Право і особистість


Реферат >> Астрономия

КУРСОВА РОБОТА

Зміст.

І. Вступ.

ІІ. Право і особистість.

  1. Співвідношення понять “людина”, “особистість”, “громадянин”.

  2. Права людини і громадянина та їх класифікація.

  3. Міжнародні стандарти в сфері прав людини

ІІІ. Висновок.

IV. Література.

І. Вступ.

Характер взаємовідносин держави з особою являється важливим показником стану суспільства в цілому, цілей і перспектив його розвитку. Неможливо зрозуміти сучасне суспільство і сучасну людину без вивчення різноманітних відносин людей з державою.

Питання прав і свобод людини і громадяни­на на сьогодні є найважливішою проблемою внутріш­ньої та зовнішньої політики усіх держав світової спів­дружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

На українських теренах питання прав людини та їх захисту порушувалися ще в конституції Пилипа Орли­ка 1710 р. Там зазначалося: "Подібно до того, як Ясновельможному Гетьману з обов'язку його уряду нале­жить керувати й наглядати за порядком щодо всього Війська Запорозького, так само він повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покла­дали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог, бо підштовхнуті ними (люди), залишивши свої домівки, відходять, як правило, до чужих країв шукати життя кращого, спокійного і легшого.

Остаточне ж становлення прав людини і громадя­нина як абсолютної соціальної цінності пов'язане з поваленням феодалізму й проголошенням за доби бур­жуазних революцій свободи людини. У Декларації не­залежності СІЛА 1776 р. проголошено: "Ми вважаємо за очевидне такі істини: усі люди створені рівними і всі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу за згодою тих, ким вони керують. У Декларації прав людини і громадянина, прийнятій у Франції 1789 р., визначено:

  1. Люди народжуються і зостаються вільними та рівними в правах.

2. Мету кож­ного державного союзу становить забезпечення при­родних і невідчужених прав людини. Такими є свобода, власність, безпека і опір пригнобленню.

Свобода людини —ллє вихідне поняття проблеми прав людини і громадянина. Розрізняють права люди­ни природні, тобто пов'язані з самим її існуванням і роз­витком, і набуті, які в основному характеризують соціально-політичний статус людини і громадянина (інститут громадянства, право на участь у вирішенні державних справ тощо). Зрозуміло, що за відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користатися своїми правами. Саме свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації. З іншого боку, права людини закріплюють і конкрети­зують можливість діяти у межах, встановлених її право­вим статусом.

Свободу людини визначають певні ознаки. Слід за­значити, що люди є вільними від народження, ніхто не має права порушувати їхні природні права. До того ж, у демократичному суспільстві саме держава є головним гарантом свободи людини. За своїм обсягом поняття свободи людини повно відображає принцип, закладений у ст. 19 Конституції України, за яким людина має право робити все, за винятком того, що прямо заборо­нено чинним законодавством. Свободу людини харак­теризує також принцип рівних правових можливостей, правового сприяння і правової охорони, який закріп­люють демократичні конституції, у тому числі й Кон­ституція України. Водночас свобода людини як об'єк­тивна реальність виходить за межі, врегульовані пра­вом, маючи витоки у системі інших соціальних норм, які панують у демократичному суспільстві. Слід пам'я­тати, що поняття свободи може мати неоднакове тлу­мачення, оскільки, з одного боку, свобода характери­зує загальний стан людини, її соціальний статус, а з іншого - конкретизується у можливості вчиняти конк­ретні дії в межах, наданих людині мораллю та правом. Можливості такого роду, що надаються нормами чинного права, визначаються як суб'єктивні права людини.

Теорія права і правова практика розрізняють понят­тя "права людини" і "права громадянина". У першому випадку мова йде про права, пов'язані з самою людсь­кою істотою, її існуванням і розвитком. Людина як суб'єкт прав і свобод тут виступає переважно як фізич­на особа. За Конституцією України до цього виду прав належать: право на життя (ст. 27), право на повагу до гідності людини (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність(ст. 29), право на невтручання в особис­те та сімейне життя (ст. 32) тощо.

Що ж до прав громадянина, то вони зумовлені сфе­рою відносин людини із суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав становить належність людини до держави, громадянином якої вона є.

Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина — лише на тих осіб, які є громадянами певної країни. Прикладом прав громадянина, закріплених Конституцією України, є право на свободу об'єд­нання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій (ст. 39), право на соціальний захист (ст. 46) тощо.

Говорячи про права людини і громадянина, слід враховувати, що таке їх розмежування не має абсолют­ного значення, оскільки за згодою між державами деякі громадяські права можуть бути поширені на громадян іншої держави — суб'єктів укладених між державами договорів.

ІІ. Право і особистість.

У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалась досить обгрунтована точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно розпочинати з захисту і забез­печення прав людини. Теорія і практика прав людини має довгу і повчальну історію. Визначними віхами на її істо­ричному шляху є, зокрема, Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Всезагальна Декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про грома­дянські і політичні права 1966 р. та інші міжнародно-пра­вові документи щодо прав людини.

Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і особливості, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу ре­гуляції їх поведінки, їх місця, ролі і значення у навколиш­ньому світі.

Права людини — явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про право з по­гляду людини як учасника соціального життя. У загально­му вигляді можна сказати, що ступінь і характер розвину-тості прав людини визначається рівнем розвитку держави, права у певному суспільстві. Держава, право загалом і права людини — це не різні за своєю сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують незалежно одне від одного, а принципово однопорядкові, взаємопов'язані суспільні явища. Так, Аристотель говорить про право (і природне, і волевстановлене) тільки як про політичне пра­во, тобто таке, яке можливе і має місце лише у державі. За Аристотелем, природне право можливе тільки як полі­тичне право, а права людини — лише як права громадяни­на (що є членом полісу).

Реальне співвідношення прав громадян і полісу (держа­ви) у цю епоху виразно проглядає у засудженні і покаранні Сократа, котрий виступив з вимогою дотримання принципів індивідуальної свободи і автономії особи. Яскра­ва сторінка розвитку і формування прав людини пов'язана з платонівською концепцією про рівність жінки і чоловіка (щоправда, з недопущенням жінок у число верховних пра­вителів).

Надалі питання прав людини розробляють софісти. Славнозвісна формула Піфагора "Міра всіх явищ — люди­на" містить великий загальногуманістичний потенціал, що є визначальним і до сьогоднішнього часу проблеми, яка розглядає питання прав людини.

Провідну роль у концепції прав людини відіграло понят­тя суб'єкта права, що було відпрацьовано у римській юриспруденції. Це поняття було виражено у визначенні поняття юридичної особи. На підставі цих понять виник і був поширений принцип правосуб'єктності, який сягнув сфери не тільки приватного, але й публічного права. Це дало можливість Цицерону, котрий займався проблемою співвідношення держави і особи, сформулювати положення: "Дії закону повинні підлягати всі.

У середньовіччя права людини визначалися згідно з її суспільно-ієрархічним станом. Проте це зовсім не означає, що вони не зазнавали розвитку як у практичному житті суспільства, так і у юридичній науці. Саме творчість релі­гійних авторів, юристів часу середньовіччя сприяла ство­ренню теорії природного права, яка знайшла подальший розвиток у працях Г. Греція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсона та інших учених. Своє» критикою феодального ладу і обгрунтуванням нових уяв­лень про права і свободи людини, про необхідність пану­вання права у взаємовідносинах держави і особи ця теорія відіграла велику роль у формуванні сучасного розуміння прав людини. Важливою складовою нового уявлення про природні права людини і їх дотримання у державі стада концепція суспільного договору як джерела походження і правової основи діяльності держави. "Держава, — писав Г. Гроцій, — це досконалий союз вільних людей, це уклад заради дотримання прав і загальної користі". З таким розумінням держави, що містила ідею правової держав­ності, пов'язано у Греція (а потім і у вчених наступній часів) положення про природне право людей чинити опір владі, якщо та порушує умови суспільного договору.

Розвиваючи природно-правові теорії договірної концепції держави, Б. Спіноза говорив, що "мета держави у дійснос­ті — це свобода.

Теоретичні уявлення про природні права людини, пов'я­зані з вченням про суспільний договір виникнення держави та принципами поділу влад і народного суверенітету, лягли в основу всіх наступних нормативно-правових актів, в яких йшлося про закріплення прав людини.

Сучасна юридична наука визнає конституційні права, свободи і обов'язки, а також права і обов'язки, закріплені галузевим законодавством. Є загальні і спеціальні права. Крім того, вирізняють соціально-економічні, політичні соціально-культурні, особисті права і свободи, щоправда нині цей порядок зазнає деяких поправок.

  1. Співвідношення понять “людина”, “особистість”, “громадянин”.

Перед тим, як розглядати права людини і громадянина, важливо спів ставити між собою категорії “людина”, “особистість”, громадянин.

У різних науках у тому числі й державно-правових, для позначення людської істоти можуть використовуватися різні поняття: “людина”, “особистість”, “громадянин”.

Позначаючи один і той самий об'єкт, кожен з цих термінів, характеризує різні якості одній й тієї самої істоти.

Термін «людина» визначає людську істоту з природної точки зору як невід'ємну частину живої природи, живий орга­нізм, що підкоряється біологами законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки пристосований до суспільно­го способу буття разом із собі «здібними. Тобто кожна люди­на народжується на світ з ознаками належності до людсько­го роду та рядом індивідуальних рис, притаманних тільки їй і які змінюються і розвиваються в неї упродовж життя (вік, зовнішність, розум, стать, звички тощо).

Але людина народжується не на безлюдному острові, а в певній сім'ї, певному суспільстві, в певній соціально-історичній ситуації і за різних обставин свого життя спілкується з різними представниками суспільства, в якому вона живе, навчається, працює. Наприклад, якщо Ви учень, то у Вас виникають стосунки з іншими учнями, вчителями, з дирек­тором школи; якщо Ви продавець, то у Вас виникають стосунки 3; покупцями, постачальниками, співробітниками, податковою інспекцією тощо.

Права людини – це охороняємо законом міра можливої поведінки, направлена на задоволення інтересів людини. Це універсальна категорія, яка приставляє собою витікаючи із самої природи людини можливості користуватися елементарними, найбільш можливими благами в умовах безпечного, вільного існування особистості в суспільстві

Поняття «особа» саме й вико­ристовується для позначення людини —учасника суспільних відносин і свідомої діяльності. Іноді його розуміють також як систему суспільне вагомих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства або спільноти людей, хоча в цьому випадку здебільшого вживають термін «особистість».

Особистість — це, передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна

людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Отже, особистість — це єдність загальних і індивідуальних типових і своєрідних якостей людини. Проте, це зовсім не означає, що поняття "особистість" не включає природне,

біологічне, а поняття "людина" — соціальне. Це не_і правильно тому, що конкретний індивід завжди виступає і як єдність соціального і біологічного, як цілісна, єдина система.

Поняття особистість характеризує людину з соціальної сторони, як розуміючу себе, своє місце і роль в суспільстві, відповідальність перед ним (можливі випадки, коли людина в силу різноманітних об‘єктивних і суб‘єктивних причин не володіє якостями особистості, наприклад звуження в чому - небудь).

Особистість – це індивідуальне значення сукупності соціально-важливих якостей людини, виявлених у відносинах між людьми. Поняття особистості, особливої характеристики окремої людини органічно зв‘язані з суспільством, його особливостями. Суспільство – це історично розвинута система відносин мміж людьми, продукт взаємо праці людей в процесі їх спільної життєдіяльності. Суспільство і особистість – це явища, які існують в нерозривному поєднанні.

Людина народжується не тільки в певному суспільстві, а й у певній державі. Поняття «громадянин» означає зв'язок особи з правовою системою держави, громадянином якої він є, і те, що особа має визначену правоздатність саме в цій держа­ві чи перебуває під юрисдикцією цієї держави. Наприклад, громадянин Франції, громадянин України.

Спільним для понять «особа» і «громадянин» є те, що вони стосуються тієї самої людини, але «особа» визначає її місце в суспільстві, а «громадянин» —у державі. «Особою», тобто членом суспільства, можуть бути не тільки громадя­нин конкретної держави, а й іноземець та особа без грома­дянства, які проживають на території цієї держави. Водно­час людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином.

Існують «особи», які з тих чи інших причин у правовому відношенні не пов'язані з жодною державою; це особи без громадянства—«апатриди». Трапляються також випадки, коли особа одночасно належить до двох, а подекуди І більшої кількості держав. Такі особи називаються «біпатри­дами».

Громадянство — це стійкий правовий зв'язок особи І конкретною державою. Держава визнає і гарантує права га свободи людини, захищає її за межами держави. В свою чергу, громадянин має дотримуватися законів і приписі» держави, виконувати встановлені обов'язки. Юридичне закріплена система цих прав, обов'язків і законних інтересів, реалізацію і захист яких бере на себе держава, становить правовий статус громадянина, що відрізняє його від інозем­ців та осіб без громадянства. У державах з монархічним державним устроєм терміну «громадянство» відповідає, ми правило, термін «підданство».

Поняття "громадянин", відпрацьоване головним чином юридичною наукою, передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особи­стості. Держава, орієнтуючись насамперед на соціально-типові характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов'язків, при цьому для особистості вони виступа­ють у формі прав, свобод і обов'язків, тобто її правового статусу.

Права громадянина – це охороняємо законом міра юридично можливої поведінки, направлена на задоволення інтересів не всякої людини, а лише тієї, яка знаходиться в міцному правовому зв‘язку з конкретною державою.

2. Права людини і громадянина, їх класифікація.

Конституція України, проголошуючи права людини і громадянина, виходить із системи прав і сво­бод, що визначаються теорією конституційного права. Права і свободи людини і громадянина заведено поділяти на особисті, політичні, економічні, соціальні та культурні'.

Особисті права і свободи людини

Особисті права і свободи людини безпосе­редньо пов'язані із самою сутністю людини як фізичної особи. Це дуже важливо, оскільки саме цей статус є підґрунтям усіх інших якісних рис людини. Виходячи з цього, кожну конкретну людину, хоча вона може мати багато істотних недоліків, необхідно розглядати як особистість, повністю чи неповністю сформовану.

До особистих прав людини належать: право на вільний розвиток своєї особистості; невід'ємне право на життя; право на повагу до гідності; право на свободу та особисту недоторканність; право на недоторканність житла; право на таємницю листування, телефон­них розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на невтручання в особисте і сімейне життя; право на свободу пересування і вільний вибір місця прожи­вання; право на свободу думки і слова; право на свободу світогляду і віросповідання.

Прав людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) належить до суб'єктивного права узагальнюю­чого характеру. Воно передує всім іншим особистим правам людини, які у різних аспектах його конкрети­зують. Із цього випливає, що будь-які інші перепони на шляху забезпечення вільного розвитку особистості су­перечать нормам Конституції і тому мають бути ліквідовані.

Невід'ємне право кожної людини на життя (ст. 27) є загальновизнаним суб'єктивним правом, закріпленим в усіх міжнародних правових актах. Проголошення цієї норми-принципу в Конституції України — це матеріа­лізація однієї з гуманістичних засад. Адже людина є найбільшою соціальною цінністю. Тому всебічна охо­рона її життя — один з основних обов'язків держави. Практично це означає що держава повинна вживати ефективних заходів щодо боротьби зі злочинністю, максимально сприяти розвиткові медичної допомоги, забезпечувати послідовне покращання умов життя людей, особливо неповнолітніх, інвалідів, осіб похило­го віку.

У ст. 27 Конституції України зазначено, що "ніхто не може бути свавільно позбавлений життя". Тобто вона не виключає можливості смертної кари за виро­ком суду. Однак ця міра покарання розглядається як тимчасова, виняткова, яка, безперечно, буде скасована за умов зниження рівня злочинності та докорінного покращання умов життя суспільства.

Водночас Конституція надає кожній людині право захищати себе та інших людей від протиправних дій і посягань з боку будь-кого.

Право людини на повагу до п гідності (ст. 28) має універсальний характер у тому розумінні, що воно діє й до народження дитини, й після смерті людини. Повага до гідності людини є обов'язком держави. Справи, що виникають із цього приводу, як правило, вирішуються у судовому порядку. Суд повинен зобов'язати поруш­ників спростувати відомості, що принижують гідність людини, компенсувати їй не тільки упущену вигоду, а й моральну шкоду. Надійне гарантування правового захисту поваги до гідності як одного з нематеріальних благ є важливою ознакою справді демократичного, правового характеру держави, високої моральності суспільства.

Право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29) є однією з реальних гарантій свободи людини. Це право як загальний принцип встановлює межу, яку ті чи інші посадові особи можуть переступити лише у випадках, прямо передбачених законом (затримання особи, яка вчинила злочин, здійснення примусового лікування за визначених законом обставин тощо). Конституція України значно демократизувала сам процес застосування заходів, що обмежують свободу людини, її особисту недоторканність. Цим зумов­люється, що лише суд своїм умотивованим рішенням і тільки на підставі чинного законодавства може дати дозвіл на арешт людини і тримання її під вартою.

Сутність права на недоторканність житла (ст. ЗО) полягає в тому, що без підстав, передбачених законом, ніхто не вправі увійти до житла проти волі осіб, які в ньому проживають. Поняття житла у даному разі підля­гає широкому тлумаченню. Під житлом слід розуміти не тільки відповідну кімнату, квартиру, жилий буди­нок, а й усі допоміжні приміщення, якими користую­ться у повсякденному житті

Принцип недоторканності житла поширюється не тільки на місце постійного проживання особи, а й на місця її тимчасового мешкання у готелях, санаторіях, будинках відпочинку тощо.

Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31) належить до загальновизнаних суб'єктивних прав особи. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом. Інакше вони спричиняють кримінальну відповідальність за ст. 131 Кримінального кодексу України. Ці винятки обумовлені виключно гуманною метою — запобігти злочинові або з'ясувати 1 істину під час розслідування кримінальної справи. При цьому треба враховувати, що такі винятки можливі лише тоді, коли в інший спосіб одержати інформацію, необхідну для розслідування тієї або іншої криміналь­ної справи, захисту людини, суспільства і держави від злочинних посягань, неможливо.

Порядок накладення арешту на кореспонденцію, її виїмки в поштово-телеграфних установах регулюється ст. 31 Конституції та ст. 187 Кримінально-процесуаль­ного кодексу України.

Що ж до зняття інформації з телефонних розмов, інших каналів зв'язку, то і ці питання регулюються ст. 31 Конституції, а також статтями 8,9 Закону Украї­ни "Про оперативно-розшукову діяльність" від 18 лю­того 1992р.

При здійсненні оперативно-розшукової діяльності забороняється порушувати права людини і громадяни­на. Уразі безпідставного порушення цих прав відповід­ні державні органи та посадові особи повинні віднови­ти порушені права і відшкодувати заподіяну матеріаль­ну та моральну шкоду згідно із Законом України "Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 р.

Право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32) також є одним із суб'єктивних прав людини, пов'язаних із гарантуванням її свободи. Винятки мо­жуть бути передбачені лише Конституцією України. Винятковий характер такого захисту зумовлений пова­гою до людини як найбільшої соціальної цінності, що панує у демократичних державах. Кожна людина уні­кальна, індивідуальна, є суб'єктом безлічі неформаль­них зв'язків, носієм приватних інтересів, які є її особистою справою. Виняток може мати місце лише тоді, коли поведінка особи суперечить закону і громад­ській моралі, прикладом чого може бути систематичне здійснення у сім'ї насильства над дитиною, її експлуа­тація (ст. 52).

Стаття 32 Конституції складається з чотирьох час­тин, які зорієнтовані на конституційне врегулювання різних життєвих ситуацій, пов'язаних із захистом особистого і сімейного життя людини. Вона забороняє збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди; про­голошує право кожного громадянина ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самовря­дування, установах та організаціях з відомостями про себе; гарантує судовий захист права на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33) за радянських часів було суттєво обмежено інститутом прописки, а також низкою пере­шкод, пов'язаних із виїздом за кордон і поверненням звідти. Безперечно, що воно поширюється виключно на тих осіб, які перебувають на території України на за­конних підставах. Це право — один із складників загального права людини на свободу. Тому його конституційне закріплення є важливою ознакою демо­кратичної сутності держави.

Однак право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання не виключає необхідності дотри­мання реєстраційних правил, що функціонують в Україні.

Право на свободу думки і слова (ст. 34) є одним її найсуттєвіших проявів демократії. Відомо, до яких методів утиску вдавалися і вдаються тоталітарні, антидемокра­тичні режими у різних країнах світу, щоб обмежити свободу думки і слова. Свобода думки і слова, як одне з фундаментальних прав людини, закріплене у значній кількості міжнародних документів, зокрема Загальній декларації прав людини (статті 18, 19), Міжнародному договорі про громадянські та політичні права (статті 18, 19), Європейській конвенції про захист прав і фунда­ментальних свобод людини (ст. 10).

Слід зазначити, що свобода думки взагалі не може бути обмежена, оскільки заборонити можна лише висловлювання певних думок, їх оприлюднення, чого тик боявся радянський режим, переслідуючи так званих інакомислячих.

Визнаючи право на свободу думки і слова, демокра­тичні держави, в тому числі й Україна, обмежують його, забороняючи пропагувати погляди, що протирічать інтересам національної безпеки, територіальної ціліс­ності держави, провокують заворушення чи злочини тощо.

Право на свободу світогляду І віросповідання (ст. 35) було визнане світовим демократичним співтоварист­вом у результаті його тривалої боротьби з реакційними силами як світської, так і церковної влади. Відомо, що й нині, подекуди, у тому числі й в Україні, точиться бо­ротьба між різними конфесіями за пріоритет, що супе­речить конституційним настановам про свободу віро­сповідання, відокремлення церкви від держави й невизнання державою жодної релігії як обов'язкової.

Необхідно підкреслити, що конституційне право на свободу світогляду і віросповідання не можна розуміти як абсолютне, таке, що не залежить від змісту і форми світогляду та віри, які пропагуються. Державні органи можуть обмежити це право в інтересах охорони громад­ського порядку, здоров'я і моральності населення, оскільки відомо, що деякі релігійні секти сповідують думки і відправляють обряди, які суперечать загально­визнаним моральним нормам і принципам.

Політичні права і свободи

Особливість політичних прав і свобод поля­гає, насамперед, у тому, що їх носіями, суб'єктами є лише громадяни України, а не всі особи, які проживають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права і свободи мають самостійне значення й саме як такі закріплені у Конституції України та в різ­них міжнародних документах, починаючи з Міжнарод­ного договору про громадянські та політичні права. Вже сама назва цього документа свідчить про те, що ці різновиди прав і свобод органічно пов'язані між собою, становлять єдине ціле, оскільки поділ прав на грома­дянські та політичні зумовлений не загальним характе­ром і спрямуванням цих прав і свобод, а певними особливостями їх змісту, що дозволяють із загальної групи політичних прав і свобод виокремити громадян­ські права.

Важливою особливістю політичних прав і свобод є й те, що вони у певних випадках можуть бути реалізо­вані лише завдяки участі конкретного громадянина, наділеного цими правами, свободами, у діяльності відповідних об'єднань, політичних партій, профспіл­кових організацій, державних структур.

До політичних прав і свобод належать: право на об'єднання у політичні партії та політичні організації; право брати участь в управлінні державними справами; право на мирні збори та маніфестації; право на звер­нення.

Право на об'єднання у політичні партії та політичні організації (ст. 36) дає змогу громадянинові брати активну участь у політичному житті суспільства. Полі­тику, як відомо, роблять маси, саме вони впливають на прийняття тих чи інших політичних рішень, на визна­чення політичного курсу країни. Крім того, зрозуміло, що ті чи інші питання люди можуть вирішувати більш ефективно, об'єднавшись у спілки, товариства, партії тощо.

Однією з особливостей громадянського суспільства є наявність у ньому широкої мережі різних громад­ських організацій, що відповідають різноманітним інтересам його членів.

Відповідно до основних напрямків своєї діяльності кожне громадське об'єднання має певний, закріпле­ний у статуті, правовий статус. Основні принципи його зводяться до такого: 1) кожен громадянин має право вступу до відповідної громадської організації (деякі винятки встановлено для військовослужбовців і спів­робітників міліції); 2) держава гарантує свободу діяль­ності громадських організацій; 3) вступ до громадської організації є особистою справою кожного громадяни­на і здійснюється на добровільних засадах.

Право брати участь в управлінні державними справа­ми (ст. 38) може здійснюватися громадянами України як безпосередньо, так і через представників, якими, приміром, є депутати представницьких органів державної влади. Це право потребує розширеного тлумачення, оскільки передбачає також участь грома­дян у формуванні та діяльності деяких громадських структур, наприклад, органів місцевого самоврядуван­ня. Одним із різновидів здійснення цього конституцій­ного права є й перебування на державній службі відпо­відного профілю.

Право на мирні збори та маніфестації (ст. 39) є важ­ливим демократичним надбанням і дійовим заходом, завдяки якому громадяни можуть вільно обговорювати актуальні питання державного і суспільного розвитку, протестувати проти будь-яких обмежень демократії або тих чи інших негативних проявів у політиці, проти порушення їхніх прав тощо.

Це право належить до системи світових демокра­тичних стандартів у галузі прав громадянина. Конкрет­ні заходи щодо його здійснення регулюються націо­нальним законодавством, у тому числі й законодавством України. Його основною особливістю є встанов­лення порядку, за яким збори і маніфестації мають бути мирними, їх учасники не повинні мати зброї. Про про­ведення цих акцій мають завчасно сповіщатися органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядуван­ня. Обмеження щодо реалізації цього права може бути встановлене лише судом з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, охорони національної безпеки і громадського порядку.

Право на звернення (ст. 40) може здійснюватися у різних формах, в індивідуальному чи колективному порядку. Адресатами цих звернень є державні органи різного рівня, органи місцевого самоврядування, поса­дові особи цих органів. Дуже важливо, щоб звернення громадян розглядалися відповідно до суті справи, у строки, встановлені чинним законодавством, а відпо­віді були обгрунтованими. Недодержання посадовими особами вимог закону дає громадянину право звер­татися до суду про захист. Здійснення права громадян на звернення регулюється Законом України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р.

Економічні, соціальні та культурні права

Конституція України закріплює систему економічних, соціальних і культурних прав. Немає потреби наголошувати значення цих прав, їх практич­ної реалізації. Адже саме вони мають гарантувати економічну свободу людини, її розвиток як вільної, за­безпеченої у своїх життєвих потребах особистості. У свою чергу, саме ці якості суспільного життя характе­ризують державу як соціальну, тобто таку, що забезпе­чує достатньо високий рівень життя своїх громадян. Оскільки справжня демократія повинна мати достатню матеріальну базу, що є соціально-економічною гаран­тією її існування та розвитку, маємо всі підстави стверджувати, що здійснення в державі економічних, соціальних і культурних прав і свобод є одним із важли­вих чинників для визнання такої держави справді демократичною.

Система економічних, соціальних і культурних прав згідно з Конституцією України охоплює: право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своє» власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; право на підприємницьку діяль­ність; право на працю; право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на від­починок; право на соціальний захист; право на житло; правова достатній життєвий рівень; право на охорону здоров'я; право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; право, зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьків­ства, дитинства сім'ї; право на освіту; право на свободу творчої діяльності.

Право кожного володіти, користуватися і розпоряд­жатися своєю власністю, результатами своєї інтелек­туальної, творчої діяльності (ст. 41) є не що інше, як закріплення в Конституції України принципу приват­ної власності, яка є економічною основою громадян­ського суспільства, розвитку ринкових відносин.

Саме приватна власність (а не "нічия", соціалістич­на) виховує у людини почуття відповідальності перед собою та перед суспільством за її найефективніше використання. Виходячи із цього, Конституція України закріплено у ст. 13 положення про те, що "власність зобов'язує" що "усі суб'єкти права власності рів­ні перед законом". Практика розвинених західних країн свідчить, що будь-яка форма власності, за винят­ком особистої, може використовуватися і як засіб експлуатації, і як засіб соціальної підтримки тих членів суспільства, які об'єктивно потребують цього. Саме другий спосіб використання приватної власності, особливо її різних колективних форм, що набуває усе більшого поширення у цивілізованих країнах, гарантує розвиток усього суспільства.

Право приватної власності регулюється і захи­щається різними галузями права України, її статус ха­рактеризується непорушністю, грунтується на силі за­кону. До того ж відповідні зміни у становищі власника можуть бути здійснені виключно за рішенням суду.

Можливі винятки, обмеження права використання приватної власності пов'язуються Конституцією України із суспільною необхідністю, а також із випад­ками, коли ця власність завдає шкоди громадянам, суспільству, погіршує екологічну ситуацію тощо.

Зазначені принципові положення статусу власності поширюються й на інтелектуальну власність.

Право на підприємницьку діяльність (ст. 42) пов'яза­не із приватною власністю, яка становить матеріальну основу підприємництва. Під підприємництвом розу­міється діяльність, що здійснюється її суб'єктами на власний ризик і спрямована на одержання ними при­бутку. Держава зобов'язана сприяти розвиткові під­приємництва, охороняти права підприємців, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність організацій, що займаються підприємництвом. Дер­жавний контроль може поширюватися лише на вико­нання законів та інших правових актів, які регулюють порядок здійснення підприємництва в Україні. Йдеть­ся, зокрема, про такі нормативні акти, як Закони України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. (з багатьма доповненнями), "Про підприємства в Україні" від 27 березня 1991 р., "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р., "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р.

Держава може заборонити підприємницьку діяль­ність у деяких сферах виробництва і торгівлі, примі­ром, у сфері виготовлення зброї, наркотичних засобів. Винятки із загальних правил щодо виробництва деяких видів продукції реалізуються шляхом надання підприємствам спеціальних ліцензій.

У таких випадках допомогу повинні надавати держава, структури соціального захисту. Критерієм для надання матеріальної допомоги, здійснення різноманітного за формами соціального захисту у багатьох випадках є офіційно встановлена межа малозабезпеченості, яка з 1 січня 1997 р. згідно з постановою Верховної Ради України "Про розмір вартісної величини межі малоза­безпеченості" від 16 жовтня 1996 р. встановлена в Україні у розмірі 70,9 гривні.

Поряд із загальними заходами соціального захисту є й надзвичайні. Такі заходи, наприклад, передбачені Законом України "Про статус і соціальний захист гро­мадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської ка­тастрофи" від 28 лютого 1991 р. (в редакції Закону від 19 грудня 1991 р.).

Удосконалення соціального захисту тих верств на­селення, які цього потребують, — одна з найважливі­ших функцій демократичної, соціальної, правової дер­жави.

Відомо, яке важливе значення для кожної людини має конституційне право на житло (ст. 47). Основною формою реалізації цього права згідно з Конституцією є придбання громадянином житла на різних засадах (побудова, придбання у власність, оренда). Водночас громадянам, які потребують соціального захисту, дер­жавні та місцеві самоврядні органи надають житло без­коштовно або за доступну для них плату. Примусове позбавлення житла можливе лише на підставі закону за рішенням суду.

Право на охорону здоров'я (ст. 49) органічно пов'я­зане з правом на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50). Ці права спрямовані на захист найбільш дорогоцінного, що є в людини, — її здоров'я та самого житія.

Право на охорону здоров'я є комплексним суб'єк­тивним правом, оскільки воно передбачає здійснення відповідних різнобічних заходів. Можна, наприклад,

послатися на виробництво ліків, роботу лікарень, під­готовку медичних кадрів тощо. Зрозуміло, що безпосе­редньо стосується здоров'я громадян і стан навколиш­нього середовища. Адже нині, коли безліч чинників зу­мовлюють його подальше погіршення, особливого значення набуває збереження і покращання довкілля.

Держава забезпечує розвиток мережі та покращай ня роботи медико-лікувальних закладів, вживає захо­дів щодо запобігання захворюванням. Медичне обслу­говування у державних і комунальних закладах охоро­ни здоров'я здійснюється безкоштовно. Водночас з метою покращання медичного обслуговування населення держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Здійснення конституційного права на охорону здоров'я передбачає й заборону приховувати від насе­лення факти, що становлять загрозу для здоров'я.

Важливе значення для охорони здоров'я населення і запобігання захворюванням має розвиток різних форм медичного страхування.

До конституційних прав соціального захисту люди­ни належить право, пов'язане з гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також із захистом материнства, бать­ківства, дитинства і сім'ї (ся. 51).

Ніхто за будь-яких обставин не може бути приму­шений брати шлюб, хоч у деяких життєвих ситуаціях, зумовлених, наприклад, народженням дитини поза шлюбом, для її матері та батька виникає моральний обов'язок щодо створення сім'ї, нормальних умов життя та розвитку цієї дитини.

У шлюбі кожен із подружжя має рівні права. Однак при цьому слід орієнтуватися не тільки на правові на­станови, а й на норми моралі

Загальна декларація прав людини (ч. 3 ст. 16) вста­новлює, що "сім'я є природним та основним осеред­ком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави". Це визначено і Конституцією України. Водночас у ній закріплено положення про те, що й члени сім'ї зобов'язані піклуватися один про одного: батьки повинні утримувати дітей до їхнього повноліт­тя, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Конкретні ж права та обов'яз­ки, пов'язані з сімейними відносинами, визначають норми Кодексу про шлюб та сім'ю України.

Стаття 52 Конституції України визначає права дити­ни. Основні її положення зводяться до закріплення рівноправності дітей незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Зазначено, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. Держава піклується про дітей-сиріт (утримує та виховує їх), а також про дітей, позбавлених батьківського піклуван­ня, заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Право на освіту (ст. 53) є одним з основних соціаль­них і культурних прав, якими наділено громадянина України. Воно дістає вияв у конституційному закріп­ленні обов'язковості повної загальної середньої освіти, існування розгалуженої мережі закладів освіти різного рівня, що функціонують на державних і комунальних засадах. При цьому слід зазначити, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої та професійно-технічної освіти. Що ж до вищої освіти, то її безоплатне здобуття в державних і комунальних закладах освіти здій­снюється на конкурсній основі. Передбачено також надання державних стипендій та різних пільг учням і студентам.

Конституція гарантує широкі можливості для здо­буття освіти представниками національних меншин, що мешкають в Україні. Вони мають можливість здійснювати навчання рідною мовою, а також вивчати її у державних і комунальних закладах освіти або через посередництво національних культурних товариств.

Розвиток у державі системи освіти є свідченням ду­ховного і соціального прогресу суспільства. Однак для

того, щоб цей прогрес був ефективним, необхідно, аби члени суспільства мали бажання, потребу і можливість здобути освіту. Лише реальна соціальна потреба, корисність діяльності зумовлюють доцільність здобут­тя освіти.

Докладніше питання освіти регулюються Законом України "Про освіту" від 23 травня 1991 р.

Право на свободу творчої діяльності (ст. 54) є необ­хідною умовою розвитку культури суспільства в її широкому розумінні, яке охоплює різноманітні га­лузі — від мистецтва і літератури до творчої діяльності у сфері науки і техніки. Держава гарантує захист інтелек­туальної власності, авторських прав громадян, їхніх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку із різними видами інтелектуальної діяльності. Кожен громадянин має право на результати своєї твор­чої діяльності. Ці результати, за винятками, встанов­леними законом, ніхто не може використовувати або поширювати без згоди винахідника чи автора. Що ж до інтелектуальної власності (під "інтелектуальною влас­ністю" розуміються виключні права на результати творчої діяльності), то слід зазначити, що нині її використання досить детально регулюється чинним законодавством. Об'єктів інтелектуальної власності дуже багато, вони різноманітні. Тому їхній правовий статус регулюється значною кількістю правових актів.

3. Міжнародні стандарти в сфері прав людини

Кожна держава забезпечу права та свободи особистості за допомогою норм національного права, внутрішні; механізмів і процедур. Але вже після першої світової війні стало ясно, що силами окремої держави важко захистите права людини, тут потрібні міжнародні гарантії. В 1919 р була заснована Ліга Націй, під егідою якої виникла сері міжнародних договорів, що передбачали захист національ­них меншин в окремих країнах.

Друга світова війна продемонструвала жахливі факти порушення прав людини тоталітарними режимами як на власній, так і на окупованій території, масового знищення мирного населення за ознаками релігійних переконань, расової і національної належності, що підтвердило необхід­ність забезпечення ефективного міжнародного захисту прав людини. Зусиллями держав світу було створено Організацію Об'єднаних Націй (1945), одним з головних завдань якої є здійснення міжнародного співробітництва в «заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії» (Статут 00Н, ст. 1). Сам Статут ООН е вихідним міжнародно-правовим документом, у якому сформульовано принцип поваги до прав і свобод людини. Усі держави —члени ООН повинні виконувати взяті за Статутом зобов'язання, зокрема заохо­чувати повагу до прав людини та їх додержання.

Відповідно до Статуту ООН у 1945 р. було створено комісію ООН з прав людини, в обов'язки якої входила підготовка міжнародних документів з прав людини. Вже 10 грудня 1948 р. в Парижі Генеральна Асамблея ООН

прийняла й проголосила Загальну декларацію прав людини я «як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави».

Загальна декларація прав людини має основоположне зна­чення для міжнародної регламентації прав і свобод людини. Вона проголосила всіх людей вільними та рівними у своїй гідності і правах. Вона є першим міжнародним документом, що найповніше виклав перелік прав людини, який базуєть­ся на десяти відомих християнських заповідях, англійських, американських і насамперед французьких законодавчих актах щодо прав людини.

Загальна декларація прав людини складається з преамбули та ЗО статей, що містять основні права й свободи людини, які можна розділити на громадянські, політичні, економіч­ні, соціальні та культурні. У першій статті викладені загаль­ні положення, на яких базується Декларація,— невід'ємність прав на свободу та рівність, природність прав людини. У другій статті сформульований принцип рівності й недопу­щення дискримінації щодо прав і свобод людини.

Загальна декларація прав людини не є юридичне обо­в'язковим документом, проте відбиває загальну домовле­ність народів світу і є моральним зобов'язанням для членів міжнародного співтовариства. Це дає підстави використову­вати Декларацію в юридичному, моральному та політично­му плані як на міжнародному, так і на національному рівні.

Загальна декларація прав людини стала складовою части­ною так званої Хартії прав людини, до якої також увійшли два пакти, прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 16 груд­ня 1966 р. на розвиток Загальної декларації прав людини,— Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. На відміну від Декларації кожний пакт має обов'язкову силу для держав, які його підписали. Міжна­родні пакти поклали на держави зобов'язання дотримувати­ся проголошених у них прав. За обсягом закріплених прав і свобод пакти не відрізняються від Декларації, лише поши­рюють і конкретизують її положення. Але є розбіжності в реалізації норм цих Пактів. Відповідно до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права кожна держава зобов'язується поважати й забезпечувати права, що містять­ся у Пакті. Відповідно ж до Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права кожна держава зобов'я­зується вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходи до того, щоб поступово забезпечити визнані у Пакті права. До Хартії прав людини належить ще один доку­мент— Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, який визначає механізм реалізації цього пакту.

Міжнародні документи про права людини не є застигли­ми стандартами, вони виникають за конкретних умов, у визначений час і, звичайно, можуть уточнюватись, змінюва­тись, розвиватись. Під егідою ООН та інших міжнародних організацій розроблено ряд декларацій, конвенції та інших документів щодо прав людини.

Правовий статус громадянина в Конституції України базується на здобутках світового досвіду конституційного права, а також відповідає визнаним міжнародним стандар­там у галузі прав людини. Зокрема, кожний з Вас може зробити порівняльний аналіз розділу II Конституції України «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» і Хартії прав людини з тим щоб особисто пересвідчитись, якою мірою принципи та норми міжнародних документів втілено в Конституції України.

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України, — Загальна декларація прав людини (1948 р.). Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський

соціальний статут (1961 р.), Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва ві Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представ­ників держав — учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.), Документ Копенга­генської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи.

Щоб мати уявлення про обсяги Міжнародної діяль­ності, пов'язаної із захистом прав людини, досить зазначити, що на початку 90-х років у цій сфері діяли понад 60 різних міжнародних форумів, починаючи з Генеральної Асамблеї ООН і закінчуючи Засіданням експертів із прав людини та Робочою групою з приму­сових і недобровільних зникнень.

Україна як суб'єкт міжнародного права, одна із за­сновниць ООН проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжна­родних інститутів захисту прав людини. Цьому сприя­ють положення Конституції України, згідно з якими "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України" (ст. 9), а також визначення зовнішньополітичної діяльності України як такої, що "спрямована на забезпечення її націо­нальних інтересів і безпеки шляхом підтримання мир­ного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права" (ст. 18).

З огляду на подальшу демократизацію в Україні процесу захисту прав і свобод людини, у ст. 55 Консти­туції записано, що кожен має право після використан­ня всіх національних засобів правового захисту зверта­тися за захистом своїх прав і свобод до відповідних між­народних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких

У сучасній політико-право-вій теорії є декілька варіан­тів класифікації прав і свобод людини, серед них найбільш поширеною є класифіка­ція за Міжнародними пактами на такі групи: громадянські (особисті), політичні, економічні, соціальні та культурні. Громадянські права людини ототожнюють з особистими правами людини, тому що вони регулюють суспільні відно­сини особи в конкретному суспільстві. Іноді економічні, соціальні та культурні групи об'єднують в одну групу соціально-економічних прав. У науковій літературі порушу­валося питання про винесення в окрему групу так званих «фізичних прав» (право на життя, фізичну недоторканність, вибір місця проживання тощо).

Статус громадянина складається не лише з прав і свобод, оскільки до нього входять також і конституційні обов'язки людини й громадянина, закріплені у ст. 65—68 Конституції.

Під час здійснення своїх прав і свобод кожна людина мусить зважати на певні обмеження, запроваджені в інтере­сах здійснення прав і свобод інших людей. Нехтування такими обмеженнями вважається зловживанням правом. За перевищення меж свого права передбачається відповідаль­ність. Це цілком зрозуміло й справедливо, бо, як влучно зауважив американський філософ Р. Емерсон, «Моя свобо­да розмахувати руками завершується там, де починається ніс мого ближнього».

Дер­жава, особливо якщо вона демократична, зобов'язана за допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обгрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань з боку офіційних представників держави і т. ін. Держава зобо­в'язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов'язків особи, але й гарантувати можливість їх реально­го здійснення. Якби правам громадян не відповідали обов'язки держави, її соціальна, а у деяких випадках юри­дична відповідальність, то ці права декларацій. Більше того, держава зобов'язана захищати проголошені нею права і обов'язки від порушень, а у разі його вчинення - сприяти швидшому і,по можливості повному відновленню порушеного права.

Міжнародне співтовариство приділяє знач­ну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Ці процеси набули особливої інтенсивності після другої світової війни, чому насамперед сприяла загальна демократизація міжнародних відносин, створення Організації Об'єднаних Націй, інших демократичних міжнародних інституцій.

Демократизації процесу, пов'язаного з проголо­шенням і захистом прав людини, значною мірою сприяло прийняття низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у держа­вах, які підписали відповідні міжнародні документи.

IV. Література.

  1. Загальна ттеорія держави і права / За ред. Академіка АпрН України, доктора юридичних наук, проф.. В.В. Копейникова. – К.: Юрінком, 1997. – 320с.

  2. Комаров С.А., Малько А.В. Теорія государства и права. Учеьно-методическое пособие. Каткий учебник для вузов. – М.: Норма, 2000. – 448с.

  3. Конституція України. – К. – 1996.

  4. Общая теорія права и госсударства. Учебник / под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист, 1994 – 360с.

  5. Основи конституційного права України. Підручник. Видання друге, доповнене / за ред. В.В. Копейникова. – К.: Юрінком інтер, 1998 – 288с.

  6. Основи правознавства: Проб. Підручник для 9 класу серед. Загльньоосвітної школи – за ред. І.Б. Усенка. – Київ, Ірпінь: ВТФ “Перун”, 1997 – 416с.

  7. Теорія государства и права. Учебник, 3-е розширеное издание / по ред.М.М. Маченко. – М.: Издательство ЗЕРКАЛО, 2000 – 624с.