Право - явище цивілізації і культури


Реферат >> Астрономия

Міністерство Освіти України

Івано-Франківський Інститут Права,

Економіки та Будівництва

Кафедра теорії держави та права

Курсова робота

Тема: "Право - явище цивілізації і культури"

Виконав: ст. гр. Ю-11 Юрчило О.Д.

Науковий керівник: доцент Наум М.Ю.

Івано-Франківськ

1998р.

Зміст

Вступ

1. Походження права.

2. Поняття права.

3. Джерела і природа права.

4. Право - явище цивілицації і культури.

Висновок

Вступ

Досягнення сучасного людства, суспільства стали можливими дякуючи здатності людей правильно розуміти суть природніх і соціальних явищ і процесів. Накопичена людством гігантська сума знань про природу, суспільство і пізнавальної діяльності являють собою науку.

Юридична наука (правознавство) - сукупність знань про процеси і закономірності права, правової свідомості, юридичних відносин.

Правознавство вивчає процес виникнення права як соціального явища і щукає відповіді на нелегкі, за давністю часу, питання про те, коли дане явище виникло, які причини визвали його появлення, якістадії пройшло право в свому багатостолітньому розвитку і чому, під впливом яких соціальних процесів проходив його розвиток. Юристи велику увагу приділяють повному і всесторонньому аналізу сучасного стану права в державах з різними суспільно-політичним ладом, прагнуть передбачити шляхи подальшого вдосконалення розвитку державно-правових явищ.

Таким чином, правова наука - це система повніх і всесторонніх знань про право, в основі якої лежить сукупність понять, категорій і научних законів, які відображають закономірності виникнення, розвитку і функціонування даного явища.

1. Походження права.

Право як особлива частина юридичних норм і пов"язаних з ними правових відносин виникає в силу тих же причин і умов, якими пояснюється походження держави, і процес цей має історичні паралелі. В різних народів і в різні епохи виникненя права пов"язано з "національними", а саме індивідуальними особливостями кожного народу, але значні закономірності в значній мірі співпадають в історії більшості народів світу.

Економічне і соціальне життя любого суспільства потребує в визначеному порядку діяльності людей, які приймають участь в виробництві, в обміні і споживанні матеріальних благ, шлюбно-сімейних і трудових відносин, а також в управлінні суспілством. Така врегульованість, яка підпорядковує всю масу одиничних відносин людей загальному порядку з допомогою правил поведінки, або соціальних норм.

В первісному суспільстві ці норми виражалися в звичаях. З розшаруванням суспільства на класи звичаєве право не могло створити умови для виробництва, розподілу і обміну товарів обов"язковими для всіх перш за все тому, що єдність інтересів членів суспільства вже не існувала, примирити ж іниереси різних груп населення звичаї не могли. В силу цього економічний базис раннього класового суспільства вимагав особливої форми регулювання в виді обов"язкових норм, встановлених і санкціонованих і, які оберігаються державою, тобто особливим апаратом управління і підпорядкування. Такі норми являють собою юридичне право. З їх допомогою виробничі, політичні, сімейні, трудові, управлінські і інші стосунки набувають форму правових відносин.

Давні правові системи були тісно пов"язані з звичаями і релігійними нормами. Історично передовою формою права був правовий звичай, який підтримувався як жрецями так і державою.

Корінною задачею, яка міняє родові звичаї регулювання, було прагнення створити єдиний, загальний порядок відносин між людьми, який відповідає потребам виробничого господарства. Ідеологічною силою такого об"єднання виступала релігія. Тому стаовлення нового порядку землеробчих племен проходило під впливом створення нової релігії, яка об"єднувала родові громади. Природньою для землеробів в країнах жаркого клімату, стала релігія Сонця, яка відома в всіх давніх народів Месопотамії, Передньої Азії, Індії, долини Нілу. Прийняття такої нової віри в Сонце як вище божество сприяло посиленню ролі племінних звичаїв в порівнянні з звичаями і тотемістичними віруваннями окремих родів, а значить, і зміцнення віри в єдиний для всього народу порядок, встановлений верховним божеством. Жреці, носії нової релігії, які володіли передовими для того часу знаннями руху небесних тіл, виробили критерії уявлень про пори року (і про вимір часу), які втілилися в агрокалендарях.

Релігійні обряди поклонінн Сонцю вимагали обов"язкового виконання робіт сільськогосподарського циклу. Воно підтримувалося владою перших міст-держав, де керівництво загальними ірригаційними роботами поливного землеробства сконцентровувалося в руках царської влади, військової верхівки і бюрократії, об"єднувавших сільські общини для ведення сільських робіт і захисту від зовнішнього ворога.

У древніх греків і римлян, у слов"янських народів, кельтів і німців, у яких не було розвинуте поливне землеробство, сільськогосподарські роботи находились в веденні сільської громади, календар природи і поклоніння Сонцю, дарам землі залишалися лиш релігійними обрядами. Тим не менше релігійні ритуали підтримувалися пешими язичними державами цих народів і поступово отримували своєрідне звичаєве право.

В Древній Індії основними джерелами права були в побуті релігійні книги - веди (Рігведа), драхмасутри і драхмашастри (в тому числі закони Ману), які створювалися брахманами і захищалися державою.

Підтримка релігією і державою звичаїв, які склалися в період становлення древніх цивілізацій, привела до створення одного з наважливіших джерел права стародавніх держав - правового звичаю і звичаєвого права. В них, як правило, збереглися звичаї родового устрою і одночасно закріпились норми патріархального побуту сільської громади з її нерівністю членів "великої сім"ї", кастові привілегії вищих шарів суспільства і обов"язки нижчих, норми купівлі-продажу земель і іншого майна, яке спочатку складало загальну власність, жорсткі покарання для нищих каст при допущенні викупу чи ритуальної дії для вищих каст і богатих.

Правові звичаї сприяли і закріпленню царської влади на основі її божого походження, встановлювали смертну кару за бунт, замахи на керівників і чиновників, замахи на релігійні основи.

Ці звичаї зберегли своє значення і в встановленні юридичного права у народів античних держав - Стародавньої Греції і Риму, а також, переходивших до цивілізації феодального типу - німців, кєльтів, слов"ян, на Сході - арабів. В античних державах попередні родові звичаї (квірітів - в Римі, афінян - в Греції) замінились правовими звичаями військової демократії в результаті розвитку рабовласництва, переходу до наслідкового сімейного володіння землею, що викликав перше розшарування на багатих і бідних, які продавали землю за борги. Але в афінській, а також в римській історії головне значення порівняно швидко набули закони демократичної держави (закони Сонця - в Греції, закони ХІІ таблиць - в Римі). В Спарті, навпаки, пережитки родового суспільства довший час зберігалися для забезпечення влади спартіатів (об"єднаних ахейських і дарійських племен), які підкорили інші племена, які стали рабами (іліотами) чи неповноправними громадянами. Ці пережитки виажалися головним чином в збереженні побуту і звичаїв військової демократії (суровий побут, обмеження землеволодіння, громадські трапези і т.п.).

В розвитку німецьких і слов"янських народів правові звичаї, тісно пов"язані з воєнням побутом і з збереженням язичності, довший час переважали. Це найшло своє відображення в давніх пам"ятках права - "варварських правдах" (Правда - у німців, Руска і Польська Правда - у слов"ян), виникших чк записи правових звичаїв предків.

Велику роль в встановленні нових правових норм грали судові органи, які захищали перш за все іниереси превілегійованих класів. Вони сприяли розрушенню устарілих звичаїв родового устрою, закріпляли в своїх рішеннях ті звичаї, які відповідали новим порядам.

Судові функції спочатку здійснювалися жрецями в формі релігійного ритуалу або належали верховному правителю (царю, королю) і призначеним ним судовим органам, які були пристосовані до захисту інтересів пануючої верхушки суспільства. Все це сприяло створенню правових норм судами, тобто виникненню судового прециндента, під яким розуміється перевореня рішення суду по конкретній справі в загальну норму.

Встановлення державності вимагало все більш міцного закріплення правових норм. З появою писемності ці норми отримубть таке закріплення в перших законаз верховної влади - царя, короля, князя, народних зборів, сенату або іншого колегіального органу, де головне положення займали представники вищих шарів - родова знать, духовенство, військова і торговельно-промислова верхушка.

Перші закони держав закріпляли майнову нерівність, привілегії багатих і знаті, безправне положення рабів, обов"язки і обмежені права нищих прошарків населення.

Норми про покарання були орієнтовані перш за все на захист власності, осіб знаті і їх недоторканості, влади вищих каст над нищими, рабовласника над рабом або найманим працівником. В законах багатьох країн політичні права співимірялися з майновим положенням чи належності до знатної фамілії.

В правових пам"ятках стародавніх держав зафіксовано розвиток норм, які регулювали торговий обмін, при цьому купці, ремісники отримували фактичні вигоди. Інтересам богатих і знаті служили норми про право спадкування і багато інших. Такого роду правові норми найшли відображення в широко відомих історичних пам"ятниках стародавніх держав: законах царя Хаммурапі, законах ХІІ таблиць, законах Ману, а в більш пізніший період - в арварських правдах німецьких і слов"янських держав. В них закріплялясь приватна власність сім"ї, заміна кровної помсти викупом (віра, вергельд). При цьому більш високий викуп платився за житя королівського дружинника, багатого землеволодільця.

Охорона публічного інтересу включала вже переслідування таких злочинів, як бунт, неуплата боргу, відмова від повинностей, кража, розбій, тобто таких діянь, яких не було і не могло бути в первісному суспільстві.

В судовому розгляді спорів стародавні засоби доказування (ордалії, поєдинок, присяга) все більше пристосовувалися до інтересів багатих і знаті: допускались викуп від ордалія чи поєдинка, привелегії богатих при поєдинку. Присягнути за богатого чи знатного завжди могли залежні люди.

Так виникше право поступово закріпляло інтереси пануючої верхушки суспільства за рахунок нищих класів. Воно спиралося при цьому на примусову силу публічної влади і без підтримки не могло би витіснити родові звичаї, норми родової демократії.

Але роль права не можна звести тільки до закріплення класового (кастового, шарового) панівництва, хоча в перших ступенях цивілізації різних народів таке закріплення, без сумнівів, існувало. Поряд з соціально класовими розбіжностями і підпорядкуванням залежних людей панам норми юридичного, санкціонованого державою права були необхідні для встановлення і підтримування єдиного для всього населення країни порядка суспільних відносин, для забезпеченя єдиного ринку, умов ведення і розпорядженя власністю, обміну товарами, для збереженя патріархально-сімейного побуту в сільській громаді, а також для забезпечення єдиної влади в державі.

Важливим наслідком формування єдиного для різних племен права на території виникаючої держави є те, що з його допомогою стало можливим рішення спорів між сільськими громадами, окремими особами, які належать до різних племен і родів, і дякуючи цьому подолання виникаючих міжусобиць, які мають дуже часто руйнівні наслідки.

Накінець, державне об"єднання племен сприяло і правовому захисту їх інтересів в зовнішньополітичних зв"язках з населенням інших держав. Здавна виробилися способи дипломатичних церемоніалів, предствництва сусідніх держав, заключення міждержавних союзів, таможенних правил і зборів і т.п. Чим ширше і стабільніше ставали такі зв"язки, тим більше мирні стосунки витісняли військові набіги і небезпеку завоювань. Тому з процесами становлення державності і юридичного внутрідержавного права виникають, поки що зародкові, але поступово розвиваючіся норми і відносини міжнародного права.

2. Поняття права.

Право - складне громадське явище. Воно визначається станом суспільства і ступінню його розвитку, а також рівнем культури, станом економіки і товарно-грошових стосунків. Загальний хід руху права в значній степені визначається і етнічним побутом народу.

Прискорені темпи економічного розвитку, тенденції економіко-політичної інтеграції сприяють взаємозбагченню правових систем. Поступовий процес прискорюється. Вищі досягнення минулого отримують подальший розиток.

В теперішній час в вітчизняній юридичній науці спостерігається замітний відхід від уявлень про право як зброю для пригнічення і подавлення в руках пануючого класу; затверджується погляд на право як інструмент регулювання суспільством своїх стосунків. Право не виключає відображення в ньому боротьби інтересів окремих груп населення, але розглядається як механізм управління суспільством на основі соціального консенсуса між різними шарами суспільства.

Право виступає як система громадського порядку і тому має потребу в державному апараті, який може забезпечити дотримання цього порядку встановленням юридичної відповідальності.

В розумінні права суміщаються два різних уявлення про нього: "справедливе і добре", що "корисно всім чи багатьом в якій-небудь державі". В сучаснй інтерпритації ця дилема представлена позитивистським і непозитивистським підходом до його розуміння.

Позитивистський підхід затверджує наявність нерозривного зв"язку між державою і правом. Позитивізм суміщає право з законними і підзаконними актами, які видаються державою і забезпечуються її примусовою силою. В марксистському вираженні право - це "закріплена в законі воля пануючого класу".

Непозитивістський підхід не пов"язує досить жостко природу права з діяльністю держави, її законами. Закон признається частиною права, правовим, якщо він несе в собі необхідне, справедливе, добре.

І один, і інший підхід має позитивні сторони - орієнтує на формальну визначеність правової норми і на її відповідність потребам, правам і собдам людини, інтересам суспільства. Оба підхода враховуються в такому розумінні права, коли воно признається внутрішньо узгодженою системою норм (загальних правил поведінки), встановлених або признаних державою в інтересах всього суспільства і які забезпечуються не тільки свідомістю їх необхідності і справедливості, але і силою державного примусу.

В вивченні права і шляхів його розвитку, вдосконалення виділяється порівняльне правоведення. В наш вік швидкого розширення зв"язків між державами всього світу особливо актуальним стає закріплення початків довіри і взаморозуміння між народами також і в області првава. Ось чому в багатьох країнах створені інститути порівняльного правоведення. Є такий інститут в нашій країні. Виправляючи помилки минулого, порівняльне правоведення не засіхає на правову самостійність окремих держав.

Як і в більшості європейських держав, в вітчизняному праві найбільш крупі його галузі - публічне і цивільне право. Цивільне - безпосередньо стосується окремих осіб(громадян, юридичних осіб). "Публічне" - то, що відноситься до положеня держави.

В публічне право включаються, наприклад, такі галузі, як державне, адміністративне, кримінальне право, ті норми, які визаначають положення держави, його органів, статус особистості, їх взаємостосунки (кмпетенція закладів, посадолвих осіб, права і свободи громадян, податки, покарання і ін.). Публічному праву притаманні імперативні норми.

Цивільне право дає простір автономії (і інціативі) приватних осіб. Об"єм такої автономії протікає з природніх і невід"ємних прав людини і регулюються публічним правом. Для цивільного права типові уповноважуючі, диспозитивні норми, які дають простір заінтерисованим ообам самим визначати свої стосунки. Публічний інтерес виявляється в тому, щоби виорстання прав і свобод було більш повним і не порушувало прав і свобод інших осіб, не суперечило закону, інтересам всього суспільства.

Норми права являють собою маленькі частини, "цеглинки", з яких будується право і його галузі. Норма права складається з:

гіпотези - вказуються коли, при яких умовах застосовується норма права;

диспозиції - зміст самого правила поведінки;

санкції - тієї скадової норми, в якій вказуються засоби примусу, які застосовуються при її порушенні.

Розрізняють норми:

зобов"язальні - встановлюють зобов"язаність особи здійснювати певні позитивні дії;

забороняючі - кладуть на особу обов"язок утримуватися від дій певного роду;

уповноважуючі - надають особі право здійснювати ті чи інші активні дії.

При таких відмінностях правових норм помітно, що одині з них - імперативні - в категоричній формі визначають певну поведінку, відхилення від таких вимог недопустимо; інші диспозитивні - надають учасникам правовідносин можливість самим вибирати інший більш доцільний для них варіант поведінки. Саме диспозитивні норми подані в цивільному праві. Сторони можуть можуть вступати в договірні відносини, а можуть цього не робити, умоат договору можуть визначатися сторонами. Нерідко використання диспозитивних норм має зв"язок з загальним принципом вітчизняного права "дозволено все, крім забороненого законом". Але і в цивільному праві є немалакількість імперативних норм, наприклад, обов"язковість нотаріального засвідчення договорів купівлі-продажу земельних ділянок, будівель.

Не маючи можливості охопити чіткими формуліровками з точною юридичною суттю всю складність сучасних цивільно-правових стосунків, законодавець все частіше став використовувати такі не зовсім чіткі поняття, як "розумний строк", "розумні засоби", "справедливе розпреділення між сторонами витрат", "суттєва зміна обставин", "протиріччя громадським інтересам". Такі формуліровки законів значно розширяють погляд сторін і суда в приміненні, реалізації права.

Через норми права, які закріпляють правила поведінки і мають загальнообов"язковий характер і санкції за нарушення цих правил, право здійснює регулювання громадських відносин в всіх сферах соціального життя. Воно впливає на розвиток суспільних відносин шляхом встановлення стимулів і заборон. Правова держава характеризується зв"язаністю правовими нормами, недозволеністю порушувати приняті нею закони.

3. Джерела і природа права.

Класифікація норм права відображає закріплений в Конституції України принцип розділення державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Закон займає головне місце серед джерел права. Приняті Верховною Радою закони володіють найбільшою юридичною силою. Конституція України являється основним законом.

В Констиції України виділяється прзначення людини і його прав вищою цінністю життя, їх захист - обов"язок держави. Конституція закріплює рівність всіх громадян перед законом, проголошує, наприклад, свободу слова і думки, право громадян на об"єднання. Разом з тим Конституція визначає і обов"язки громадян: захист Батьківщини, плата законно установлених податків і зборів і ін.

Реальне здійсненя і захист державою прав громадян, гармонізація інтересів особистості і суспільства складають потребу часу.

Закони і інші правові акти не повинні суперечити Конституції України.

До інших джерел права відносяться акти виконавчих органів: укази Президента, постанови Уряду, прикази і інструкції міністрів, інших центральних органів управління, рішення органів місцевого самоврядування, які мають нормативне значення, тобто які вставлюють загальні правила поведінки.

До джерел права України відносяться і загальнопризнані принципи і норми міжнародного права, міжнародні договори України. Забезпечення конституційності нормативних актів, тобто їх відповідність Конституції України, здійснює Конституційний Суд України. Акти або їх окремі положення, які признані неконституційними, втрачають силу; не відповідаючі Конституції договори України не підлягають введенню і застосуванню.

Джерела права - не хаотичний набір різного роду нормативних актів, вони включаються в єдину внутрішньо узгоджену систему права, в якій акти нищестоячих органів повинні видаватися в відповідності до актів вищестоячих органів держави і не можуть їм перечити.

4. Право - явище цивілицації і культури.

Виникнувши як інститут цивілізіції в відповідності з її вмогами, як один з її перших "блоків", право стало носієм цих вимог, механізмом переворення їх в життя, яке забезпечує "самопідтримку" суспільства.

В епоху цивілізації суспільство в значній мірі відірвалося від жосткого "сліпого", безваріантного диктата природи і, опираючись на власну основу, на культуру як на область мистецтва, нарощуючи темпи розвитку, по складним, непередбаченим шляхам прогресу. Нові громадські сили, які склалися в умовах цивілізації, - не тільки і не стільки фактори і сили руйнування минулого (хоча таке значення не можна випускати з виду), скільки імпульси саморозвитку, символи акктивності, нарощування самоцінності людини, і головне - реалізація і забезпечення свободи для вищого творення Природи - людини. Воля і гуманізм - рух до них стали вираженням і головним показником прогресу людства.

Вищесказане прводить до висновку про те, що для суспільства в епоху цивілізації характерні такі регулятивні механізми, які утворюють нову, "цивілізовану" інфраструктуру соціального регулювання. Основним, центральним її елеметом і тало право.

В радянській юридичній науці в якості початкового при розумінні права розглядалися вислови К.Маркса і Ф.Енгельса з "Маніфеста Комуністичної партії", сформульованого в виді звернення до класу буржуазії: "Ваше право є лише возведена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу". Недивлячись на те (а вірніше дякуючи тому) що в цьому вислові, яке не претендувало на строго наукове узагальнення, сильні публіцистичні, партійно - пристрасні акценти, йому в радянській правовій доктрині був наданий загальний і імперативний характер. Саме цей вислів лежав в основі класової, директивно-імперативної трактовки права в радянській правовій науці, а саме воно придавало праву вузькокласову, етатичну неправельність, тоталітарний відтінок, який достатньо узгоджувався з доктриною і практикою сталінського тоталітарного режиму.

Насправді, в певному розумінні право може бути охарактеризовано як класовий феномен, хоча по вихідним пунктам здійснено інакше, ніж це витікає з марксистсько-ленінської трактовки.

Якщо не спрощувати проблему і не зводити її до класового панування, то класова будова є одна із суттєвих, і притому природніх, необхідних характеристик структурированості суспільства, яке вступило в епоху цивілізації. В класовій будові виращаяються розстановка і співвідношення суспільних груп, шарів населення країни (або навіть в міжнародному плані) по ряду корінних признаків функціонування суспільства і життєдіяльності людей, в першу чергу по їх відношенню до власноті. Класова будова дає можливість не тільки побачити глибинний зріз суспільства як саморегулюючоїся системи, але виявити рушійні сили суспільного розвитку, прогресу суспільства, які ваємодіють між собою. В результаті наростаючих процесів відчуження класові стосунки набувають антагоністичний характер, виливаються в гостру боротьбу за владу; тоді класові відносини, переважно через державу, партії, інші ланки політичної системи, починають нести немалий заряд негативного - того, що ускладнює, деформує природній суспільний розвиток, робить його більш чужим людині.

В чому ж полягає зв"язок права з класовою будовою суспільства, зі всіма його неминучими наслідками? Тут можуть бути відмічені дві основні позиції, які характеризують право як відому противагу негативним явищам, обумовлені класовими стосунками.

По-перше, класи, їх взаємодія, співробітництво і боротьба створили в суспільстві принципово нову соціальну ситуацію: на перший план, в особливості в обстановці антагоністичних класових стосунків, висунулися класові зіткнення, конфлікти, протиборства, жорстока боротьба за владу. І це розширяє і загострює "конфронтаційне поле" життя людей, в тому числі етнічні, групові, особисті взаємостосунки. Громадські зв"язки, які об"єднують суспільство людей, стали випробовуватися на "розрив". Потрібна була свого роду противага - формування суспільної сили, притому потужної сили, яка по самим своїм вихідним властивостям була би напрвлена на те, щоби забезпечувати загальне упорядкування громадських стосунків, їх примирення, гарантувати стабільність і стійкість громадських зв"язків, введення в необхідні рамки поведінку людей, справедливе і розумне вирішення конфліктів. Такою противагою і стало право.

По-друге, право виступало в якості противаги і в відношенні найбільш могучого утворення, здатного при відомих умовах (нерозвиненість політичних відносин, недосконалість демократичних інститутів) бути сильною класовою силою. Призначене по своїй суті, як і право, для того, щоби забезпечити функціонування суспільства ік цілісної системи, держава при вищезгаданих умовах грає негативну роль, протидіяти якій в принципі може дуже розвинуте право.

Природа права, при всій важливості для нього самого факту ділення суспільства на класи, класових стосунків полягає в тому, що воно представляє собою позиивне високозначуще явище цивілізації.

При цьому право як явище цивілізації характеризується тим, що воно призвано бути носієм вищих початків, основних цінностей цивілізації, реалізувати історичне призначення суспільства, пов"язане з затвердженням в ньому високого гуманітарного фундаменту, з принципами і ідеалами волі. В цій площині право призвано внести в гостру соціальну ситуацію, яка викликана класовою, політичною боротьбою, етнічними, груповими і іншими зіткненнями, особистими конфліктами, постійні і тверді (визначені, забезпечені, гарантовані) нормативні початки, побудовані на принципах громадського миру, згоди, врахуванням різних інтересів, взаємних скоординованих уступок.

З давніх давен, з самих перших пам"ятників права - законів, уставів, збірників звичаїв і судових рішень, інших юридичних документів - всюди ряд протирічних елементів, коли правову тканину інколи розривають класові інтереси, політичні азарти, а то і свавілля керівника-законотворця, в ній неминуче проступає корінне (що находить вираження в самому факті введення і підтримки загальнообов"язкових норм, юридичних процедур, одинакових для всього населення рішень) - націленість на встановлення єдиного, стабільного, доцільного порядку поведінки людей, розумного рішення конфліктів.

Уважний аналіз виявляє в юридичних документах, перш за все пам"ятниках права, прагнення втілити в життя справедливість (яка охоплює істину і правду; не випадково багато пам"яток права так і називалися - "правди"), мудрість, реалізм і життєвість (і тому юридичне регулювання проникає в всі складності життя, торкається деталей подробиць людських стосунків, прагне врахувати можливі життєві інтереси).

Навіть в давніх законодавчих документах інколи зустрічаються узагальнюючі формуліровки, які торкають самі основи права. Ось так, наприклад, започаткувалося видання збірника законів царя Хаммурапі (Х\/ІІІ ст. до р. х.): "Для того, щоби дати сіяти справедливості в країні, щоби погубити беззаконних і злих, щоби сильному не ущімлювати слабого"1.

Очевидно, тут є присутнє в якійсь-то мірі і лицемірство, то, що інші називають красивою фразою або подвійною мораллю, але досить вражаюче, що подібні слова приводяться все таки в законах, в положеннях, започатковуючих їх видавництво. Закони так чи інакше узгоджувалися з пануючою громадською думкою, з пануючими представниками. Згадаєм, що говорили стародавні римляни: право - це мистецтво добра і справедливості.

Досить закономірно, що в умовах, коли (вже в новітній історії, Х\/І - ХХ ст.) демократія, загальний рух до волі, до гуманності отримали загальноохоплюючий глобальний

--------------------------------------------------------------

1Див.: Алексеев С.С. Теория права. М.: Из-во БЕК, 1995. ст. - 63.

розвиток, відбувся свого роду і взліт права. Воно по самій своїй природі було приготовлено до сприйняття загального руху до волі, загальнолюдських цінностей, прав людини, до того, щоби бути їх вираженням і носієм.

В більш широкому плані можна сказати про те, що історичне призначення права, його здатність бути втіленням і гарантом свободи і високої організованості свідчать про наявність в ньому значних потенційних резервів, причому таких, які є грунтовні для утвердження і розвитку в суспільстві демократії, гуманізму, соціального прогресу. Ці резерви, можливо, зіграють свою позитивну роль в вирішенні складних прблем теперішнього і майбутнього людства, а в тому числі і таких складних, які сьогодні стоять перед нами і нашою охопленою кризисом країну.

Позитивна сторона широкої трактовки права, яка найбільш грунтовно пов"язує його розуміння з принципами, цінностями і ідеалами соуіальної волі1, полягає як раз в тому, що вказана трактовка орієнтована на демократію, гуманізм, соціальний прогрес. І та обставина, що при цьому опускаються з поля зору інші важливі соціальні основи і риси права, перш за все його особливості як юридиного явища, його інституційність, само по собі не повинно затінювати вказану позитивну сторону широкої, етико-філософської трактовки права.

-----------------------------------------------------------

1Див.: Широкая трактовка права (о которой дальше ещё пойдёт речь) обосновьівалась рядом советских правоведов (В.С. Нерсесянцем, В.А. Тумановьім, В.Е. Гулиевьім и др.). В одной из своих работ В.С. Нерсянц назвал право "математикой свободьі" (см.: Вопросьі философии. 1990. №3. - ст. 48).

Отже, початковепризначення права заключається в тому, щоби повідомити нормативність домінуючим початкам цивілізації - впорядкованості соціального життя і волі людини як автономній особистості і гарантувати їх реальність. Причому зробити це в нормальному, так в конфліктному сценарії, з розрахунком, в окремих випадках, на ситуації, коли відбувається "помилка" класових інтересів і політичних дій. Так і само з"єднання вищезгаданих початків, в чомусь різноплощинних (впорядкованість далеко не завжди співпадає з волею людини, її проявами), як раз і характеризує специфічні риси правової матерії, яка виключається перш за все юридичними дозволами (в їх співвідношенні з юридичними заборонами), складним співіснуванням правового статусу суб"єктів, суб"єктивних прав і обов"язків, засобів захисту і юридичної відповідальності.

Саме в зв"язку з тим, що право являє собою явище цивілізації, яка виражає ї глубинні вимоги, основоположені цінності, може бути обмальований свого роду "образ права", його ідеал, орієнтований на такого роду вимоги і цінності.

Саме в такому напрямку будуються, потрібно гадати, тактичні розробки, які виражені, зокрема, в вищезгаданих широких трактовках права, і в ряді інших наукових підходів, філософських і правових.

Наприклад, на думку Л.С.Мамута, признаками права, поряд з обов"язковим характером, яляються рівність, справедливість, свобода1.

----------------------------------------------------------

1Див.: Мамут Л.С. Анализ правогенеза и правопонимания. Историческое в теории права. Тарту, 1989. - ст. - 18-20.

В.О. Мушинский з опорою на гегелівські визначення припускає розуміти право як історично обумовлену людською волею динамічну рівновагу між особистим інтересом і громадською необхідністю1. Ще один з авторів припускає, що юридичні норми - це правила, які відміряють "зону" волі поведінки людини2.

Зараз - і це являється свого роду знаменом часу - на перше місце при визначенні права висувається його якість як "засобу громадського компромісу, зброї зняття громадських протирічь, механізму управління громадськими справами"3, "ідеї людської справедливості і волі"4.

В такому ж напрямку будується розробка в філософській літературі. Розвиваючи класичні філософські концнпції, кантіанське розуміння права, Е.М. Соловйов бачить суть даних концепцій в тому, що "право для філософів-класиків - це мораль, яка регламентує керівника", і важає, що право призвано забезпечувати "сумісне громадянсько-політичне існування людей на засадах особистої волі і при мінімумі караючого насильства"1. І дальше: "Правового регулювання в суворій суті цього слова просто немає там, де відсутні права

------------------------------------------------------

2Див.: Мушинский В.О. Правовое государство и правопонимание // Сов. государство и право. 1990. №2. - ст. - 24.

3Див.: Разумович Н.Н. Источники и формьі права // Сов. государство и право. 1988. №4. - ст. - 21.

4Див.: Лившиц Р.З. Теория права. М., 1994. - ст. - 48.

5Див.: Общая теория права. Курс лекций (под ред. В.К.Бабаева). Нижний Новгород, 1993. - ст. - 111.

людини, законодавчі заборони на класові привілегії і на їх соціальні аналоги... і, накінець, законодавчі гарантії активного гроиадянства. Якщо в діючому законодавстві нехватає хоча би одного з важливх признаків автономї (волі), його вже не можна вважати строго правовим".

Суть феномена права як явища, яке виражає вимоги цивілізації, не вичерпується тільки тим, що воно, право, нормативно об"єктивує і реалізує ці вимоги. Право є також явище культури як сфери творчості, його аккумуляції, самопідвищення.

В чому це має вираз? Перед усім в тому, що право в специфічному виді відобраає життя у всіх його складнх проявах, причому в прояван надзвичайно високого діапазону - від головних і глибинних пластів життя (економічної організації суспільства, структури політичної влади і т. п.) до самих що не є прозаїчних, життєвих, сімейних, побутових питань.

При цьому юридичні норми орієнтуються на основи якісного стану суспільства, говорять про те, якими повинні бути поступки людей. Вони призвані наперед регламентувати поведінку людей, визначати, що можна, а чого не можна, плюс до того з таким розрахунком, щоб вирішувались всі можливі конфлікти, зіткнення інтересів.

Недарма закони попередніх епох, скажімо закони ХІІ таблиць, закони Ману, Руска Правда, Кодекс Наполеона, являються свого роду вікнами в минулі часи, дозволяють

---------------------------------------------------------

1Див.: Вопросьі философии. 1989. №8. - ст - 69-90. №6. - ст. 3-7. 1990. №6. - ст. - 6.

побачити існувавші тоді відносини, конфлікти - словом, наглядно побачити минуле1.

Саме тому, що в юридичних нормах відображається життя людей, так при тому під кутом зору всіх можливих конфліктів, юридична наука - юриспруденція все була тісно пов"язана з мистецтвом, з літературою, з театром. В стародавній Греції юридичні проблеми, конфлвкти між свободою і деспотизмом прямо втілювалися в трагедіях Есхіла та Софокла і виносилися на сцену старогрецького театру, який на той час мав великий автритет.

Таким чином, поскільки реалізація права - юридична практика виявляє і концентрує осноні життєві конфлікти і проблеми, вона. як правило, має культурну цінність.

Але справа не тільки в цьому.

Може бути, саме через право втілювалось головне, в чому виражалось призначення культури, - потенціал накопичених духовних багатств творчості, які призначені і здатні відгороджувати і захищати людину від негативних сил природи і суспільства. Культурний потенціал права кориниться в особливостях правової матерії. В тому числі, і в тому, що діюче позитивне право, право як інститутська освіта - це право писане і що правова матерія втілена в письмових текстах, а також в тому, що нормативність права поглиблюється шляхом розвитку в правовій матерії нормативних узагальнень і шляхом підвищення в ній інтелектуальних елементів, сторін. А це приводить до того, що в саму тканину права попадають інші прояви культури, перед усім духовної.

---------------------------------------------

1Див.: Три трактата об оратрском искусстве. М., 1972. ст. - 112-113.

Право як явище цивілізації і культури повинно роздивлятися в єдності всією системою регультивних механізмів, інститутів, характерних для цивіліхації, виражаючих і забезпечуючих її існування і функіонування.

Найважніший з таких інструментів цивілізації - демократія, система народовладдя, яка призвана закріплювати в оптимальних цивілізовних формах свободу в сфері політичного життя. Від її стану в залежить можливість реалізації свобод в інших інститутах, в тому числі і в праві. Більше того, саме в умовах демократичного політичного режиму право в повній мірі набуває своє власне буття і свій власний зміст, стає здатною із зброї держави стати "суверенною" освітою, яка звеличується "над" державою (тільки в цьому випадку можливе реальне існування істинно правової держави).

Алу тут виникає таке питання: якщо право - явище цивілізації і культури, якщо воно набуває свій влісний зміст в умовах демократичного режиму, то чи можна говорити про існування права в минулому, в рабовласноцьких і феодальних суспільствах?

Так, можна. Оскільки яким би не був політичний режим, в особливості з позиції сучасних поглядів (обставина, яку ми частенько не приймаємо в розрахунок), в суспільстві все одно є які небуть елементи цивілізації і культури в вказаному вище значенні. Є вони в діючих юридичних порядках. в самому нормативному способі регулвання, процесуальних інститутах і т.п. І ми впевнено можимо говорити про "рабовласницьке право", "феодальне право", "право фашистської Італії" і т.п.1. Тольки потрібно все чітко розрізняти і фіксувати рівень або степінь "права в праві", тобто те, що вправі від глубинних початків цивілізації і культури, і, з другого боку, те, що в ньому від політики, від волі пануючих груп і особистостей, диктатури, тоталітаризму і т.п. І треба враховувати, крім того пануючі в ту або в іншу епоху уявлення про мораль, яка сприймається правом, - уявлення, які в силу особливості моралі здатні "моралізувати" любу тиранічну диктатуру.

Було б добре для позиції радикального підходу сказати, наприклад, що в умовах сталінського тоталітаризму, що ніякого права в СРСР не було. Але таке твердження було би неправильне. Воно не тільки не відповідало би реалям, але і не "схопило" б, може бути, не дуже замітний процес поступового, накопичення елементів загальнолюдської правосвідомості, так би мовити приближення права, неминучого його приходу. Так, здавалось би, навіщо це дивне маскування кровавого сталінського тоталітаризму: постанва ВЦІК, яка маскує це беззаконня, зовнішньо юридично стабільні "відкриті процеси"? Але якщо задуматися стає ясно: це свідоцтво про фактичне принання рядянською юридичною практикою цінності права, правосуддя, юстиції, юридичних форм, у всякому випадку їх здатності надати тим чи іншим діям, актам цивілізований, нормальний в очах суспільства характер.

По мірі розвитку цивілізації, переходу її на нові, більш високі ступені накопичення цінностей проходить розвиток права як глобального явища, набування ним якості і характеристик, відповідних його природі. Найбільш важливе значення в цьому процесі мають, по всім даним, такі гілки розвитку людства, як підйом загальнолюдської культури в

------------------------------------------------------

1Див.: Советское государство и право. 1989. №2. ст. - 102.

умовах античності, прорив в глибини людського духу в епоху відродження.

В ході такого розвитку все більш розбірливо виявляються деякі загальні закономірності права як явища цивілізації і культури:

по-перше, перехід від регулювання, який характеризується в основному заборонно-наказовими рисами, до позволяючого регулювання для громадян, їх об"єднань, при якому центр тяжіння переноситься на юридичні дозволи, суб"єктивні права;

по-друге, все більш міцне набування автономною особистістю стійкого правового статусу;

по-третє, все більше пов"язування держави, всіх осіб, які мають владу, жосткими заборонами, обмеженнями, дозволяючим порядком їх функціонування;

по-четверте, становлення і вдосконалення розвинутої системи правових засобів (в тому числі процесуальних), заснованих на ідеалах свободи і гуманізма - таких, використання яких виявляється можливим любими суб"єктами, перш за все громадянином, автономною особистістю.

Висновок

В даній курсовій роботі, тема якої "Право - явище цивілізації культури", ми розглянули слідуючі питання:

- походження права;

- поняття права;

- джерела і природа права;

- право - явище цивілицації і культури,

в яких дали визначення поняття права, обгрунтували процес його виникнення і охарактеризували право з сторони рушія цивілізації і культури.

Наука, яка вивчає право називається правознавством, і як люба інша наука вона характеризується слідуючими рисами:

1) научні знання про право існують в системі, в комплексі. Вони послідовно і всесторонньо розкривають всі зв"язки, відношення, властивості правових явищ;

2) задача научного пізнання в сфері права в кінцевому результаті зводяться до виявлення закономірних процесів державно-правових явищ, рушійних сил їх зміни і розвиток. Такий рівень знань існує в формі системи понять, категорій, юридичних принципів і научних закономірностей;

3) правознавство представляє собою систему правильного, об"єктивного знання про право. В нім відсутні будь-які домисли, міфи. Знання грунтується на існуючих або раніше існувавших в суспільстві правових явищ, які базуються системою теоретичних розробок про право, а також положеннями інших соціальних і філософських наук і провіряється суспільно-історичною предметною діяльністю людей (практикою).

Список використаних першоджерел

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права. Львів: Фонд "Право для України", 1997.

2. Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій. Навчальний посібник для юридичних факультетів вузів. - К.: Вентурі, 1996.

3. Рабінович М.П. Основи загальної теорії права та держави. Посібник для студентів спец. "Правознавство".-Бородянка, 1993.

4. Сурилов А.В. Теория государства и права. Учебное пособие. - К. Одесса: В. шк., 1989.

5. Теория права и государства. Учебник для вузов. Под ред. Г.Н. Маслова, М.: БЕК, 1996.

6. Право: Учебник для вузов. Н.А.Теплова, В.М.Малинкович и др. ; Под ред. Н.А.Тепловой, В.М.Малинковича. М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1997.

7. Алексеев С.С. Теория права. - 2-е изд., перераб. и доб. - М.: БЕК, 1995.

8. Общая теория права: Учеб. 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Изд-во МГТУ, 1995. Недбайло П.Е. Приминение советских правовьіхнорм. М., 1960.

9. Алексеев С.С. Проблемьі теоріи права. - Свердловск, 1973. - Т. 2.

10. Карташов В.Н. Применение права. - Ярославль, - 1980.

11. Вопросьі философии. 1990. №3.

12. Мамут Л.С. Анализ правогенеза и правопонимания. Историческое в теории права. Тарту, 1989.

13. Три трактата об оратрском искусстве. М., 1972.

14. Вопросьі философии. 1989. №8. - ст - 69-90. №6. - ст. 3-7. 1990. №6.

15. Советское государство и право. 1989. №2. ст. - 102.

16. Конституція України.