Умови правомірності необхідної оборони


Реферат >> Астрономия

Курсова робота на тема:

Умови правомірності необхідної оборони.

ПЛАН

ВСТУП

  1. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОБСТАВИН, ЯКІ ВИКЛЮЧАЮТЬ СУСПІЛЬНУ НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ І ПРОТИПРАВНІСТЬ ДІЯННЯ

  2. НЕОБХІДНА ОБОРОНА

  3. УМОВИ ПРАВОМІРНОСТІ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

  4. ПЕРЕВИЩЕННЯ МЕЖІ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

  5. ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ

  6. УМОВИ ПРАВОМІРНОСТІ ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ

  7. КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ

  8. УМОВИ ПРАВОМІРНОСТІ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

  9. ВІДМІНА КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ВІД НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Перед Україною – самостійною державою – стоїть завдання – забезпечити суворе додержання законності, викорінення порушень правопорядку, припинення росту злочинності, усунення причин, які її породжують.

Як свідчить статистика, злочинність в Україні набула неабиякого поширення. На передньому краї боротьбі зі злочинністю стоять, як відомо правоохоронні органи, зокрема органи міліції.

1. Кримінальне право – одна з галузей права України, яка є сукупністю юридичних норм, встановлених державою і санкціонованих її примусовою силою. Особливість цих норм у тому, що вони забороняють певні вчинки людей під загрозою застосування особливих заходів державного примусу – кримінального покарання.

Норми кримінального права встановлюються лише вищим органом законодавчої влади – Верховною Радою України. Ці норми визначають, які суспільно-небезпечні діяння є злочинними, і встановлюють покарання, що підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочини (ст. 1 КК України).

Правові відносини, які виникають у зв’язку із вчиненням злочину і застосуванням відповідних покарань, складають предмет кримінального права.

2. При скоєнні злочину виникають кримінально – правові відносини між особою, яка скоїла злочин, порушила кримінально – правову норму, і Українською державою в особі уповноважених на те її органів (органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду). Ці кримінально – правові відносини виникають з моменту скоєння особою злочину і закінчуються остаточною реалізацією кримінальної відповідальності.

Сторони кримінально-правових відносин мають певні права і обов’язки.

Органи держави мають право і зобов’язані згідно з законом притягнути особу, що скоїла злочин, до кримінальної відповідальності і застосувати до неї визначене законом покарання.

Особа, яка вчинила злочин, повинна понести покарання і має право вимагати, що відповідальність і покарання повністю відповідали положенням кримінального закону.

3. Завдання кримінального права зафіксовано у ст. 1 КК. Згідно з положенням цієї норми, кримінальне право має завдання охороняти суспільний лад України, її політичну і економічну системи, особу, власність, права і свободи громадян.

Аналіз кримінального законодавства України дає підстави для усвідомлення такої тенденції в призначенні покарання: посилення відповідальності і застосування суворих заходів покарання до осіб, які скоюють тяжкі злочини, до злочинів – рецидивістів, з другого боку – за менш небезпечні злочини – призначення покарань, незв’язаних з позбавленням волі, застосування умовного засудження за злочини, які не становлять великої суспільної небезпеки, а також передачу винного на поруки громадській організації чи трудовому колективові, передачу матеріалів справи на розгляд товариського суду, комісій у справах неповнолітніх або притягнення особи до адміністративної відповідальності (ст. 97 КК).

І. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ОБСТАВИН, ЯКІ ВИКЛЮЧАЮТЬ СУСПІЛЬНУ НЕБЕЗПЕЧНІСТЬ І ПРОТИПРАВНІСТЬ ДІЯННЯ

1. Кримінальне право, визначаючи поняття злочину (ст.11 КК України), вказує передусім на найважливіші його ознаки – суспільну небезпечність діяння.

Суспільна небезпечність діяння і його протиправність тісно поєднані між собою і тільки у своїй сукупності характеризують його як злочин. Відсутність суспільної небезпеки означає і відсутність складу відповідного злочину. Це положення закріплене у ч.2 ст. 11 КК “Не є злочин дія або бездіяльність, що хоч формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не становить суспільну небезпеку”.

У кримінальному праві України виділено випадки, коли дії можуть здаватися суспільно-небезпечними і зовні підпадають під ознаки певного кримінального закону, але які через небезпеки, не можуть тягнути за собою кримінальної відповідальності і покарання.

2. До обставин, які виключають суспільну небезпечність діяння, належать: необхідна оборона, затримання злочинця і крайня необхідність.

Дії, скоєні в стані необхідної оборони, крайньої необхідності і при затриманні злочинця, як це відображено в нормах, що закріплюють ці кримінально-правові інститути, підпадають під ознаки діяння, передбаченою певною статтею Особливої частини кримінального законодавства. Ці дії є суспільно корисними, тому що вони спрямовані на захист інтересів держави, суспільства, законних прав громадян.

Корисність дій, скоєних у стані необхідної оборони, полягає в тому, що вони припиняють суспільно-небезпечне посягання на ті чи інші інтереси, тим самим відвертаючи завдання шкоди цим інтересам. Наприклад повертаючись увечері додому громадянин Ращенко почув крик про допомогу. Підбігши до місця подій, побачив, що п’яний чоловік тягне жінку на безлюдну будівельну площадку. На вимогу залишити жінку він, витягнувши з кишені ніж, кинувся на Ращенка. Той не розгубився і збив злочинця з ніг. Падаючи, він вдарився головою об цеглу і отримав тяжкі тілесні ушкодження. Чи мав право Ращенко завдавати удар? Так, він діяв у стані необхідної оборони. Дії його є суспільно корисними.

3. дії службових осіб, окремих громадян по затриманню злочинця мають своєю ціллю доставити його відповідним органам влади для подальшого вирішення питання про відповідальність.

4. для працівників міліції необхідна оборона є здійсненням права і їхнім службовим обов’язком.

Охорона державних, громадських інтересів, а також права і законних інтересів громадян від суспільно-небезпечних посягань – обов’язок працівників міліції, який випливає з вимог закону про необхідну оборону, про затримання злочинця, а також з вимог відомчих статутів, вимог, інструкцій.

Виконання службових обов’язків про застосування необхідної оборони, затримання злочинця працівниками міліції грає важливу роль у справі попередження злочинів. Виходячи з цього, на питання необхідної оборони і затримання злочинця необхідно зупинитись детальніше.

5. Щодо дій, вчинених у стані крайньої необхідності, то вони спрямовані на усунення небезпеки, що загрожує будь-яким інтересам, які охороняються законом. Ця небезпека може виникнути внаслідок стихійних сил природи, злочинних дій, … .

6. названі три види обставин передбачені законом як такі, що виключають злочинність діяння.

ІІ. НЕОБХІДНА ОБОРОНА

У ст. 36 КК України сказано, що кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допомогою.

І далі зазначено, що необхідною обороною визначаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захищається, або іншої особи, інтересів суспільства чи держави від суспільно – небезпечного посягання шляхом завдання шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайного відвернення чи припинення посягання.

Необхідною обороною в кримінальному праві називаються дії, вчинені з метою захисту інтересів чи прав особи, яка захи­щається, або іншої особи, інтересів суспільства або держави від суспільно небезпечного посягання завданням шкоди тому, хто посягає, якщо такі дії були зумовлені потребою негайно­го відвернення чи припинення посягання ( ст. 15 КК ).

Не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи, чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло, або якщо особа , яка здійснює захист, не може внаслідок переляку чи сильного душевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання.

2. Отже, кримінальне право розглядає необхідну оборону як одну з форм захисту інтересів громадян, держави, суспільства. Дії, скоєні в стані необхідної оборони, розцінюються як правомірні і суспільно корисні, оскільки вони спрямовані на усунення загрози згаданим інтересам.

3. Захист інтересів, які охороняються законом, може бути здійснено різними засобами і діями, в тому числі із застосуванням зброї у визначених законом випадках. За наслідки, які настали від дії в стані необхідної оборони, особа відповідальності не несе, оскільки її дії є суспільно корисними і правомірними.

4. Інститут необхідної оборони в кримінальному праві України сприяє зміцненню правопорядку, запобіганню можливості скоєння злочинів. Він надає як представникам влади, так і окремим громадянам можливість протидіяти суспільно небезпечним посяганням.

5. Необхідна оборона – суб’єктивне право громадянина. Кожен громадянин нашого суспільства має право захищати шляхом акту необхідної оборони владу, державну власність, інші громадські інтереси від злочинних посягань. Це право громадянин має, оскільки громадські інтереси в демократичному суспільстві не протистоять інтересам окремого громадянина. Здійснення цього права є громадським, моральним обов’язком. Кожен громадянин має право захищати себе, інших осіб від будь-яких злочинних посягань.

Громадянин має право вдатися до необхідної оборони в усіх випадках загрози інтересам, які охороняються законом, навіть тоді коли ця загроза може бути усунена іншими способами чи представниками влади.

6. Із 1958 р. почався подальший розвиток інституту необхідної оборони. Кримінальний закон правильно визнав, що дії скоєні в стані необхідної оборони, не є злочином, тобто вони не містять складу злочину і є діянням правомірним.

7. Питання про існування права необхідної оборони з давніх-давен притягувало увагу філософів, юристів. У середні віки ідеологи феодального суспільства обґрунтували необхідну оборону Священним Писанням, вони в ній бачили не право громадянина, а священний обов’язок боротьби з гріхами. Римські юристи вважали, що необхідна оборона є не писаний, а природній закон. Ж.Ж. Руссо в інституті необхідної оборони бачив повернення людині її природного права на захист, яке вона мала в додержавному суспільстві, а потім віддала його державі.

ІІІ. УМОВИ ПРАВОМІРНОСТІ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

  1. Завдання нападаючому шкоди само по собі ще не говорить про правомірність цього діяння. Для того, щоб завдання нападаючому шкоди було правомірним, цьому повинно передувати ряд умов, які в теорії кримінального права називають умовами правомірності необхідної оборони.

Ми розуміємо, що коли йдеться про необхідну оборону, то це насамперед захист від нападу. Тому умови її правомірності характеризують як посягання і захист від нього. Саме цим і пояснюється в теорії кримінального права поділ умов правомірності необхідної оборони на дві групи, які належать до:

  • посягання;

  • захист від посягання.

2. Умови правомірності необхідної оборони, які стосуються нападу, полягають у наступному.

А) Посягання повинно бути за своїми об’єктивними рисами суспільно небезпечним і протиправним. Це означає, що необхідна оборона допустила проти такого посягання, яке спрямоване на завдання істотної шкоди інтересам держави, суспільства, особи, чи правом того, хто обороняється, або інших людей. Суспільно небезпечне посягання не повинно бути неодмінно таким, яке тягне застосування покарання. Воно повинно бути об’єктивно суспільно небезпечним.

На практиці бувають випадки, коли посягання з тих чи інших суб’єктивних підстав не є злочинним: напад психічно хворої особи, підлітків, які не досягли віку кримінальної відповідальності, особи, що діє при наявності фактичної помилки, яка усуває її вину. Але оскільки дії згаданих осіб є об’єктивно суспільно небезпечними, бо можуть завдати шкоду інтересам, які охороняються законом, то проти них допустима необхідна оборона. В 1992 році в одному з підрозділів м. Києва було зареєстровано 2 напади на жінок. Стало відомо, що молодий чоловік нападає на потерпілу і завдає їй удару по голові якимось тяжким предметом. Через день після цих злочинів постовий міліціонер побачив, як по вулиці за молодою жінкою біжить з металевою палицею чоловік, подібний за описом до того, що раніше нападав на жінок. Міліціонер аби попередити напад, вистрелив і завдав смерть нападаючому, як з’ясувалося, психічно хворому. В даному випадку дії нападаючого, не дивлячись на те, що він психічно хворий, були суспільно небезпечними. Виникла реальна загроза життю потерпілої, тому міліціонер використав право на необхідну оборону.

Необхідна оборона недопустима проти правомірних дій службової особи, хоча б ці дії зачіпали ті чи інші інтереси особи. Це стосується, наприклад, дій працівників міліції, які на законній підставі затримують громадянина.

Проте необхідна оборона допустила проти неправомірних дій службових осіб, в тому числі працівників міліції. Громадяни не позбавляються права на захист своїх інтересів, якщо на них посягають службові особи. Так у випадку перевищення влади, яке пов’язане з насильством над громадянином, він має право оборонятися і завдавати при цьому службовій особі шкоду. Наприклад, міліціонер Клевець ніс патрульно-постову службу. В парку ввечері він побачив групу підлітків, які грали на гітарах, голосно співали. Розцінивши це як порушення громадського порядку, Клевець вихопив у підлітка Ращенка гітару і розбив. За це Ращенко лайливо обізвав міліціонера за ці дії, той замахнувся на нього грифом гітари, але другий підліток - Комісаренко – збив міліціонера з ніг.

Дії Комісаренка треба визнати правомірними, скоєними в стані необхідної оборони. Цей висновок робимо, виходячи з незаконних дій Клевця, перевищення з його боку влади, що розцінюється як злочинна дія, проти якої допускається необхідна оборона.

Б) Посягання повинно бути наявним, тобто воно вже почалось або ж безпосередня загроза його здійснення настільки очевидна, що охоронювані законом права і інтереси опинилися в безпосередній небезпеці. Безпосередня загроза посягання робить оборону правомірною. Зрозуміло, що оборона найбільш дійова тоді, коли той, хто обороняється, припиняє злочинні дії посягаючого до моменту завдання шкоди охоронюваному.

Питання про реальність загрози, а отже, і про наявність стану необхідної оборони, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх обставин. Певне значення тут може мати і характеристика посягаючого, його попередня поведінка, в якому стані він був.

Проти підготовлюваного чи гаданого нападу необхідна оборона недопустима. Не можна посилатись на необхідну оборону при нанесенні тілесного ушкодження або вбивстві людини, яка проходила біля будинку, хоча було і підтверджено, що вона була там з метою здійснення своїх злочинних намірів. В цьому разі не можна говорити навіть про перевищення межі необхідної оборони, оскільки немає самого нападу.

Безумовно, за таких обставин можна вживати необхідні запобіжні заходи, які будуть приведені в дію в ту мить, коли напад стане явно реалізовуватись. Але до цього потрібно підходити обачно. Закон, судова практика не допускає створення будь-яких захисних механізмів, які призначені для припинення посягання шляхом завдання шкоди нападаючому. Маються на увазі мінування входу у сховище, підключення електричного струму в дротяне загородження, влаштування автоматичних вражаючих механізмів типу пастки проти крадіжки автомобіля.

Мінування, підключення струму, влаштування вражаючих механізмів тощо може завдати ушкодження або навіть смертельну травму не лише нападаючому, а й, випадково, іншим стороннім особам. Це, безумовно, не узгоджуються з потребою охорони об’єкта, і це не можна виправдати правом необхідної оборони. Більше того, такої дії з суб’єктивної сторони характеризуються не тільки мотивом захисту майна, а й бажанням розправитися з правопорушником, покарати його.

Завдання шкоди подібними механізмами, автоматичними влаштуваннями тягне відповідальність на загальних підставах. Так, К., помітивши, що хтось краде у нього з двору будівельний матеріал і дрова, замінував їх толовою шашкою. Коли злодій знову намагався вкрасти дрова, то стався вибух і він був тяжко поранений. К. був засуджений за навмисне тяжке тілесне ушкодження.

У випадках, коли особа при влаштуванні недопустимих захисних механізмів, пасток не передбачає, але за обставинами справи повинна була і могла передбачити неминучі наслідки, настає відповідальність як за необережний злочин.

Стан необхідної оборони припиняється з припиненням посягання. Суспільно небезпечний напад може бути припинений у зв’язку з опором потерпілого, наданням потерпілому допомоги сторонніми особами, втручанням службових осіб і, нарешті, у зв’язку з відмовою нападаючого від посягання. При припиненні посягання напад перестає бути наявним. У зв’язку з цим припиняється право на необхідну оборону. Недопустима оборона проти закінченого нападу, тобто який вже здійснився, або припинився, не будучи доведеним до кінця.

Проте часом тому, хто обороняється, нелегко визначити: напад припинено зовсім чи тільки тимчасово, реальна небезпека усунута чи ще існує? Судова практика стоїть на такій позиції, що стан необхідної оборони може мати місце і тоді, коли захист настав безпосередньо за актом хоча б і закінченого посягання, але за обставинами справи для того, хто оборонявся, не був ясним в момент його закінчення. Тобто, якщо той, хто обороняється, не знає і не міг знати, що напад закінчено, і при цьому завдав шкоду після фактичного закінчення нападу, він не може нести відповідальність за цю шкоду, оскільки вважається, що він перебував у стані необхідної оборони.

Трапляються випадки, коли, відбиваючи напад озброєної особи, потерпілий заволодіває зброєю і завдає нею ушкодження нападаючому.

Судова практика стоїть на тій позиції, що перехід зброї чи інших предметів від нападаючого до того, хто обороняється, не може свідчити про закінчення нападу.

З припиненням посягання припиняється і стан необхідної оборони, минає необхідність у застосуванні засобів захисту. Завдання після цього шкоди нападаючому розцінюється при цьому як акт помсти, розправи і тягне за собою відповідальність за завдану шкоду на загальних підставах.

В) Наступною умовою, яка стосується нападу є те, що напад повинен бути дійсним. Це означає, що напад повинен бути реальним, існувати насправді, а не тільки на уяві причетних осіб. Якщо фактичний напад відсутній, то не може бути й мови про стан необхідної оборони. Якщо ж особа помилково вважає, що коїться напад, застосовує засоби захисту і завдає шкоду, то має місце уявний захист. У тих випадках, коли обставини події давали особі підстави вважати, що коїться реальний напад і, застосовуючи заходи захисту, вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого припущення, відповідальність за завдану шкоду виключається.

Наприклад, С. почув вночі, що хтось ходить по горищі його будинку. Він зарядив рушницю, вийшов на подвір’я і крикнув: “Хто там?”. Невідомий зіскочив з горища і сховався за рогом будинку, а потім кинувся на С. Останній вистрелив і вбив. Вбитим виявився Ф., неодноразово судимий за крадіжки, зброї при ньому не було. Аналізуючи ситуацію, треба зазначити, що якщо і уявити, що Ф. кинувся на С., щоб налякати на його чи щоб уникнути затримання, то і в цьому випадку С. не передбачав і за обставинами справи не повинен був передбачати що насправді не відбудеться нападу, небезпечного для його життя. А отже, він не може нести відповідальність за скоєний акт уявного захисту, оскільки з його боку – це сумлінна помилка, викликана поведінкою потерпілого.

Якщо ж особа завдає шкоди за таких обставин, коли вона повинна і могла усвідомлювати фактичну відсутність нападу, але не проявила обачності, то відповідальність настає як за необережний злочин залежно від насталих наслідків.

Розглянемо умови правомірності необхідної оборони, які належать до захисту.

А) Захист може бути здійснений шляхом завдання шкоди нападаючому, а не третім особам. З цього випливає, що захист при необхідній обороні має активний характер. Це активна протидія пов’язана із завданням шкоди посягаючому. Завдання шкоди може бути у різних формах: знищення або пошкодження майна, позбавлення волі, життя, заподіяння ушкоджень, ударів.

Б) Захист допускається при посяганні на інтереси держави, суспільства, особисті речі особи, яка обороняється, або інших осіб. Громадянин має право обороняти будь-який інтерес, який захищається законом, без будь-яких обмежень. Закон визнає право необхідної оборони не тільки за особою, на яку безпосередньо напали, а й за іншою, яка є очевидцем нападу. При цьому треба пам’ятати що коли йдеться про захист інтересів інших осіб, то згоди потерпілих на захист не потрібно.

У коментарі до Кримінального кодексу наводиться такий приклад: Ш. і Г. намагались втекти від нападавших на них двох хуліганів. Але останні догнали Г., звалили його на землю і почали бити його ногами. Захищаючи Г., Ш. вдарив ножем одного з хуліганів, завдавши йому тілесного ушкодження. Ш. був засуджений народним судом за цей злочин. Верховний суд України скасував вирок, виправдав Ш., зазначивши, що Ш. завдав шкоди здоров’ю хулігана в стані необхідної оборони.

В) Третя дуже важлива умова, яка характеризує захист, полягає в тому, що він не повинен перевищувати межі необхідної оборони. Заподіяна шкода визначається необхідною, а значить правомірною, якщо вона відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту.

ІV. ПЕРЕВИЩЕННЯ МЕЖІ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

1. Захист завжди повинен бути розумним. Він ніколи не повинен перетворюватись у помсту, розправу над нападаючим. Не можна малоцінні майнові інтереси захищати шляхом завдання серйозної шкоди. Наприклад, не буде необхідної оборони у вбивстві особи, яка намагається зірвати яблуко. Ці дії розцінюються як вбивство.

2. Захист від небезпечного посягання шляхом завдання шкоди нападаючому лише тоді визначається необхідною обороною і виключає кримінальну відповідальність, коли при його здійсненні не перевищена межа необхідної оборони.

Так, не буде перевищення межі необхідної оборони, якщо справді неможливо було захищатися іншим, більш м’яким засобом, у тих випадках, коли громадянин, рятуючи своє життя, завдає смерть нападаючому, коли жінка, рятуючись від злочинця, який намагався її зґвалтувати, завдає йому смерть.

Для кожного конкретного випадку існують свої межі необхідної оборони, які виникають з конкретних обставин справи. При цьому враховуються як об’єктивні, так і суб’єктивні моменти. Закон не вимагає, зокрема, щоб захист здійснювався такими ж знаряддями, як і посягання. В ст.36 КК України перелічені випадки, коли застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від наслідків, не виходить за межі необхідної оборони і тим самим не є злочином. До цих випадків належить, зокрема, той, коли особа, яка захищалася не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання викликаного суспільно-небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання.

Застосування вогнепальної зброї і спеціальних засобів для працівників міліції регламентовано Законом України “Про міліцію” від 20.12.90 р.

3. У ст. 36 КК України вказується , що перевищення межі необхідної оборони - це завдання тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання чи обстановці захисту, тягне за собою відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених законом.

Перевищення межі допустимої оборони має місце тоді, коли особа перебувала в стані необхідної оборони, але, відбиваючи суспільно небезпечний напад, завдає нападаючому шкоди, яка не була в даних умовах необхідною. Такі дії розцінюються як суспільно небезпечні і тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Але, згідно з чинним кримінальним законодавством, перевищення межі необхідної оборони розцінюється як пом’якшуюча відповідальність обставина (ст. 66 КК). І це зрозуміло, оскільки той, хто обороняється, намагається передусім захистити інтереси свої, держави, суспільства або певних громадян.

Наприклад*, громадянин М. зустрів на вулиці О. і попросив у нього припалити. О. відповів, що у нього цигарок немає, і пішов далі. М. його наздогнав, схопив за плече, розвернув і двічі вдарив головою в обличчя, розбивши його до крові. Боячись за своє життя, О. вихопив ніж, вдарив ним нападника і побіг додому. М. були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження.

Президія Херсонського обласного суду встановила, що О. ударив М. під час захисту від неправомірних дій самого потерпілого. Але він при цьому перевищив межі необхідної оборони, допустивши явну невідповідність свого захисту характерові і небезпечності посягання.

4. Кримінальний кодекс України передбачає також склади, яку встановлюють меншу відповідальність за злочин, скоєні при перевищенні межі необхідної оборони (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень при перевищенні межі необхідної оборони відповідно до ст. 119, 123 КК, спеціально передбачені кримінальним законом.

5. Питання про відповідність захисту посяганню вирішується в кожному випадку, зокрема, всебічним врахуванням конкретних обставин справи. Ураховується не тільки відповідність чи невідповідність засобів захисту і нападу, а й характер небезпеки, яка загрожувала тому, хто оборонявся, його сили, можливості відбиття нападу, а також реальна обстановка захисту, всі інші обставини, які можуть вплинути на співвідношення сил нападаючого і того, хто захищається. Мається на увазі кількість посягаючих і тих, хто обороняється, їхній вік, фізичний розвиток, наявність зброї, місце, час посягання. При скоєні нападу озброєної особи чи нападу групи осіб той, хто обороняється, може застосувати будь-які способи захисту, в тому числі зброю, незалежно від наслідків.

У коментарі до КК України наводиться такий приклад. На К. напали Т., Г. і Щ., які перед тим погрожували йому розправою. Захищаючись К. напилком ударив Щ. в груди, той від поранення серця помер. Народний суд засудив К. за вбивство при перевищенні межі необхідної оборони (ст. 118 КК). Але Верховний суд України скасував вирок суду, припинивши справу за відсутністю в діях К. складу злочину. Було зазначено, що на К. напали три особи, які і до цього погрожували розправою. При такому співвідношенні сил застосування К. напилка не може розцінювати як перевищення межі необхідної оборони. Тобто значна перевага в силі з боку нападаючого може, як бачимо, зумовити правомірне завдання йому тяжкої шкоди, яка може бути недопустима у випадку зворотнього співвідношення сил.

Завдання тяжкої шкоди може бути визначено неправомірним тоді, коли той, хто обороняється, володіє спеціальними прийомами активного захисту і, використовуючи їх, має змогу відбити напад, не завдаючи такої шкоди.

6. Для правильного вирішення питання про наявність чи відсутність перевищення необхідної оборони треба враховувати те, що необхідний захист супроводжується переляком, сильним душевним хвилюванням, або, як кажуть, психологи, фізіологічним афектом. Цей стан характеризується емоційним струсом, при якому звужується свідомість, здатність мислити, погіршується контроль за своїми вчинками, хоча особа і залишається осудною. При необхідній обороні вона зазнає сильного душевного хвилювання, яке виникає як відповідна реакція на суспільно небезпечне посягання. Це може перешкодити тому, хто обороняється, правильно оцінити ситуацію, брати відповідні засоби захисту. Закон звільняє від відповідальності за шкоду, задану за таких обставин.

7. З огляду на щойно сказане треба відрізняти вбивство і завдання тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні межі необхідної оборони від навмисного вбивства і навмисного тілесного, вчинених у стані хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образа з боку потерпілого (ст. 116 КК). При розмежуванні названих злочинів необхідно мати на увазі, що для них характерне завдання шкоди потерпілому при відсутності цілі захисту, що виключає стан необхідної оборони. Окрім цього, обов’язковою ознакою злочинів, вчинених у стані раптово виниклого хвилювання, є те, що шкода завдається під впливом саме такого хвилювання, тоді як для злочинів скоєних при перевищенні межі необхідної оборони, ця ознака не обов’язкова.

8. Перевищення межі необхідної оборони буде тоді, коли той, хто обороняється, навмисно, без необхідності вбиває нападаючого чи завдає йому тяжкого тілесного ушкодження. Навмисність полягає в тому, що особа захищаючись від посягання, усвідомлює, що воно може бути відбите без завдання прикрих наслідків, але обирає саме такий засіб захисту, який приводить до цього. Таким чином, особа усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій, передбачає, що в результаті їх може настати смерть потерпілого або тяжкі тілесні ушкодження, але бажає цього.

9. Особа не може бути визнана такою, що перебувала в стані необхідної оборони, коли вона умисне спровокувала напад, аби використати його як привід для скоєння протиправних дій. Тобто щоб під виглядом оборони розправитись з нападаючим (розв’язування бійки, учинення розправи, скоєння акту помсти). Скоєне в таких випадках треба розглядати не з огляду на право необхідної оборони, а на загальних підставах, як єдиний злочинний план скоєння певного навмисного злочину.

V. ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ

1. Відповідно до ст.36 КК, “Дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, для доставлення її відповідним органам влади, як правомірні прирівнюються до необхідної оборони, якщо вони були необхідні для затримання і відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання злочинця”.

Тобто заходи по затриманню злочинця прирівнюються до дій вчинених у стані необхідної оборони. Як і необхідна оборона, затримання злочинця є суспільно корисною діяльністю, адже своєчасне затримання осіб, які скоїли злочини, передача їх органам правосуддя сприяє боротьбі зі злочинністю.

Своєчасне затримання злочинця іноді позбавляє його можливості знищити сліди злочину, знаряддя злочину чи предмети, добуті в результатів злочину, перешкоджає йому скоїти новий злочин, ухилитися від відповідальності, тощо.

2. Як треба розуміти зміст самого поняття “затримання злочинця”, адже аналогічне поняття вживається в адміністративному і кримінально-процесуальному праві? В адміністративному праві під затриманням розуміється короткочасне обмеження особистої волі особи, яка скоїла адміністративне правопорушення. У кримінально-процесуальному – короткочасний арешт особи, яку підозрюють чи звинувачують у скоєнні злочину.

У кримінально-правовому розумінні – затримання злочинця правомірне завдання шкоди особі, яка скоїла суспільно-небезпечні дії, з метою передачі її органам правосуддя і притягнення до кримінальної відповідальності.

3. Для вивчення цього поняття необхідно з’ясувати передусім два важливі питання:

А) підстави виникнення і припинення права затримання;

Б) умови правомірності здійснення цього права.

Загроза інтересам правосуддя, в захисті яких основна суть затримання злочинця, може виникнути при наявності двох моментів:

  • факту суспільно-небезпечного посягання;

  • наміру злочинця зникнути, аби ухилитися від відповідальності за скоєне.

4. Оскільки метою затримання злочинця є встановлення його особи, з’ясування обставин злочину, перешкода злочинцю ухилитись від відповідальності, то можна зробити висновок, що для досягнення цілей правосуддя затримання можливе при скоєні будь-якого злочину. Ступінь суспільної небезпеки, скоєного діяння може лише вплинути на розмір шкоди, яка завдається злочинцю при затриманні і на вирішення питання про правомірність її завдання.

5. Як визначалось, одного факту скоєння злочину ще недостатньо для затримання злочинця із завданням йому шкоди. Підставою для такого затримання є намір злочинця зникнути, аби ухилитися від відповідальності за скоєне. У тих випадках, коли особа, яка скоїла злочин, не проявляє такого наміру і злочин сам по собі не характеризується підвищеною суспільною небезпекою, немає необхідності в насильницькому затриманні такої особи. Таким чином, визначальним моментом для застосування заходів по затриманню злочинця є не стільки характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного діяння, скільки характер наступної поведінки злочинця, інші обставини. Про намір зникнути, ухилитися від відповідальності може свідчити невиконання вимог пройти в міліцію, намагання вирватись , втекти, опір законним діям громадян по затриманню і т. п.

Треба звернути увагу на те, що характер скоєного злочину певним чином впливає на вирішення питання про правомірність затримання. Безумовно, якщо йдеться, наприклад, про затримання особи за розкрадання державного майна шляхом розтрати, привласнення чи зловживання службовими обов’язками, то як правило, не виникає необхідності насильницького затримання. Адже особа відома, має постійне проживання, роботу. Ці дані при необхідності можуть бути легко встановлені відповідними органами. Інша ситуація, коли йдеться про крадіжку, розбійний напад, вбивство, тощо. Винуватий може зникнути, заховати вкрадене, знаряддя злочину, знищити сліди злочину. Безумовно що в такому разі є підстави для негайного затримання злочинця, в тому числі із застосуванням насильницької заходів. Тобто є чимало обставин, що характеризують особу злочинця, самі злочинні діяння, які впливають на вирішення питання про негайне затримання.

6. Згідно з кримінальним законом, кримінальна відповідальність настає не тільки за закінчений злочин, а й за готування до злочину, за замах на злочин. Відповідно право на затримання виникає від початку такої діяльності, з моменту підготовчих дій до злочину і, тим більше , у момент безпосереднього посягання на охоронювані законом інтереси. Заходи, спрямовані на затримання злочинця, водночас є заходами по захисту тих інтересів, на які посягають. У таких випадках дії по захисту інтересів від суспільно-небезпечного посягання і по затриманню посягаючого розцінюються як вчинені в стані необхідної оборони. Аналогічне може виникнути і при затриманні вже після закінчення злочину, коли той, кого затримують, чинить опір, нападає на того, хто затримує.

7. Суб’єктами затримання можуть бути будь-які особи. Затримання злочинця – це суб’єктивне право потерпілих, інших громадян, яке може бути реалізоване незалежно від того, мали чи ні вони можливість звернутися по допомогу до представників влади. Для працівників міліції затримання злочинця є їхнім правовим обов’язком.

Затримання злочинця буде правомірним при наявності зазначених підстав і при дотриманні ряду умов.

VI. УМОВИ ПРАВОМІРНОСТІ ЗАТРИМАННЯ ЗЛОЧИНЦЯ

1. Умови правомірності затримання злочинця визначають, як повинно здійснюватись затримання, щоб завдана при цьому шкода була правомірною.

Перша з умов полягає в тому, що насилля до злочинця застосовується винятково з метою його затримання. Шкода, яка завдається при затриманні, виступає як засіб, що позбавляє злочинця можливості уникнути відповідальності за скоєне діяння. Ця шкода може виявитись у різних формах:

  • обмеження волі переміщення (зв’язування, закриття у приміщенні);

  • нанесення тілесних ушкоджень;

  • заподіяння смерті.

2. Заподіяння смерті допустиме лише у виняткових випадках, коли скоєне діяння характеризується високим ступенем суспільної небезпеки, а винного іншим чином затримати від втечі неможливо.

3. Застосування насильства до злочинця з метою помсти за скоєний злочин розцінюється як самосуд над ним. Такі дії визначаються злочинними і тягнуть за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

4. Дії по затриманню злочинця тоді визнаються правомірними, коли ними (діями) вимушено завдається шкода затримуваній особі, чи, як сказано в законі, це дії, “необхідні для затримання”. Оця вимушеність завдання шкоди і є другою умовою правомірності затримання. Завдання шкоди злочинцю – не самоціль, а захід, який необхідно застосовувати, щоб його затримати. Насильство, застосоване до злочинця безпосередньо після вчинення посягання, буде правомірним тоді, коли іншим способом, тобто без насильства, затримати його неможливо. Це питання з’ясовується в кожному конкретному випадку залежно від обставин справи. При цьому треба, виходячи з вимог закону, враховувати, щоб дії по затриманню відповідали небезпечності посягання і обстановці затримання. Тобто враховували небезпеку скоєного діяння, особу злочинця, інтенсивність опору, який він чинить, та взагалі його поведінку в цілому. Якщо злочинець не чинить опір, виконує всі вимоги особи, яка його затримує, то затримання його повинно бути проведене без насильства. Можна в такій ситуації обмежитись заходами, які перешкоджали б можливості втекти.

5. якщо в подібних ситуаціях до затриманого будуть застосовані заходи, що завдали шкоди його здоров’ю, а це не викликалось необхідністю, то відповідальність за такі дії настає на загальних підставах.

6. затриманою, як зазначалося, може бути особа, що скоїла будь-який злочин. Але, безумовно, не може бути виправдане завдання тяжкої шкоди при затриманні особи, яка скоїла злочин, що не становить великої суспільної небезпеки. Ступінь насильства повинен відповідати тяжкості злочину. Зрозуміло. Що при затриманні злочинців, один з яких скоїв дрібну крадіжку, а інший розбійний напад, треба діяти по різному. Тобто чим небезпечніший злочин, тим більш значна може бути завдана злочинцю при затриманні шкода.

7. У законі йдеться й про те, що при затриманні треба брати до уваги і обстановку затримання. Це важливо в тих ситуаціях, коли особа скоїла злочин, який не становить великої суспільної небезпеки, але при затриманні чинить опір, нападає на того, хто її затримує. В таких випадках вже бути йтися про необхідність захисту, за правилами якого і повинна визначатися допустима шкода.

8. на розмір шкоди, яка завдається злочинцю при затриманні, крім характеру і ступеня суспільної небезпеки скоєного злочину, впливає характер опору злочинця. Безумовно, що чим він активніший, агресивніший тим більше насильство повинно бути застосоване. Треба враховувати співвідношення сил при затриманні.

Недотримання зазначених умов при затриманні розцінюється як перевищення заходів по 0затриманню і тягне за собою кримінальну відповідальність.

9. У виняткових випадках на підставі закону про необхідну оборону і затримання злочинця працівники міліції мають право застосувати зброю. Тому ми зупинимося на цьому питанні детальніше.

Закон України про міліцію, схвалений 20 грудня 1990 року, встановив підстави для застосування вогнепальної зброї. Так, у ст. 36 вказується, що працівники міліції, як крайній захід мають право застосовувати вогнепальну зброю у таких випадках:

А) для захисту громадян від нападу, який погрожує їхньому життю і здоров’ю, а також звільнення заручників;

Б) для відбиття групового чи збройного нападу на працівника міліції або членів його сім’ї чи іншого нападу, якщо їхньому життю або здоров’ю загрожує небезпека;

В) для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення громадських і державних підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у випадку захоплення;

Г) для затримання особи, яку застали при вчинені тяжкого злочину і яка намагається втекти;

Д) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівників міліції;

Е) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю або здоров’ю громадян чи працівника міліції.

Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги чи виклику на допомогу, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров’ю громадян чи працівника міліції.

У випадках незаконного застосування зброї працівники міліції несуть відповідальність, в тому числі кримінальну, при наявності для цього підстав. Тому працівники органів внутрішніх справ повинні чітко знати підстави та порядок застосування зброї і неодмінно керуватись ним у практичній діяльності.

VII. КРАЙНЯ НЕОБХІДНІСТЬ

1. До обставин, які виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, належить крайня необхідність. Поняття її викладено у ст. 39 КК України: “Не є злочином дія, яка хоч і підпадає під ознаки діяння, передбаченого кримінальним законом, але вчинена в стані крайньої необхідності, тобто, для усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, громадським інтересам, особі чи правам цієї людини, або іншим громадян, якщо цю небезпеку за даних обставин не можна було усунути іншими засобами і якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шкода”.

2. крайня необхідність означає такий стан особи, за якого вона тільки з допомогою якоїсь за зовнішнім характером злочинної дії може відвернути явну загрозу інтересам, котрі охороняються законом. Таким чином, випадки крайньої необхідності є зіткненням двох інтересів, які охороняються законом, збереження одного може бути досягнуте лише шляхом порушення іншого.

Ці випадки досить поширені.

Наприклад:

  • водій, щоб уникнути наїзду на пішохода, направляє автомашину, у якої відмовили гальма, на стінку будівлі, при цьому пошкоджує машину і будівлю;

  • щоб врятувати корабель, під час аварії, капітан викидає чистину вантажу в море;

  • щоб перешкодити вогню перекинутись на приміщення, де зберігаються боєприпаси, караульні зруйнували побутову будівлю.

Дії водія, капітана, караульних формально, з зовнішнього боку, містять у собі ознаки злочину. Але ніхто з цих осіб не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, оскільки вони їх допустили з метою усунення небезпеки, яка загрожувала більш цінним інтересам. Всі ці особи перебували в стані крайньої необхідності.

VIII. УМОВИ ПРАВОМІРНОСТІ КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ

1. Умови правомірності крайньої необхідності стосуються як заморожуючої небезпеки, так і захисту від неї.

2. Умови правомірності крайньої необхідності, які характерні для загрожуючої небезпеки:

А) Джерело небезпеки, яке викликає стан крайньої необхідності, може бути найрізноманітніше: це різні сили та явища природи (повінь, землетрус, пожежа, дія низьких температур, тощо), дії людини, рухи машин, механізмів, напад тварин, інші обставини, які становлять небезпеку життю і здоров’ю людей або загрожують державним, суспільним інтересам. Так, при пожежі в населеному пункті виникла необхідність зруйнувати чийсь будинок, щоб будинок не перекинувся на інші будинки. В цьому прикладі та в наведених раніше знищення державного чи особистого майна розцінюється як правомірні дії. Таким були визнані дії двох молодих людей, яких завірюха застала в полі, і вони, не маючи змоги дістатися до населеного пункту, щоб зігрітися (врятувати життя), спалили частину соломи, що належала колгоспові.

Стан крайньої необхідності може виникнути внаслідок тяжкої хвороби людини, яка вимагає негайної доставки в лікарню. Так от, самовільне оволодіння транспортним засобом в цих цілях буде розцінюватись як правомірне.

Крайня необхідність має місце і у випадку колізії обов’язків, коли особа виконує один з них, більш важливий, невиконання якого потягнути за собою більш небезпечні наслідки, ніж невиконання іншого обов’язку, яким особа в даному випадку вимушена знехтувати.

Часто стан крайньої необхідності виникає внаслідок суспільно-небезпечних, злочинних дій іншої особи. Наприклад, касир під час розбійного нападу передає нападаючому, який погрожує пістолетом, державні гроші.

Б) Небезпека повинна бути наявною. Тільки така небезпека створює між інтересами, які охороняються законом, зіткнення, при якому збереження одного може бути здійснено лише шляхом порушення іншого. Загроза завдання шкоди особистим чи суспільством інтересам у майбутньому, чи загроза, яка вже минула, не створює стану крайньої необхідності. Касир передає гроші злочинцю, який погрожує розправитись у майбутньому, якщо вимога не буде виконана. Ці обставини не виключають відповідальності касира за передачу державних грошей злочинцеві. Адже в даному випадку ще не виникла безпосередня небезпека для життя і здоров’я касира, а отже, немає і стану крайньої необхідності. У тих випадках, коли на особі лежить спеціальний обов’язок боротися з небезпекою, її наявність не може, безумовно служити підставою для посилання на стан крайньої необхідності при врятуванні тих особистих інтересів, ризикувати якими особа повинна була в боротьбі з цією небезпекою. Через це пожежник не має права ухилитися від гасіння пожежі, посилаючись на те, що це у нього єдина можливість уникнути опіків.

В) Небезпека повинна бути реально існуючою, а не в уяві суб’єкта. Оскільки уявна небезпека не може завдати шкоди тим чи іншим інтересам, то і дії, скоєні для відвертання такої неіснуючої небезпеки, не позбавлені характеру суспільної небезпеки. Кримінальна відповідальність особи за порушення чужого інтересу при наявності уявної небезпеки повинна визначатися за загальними правилами про вплив фактичної помилки за форму вини.

3. Умови правомірності крайньої необхідності, які характеризують захист.

А) Дії, скоєні в стані крайньої необхідності, можуть бути спрямовані на захист як державних чи суспільних, так і особистих інтересів особи, яка здійснює захист, чи інших осіб. Шляхом акту крайньої необхідності можуть захищатися, зокрема, життя, здоров’я, гідність особи, майнові та інші права і інтереси громадян, інтереси держави, суспільства. Шляхом акту крайньої необхідності можна захищати лише законні інтереси. Положення по крайню необхідність не може мути застосоване для захисту інтересів, які не охороняються законом.

Б) Крайня необхідність усуває суспільну небезпеку скоєної дії лише в тих випадках, коли загрожуючи небезпека за даних обставин не могла бути ліквідована іншими засобами. Тобто завдання шкоди повинно бути єдиним засобом врятування від небезпеки. Цей засіб є крайнім винятковим засобом (крайня необхідність) для врятування даного блага.

В) шкода при крайній необхідності повинна завдаватися інтересам третіх осіб, тобто осіб, які не мають відношення до створення небезпеки. Це можуть бути як фізичні (окремі громадяни), так і юридичні (державні, громадські організації, установи) особи. Шкода може бути різноманітною:

  • знищення чи пошкодження майна, захоплення цього майна, завдання тілесних ушкоджень, обмеження волі пересування людини і т. п.

Г) Шкода, завдана при здійснені акту крайньої необхідності, повинна бути меншою порівняно з можливою шкодою, яка була відвернута. Суть крайньої необхідності в тому, що вона є засобом збереження більш цінного. Питання, які з них більш цінні, а які менш, вирішується в кожному конкретному випадку залежно від конкретних обставин, подій. При порівнянні завданої і відвернутої шкоди необхідно виходити із об’єктивних критеріїв. Тільки так можна оцінити фактичну вартість врятованого і порушеного інтересу, а отже, і правомірність скоєних дій.

Бушумад і Степовик взялися на човні полювати. Між ними і братами Медянцевими, що перебували у другому човні, виникла суперечка, під час якої був тяжко поранений Бушумад. Степовик направив човна до берега, але Медянцев утримував човна, не даючи можливості Степовику пристати до берега. Тоді останній прикладом гвинтівки ударив Медянцева по руці, завдавши йому тілесне ушкодження середньої тяжкості. Народним судом Степовик був визнаний винним і засуджений за цей злочин. Але Пленум Верховного Суду вирок скасував а вказав, що Степовик вимушений був ударити Медянцева, бо це був єдиний у тих умовах насід подолати опір Медянцева, аби надати допомогу Бушумаду. Дії Степовика Пленум визначив правомірними як скоєні в стані крайньої необхідності. Проте якщо можна уникнути небезпеки іншими засобами, без завдання шкоди, наприклад, втекти, то скоєння акту крайньої необхідності, за таких умов не усуває суспільної небезпеки дій, і відповідальність за завдану шкоду настає на загальних підставах.

Завдання рівноцінної шкоди виключає стан крайньої необхідності. Тому, зокрема, врятування життя однієї людини за рахунок життя другої наше кримінальне право розцінює як протиправну і карану дію. Завдання смерті людині, не причетної до створення небезпеки, може бути визнано правомірним лише у тому випадку, якщо це було єдиним засобом зберегти життя кількох осіб.

4. Оскільки акт крайньої необхідності є правомірною дією, то проти нього недопустима необхідна оборона. Через це, наприклад, власник човна, якого без його дозволу беруть для врятування потопаючого, не може посилатись на право необхідної оборони, якщо він перешкоджає взяти човен і завдає шкоду особам, що його беруть.

5. завдання майнової шкоди в стані крайньої необхідності, хоча це і правомірна дія, не усуває обов’язку відшкодувати повністю чи частково збитки. Цей обов’язок покладається на особу, що її заподіяла. Суд також може, враховуючи обставини, покласти цей обов’язок на третю особу, в інтересах якої діяла особа, що завдавала шкоду, або звільнити від відшкодування збитків повністю чи частково як цю третю особу, так і ту, що заподіяла шкоду.

6. Здійснення акту крайньої необхідності співробітниками органів внутрішніх справ є їхнім правовим обов’язком. Бездіяльність осіб, зобов’язаних в силу службових функцій боротися з небезпекою, відвертати завдання шкоди суспільним і особистим інтересам , не може бути виправдана посиланням на небезпеку, що їм погрожувала. Співробітник міліції не може ухилитися від участі в затриманні озброєного злочинця через побоювання за своє життя чи здоров’я. З його боку це буде означати відмову від здійснення акту крайньої необхідності, це тягне за собою дисциплінарну, а в окремих випадках, при наявності підстав, і кримінальну відповідальність.

ІХ. ВІДМІНА КРАЙНЬОЇ НЕОБХІДНОСТІ ВІД НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ

1. Необхідна оборона і крайня необхідність – два самостійні види обставин, які виключають суспільну небезпеку і протиправність діянь, а це, в свою чергу, зумовлює як їхню подібність, так і відмінність. Подібність у тому, що вони спрямовані на охорону особистих, державних, громадських інтересів, коли їм загрожує небезпека. В тому і в іншому випадку ця небезпека відвертається шляхом завдання шкоди іншим інтересам.

Дії, вчинені в стані необхідної оборони і крайньої необхідності, є правомірними уже в момент їх здійснення. Через це вони не утворюють склад злочину.

2. Відмінність між необхідною обороною і крайньою необхідністю полягає у наступному:

А) джерелом небезпеки при необхідній обороні виступають тільки суспільно-небезпечні дії особи, тоді як при крайній необхідності таким джерелом можуть бути, крім цього, різні сили природи, явища і процеси, здатні завдати шкоду суспільним і особистим інтересам;

Б) дії особи, яка перебувала в стані необхідної оборони, спрямовані на завдання шкоди джерелу небезпеки – нападаючому. На відміну від цього при крайній необхідності шкода завдається інтересам осіб, не причетних до виникнення небезпеки;

В) при необхідній обороні завдання шкоди тому, хто посягає, є одним із декількох можливих засобів захисту інтересу, якому загрожує небезпека. Завдання шкоди при крайній необхідності повинно бути єдиним засобом, без якого неможливо за даних умов відвернути небезпеку;

Г) крайня необхідність припускає завдання шкоди, меншої порівняно з відвернутою шкодою. При необхідній обороні шкода може бути хоч би рівна відвернутій. Законодавство про необхідну оборону встановлює тільки положення про те, щоб завдана шкода не перевищувала межі необхідності;

Д) завдання шкоди при необхідній обороні не тягне за собою правових наслідків, зокрема, необхідності її відшкодування, тоді як шкода, завдана при крайній необхідності, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, або ж за рішенням суду тієї, в інтересах якої діяла особа.

ВИСНОВОК

Отже, кримінальне право України, визначаючи поняття злочину (ст. 11 КК України), вказує передусім на найважливіші його ознаки – суспільну небезпечність діяння. Там же, у кримінальному праві, виділено випадки, коли дії можуть здаватися суспільно-небезпечними і зовні підпадають під ознаки певного кримінального закону, але які через ті чи інші обставини позбавлені суспільної небезпеки, не можуть тягнути за собою кримінальної відповідальності і покарання.

До обставин, які виключають суспільну небезпечність діяння, належить:

  • необхідна оборона;

  • затримання злочинця;

  • крайня необхідність.

Дії скоєні в стані необхідної оборони, крайньої необхідності і при затриманні злочинця, як це відображено в нормах, що закріплюють ці кримінально-правові інститути, підпадають під ознаки діяння, передбаченою певною статтею Особливої частини кримінального законодавства. Таким чином, можна помітити деяку подібність цих дій до окремих злочинів. Але це лише зовнішня подібність, оскільки за своєю суттю вони відрізняються один від одного. Відмінність їх зумовлена тим, що дії, скоєні в стані необхідної оборони, крайньої необхідності і при затриманні злочинця, позбавлені суспільної небезпечності, яка, як щойно зазначалося, є обов’язковою ознакою будь-якого злочинного діяння. Через те що ці дії спрямовані на захист інтересів держави, суспільства, законних прав, і інтересів окремих громадян, яким загрожує небезпека, вони не тільки не є суспільно небезпечними, а навпаки, є суспільно корисними.

ЛІТЕРАТУРА

  1. Конституція України 1996 р.

  2. Кримінальний кодекс України., ­- К., 2001

  3. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України., - К., 2000

  4. Кримінальне право України. Тези лекцій а практичні завдання. За редакцією генерал-майора міліції В.М. Бовсуковського., - Київ, Наукова думка, 2001

  5. Кримінальне право України., - Київ, 2001

  6. Уголовное право УССР. В.В. Сташисс, А.М. Якупов., - Киев, 1984

* “Право України” 1993, №2, ст. 60