразового порушення належить невиконання протягом одного місяця встановле­них економічних нормативів (за нормативами, які розраховуються як середньоарифметична величина) та порушення, що сталося лише раз (за нормативами, які розраховуються за кож­ним випадком порушення).

** До повторного порушення належить невиконання протягом двох місяців установлених еко­номічних нормативів (за нормативами, які розраховуються як середньоарифметична величина) та протягом двох і більше разів (за нормативами, які розраховуються за кожним випадком порушення).

*** До систематичного порушення належить невиконання протягом трьох місяців уста­новлених економічних нормативів (за нормативами, які розраховуються як середньоарифме­тична величина) та протягом місяця (за нормативами, які розраховуються за кожним випад­ком порушення).

При цьому повторним та систематичним порушенням економічних нормативів вважаєть­ся таке, яке відбувається або кожного місяця (дня) поспіль або через певний проміжок часу.

Регіональні управління Національного банку України після пе­ревірки щомісячних звітних даних комерційних банків (юридичних осіб) за відповідними формами завіряють їх підписом відповідаль­ної особи і через чотири робочі дні місяця (не пізніше 15 числа), що йде за звітним, подають департаменту безвиїзного нагляду Націо­нального банку України.

Результати економічного аналізу діяльності кожного комерцій­ного банку та висновки щомісячно надаються регіональними управ­ліннями Національного банку України через чотири робочі дні мі­сяця, що йде за звітним, департаменту безвиїзного нагляду Націо­нального банку України — до 15 числа місяця, що йде за звітним.

Висновок має містити:

  • загальну оцінку фінансового стану банку;

  • оцінку дотримання банком економічних нормативів;

  • відомості про суми нарахованих, стягнутих або нестягнутих
    штрафів (у разі порушення банком економічних нормативів);

  • відомості про наявність на розгляді регіонального управління
    Національного банку України документів банку на збільшення ста­
    тутного фонду;

  • аргументовані пропозиції регіонального управління щодо по­
    дальшої діяльності банку (загальний режим роботи, режим фінансо­
    вого оздоровлення, пропозиції щодо скасування режиму фінансово­
    го оздоровлення, припинення діяльності або ліквідації банку);

  • основні відомості про проведені перевірки діяльності банку, а
    також інформацію про те, чи порушено проти банку або його керів­
    ників і основних акціонерів справи правоохоронними органами, су­
    довими та арбітражними інстанціями.

8.5. Визначення рейтингової оцінки діяльності банків

Визначення узагальнювалюної оцінки фінансового стану комерційного банку. Основним завданням економічного аналізу діяльності комерційного банку є підготовка обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень, спрямованих на підвищення ефективності діяльності банку і виконання економічних нормативів, установлених центральним банком.

Управління будь-якою динамічною системою (в цьому разі – комерційним банком) з погляду сучасної теорії управління полягає у визначенні її поточного і бажаного станів та управлінських заходів, які мають перевести систему з поточного стану в бажаний.

Стан банківської діяльності як об‘єкта управління визначається:

  • видами активних операцій (напрями розміщення коштів банку) та їхньою структурою.

  • видами пасивних операцій (джерел коштів банку) та їхньою
    структурою;

  • показниками достатності капіталу і платоспроможності;

  • показниками ліквідності балансу банку;

  • прибутковістю банку;

  • рівнем адміністративно-господарського управління (мене­
    джменту).

Необхідно зазначити, що діяльність комерційних банків пов'яза­на із загальним станом національної економіки, діяльністю людей і здійснюється в умовах коливань рівня пропозиції та попиту на бан­ківські послуги, конкуренції, наявності різноманітних ризиків тощо. У зв'язку з цим рекомендації щодо управлінських рішень мають ба­зуватися на узагальненій оцінці всебічного аналізу діяльності коме­рційного банку.

Під час проведення узагальнювальної оцінки (рейтингу) банку необхідно використовувати стандартизовану систему, за допомогою якої аналізуються основні показники фінансового стану банку. Та­кою є загальновідома система «CAMEL», на базі якої (з урахуван­ням специфічних особливостей національної банківської системи) визначається рейтинг комерційних банків України.

Рейтингове оцінювання за системою «CAMEL» здійснюють суто наглядові органи. В Україні вони представлені департаментами без­виїзного нагляду та інспектування Національного банку України, а також відповідними структурними підрозділами регіональних упра­влінь Національного банку України.

При цьому система рейтингової оцінки для кожного комерційно­го банку складається з таких етапів:

  • «попередній» рейтинг;

  • «кінцевий рейтинг».

Рейтинг на «попередньому» етапі здійснює департамент безвиїз­ного нагляду за наявними формами звітності комерційних банків. За результатами цього рейтингу банку встановлюється відповідна рей-тингова оцінка (методи встановлення рейтингової оцінки наведено нижче). Якщо рейтингова оцінка банку становить «З», «4» або «5» і при цьому банк не перебуває в режимі фінансового оздоровлення, ліквідації, банкрутства або припинення діяльності, він підлягає тер­міновому інспектуванню. Якщо банк перебуває в одному з наведе­них вище проблемних режимів, він потребує особливого нагляду Національного банку України, який здійснюється департаментом з питань роботи з проблемними банками та відповідними підрозділа­ми регіональних управлінь НБУ.

Департамент інспектування разом з відповідними структурами регіональних управлінь під час детальної перевірки на місці визна­чає «кінцеву» рейтингову оцінку банку, тим більше, що рейтингову оцінку рівня менеджменту легше здійснювати безпосередньо в бан-ку, при цьому можна уточнити і показники інших оцінок для сукуп­ного рейтингу.

Система рейтингу банків включає визначення таких понять:

  • якість капіталу — оцінка розміру капіталу банку щодо його
    достатності для захисту інтересів вкладників та підтримання пла­
    тоспроможності;

  • якість активів — можливість забезпечення повернення ак­
    тивів;

  • якість управління (менеджменту) — оцінка методів управ­
    ління банком з погляду ефективності його діяльності, розпорядку
    праці, методів контролю за дотриманням нормативних актів та чин­
    ного законодавства;

  • дохідність — достатність доходів банку для його подальшого
    розвитку;

  • ліквідність — можливості банку щодо виконання ним як зви­
    чних, так і непередбачуваних зобов'язань.

Сукупний рейтинг банку визначається так:

  • за кожним із зазначених вище пунктів нараховуються бали від
    1 (сильний) — до 5 (незадовільний);

  • бали підсумовуються і діляться на п'ять для визначення суку­
    пної рейтингової оцінки;

  • сукупний рейтинг характеризує загальний фінансовий стан бан­
    ку: сильний, задовільний, посередній, граничний чи незадовільний.

Приклад (дані умовні):

якість капіталу = 2 бали,

якість активів = 2 бали,

якість управління = 3 бали,

дохідність = 3 бали,

ліквідність = 1 бал.

Разом =11.

Рейтингова оцінка = — = 2,2.

Визначення рейтингової оцінки потребує округлення результату до цілих, тобто :

1 — 1,4 до 1. Рейтингова оцінка сильного банку. 1,5 — 2,4 до 2. Рейтингова оцінка задовільного банку. 2,5 — 3,4 до 3. Рейтингова оцінка посереднього банку. 3,5 — 4,4 до 4. Рейтингова оцінка граничного банку. 4,5 — 5,0 до 5. Рейтингова оцінка незадовільного банку.

Банки, які за сукупним рейтингом визначені як «сильні» (1), ма­ють такі характеристики:

  • фінансовий стан є надійним за всіма аспектами;

  • виявлені проблеми незначні і можуть бути розв'язані у пов­
    сякденній діяльності;

— фінансовий стан стійкий до змін, що відбуваються в економіці
і в банківській системі;

— фінансовий стан не викликає сумнівів у органів нагляду.
Банки, які за сукупним рейтингом визначені як «задовільні» (2),

мають такі характеристики:

— в основному їхній фінансовий стан є задовільним;

— виявлені проблеми незначні і можуть бути врегульовані керів­
ництвом банку;

— фінансовий стан банку є по суті стабільним, отже, він може
бути пристосованим до умов економічної кон'юнктури і роботи бан­
ківського сектора;

— органи нагляду турбує лише те, щоб недоліки, виявлені під
час перевірки на місцях чи аналізу звітності, були виправлені керів­
ництвом банку.

Банки, які за сукупним рейтингом визначені як «посередні» (3), мають такі характеристики:

  • банк дещо слабкий фінансово і щодо операційних функцій, а
    також припустився порушень законів і нормативних актів;

  • фінансовий стан банку має тенденцію до подальшого погір­
    шення, якщо умови в економіці та банківському секторі будуть роз­
    виватися за несприятливим сценарієм;

  • фінансовий стан вірогідно погіршиться, якщо негайно не бу­
    дуть вжиті заходи щодо виправлення ситуації або ці заходи не бу­
    дуть досить ефективними;

  • стан банку викликає занепокоєння в органів нагляду.

Банки, які за сукупним рейтингом визначені як «граничні» (4), мають такі характеристики:

  • є недоліки в їхній фінансовій діяльності;

  • спостерігаються ознаки нестабільності, які не усуваються до­
    статньою мірою;

  • якщо своєчасно не будуть вжиті конкретні заходи щодо вип­
    равлення ситуації, становище банку погіршиться настільки, що це
    може поставити під сумнів його існування в майбутньому;

  • є ознаки потенційного банкрутства;

  • банки потребують додаткової уваги органів нагляду, необхід­
    но розробити детальний план заходів стосовно усунення наявних
    проблем і недоліків.

Банки, які за сукупним рейтингом визначені як «незадовільні» (5), мають такі характеристики:

  • високий ступінь вірогідності банкрутства найближчим часом;

  • є серйозні недоліки, становище банку настільки критичне, що
    потребує негайної фінансової допомоги з боку власників банку або
    інших фінансових джерел;

  • без застосування оперативних заходів щодо виправлення си­
    туації і (або) фінансового підтримання виникне необхідність злиття

цього банку з іншим, придбання його іншою установою або його ліквідація.

Аналіз капіталу. Аналіз капіталу має визначити, чи може банк гарантувати достатній захист коштів вкладників.

Банк постійно повинен мати визначений (згідно з вимогами НБУ) мінімальний обсяг капіталу. Як правило, це — рівень капіта­лу, необхідний для одержання відповідних ліцензій на здійснення банківських операцій. Коли ж мінімальний рівень капіталу стає не­достатнім для захисту вкладів клієнтів, необхідно вчасно приймати рішення про його збільшення.

Отже, основне завдання аналізу капіталу полягає в тому, щоб вчасно визначити ступінь достатності обсягу капіталу та збільшити його до необхідного.

Під час визначення адекватності капіталу розрізняють два його рівні:

  • основний капітал (капітал 1-го рівня);

  • додатковий капітал (капітал 2-го рівня).

Визначаючи адекватність капіталу банку, необхідно скоригувати його активи на відповідні коефіцієнти ризику. При цьому треба ма­ти на увазі, що забалансові статті також можуть містити певні ризи­ки для банку. Прикладом такого ризику може бути надання банком гарантій від імені клієнта за відповідну плату.

Іншим прикладом такого ризику є надання банком комерційного або документарного акредитива своєму клієнту.

Базельська угода визначає ступінь ризику за трьома основними типами забалансових статей. Ці показники ризику використовують­ся під час переведення забалансового ризику в ризик, що асоціюєть­ся з активами. Наприклад, гарантія має показник ризику, який дорі­внює 100 %. Це означає, що вона може набути форму кредитування клієнта, але містить повний банківський ризик.

За даними аналізу капіталу банку встановлюється рейтингова оцінка за такими критеріями:

Рейтинг 1 {сильний):

— банки, у яких нормативи платоспроможності й достатності
капіталу набагато перевищують 8 % і 4 % відповідно;

  • банки, у яких показники капіталу кращі, ніж у всіх інших банках;

  • банки, які за даними інспекторських перевірок мають відмін­
    ну якість активів.

Рейтинг 2 {задовільний):

  • банки, в яких нормативи платоспроможності й достатності
    капіталу вищі за 8 % і 4 %;

  • банки, що є кращими серед банків своєї групи за показниками
    капіталу;

  • банки, які за даними інспекторських перевірок на місцях ма­
    ють задовільну якість активів або принаймні середню якість активів.

Рейтинг 3 {посередній):

  • банки, в яких показники основного й сукупного капіталів від­
    повідають установленим нормативам;

  • банки, що посідають посереднє місце серед інших банків за
    показниками капіталу;

  • банки щонайменше з посередньою якістю активів, визначе­
    ною перевірками на місцях.

Рейтинг 4 {граничний):

  • банки, що виконують принаймні один з двох установлених
    нормативів;

  • банки, що перебувають в останній третині або чверті банків
    своєї групи за показниками капіталу;

  • банки, що демонструють слабкість або мають проблеми з які­
    стю активів за результатами інспектування на місцях.

Рейтинг 5 {незадовільний):

  • банки, які порушують установлені нормативи або мають нега­
    тивні показники капіталу (дефіцит капіталу);

  • банки, показники капіталу яких є гіршими серед інших банків
    групи;

  • банки, в яких за даними інспекторських перевірок на місцях
    якість активів є граничною або незадовільною.

Аналіз якості активів

Низька якість активів є найпоширенішою проблемою для нестій­ких і погано керованих банків, хоча це і не єдина причина їхньої фі­нансової слабкості. Метою проведення аналізу якості активів банку є визначення їхньої життєздатності і правильності відображення їх­ньої вартості у звітності банку. З метою найточнішого аналізу якості активів використовується система класифікації кредитів, інших ви­дів активів та забалансових статей.

Активи, що визнаються задовільними {стандартними), не підля­гають класифікації.

Активи, з якими банк має явні проблеми і за якими кінцеве по­гашення не гарантоване, класифікуються як субстандартні.

Активи, збитки за якими майже безсумнівні, але їхній розмір по­ки що не можна точно встановити, класифікуються як сумнівні.

Активи, які безперечно не будуть погашені і, таким чином, не є життєздатними активами банку, класифікуються як збиткові.

За необхідності можна виділити ще одну категорію активів — «особливо згадані», до якої входять активи, що не є задовільними, але поки що не викликають настільки серйозного занепокоєння, щоб бути занесеними до категорії субстандартних. Однак такий під­хід не завжди застосовується під час аналізу якості активів.

Зважування на ризик за кожною класифікацією активів ро­биться так:

Класифікація активів банків

Оцінка ризику

Задовільні

0%

Особливо згадані

20%

Субстандартні

50%

Сумнівні

70%

Збиткові

100%

Отже, під час аналізу всі активи (а також забалансові статті, як­що вони є в класифікації) множаться на відповідний коефіцієнт ри­зику. Загальна сума зважених на коефіцієнт ризику активів є серед­ньозваженою вартістю класифікованих активів.

Середньозважена вартість класифікованих активів за категоріями стає чисельником під час визначення якості активів. Знаменником під час визначення якості активів, як правило, є капітал банку з та­ким коригуванням:

  • якщо банк зробив спеціальні відрахування на відшкодування
    збитків за кредитами, ці відрахування віднімаються від вартості ак­
    тиву до його класифікації;

  • якщо банк має загальні резервні відрахування, які можуть бу­
    ти використані для відшкодування можливих збитків у майбутньо­
    му, ця сума додається до суми капіталу

  • .

Якість активів визначається таким співвідношенням:

Середньозважена вартість класифікованих активів / Капітал банку*100%

При цьому загальна рейтингова оцінка якості активів визнача­ється за такими показниками:

Співвідношення між вартістю класифікованих активів та капіталом, %

Рейтингова оцінка

Менше 5 %

сильний (1)

Від 5% до 15%

задовільний (2)

Від 15% до 30%

посередній (3)

Від 30% до 50%

граничний (4)

Понад 50 %

незадовільний (5)

Аналіз надходжень

Надходження банку та його рентабельність — важливі показни­ки, що характеризують ефективність діяльності банку та його за­гальний фінансовий стан. Тому аналіз цих показників має велике значення для забезпечення стабільності банківської системи.

Банк повинен мати достатній розмір надходжень (прибутків), щоб забезпечити свій розвиток. Іншими словами, він мусить направ­ляти достатній обсяг прибутків на підтримування або збільшення свого капіталу. Якщо коефіцієнти капіталу банку мають тенденцію до погіршення, це свідчить про те, що прибуток банку невисокий, або що недостатній обсяг його прибутків залишається нерозподіле­ним. Це, зокрема, може бути у разі виплати надто великої частки прибутків у формі дивідендів власникам банку.

Під час фінансового аналізу банку важливо з'ясувати взаємозв'я­зок між надходженнями і якістю активів. Банк, що має проблеми з якістю активів, буде змушений в обліку визнати збитки й знизити вартість проблемних активів (тих, що підлягають класифікації). Ці збитки скоротять надходження банку або навіть призведуть до того, що банк зазнає збитків від своєї основної діяльності.

З якістю активів тісно пов'язане питання достовірності даних про надходження. Наприклад, якщо банк не визнає з погляду обліку свої безнадійні кредити, тобто не робить резервних відрахувань, йо­го надходження можуть здаватися достатніми, але насправді вони завищуються, тоді як проблемні активи враховуються за завищеною вартістю.

Про недостовірність даних щодо надходжень можуть свідчити нарахування процентів до прибутків раніше, ніж вони отримані.

Проценти за кредитами можуть бути:

  • заробленими;

  • стягненими (отриманими).

Якщо платежі за кредит прострочені, а банк продовжує нарахо­вувати зароблені, але не одержані проценти, то він фактично зави­щує свої надходження за процентами. Адже може статися, що вони ніколи не будуть виплачені.

Отже, нарахування процентів банк має негайно призупинити, як тільки несплата заборгованості досягне відповідного строку (як правило — 90 днів).

Крім того, під час аналізу надходжень необхідно брати до уваги й інші фактори, зокрема:

  • усталену практику амортизації активів, які з часом втрачають
    свою вартість;

  • правильність ведення розрахунку заборгованості за по­
    датками;

  • відображення в обліку сум, виплачених власникам банку
    у формі дивідендів після виплати податків. Якщо банк виплачує
    високі відсотки чистого прибутку як дивіденди, то він не зможе
    використати достатню частку своїх прибутків для збільшення
    капіталу.

Рівень надходжень розраховується як коефіцієнт прибутковості за формулою:

Чистий прибуток після сплати податків,але до виплати дивідендів / середня вартість усіх активів *100 %.

Аналіз надходжень здійснюється на основі річних та кварталь­них даних після коригування на податкові виплати.

Загальна рейтингова оцінка якості надходжень установлюється залежно від коефіцієнта прибутковості:

Коефіцієнт прибутковості

Рейтингова оцінка

Понад 1 %

сильний (1)

від 0,75% до 1,0%

задовільний (2)

від 0,50 % до 0,75 %

посередній (3)

від 0,25 % до 0,50 %

граничний (4)

Нижче 0,25 % або чисті збитки

незадовільний (5)

Аналіз ліквідності

Аналіз ліквідності банку дає можливість виявити, чи спромож­ний він виконувати свої зобов'язання у визначені строки і без втрат.

Найпростіший метод діяльності банку — збереження відповідної частини своїх активів у ліквідній формі, тобто у вигляді готівки, залишків на коррахунках у Національному банку, а також в інших банках, у державних цінних паперах (за можливості швидкого їх перетворення на готівку).

Одначе існує відповідний взаємозв'язок між ліквідністю і надхо­дженнями. Він полягає в тому, що ліквідні активи, як правило, да­ють менший процент, ніж неліквідні (особливо кредити), а банки, що тримають у ліквідній формі значну частину своїх активів, мати­муть нижчу рентабельність. Тому банки, котрі проводять агресивну політику одержання максимальних прибутків, намагаються утриму­вати ліквідні активи на мінімально припустимому рівні.

Правильне управління ліквідністю потребує підтримання достат­нього рівня ліквідності, щоб банк міг вчасно і без збитків для себе виконувати свої зобов'язання. За виняткових обставин, у разі необ­хідності якнайшвидшого залучення ліквідних коштів керівництво банку може здійснити продаж активів зі збитками для себе лише для того, щоб виконати свої зобов'язання, хоч це і позначиться негатив­но на рентабельності банківської установи.

Банки повинні визначати обсяг потрібних ліквідних коштів, вра­ховуючи при цьому два фактори:

1. Необхідно знати, виконуватиме банк свої зобов'язання щодо залучених коштів найближчим часом чи у більш віддаленому май­бутньому. Це, як правило, залежить від строків вкладів та інших па­сивів і передбачає здійснення аналізу обсягів депозитів, які напевне

залишаться у банку (основні депозити), й тих депозитів та інших па­сивів, які будуть зняті з рахунку або терміново сплачені.

2. Важливо з'ясувати, у який спосіб банк буде змушений викону­вати свої майбутні зобов'язання щодо надання кредитів. Наприклад, якщо банк зобов'язався у майбутньому надати позику своєму клієн­ту, він мусить врахувати це зобов'язання в управлінні ліквідністю.

З розвитком і розширенням фінансового ринку у банків з'явля­ється більше можливостей для управління обсягом своєї ліквідності. До уваги не береться лише утримання значної частини активів у лік­відній формі, наприклад:

— здійснення швидкого продажу активів центральному банку
(здебільшого у формі державних цінних паперів) або реалізація на
вторинному ринку відповідних типів активів;

  • залучення позичених коштів інших банків (як правило, на ко­
    роткий строк), часто у формі короткострокових позик;

  • укладення угод про відкриття кредитних ліній на відповідну
    суму;

  • залучення позичених у центрального банку коштів із метою
    задоволення потреб щодо ліквідності на короткий строк або на дов­
    гостроковій основі.

Центральний банк у цьому відіграє роль кредитора в останній ін­станції.

Визначаючи рівень ліквідності банку, необхідно враховувати та­кі фактори:

  • обсяг термінових вкладів, тобто треба визначити, яку частку
    депозитів банку можна розглядати як основні депозити (ті, що за­
    лишатимуться у розпорядженні банку) та яка частина вкладів на­
    певне буде знята з рахунків, причому нерідко без завчасного попе­
    редження;

  • наявність активів у ліквідній формі або активів, які можуть
    бути швидко перетворені на ліквідні (чим вищий відсотковий пока­
    зник, тим краща ліквідність);

  • ступінь залежності банку від коштів, придбаних на міжбанків­
    ському ринку або залучених коштів центрального банку (чим вищий
    ступінь цієї залежності, тим ризикованіший стан ліквідності банку);

  • обсяг зобов'язань банку з надання кредитів у майбутньому (чим
    більший їхній обсяг, тим ризикованіший стан ліквідності банку);

  • здатність керівництва банку управляти рівнем ліквідності, а
    також дотримання банком внутрішньої політики і принципів регу­
    лювання ліквідністю.

Аналіз ліквідності банку складається з двох частин:

  • з'ясування дотримання банком установлених показників і но­
    рмативів ліквідності;

  • проведення експертної оцінки за наведеними нижче кри­
    теріями.

Рейтинг 1 (сильний):

  • високий рівень ліквідних активів;

  • постійно підтримується показник ліквідності, що перевищує
    всі встановлені нормативи;

  • високий рівень залучених коштів у формі основних депозитів;

  • здатність швидко залучати кошти за помірну плату;

  • коефіцієнти ліквідності кращі, ніж в інших банків.
    Рейтинг 2 (задовільний):

  • достатній рівень ліквідних активів;

  • постійно дотримуються нормативи ліквідності активів;

  • рівень залучених коштів у формі основних депозитів вищий за
    середній;

  • є певна можливість залучати кошти за першою вимогою;

  • коефіцієнти ліквідності вищі за середні порівняно з іншими
    банками.

Рейтинг З (посередній):

  • нині рівень ліквідних активів щонайменше є достатнім;

  • дотримуються нормативні вимоги ліквідності активів;

  • припустимий рівень основних депозитів відносно загального
    обсягу депозитів;

  • обмежена можливість негайного залучення коштів;

  • показники ліквідності середні порівняно з іншими банками.
    Рейтинг 4 (граничний):

  • має місце певна нестача ліквідних коштів;

  • невиконання нормативів ліквідності активів в окремі періо­
    ди часу;

  • залежність від залучених коштів або непостійних джерел фі­
    нансування;

  • неспроможність негайно залучати позичені кошти, за винят­
    ком залучення коштів через центральний банк;

  • показники ліквідності постійно нижчі за середні показники
    інших банків.

Рейтинг 5 (незадовільний):

  • значна нестача ліквідних активів;

  • постійно не дотримуються нормативи ліквідності активів;

  • значна залежність від коштів, що не є основними депозитами;

  • відсутність можливості залучати кошти, за винятком залучен­
    ня коштів через центральний банк;

  • надзвичайно низькі показники ліквідності порівняно з іншими
    банками.

Під час визначення загальної рейтингової оцінки ліквідності бан­ку обов'язково враховуються порушення встановлених нормативів ліквідності (одного чи кількох одночасно). При цьому стан ліквід­ності банку переходить до категорії «незадовільний».

Аналіз адміністративно-господарського управління (менеджменту)

Під час оцінки ефективності управління діяльністю банку не­можливо використовувати ті самі коефіцієнтні показники, що засто­совувалися при аналізі капіталу, якості активів, надходжень і навіть ліквідності. Методи управління можна оцінити за системою рейтин­гу, враховуючи при цьому рейтинг за попередніми чотирма напря­мами, оскільки ефективність менеджменту прямо залежить від якос­ті активів, капіталу, надходжень і ліквідності банку.

У разі погіршення показників діяльності банку, насамперед необ­хідно з'ясувати, за яких умов спричинилося це погіршення, навіть якщо керівництво проблемним банком здійснює нова адміністрація, що не несе відповідальності за слабке фінансове становище банку.

Крім рейтингової оцінки за обсягом капіталу, якістю активів, об­сягом надходжень та станом ліквідності, які необхідно враховувати у процесі аналізу управління банком, необхідно звертати увагу на такі фактори:

  • керівництво банку повинно демонструвати технічну ком­
    петентність, організаційні та адміністративні здібності (що може
    бути виявлено під час затвердження керівників банку центральним
    банком);

  • керівництво банку мусить нести відповідальність за дотриман­
    ня банківського законодавства та встановлених норм і нормативів;

  • керівництво банку повинно вміти негайно реагувати на зміни,
    які відбуваються в економіці, зокрема в банківській системі;

  • керівництво банку має нести повну відповідальність за роз­
    роблення та дотримання внутрішніх правил роботи банку;

  • адміністрації банку необхідно дбати про постійне підвищення
    рівня кваліфікації своїх працівників для поліпшення роботи банку;

  • керівництво банку має нести відповідальність за виявлені ко­
    рисливі дії й особливо за надання позик на пільгових умовах праців­
    никам банку;

  • керівництво банку повинно повністю задовольняти регіон, де
    розташований банк, у банківських послугах.

Зважаючи на те, що оцінка адміністративно-господарського уп­равління (менеджменту) є найбільш суб'єктивною серед інших ас­пектів системи рейтингу, крім урахування попередніх чотирьох її компонентів, необхідно здійснити експертну оцінку управління ба­нку за наведеними нижче критеріями.

Рейтинг 1 {сильний):

  • усі інші компоненти мають відмінний або задовільний рейтинг;

  • бездоганне дотримання законів і нормативних актів;

  • наявність адекватних внутрішніх правил роботи банку, які по­
    вністю виконуються;

— очевидними є цілісність, компетентність і здібності керувати
банком.

Рейтинг 2 {задовільний):

  • більшість компонентів щонайменше задовільні;

  • загальне дотримання законів і нормативних актів;

  • правила роботи переважно адекватні та належно виконуються;

  • відсутність явних недоліків у методах керівництва банком.
    Рейтинг 3 {посередній):

  • більшість компонентів системи посередні або задовільні;

  • частково не виконуються вимоги чинного законодавства і
    нормативних актів;

  • необхідно поліпшити розроблені правила роботи банку та їхнє
    дотримання;

  • має місце певна занепокоєність щодо методів керівництва та
    сумнів щодо компетентності керівників банку.

Рейтинг 4 {граничний):

  • рейтинг інших компонентів коливається між посереднім і не­
    задовільним;

  • мають місце серйозні порушення законодавства і (або) неви­
    конання нормативних актів;

  • немає чітко встановленого порядку роботи або його не дотри­
    муються;

  • виявлено очевидні факти шахрайства, незадовільного керів­
    ництва.

Рейтинг 5 {незадовільний):

  • рейтинг інших компонентів системи є граничним або незадо­
    вільним;

  • виявлено серйозні порушення законодавства і (або) нормативів;

  • немає правил роботи або їх не дотримуються;

  • очевидним є неякісне керівництво або під сумнів ставиться
    компетентність керівного складу, виявлено факти шахрайства.

8.6. ВИЇЗНЕ ІНСПЕКТУВАННЯ БАНКІВ

Завдання виїзного інспектування. Метою діяльності служб банківського нагляду Національного банку України є заохочення внутрішнього «самонагляду» тих комерційних банків, які він конт­ролює. Це вимагає від керівництва банків розроблення та впровад­ження відповідних механізмів управління ризиком з метою забезпе­чення фінансової стійкості та дотримання вимог законодавчих та нормативних актів.

Основне завдання банківського нагляду полягає в тому, щоб з допомогою використання прийомів як виїзного, так і безвиїзного контролю забезпечити безперервний нагляд за банками. Першочер-

говим завданням безвиїзної наглядової діяльності є моніторинг ста­ну та умов діяльності кожного закладу через контроль щомісячних і квартальних звітів. Головним завданням виїзного інспектування є перевірка достовірності інформації, поданої у цих звітах, та оцінка здатності керівництва розробляти та підтримувати відповідні поло­ження, механізми й процедури та систему контролю ризику у комер­ційному банку.

«Якісний» аналіз процесу управління ризиком може бути здійс­нено лише виїзним інспектуванням.

Інспектування доповнює та деякою мірою опирається на роботу, проведену внутрішніми та зовнішніми аудиторами. Зовнішні ауди­тори залучаються керівництвом, щоб упевнитися, що бухгалтерські та інші записи та проводки відповідають установленим вимогам і що фінансові звіти правильно відтворюють фінансовий стан та умо­ви установи. При цьому внутрішні аудитори несуть відповідальність за оцінку системи внутрішнього контролю та інформаційної систе­ми управління.

Інспектування саме по собі зосереджується на оцінці, тоді як аудит — на перевірці.

Типи ризику. Відомо п'ять основних сфер ризиків, якими банк має ефективно керувати з метою забезпечення прибуткової діяльно­сті та підтримання надійності та платоспроможності:

Кредитний ризик (ризик неповернення коштів) означає, що бан­ківська установа має фінансову структуру, яка за активами склада­ється з різноманітних балансових та позабалансових статей, що за своєю суттю обумовлюють різні ступені ризику неповернення кре­диту. Кредитний ризик може бути в межах від номінального до по­тенційно повного збитку.

Ризик процентної ставки (РПС) пов'язаний з тим, що зміни ситу­ації на ринку впливають на процентну ставку. Керівництво банку має проаналізувати цей вплив і те, якою мірою портфель позик прив'яза­ний до індексу процентної ставки, наскільки та на який період індекс зафіксовано, як вплине на можливість стягнення процентного доходу падіння чи зростання процентної ставки, додатним чи від'ємним є розрив за процентними ставками та за термінами погашення?

Ризик ліквідності вимагає від керівництва банку з'ясування структури погашення активів та виконання зобов'язань, а також та­ких питань: звідки банк залучає депозити та інші фонди? Якою є здатність банку збільшити кошти через продаж активів та як швид­ко він може це зробити?

Операційний ризик означає, що керівництво банку має проаналі­зувати, які типи ризику притаманні різним операційним системам банку, яких заходів воно має вжити.

Юридичний ризик вимагає від керівництва банку аналізу таких питань: чи всі операції банку були проведені відповідно до вимог

чинних законів та нормативних актів? Чи всі механізми повернення коштів було використано належним чином? Чи багато позичкових справ будуть передані до суду?

Є ще багато типів ризиків, над якими має працювати керівництво банку, — електронний ризик, крос-валютний ризик тощо. Однак ос­новні п'ять типів ризику, згадані вище, потребують великої уваги з боку керівництва. Отже, для інспектування дуже важливо повністю оцінити процеси управління ризиком, притаманні банку.

Процеси управління ризиком. Процеси управління ризиком — це ті заходи, які були розроблені та впроваджені керівництвом бан­ку для ефективного контролю ризику в різних сферах банківської діяльності. Процеси управління ризиком в основному містять чоти­ри складові.

Прийняття ризику означає згоду керівництва банку на певний ризик з метою досягнення загальних цілей та стратегій. Рівень прий­няття ризику банком звичайно вказується в положеннях та планах.

Визначення ризику — це процес з'ясування ступеня ризику сто­совно окремих операцій, портфеля чи загальної діяльності.

Нагляд за ризиком передбачає наявність відповідної організацій­ної структури та системи внутрішнього контролю для щоденного контролю за ризиком.

Моніторинг ризику полягає в незалежній оцінці ризику та у створенні системи контролю ризику переважно через інформаційні звіти керівництва, внутрішніх та зовнішніх аудиторів. Він може пе­редбачати й інші операції, зокрема такі, як перегляд позик.

Для ефективного нагляду за ризиками має існувати потужна сис­тема внутрішнього контролю. Нижче наведені деякі важливі концеп­ції системи внутрішнього контролю, які банки мають використовувати. Розмежування повноважень — одна людина не може виконува­ти всі стадії операції. Різні операції не можуть поєднуватися. На­приклад, працівники, що виконують операції з кореспондентським рахунком, не повинні здійснювати підтвердження сум.

Подвійний контроль — охорона та контроль готівки, ощадних книжок, документів суворої звітності та заставного майна мають бу­ти подвійними.

Перевірка чи ротація працівників — робота кожного працівника має ретельно контролюватися через перевірку чи ротацію працівників.

Моніторинг ризику. Найпоширенішими системами незалежних перевірок, які застосовує банк для моніторингу ризику, є внутрішній та зовнішній аудит і внутрішня система перевірки позик. Головною метою системи внутрішнього аудиту є оцінка достатності нагляду за ризиком. Внутрішні аудиторські перевірки загалом проводяться для з'ясування:

повноти та достовірності записів операцій, здійснених у банку; надійності зберігання активів, повноти обліку зобов'язань;

забезпечення належної реєстрації та захищеності ретельним кон­тролем документів щодо кредитних операцій та застав;

— достовірності дотримання відповідних внутрішніх положень,
механізмів, вимог законодавчих та нормативних актів;

— достовірності системи ведення бухгалтерського обліку дохо­
дів та витрат з метою встановлення, чи були вони затверджені, ви­
конані в повному обсязі та чи відповідають положенням банку;

— якості виконання працівниками своїх функцій та повноважень
внутрішнього контролю;

— достовірності дозволів, отриманих працівниками, на прове­
дення таких операцій, як надання кредиту, підписання чеків, банків­
ських документів, внутрішніх проведень, доручень та інших юри­
дичних та бухгалтерських документів для того, аби переконатися в
тому, що немає жодних відхилень від положень.

Начальник аудиторського відділу та працівники цього відділу мають бути незалежними від операційних працівників банку. На­чальник аудиторського відділу має звітувати безпосередньо Прав­лінню.

З метою оцінки загальної достатності системи внутрішнього аудиту мають бути визначені:

  • досвідченість та навички начальника аудиторського відділу
    та працівників цього відділу;

  • достатність розробленої системи аудиту;

  • критерії, що використовуються для оцінки достатності систе­
    ми внутрішнього контролю;

  • графік проведення аудиторських перевірок за певний період;

  • охоплення аудиторськими перевірками.

Крім того, банк наймає зовнішніх аудиторів переважно для пере­вірки річних звітів банку. Однак ці аудитори здебільшого викону­ють і певну частку тестування системи внутрішнього контролю за­лежно від розмірів та обсягів охоплення банку внутрішнім аудитом та від рівня системи внутрішнього контролю.

Звіти, що подаються вищому керівництву та Правлінню банку, слугують для контролю механізму управління ризиком. Здебільшого такі звіти охоплюють дані про:

  • діяльність банку за поточний період за основними категорія­
    ми активів та пасивів балансу, тобто дані про обсяги наданих нових
    позик, зміни в депозитах, кредитах внутрішнім особам тощо;

  • індикатори ризику, тобто звіти про правопорушення, що сто­
    суються заборгованості внаслідок несплати, паспорта класифікації
    внутрішніх позик, аудиторських звітів тощо;

  • тенденції (за триваліший період) змін за основними категорі­
    ями активів та пасивів та індикаторами ризику;

  • кадрові зміни (дані щодо підвищення кваліфікації);

  • значні події чи зміни, що відбулися протягом поточного періоду.

Виїзне інспектування банків базується на умові, що всі ко­мерційні банки підлягають щорічному проведенню виїзного інспек­тування. Але кількість банків (та їхніх філій), які підлягають інспек­туванню, звичайно набагато перевищує можливості департаменту інспектування та відповідних підрозділів регіональних управлінь Національного банку України. З огляду на це під час складання гра­фіка проведення інспектування на рік пріоритет надається:

  • «великим банкам» (за обсягом валюти балансу, капіталу та за
    кількістю філій);

  • банкам, які за попереднім рейтингом за системою «CAMEL»
    мають оцінки «З», «4» та «5»;

  • банкам, які перебувають під особливим контролем департа­
    менту з питань роботи з проблемними банками й управління ран­
    нього реагування та упереджувальних заходів;

  • банкам, які мали порушення встановлених економічних нор­
    мативів;

  • за даними «Паспорта нагляду» банку.

Межі охоплення банків виїзними інспекціями визначаються на основі «Паспорта нагляду» банку. Це дає змогу департаменту зосе­редити зусилля на тих сферах, що становлять найвищий ризик для української банківської системи. Отже, кожне інспектування має бути спрямоване на досягнення поточних цілей нагляду щодо діяль­ності як кожного окремого банку, так і всіх банків, які розташовані на території України. «Паспорт нагляду» розробляється з метою визначення обсягу та природи наглядової діяльності щодо кожної банківської установи. Такий паспорт дає інформацію про загальний розмір та обсяги діяльності, власність, управління, поточні умови та фінансовий стан установи, а також інформацію про рівень ризи-ку(-ів) установи.

Паспорт також визначає стратегію нагляду за установою. Стра­тегія нагляду стосується частоти та обсягу виїзних інспекцій та зосередженості безвиїзного контролю. Наприклад, інспектування банків з оцінками «4» чи «5» вимагатиме поглибленої перевірки, зо­крема можливе застосування аудиторських процедур чи реальної оцінки активів.

Додаткові матеріали, крім того, містять коментарі, що зано­товують результати будь-яких безвиїзних спостережень і переві­рок та інших заходів, проведених після останнього перегляду «Паспорта ризику банку». Якщо безвиїзний контроль засвідчує значні зміни у профілі ризику банку, то стратегія нагляду за ним має бути переглянута з метою оцінки необхідності внесення до неї певних змін.

«Паспорт нагляду» з описом інформації, що в ньому міститься, можна подати за такою формою.

ПАСПОРТ НАГЛЯДУ

Назва банку:

Адреса:

Оцінка за «CAMEL»:

Дата останнього запису: Причина:

ПЕРЕДУМОВИ

(описуються історія банку, форма власності, територіальне розташуван­ня, розмір та обсяги діяльності, стратегія, якої дотримується банк).

У цій секції дається інформація щодо дати створення банку, передба­чених обсягів операцій, структури власності, управління. Значущі події (відкриття чи закриття філії, розширення операцій, зміни в керівництві чи засновниках) мають бути виділені окремо.

Далі подається інформація щодо поточної структури управління, вла­сності, обсягу операцій та відносного місця на ринку.

Наприкінці має бути деталізована інформація про майбутню страте­гію банку.

СТАН ТА УМОВИ БАНКУ

(описуються стан та умови банку з погляду достатності капіталу, якості активів, управління, надходжень та ліквідності та обґрунтовується кожна з поточних оцінок за «CAMEL»).

У цій секції дається інформація про стан та умови банку, виявлені під час проведення останнього виїзного інспектування. Крім того, вона має містити підсумкові висновки щодо всіх безвиїзних перевірок, проведених після останнього інспектування, насамперед будь-які значні зміни (пози­тивні та негативні) у стані та умовах банку.

СТРАТЕГІЯ НАГЛЯДУ

(висвітлюються заплановані дії наглядових органів на наступний рік).

У цій секції викладаються всі специфічні заходи, проведення яких від банку вимагає департамент банківського нагляду. Висвітлюються запла­новані на наступний рік дії наглядових органів, що зосереджуються на сферах із найбільшим ризиком. Крім того, виділяються специфічні сфери уваги для безвиїзного контролю.

ІНШІ ЗНАЧУЩІ ПОДІЇ

(деталізуються всі інші значущі події, що мали місце з моменту остан­нього перегляду «Паспорта нагляду»).

У цій секції містяться дані про події, що мали місце, є значущими нині, але не вимагають «повної ревізії» Паспорта нагляду. Наприклад: сюди мають заноситися дані про відкриття та закриття філій, інформація стосовно змін у керівництві та обсязі операцій чи значущі повідомлення у пресі.

Процес виїзного інспектування можна поділити на три фази: планування інспектування, проведення інспектування та подання результатів інспектування до банку та Правлінню Національного банку України.

Інспектори визначають межі та зміст виїзного інспектування, згідно з описаними у секції «Стратегії нагляду» Паспорта нагляду банку. Інспектор мусить переконатися в тому, що з моменту прове­дення останньої перевірки не відбулося якихось суттєвих змін у стратегії банку, що можуть спонукати до необхідності зміни меж та змісту інспектування. Якщо інспектор вважає за потрібне внести певні зміни до них, він має обговорити це питання з керівництвом департаменту інспектування для отримання відповідного дозволу.

Інспектори мають визначити ті процедури та механізми, що будуть застосовуватися під час інспектування, відповідно до загального опи­су меж та змісту перевірки, наведеного у «Профілі нагляду» банку. Після того, як процедури та механізми будуть відібрані (чи, за необхі­дності, пристосовані), інспектор визначає технічні вимоги застосу­вання цих процедур та механізмів. Запит на виділення цих технічних засобів має направлятися до керівництва департаменту інспектування.

У тому разі, коли даних технічних засобів немає, можна вдатися до таких дій:

— змінити межі інспекції для приведення їх у відповідність із
наявними технічними засобами;

— перенести інспекцію до того часу, коли потрібні засоби
з'являться;

— змінити графік проведення іншої роботи для отримання необ­
хідних технічних засобів для інспектування.

Інспектори та керівництво департаменту інспектування мають спільно вирішити, який із варіантів найкращий. Після того як реаль­ні межі та зміст інспектування буде остаточно визначено, керівниц­тво департаменту інспектування має їх затвердити.

Розроблення плану виїзного інспектування та використання робочого часу. З метою полегшення проведення інспектування інс­пектор складає план виїзного інспектування та використання робо­чого часу. Цей план має містити інформацію про:

  • сфери діяльності банку, які мають бути інспектовані;

  • цілі інспекції щодо кожної сфери діяльності банку;

  • процедури та механізми, що мають бути застосовані під час
    інспектування кожної сфери діяльності банку;

Доречним і корисним є обговорення меж, змісту та цілей виїз­ного інспектування з керівництвом банку. Це дає керівництву банку можливість визначити найефективніші шляхи допомоги у проведені інспекцій.

Виїзні інспекції різняться своїми цілями, межами та змістом. Однак існують певні етапи, яких загалом дотримуються під час про-

ведення всіх інспекцій. Першим кроком під час проведення інспек­ції є зустріч з вищим керівництвом банку з метою представлення інспекторів та обговорення цілей, меж та змісту інспектування.

Під час зустрічі вирішується питання про призначення окремої особи, яка підтримуватиме проміжні відносини між вищим керів­ництвом банку та інспекторами. Крім того, мають бути з'ясовані поточні питання, зокрема, стосовно службових приміщень та робо­чих місць, доступу до телефонів, копіювальних апаратів, комп'ю­терів тощо.

Після ознайомлювальної зустрічі з вищим керівництвом інспек­тори мають провести ознайомлювальні зустрічі з керівниками чи директорами підрозділів. Мета таких зустрічей збігається з метою першої зустрічі.

Інспектор нагляду (керівник інспекційної бригади) має час від часу проводити зустрічі з допоміжними інспекторами з метою пе­регляду проведеної ними роботи, вирішення питань, що можуть ви­никнути, а також контролю виконання плану інспекції. Якщо інс­пекція виходить за межі відведеного часу, то інспектору необхідно визначити, чи потрібно залучити додаткові сили, або подовжити термін інспекції, або обсяг роботи, яку потрібно виконати, можна скоротити так, аби встигнути закінчити її вчасно.

Керівник інспекторської бригади, крім того, має інформувати працівників департаменту інспектування з питань перебігу інспек­ції, зокрема щодо всіх виявлених значних проблем.

По закінченні строків інспекції інспектор має написати свій ос­таточний висновок. Він мусить бути стислим підсумком за фактами, що підкріплюють кожний із висновків. У разі виявлення серйозних недоліків у конкретній сфері діяльності інспектор повинен провести неофіційне обговорення їх з керівником відповідної ланки. Це ро­биться для того, аби впевнитися, що такі факти відповідають дійс­ності, і банк мусить визнати їх.

Після закінчення інспекції її результати мають бути передані до банку та до департаменту інспектування.

Звіт про інспектування є офіційним документом департаменту інспектування, в якому викладаються висновки інспекторів і в якому, у разі потреби, департамент інспектування вимагає від банку ви­правлення ситуації та проведення заходів щодо усунення недоліків.

Завершивши інспекцію, керівник інспекторської бригади має зустрітися з вищим керівництвом банку для обговорення результатів та висновків перевірки. Основною метою зустрічі є передача доку­мента, що відбиває результати перевірки. Документ має бути досить стислим, висвітлювати позитивні та негативні результати перевірки та давати попередні рекомендації. Необхідно переконатися в тому, що під час підсумкової зустрічі всі проблемні питання обговорено (не обов'язково вирішено).

Звіт про інспектування використовується для ознайомлення і банкірів, і наглядовців із результатами перевірки. Зауважимо, що більшість інформації є «повторенням» тієї, про яку банкіри вже зна­ли, а деяка інформація має конфіденційний характер і про неї мо­жуть знати лише працівники нагляду.

З цією метою готуються два документи:

  • Звіт про інспектування, що його передає банку департамент
    інспектування;

  • Паспорт нагляду, що інформує всіх працівників департаменту
    інспектування про стан справ банку та містить інформацію стосовно
    стратегії нагляду за банком з боку департаменту.

Звіт має бути переважно оповідальним. Він повинен містити під­сумкову інформацію та довідки стосовно всіх основних сфер інспек­тування.

Дані «Паспорта нагляду» банку у період від інспекції до інспек­ції поповнюються даними департаменту безвиїзного нагляду.

8.7. РОБОТА З ПРОБЛЕМНИМИ БАНКАМИ

Головною функцією банківського нагляду є виявлення проблем­них банків і застосування відповідних заходів щодо них.

З погляду розумного (пруденційного) банківського нагляду проб­лемним є банк, який демонструє можливість чи вірогідність банк­рутства; банкрутство банку може зумовити одна з двох класичних причин:

  1. неплатоспроможність, що означає відсутність у банку дос­
    татньої кількості активів, щоб виконати свої зобов'язання. Іншими
    словами, коли банк відчуває дефіцит власних коштів (має від'ємний
    капітал), він визнається неплатоспроможним;

  2. неліквідність, тобто банк не у змозі виконати свої зобов'язан­
    ня перед вкладниками чи кредиторами.

Теоретично неплатоспроможний банк може продовжувати функ­ціонувати, особливо якщо центральний банк дає йому свої кошти, тобто підвищує його ліквідність, щоб дати можливість виконати свої зобов'язання.

Критерії проблемної діяльності визначаються на підставі аналізу дотримання банком пруденційних норм і нормативів ведення бан­ківської справи: показників обов'язкових економічних нормативів та інших норм, передбачених нормативними актами Національного банку України.

Критерії проблемної діяльності різняться:

а) за характером інформації, яка грунтується на аналізі основних показників фінансового стану комерційного банку. Ці показники узагальнені в системі «CAMEL»;

б) за джерелами надходження та періодичністю (оперативністю)
отримання інформації:

  • оперативна інформація, отримана в процесі безвиїзного контро­
    лю, — бухгалтерська і статистична звітність, щоденні баланси тощо;

  • інформація, отримана в результаті здійснення службою бан­
    ківського нагляду Національного банку України інспекцій діяльнос­
    ті комерційних банків та їхніх установ;

  • інформація, отримана від контрольних та правоохоронних ор­
    ганів тощо;

  • інформація, отримана в результаті перевірок діяльності ко­
    мерційних банків незалежними аудиторськими організаціями, упов­
    новаженими відповідно до чинного законодавства на здійснення та­
    ких перевірок;

в) за порядком затвердження критеріїв:

  • обов'язкові економічні нормативи, встановлені в законодав­
    чому порядку Законом України «Про банки і банківську діяльність»;

  • орієнтовні показники діяльності комерційних банків, які зат­
    верджуються Правлінням Національного банку України.

Невиконання один або кілька раз комерційним банком обов'яз­кового економічного нормативу є підставою визнання його проб­лемним.

Комплексна рейтингова оцінка комерційного банку за системою «CAMEL» визначається на підставі оцінки кожного компонента си­стеми за результатами виїзного інспектування банку (у період між інспекторськими перевірками — оперативним шляхом).

Проблемний характер діяльності комерційного банку, який по­требує спеціальної уваги служби банківського нагляду, може визна­чатися на підставі таких загальних оцінок.

Комерційний банк, який отримав рейтингову оцінку «5», має ве­лику імовірність краху в найближчому майбутньому, його життє­здатність та платоспроможність перебувають під загрозою. Фінан­совий стан банку є настільки критичним, що потребує невідкладної допомоги з боку акціонерів або зовнішніх джерел фінансової допо­моги. За відсутності негайних і рішучих виправних заходів банк має бути реорганізованим (через злиття, приєднання) або ліквідований.

Комерційний банк, який дістав рейтингову оцінку «4», має значні фінансові недоліки, що призвели до небезпечного і нестабільного його фінансового стану, оскільки не були своєчасно усунені керів­ництвом банку.

Комерційний банк, який отримав рейтингову оцінку «З», харак­теризується такими недоліками фінансового стану, які можуть бути визначені в діапазоні від помірно серйозних до таких, що характе­ризують фінансовий стан банку як незадовільний. У разі погіршення загального стану в економіці діяльність комерційного банку стає в таких умовах уразливою, його фінансовий стан може погіршитися,

якщо проведені керівництвом банку заходи усунення недоліків вия­вилися неефективними.

Комерційні банки, які отримали рейтингову оцінку «5» або «4», негайно включаються до категорії проблемних банків.

Комерційні банки, які отримали рейтингову оцінку «З», можуть бути включені до категорії проблемних за рішенням Правління На­ціонального банку України.

Усі комерційні банки, які отримали рейтингову оцінку «5» або «4», мають недостатній розмір капіталу.

Критерії проблемної діяльності за ознакою «достатність капіта­лу» визначаються за такими основними показниками:

  1. капітал банку (норматив Н1);

  2. платоспроможність комерційного банку (норматив НЗ);

  3. достатність капіталу (норматив Н4).

На підставі результатів аналізу інспектори служби банківського нагляду визначають якість активів банку, здатність керівництва управляти ними, оцінювати адекватність інформаційної системи управління.

Крім виконання банком обов'язкових нормативів, інспектори оцінюють також ризик банківських активів (кредитний ризик) через класифікацію цього ризику.

Служба банківського нагляду зосереджує свою увагу на класифі­кованих активах, особливо на позиках, що є нестандартними (проб­лемними).

Комерційні банки, що мають високий рівень проблемних позик порівняно з власними коштами банку (понад 50 %), мають бути включені до категорії проблемних.

Оцінка проблемної діяльності дається через відносні показники, що отримані за результатами аналізу структури активів, кредитного портфеля, збитків із урахуванням кредитних ризиків, процентних ризиків і ризиків ліквідності.

Кредитні та інвестиційні ризики можуть бути оцінені за допомо­гою таких нормативів:

  • максимального розміру ризику на одного позичальника;

  • «великих» кредитних ризиків;

  • інвестування;

  • максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств,
    які надаються інсайдерам;

— максимального розміру наданих міжбанківських позик.
Проблемна діяльність визначається безвиїзним (оперативним)

наглядом на підставі аналізу дотримання комерційним банком як обов'язкових економічних нормативів, так і орієнтовних показників. Перелік оперативних показників може бути значним, що обумов­люється різноманітністю банківських операцій та багатоваріантніс-тю аналітичних висновків.

Негативний висновок за результатами аналізу оперативних пока­зників може свідчити про наявність деяких проблем у діяльності комерційного банку та бути підставою для проведення інспекційної перевірки.

Включенню банку до категорії проблемних має передувати зас­тосування службою банківського нагляду комплексу попереджу­вальних заходів на підставі результатів безвиїзного контролю.

Банківський нагляд повинен уміти виявляти внутрішні проблеми банку. Ними можуть бути шахрайські дії, порушення законів і нор­мативних документів тощо. Загалом з погляду оцінки його фінансо­вого стану основна увага має приділятися платоспроможності і лік­відності.

У разі виявлення проблем у діяльності банків органи банківського нагляду можуть прийняти рішення про застосування таких заходів:

  • вимагати, щоб банк терміново збільшив розмір капіталу до
    рівня, який відповідає встановленим нормативам, і завдяки цьому
    забезпечив повний захист коштів вкладників;

  • передбачити реорганізацію (придбання даного банку більш
    сильним, у власність якого перейдуть всі депозитні зобов'язання).
    Отже, його вкладники стануть клієнтами більш стійкого банку, не
    зазнаючи при цьому втрат;

  • припинити діяльність банку і почати процедуру його ліквіда­
    ції відповідно до чинного законодавства.

Слабкою стороною систем банківського нагляду багатьох країн є нездатність вжити термінові заходи стосовно проблемних банків після того, як під час контролю були виявлені їхні проблеми.

Причиною такої бездіяльності зазвичай є недостатні повнова­ження щодо застосування примусових дій, передбачених у законо­давстві, або небажання з боку органів влади (іноді з політичних причин) вживати непопулярні, але необхідні заходи для захисту коштів вкладників.

На стадії радикального втручання в діяльність проблемних бан­ків вживаються такі заходи:

— установлення режиму фінансового оздоровлення;

— припинення діяльності (відкликання ліцензії на здійснення
банківських операцій);

— ліквідація (банкрутство).

Режим фінансового оздоровлення — це система заходів, спрямо­ваних на усунення порушень, які призвели комерційний банк до збиткової діяльності та скрутного фінансового стану, а також на­слідків цих порушень, що дають право на застосування таких захо­дів на період, визначений Національним банком України, але не більше як на 12 місяців.

Підставою для переведення комерційного банку на режим фінан­сового оздоровлення є невиконання протягом трьох місяців загаль-

новстановлених пруденційних норм та нормативів ведення банків­ської справи, визначених Національним банком України.

Під час переведення комерційного банку на режим фінансового оздоровлення передбачається, що керівництво банку у 10-денний термін надає розроблену програму фінансового оздоровлення відпо­відному регіональному управлінню Національного банку України.

Регіональне управління Національного банку України у 5-денний термін проводить експертизу програми з погляду її ефективності та подає департаменту банківського нагляду Національного банку України відповідні висновки.

Програма фінансового оздоровлення має містити:

  • аналіз причин, які призвели до погіршення фінансового стану
    та зумовили збиткову діяльність комерційного банку;

  • конкретні заходи фінансового оздоровлення та розрахунок
    економічного ефекту від проведення кожного заходу;

  • календарний графік виконання заходів фінансового оздоров­
    лення;

  • прогнозні показники діяльності комерційного банку, яких
    передбачено досягнути після виконання заходів фінансового оздо­
    ровлення.

Залежно від підстав, за якими комерційний банк переведений на режим фінансового оздоровлення, банк зобов'язаний передбачити такі заходи щодо поліпшення його фінансового стану:

  • зареєструвати у встановлений термін оголошений статутний
    фонд;

  • сформувати власні кошти у відповідному розмірі;

  • сформувати резервний фонд та резерв на можливі втрати за
    позиками комерційних банків у необхідних сумах;

  • диверсифікувати активи й пасиви в напрямі підвищення їхньої
    ліквідності;

  • ліквідувати збиткові філії;

  • провести інвентаризацію заборгованості за поданими пози­
    ками та неотриманими процентами за користування позиками за
    станом на перше число місяця після прийняття рішення про вста­
    новлення банку режиму фінансового оздоровлення. Безнадійні до
    повернення позики слід списати з балансу за рахунок резерву на
    можливі втрати за позиками комерційних банків. У разі недостатно­
    сті коштів зазначеного резерву банк у встановленому порядку по­
    криває збитки від кредитної діяльності за рахунок коштів резервно­
    го фонду, фондів економічного стимулювання, інших фондів банку,
    нерозподіленого прибутку тощо;

  • організувати роботу щодо оголошення банкрутами боржників
    банку, які припинили повернення позик або виплату процентів за
    користування позиками;

— погасити дебіторську заборгованість до економічно обгрунто­
ваного розміру та повного погашення дебіторської заборгованості з
простроченими строками позивної давності;

— здійснити поповнення кореспондентського рахунку для забез­
печення проведення розрахунково-касових операцій клієнтів через
обов'язковий продаж власної іноземної валюти, повернення валют­
них інвестицій в Україну, реалізації цінних паперів, а також реалі­
зації інших як дохідних, так і недохідних активів;

— забезпечити першочергове погашення заборгованості за вкла­
дами фізичних осіб, строк дії договорів яких минув;

— визначити відповідальних осіб з управління кредитними ризи­
ками за рахунок раціоналізації управління банком у цілому;

  • вжити заходів щодо створення та подальшого інтенсивного
    розвитку внутрішнього аудиту;

  • внести необхідні зміни в систему управління підрозділами
    центрального апарату банку та його установами, запровадити прог­
    нозування і планування роботи щодо залучення та розміщення кре­
    дитних ресурсів, забезпечити своєчасне доведення планів і лімітів
    до установ банку;

—- переорієнтувати діяльність на прибуткові види послуг;

  • направити прибуток, який залишився у розпорядженні банку,
    до резервного фонду;

  • припинити нарахування та виплату дивідендів акціонерам
    (учасникам);

  • припинити нарахування та виплату процентів за депозитами
    працівників банку і членів їхніх родин.

У разі переведення комерційного банку на режим фінансового оздоровлення він проводить детальний аналіз видатків та вжива­ються заходи, спрямовані на скорочення таких видатків:

  • за послуги щодо перевезення грошово-валютних цінностей;

  • за послуги, пов'язані з виконанням факторингових, трастових,
    лізингових операцій;

  • на капітальний та поточний ремонт основних виробничих
    фондів, включаючи орендовані (якщо це передбачено договором
    оренди), на утримання та обслуговування приміщень, амортизацію
    основних виробничих фондів;

  • пов'язаних з експлуатацією автотранспорту, компенсацією
    вартості паливно-мастильних матеріалів, ремонтом, технічним обс­
    луговуванням та техоглядом автотранспорту;

  • на рекламу в межах норм, що передбачені Міністерством фі­
    нансів України та Міністерством економіки України;

  • на утримання апарату управління;

  • на службові відрядження;

  • пов'язаних з виплатою надбавок і доплат до посадових окладів,
    тарифних ставок, крім випадків, передбачених чинним законодавством;

  • пов'язаних з оплатою праці позаштатних працівників;

  • представницьких;

— пов'язаних з компенсацією за використання особистих авто­
мобілів для службових поїздок;

— пов'язаних із упровадженням платіжно-розрахункових засо­
бів — пластикових карток, дорожніх чеків тощо;

— на придбання дрібного інвентаря і малоцінних та швидкозно­
шуваних предметів;

— на утримання та експлуатацію технічних засобів — теле- і ра­
діостанцій, комутаторів, телевізорів тощо.

Якщо банк переводиться на режим фінансового оздоровлення, здійснюється аналіз видатків, які фінансуються за рахунок балансо­вого прибутку банку, та вживаються заходи щодо їх скорочення, зо-.' крема за такими напрямами:

  • на модернізацію устаткування та реконструкцію основних
    фондів;

  • на утримання власної служби охорони банку;

  • на підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів;

  • на оплату робіт (послуг), не пов'язаних з банківською діяльні­
    стю, зокрема робіт з благоустрою міст і селищ, надання допомоги
    сільському господарству, правоохоронним органам тощо;

  • на фінансування будівництва нових об'єктів, розширення і
    технічне переозброєння діючих виробничих потужностей;

  • пов'язаних з внесками у створення підприємств і товариств
    усіх видів власності;

  • пов'язаних з додатковою оплатою праці у вигляді премій, ви­
    нагород, надбавок, а також доплат, не передбачених чинним зако­
    нодавством;

  • пов'язаних з матеріальною допомогою працівникам банку, в
    тому числі з внеском на житлове будівництво, на погашення креди­
    ту, наданого на житлове будівництво, а також позичками на поліп­
    шення житлових умов тощо та оплатою житла;

  • пов'язаних з оплатою путівок на відпочинок, екскурсіями,
    мандрівками, заняттям спортом;

  • відрахувань на утримання органів управління;

  • пов'язаних з додатковими виплатами компенсацій на відряд­
    ження понад передбачені законодавством норми;

  • на благодійність;

  • на проведення презентацій, ювілеїв, святкових заходів;

  • на маркетинг і рекламу, представницьких видатків понад ус­
    тановлені норми й нормативи;

  • пов'язаних з організацією банками філій та представництв, у
    тому числі за кордоном.

Комерційному банку, який переведений на режим фінансового оздоровлення, забороняється:

  • залучати вклади фізичних осіб, відкривати нові вкладні рахун­
    ки та поповнювати діючі;

  • надавати гарантії, поручительства, бланкові кредити, а також
    надавати всі пільгові (збиткові для банку) кредити, у тому числі
    банківським працівникам;

  • нараховувати та сплачувати проценти за кредитами, наданими
    установами одного банку.

Національний банк України відкликає з комерційного банку, який переведений на режим фінансового оздоровлення, ліцензію на проведення операцій з касового виконання державного бюджету, в тому числі ведення бюджетних рахунків клієнтів та рахунків дер­жавних позабюджетних фондів, а також може відкликати ліцензію на здійснення окремих банківських операцій.

Якщо основні фінансові показники комерційного банку, особли­во ті, на які звернув увагу Національний банк України, не поліпши­лись або погіршилися і не виконана програма фінансового оздоров­лення протягом установленого режиму фінансового оздоровлення, Національний банк України за поданням відповідного регіонально­го управління НБУ ухвалює рішення про скасування режиму фі­нансового оздоровлення, про вжиття відповідних заходів щодо до­строкового погашення стабілізаційної позики та застосовує такі додаткові дії:

  • з метою забезпечення інтересів клієнтів забороняє проведення
    активних операцій за кореспондентським рахунком комерційного
    банку, за винятком розрахунково-касових операцій клієнтів за умо­
    ви наявності коштів на їхніх розрахункових, поточних рахунках,
    операцій із здійснення платежів до державного бюджету та виплати
    заробітної плати;

  • усуває керівництво банку від управління;

  • призначає тимчасову адміністрацію для управління банком;

  • відкликає ліцензію на здійснення окремих чи всіх банківських
    операцій;

  • ухвалює рішення про реорганізацію чи ліквідацію банку і ви­
    ключення з Республіканської книги реєстрації банків, валютних
    бірж та інших фінансово-кредитних установ.

У разі ефективного виконання заходів, передбачених програмою фінансового оздоровлення, поліпшення фінансового стану та дот­римання економічних показників комерційному банку, який переве­дено на режим фінансового оздоровлення, відновлюється загальний режим його діяльності.