Комерційні банки становлення та розвиток


Курсовая работа >> Банковское дело

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни:

„ГРОШІ І КРЕДИТ”

на тему: „Комерційні банки: становлення та розвиток”

ПЛАН

Вступ 4

1. Сутність комерційного банку 6

2. Поняття банківської діяльності та банківського законодавства 9

3. Банківська система та її елементи 14

4. Характерні риси та особливості розвитку банківської системи України 18

Висновок 28

Задачі 30

Список використаної літератури 35

Вступ

В умовах перехідної економіки, на етапі формування та розвитку ринкових інститутів банківська система України ще сповна не мобілізувала й не реалізувала усі властиві їй стимулюючі можливості. Нерозв’язаними залишаються проблеми: підвищення рівня капіталізації банків; ефективності функ­ціонування банківської системи та способів оцінювання цієї ефективності; удосконалення державної стратегії розвитку банківської системи, яка б сприяла її надійній та ефективній діяльності. Відтак банківська система потребує удосконалення, розробки фундаментальних та прикладних засад її подальшого зміцнення, усунення негативних проявів, які мають місце в сучасній банківській практиці. У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність проаналізувати теоретичні основи, охарактеризувати банківську систему, запропонувати практичні рекомендації для поліпшення управління її розвитком, спрямувати цей розвиток у необхідне для економіки та суспільства русло.

Значний внесок у розробку питань теорії і практики функціонування бан­ківської системи здійснили зарубіжні вчені: Дж. М. Кейнс, Й. Шумпетер, А.Пігу, Дж.Герлі, Е. Коен, Е. Шоу, М. Фрідмен, Ф. Мишкін, П. Роуз, Дж. Сінкі, А. Грязнова, Е. Жуков, В. Колесніков, Л. Красавіна, О. Лаврушин, Ю.А. Львов. Означеній тематиці присвячено праці вітчизняних вчених-економістів, зокрема: О. Барановського, О. Васюренка, А. Гальчинського, О. Дзюблюка, Б. Івасіва, Г. Карчевої, О. Кі­рєєва, В. Кротюка, В. Лисицького, І. Лютого, Б. Луціва, В. Мі­щенка, А. Мороза,
Л. Примостки, М. Пуховкіної, М. Савлука, В. Суторміної, Р. Тир­­кала, С. Циганова.

Не зменшуючи значимості наукових напрацювань в рамках загальної теорії банківської системи, досліджень стосовно зарубіжних банків, окремих проблем функціонування вітчизняної банківської системи, зокрема її платоспроможності та ліквідності, слід все ж констатувати, що залишаються недостатньо вивченими особливості, тенденції і перспективні напрями розвитку банківської системи України. В умовах трансформацій, які відбуваються в країні, вони потребують глибшого розроблення як у теоретичному, так і в методично-практичному аспектах.

Актуальність зазначених проблем, недостатній рівень вивчення економічною наукою теоретичних і дослідження практичних питань функціонування та розвитку банківської системи України в умовах перехідної економіки обумовили вибір теми контрольної роботи.

Метою даного дослідження є обґрунтування теоретичних і науково-методологічних положень щодо функціонування банків­ської системи в період становлення ринкових відносин, розробка шляхів забезпечення її стабільного та ефективного розвитку.

1. Сутність комерційного банку

Щоб задовольнити економічні та соціальні потреби будь-якої країни, недостатньо ефективного функціонування різноманітних галузей економіки, перш за все треба розумно використовувати в цій країні фінансовий ринок. Фінансовий ринок у загальному розумінні – це сукупність фінансових інститутів, через які перепливають кошти власників до позичальників [2, c.11]. Однією із складових його є ринок позикових капіталів.

За допомогою коштів, придбаних на цих ринках, суб’єкти господарювання зможуть виробляти матеріальні і духовні блага.

Розглянемо ринок позикових капіталів, де передача вільних грошових коштів здійснюється кредитно-фінансовою системою країни, тобто сукупністю банківських та поза банківських установ, які організовані відповідно до встановлених правових законів та об’єднані кредитними відносинами.

Отже, банківська система – основна ланка кредитно – фінансової системи, невід’ємна частина структури ринкової економіки. Що ж таке банк?

Банк - це організаційна структура в бізнесі, сферою діяльності якої є операції із позиковим капіталом, це фінансовий посередник, який виконує комплекс базових операцій грошового ринку: мобілізацію коштів, надання їх у кредит, здійснення розрахунково-касового обслуговування [9, c.5].

Банківські системи різних країн відрізняються, але можна виділити два типи їх побудови:

  • однорівневу;

  • дворівневу.

Однорівнева система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, здійснення уніфікованих операцій, тут усі банки перебувають на одній ієрархічній лінії (характерна для тоталітарних країн, існувала до І987 року в колишньому СРСР).

Дворівнева система характерна для країн ринкової економіки, складається з двох рівнів: верхній рівень - центральний банк ; нижній рівень - Інші банки [9, c.6].

Структуру банківської системи України визначає Закон про банки і банківську діяльність. Банківська система складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України. Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Державний банк - це банк, сто відсотків статутного капіталу якого належить державі.

Банки мають право створювати об'єднання і банківські холдингові групи, банківські корпорації. Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних ними операцій. Законом про банки і банківську діяльність визначено, що банк набуває статусу спеціалізованого банку в разі, якщо більше ніж 50% його активів є активами одного типу.

Основна функція банків - посередництво при перерозподілі вільних грошових ресурсів, тобто залучення коштів від тих, хто ними тимчасово не користується, і передача тим, хто їх потребує [10, c.25].

Банки є одними з найстаріших і найбільших за активами фінансових посередників. Вважають, що перші банки виросли з контор міняйлі з'явилися в епоху Відродження в італійських містах. Як правило, під банком розуміють кредитну організацію, яка має виключне право здійснювати в сукупності такі банківські операції: залучення до вкладів грошових коштів; розміщення зазначених коштів від свого імені, за свій рахунок і на власний ризик, на умовах поворотності, платності, строковості; відкриття та обслуговування банківських рахунків і здійснення розрахунків. Банківські установи, на відміну від так званих "негрошових" кредитних установ, постійно створюють фінансові активи та керують їх переміщенням [2, c.75].

Розкриваючи зміст поняття "банк", необхідно звернути увагу на триваючий процес гармонізації банківського законодавства (зокрема в межах Європейського Співтовариства), оскільки міжнародне співробітництво в галузі банківського регулювання передбачає наявність щонайменше двох механізмів його здійснення - інституційного та нормативного. Європейське співробітництво знайшло відображення в банківських директивах, обов'язковість яких як нормативно-правових документів мала своїм джерелом Римський договір 1957 р. про створення ЄЕС. У першу чергу йдеться про так звану першу банківську директиву - Директиву "Про координацію законів, правил і адміністративних положень, що регулюють організацію і ведення бізнесу кредитних організацій" від 12 грудня 1977 р. № 77/780, яка містить поняття кредитної організації. Стаття 1 Директиви визначає кредитну організацію як "підприємство, чий бізнес полягає в отриманні депозитів або інших належних поверненню грошових коштів від невизначеного кола осіб та в наданні кредитів за свій рахунок". Основною метою першої Директиви стало встановлення подібної системи контролю та ліцензування діяльності кредитної організації в країнах - учасницях ЄЕС. У той же час слід зауважити, що Директива лише дала загальне визначення кредитної організації, залишивши за кожною країною право встановлювати критерії для ліцензування діяльності кредитних установ [8, c.56].

Друга банківська Директива ЄС, прийнята 15 грудня 1989 р., була покликана скасувати недоліки попереднього документа і містила три основні принципи, що виражають сучасні сутнісні елементи європейського банківського законодавства: 1) єдина банківська ліцензія, основана на принципі взаємного визнання; 2) принцип контролю органів банківського нагляду держави походження; 3) принцип формулювання мінімальних стандартів пруденційного регулювання. Ці норми дістали подальший розвиток у наступних банківських директивах [8, c.57].

2. Поняття банківської діяльності та банківського законодавства

У правовому розумінні банківська діяльність є сукупністю правових дій, що здійснюються певними суб'єктами в формі, яку вимагає закон або договір. У даному аспекті банківська діяльність становить систему постійно здійснюваних угод і операцій, що спрямовані на отримання прибутку [4, c.112].

Банк також слід розглядати як підприємство, але підприємство особливого виду. Якщо в діяльності звичайного підприємства гроші виконують головним чином роль засобу платежу, то в банківській діяльності самі гроші виступають у ролі товару. Ця особливість банківського підприємства робить його настільки своєрідним, що вона об'єктивно потребує спеціального правового регулювання, яке відрізняється від загального законодавства про підприємства [1, c.57].

Відповідно комерційні банки мають право здійснювати три групи угод:

1) банківські операції, які становлять безпосередній предмет діяльності;

2) угоди, які мають допоміжне значення та служать для забезпечення організаційних і матеріальних передумов роботи банку (придбання паперу, оренда приміщень тощо);

3) ряд інших небанківських угод, не заборонених законодавством, але не включених у другу групу (наприклад, заснування інших підприємств та організацій).

У сучасній теорії банківської справи при характеристиці банківських угод, як правило, застосовується поділ банківських операцій на три групи: активні, пасивні та комісійні.

Активні операції спрямовані на використання ресурсів банку (наприклад, надання кредитів, здійснення лізингових операцій).

Пасивні операції спрямовані на залучення коштів. Власний капітал банку, наявний під час його утворення, становить незначну частину його ресурсів. Головна частина - депозити клієнтів. Депозити поділяються на поточні (гроші видаються на вимогу вкладника у будь-який час) та строкові (гроші можуть бути зняті з рахунків лише через встановлений строк) [1, c.58].

Комісійні операції - це посередницька діяльність банку: обслуговування платежів клієнтів, отримання грошей за борговими зобов'язаннями (векселями, чеками), за дорученням своїх клієнтів, інкасація, зберігання валютних цінностей та цінних паперів тощо [5, c. 109]. Банківська діяльність може мати лише професійний характер і є виключною. Водночас її слід розглядати як підприємницьку діяльність, що має певну специфіку і певні, притаманні лише їй, особливі риси. Враховуючи те, що банки є суб'єктами підприємницької діяльності, вони підпадають під діяння загальних правових принципів, що визначають статус суб'єкта підприємницької діяльності, у тому числі встановлених Конституцією України, Цивільним кодексом України, законами України "Про підприємництво", "Про підприємства", "Про господарські товариства", "Про власність" тощо.

Банківське законодавство повинно забезпечувати на належному рівні регулювання банківських правовідносин, які мають цілу низку особливих ознак. Зокрема, банківським правовідносинам притаманна наявність спеціального суб'єкта - банку або кредитної організації та спеціального об'єкта - фінансових інструментів (грошей у безготівковому та готівковому вигляді, цінних паперів, валютних Цінностей). У банківських правовідносинах завжди прямо або опосередковано бере участь держава. І ще одна риса - відсутність вільного вибору у сторін щодо визначення форм правовідносин та правил їх реалізації, що дає підстави стверджувати про наявність імперативного методу правового регулювання у зазначених суспільних відносинах [5, c.201-202].

Підставами для виникнення, зміни або припинення банківських правовідносин є правові норми, що містяться у законодавчих актах, підзаконних актах (у першу чергу, це нормативні акти центрального банку); адміністративних актах (зокрема, ліцензії на банківські операції); договорах або угодах кредитно-фінансових установ як між собою, так і з клієнтами (юридичними та фізичними особами). Аналізуючи нормативно-правову базу, можна визначити низку особливостей, які характерні саме для банківського законодавства. По-перше, йдеться про міжгалузевий характер законодавства, що регулює банківську діяльність. До норм банківської сфери діяльності належать також норми публічного (конституційне, фінансове, адміністративне, господарське, кримінальне) та приватного (цивільне, цивільно-процесуальне) права. Отже, можна говорити про комплексність банківського законодавства.

Банківське законодавство - це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері банківської діяльності. Воно є зовнішньою формою банківського права, що відображає його внутрішню сутність (структуру) [8, c.94].

Основні джерела банківського права можна викласти в такій послідовності: Конституція (Основний Закон) України; загальні закони; спеціальні закони; укази Президента України та постанови Кабінету Міністрів України; нормативні акти Національного банку України; локальні акти кредитно-фінансових установ; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти; банківські правила та звичаї. Свою дію нормативно-правові акти у сфері банківського права спрямовують на регулювання відносин, одним з учасників яких обов'язкового виступають банківські установи, що є елементом банківської системи країни.

Банківська діяльність, яка є досить широким поняттям, має розглядатися як один з елементів фінансової діяльності держави. Слід констатувати, що в останні роки відбувся значний розвиток розуміння банківської діяльності теоретиками, що викликане, в першу чергу, новими економічними умовами розвитку суспільства, в тому числі відтворенням права приватної власності та розгляду її як повноцінної форми власності поряд із державною. Якщо свого часу Є.А. Ровинський ототожнював поняття фінансових органів та кредитних установ, то сьогодні вже не виникає проблем з поділом категорій "фінансова установа" і "кредитна організація" [5, c.217].

Складний комплексний характер відносин, що виникають у сфері банківської діяльності, застосування імперативного та диспозитивного методів правового регулювання тягнуть за собою і теоретичні проблеми у дослідженні її правової природи та віднесенні до конкретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій відносить правовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, і до фінансових, і до господарських, і до цивільних. У той же час доцільно розглядати банківські відносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний правовий інститут.

До банківської діяльності належить комплекс із трьох основних операцій: 1) прийняття грошових вкладів від клієнтів; 2) надання клієнтам позичок і створення нових платіжних засобів; 3) здійснення розрахунків між клієнтами. Зазначені операції є базовими і утворюють первинну сферу банківської діяльності. Спираючись на поняття "базова операція", банки можна класифікувати на: а) універсальні , що виконують усі базові операції на грошовому ринку та будь-які інші, та б) спеціалізовані, що виконують лише частину базових операцій на грошовому ринку [2, c.109].

Чинне законодавство України, зокрема Закон України "Про банки і банківську діяльність", дає нормативне закріплення поняття спеціалізованого банку. Відповідно до ст. 4 Закону банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані, зокрема ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові)'. За банком закріплено право самостійно визначати напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Відповідно НБУ регулює діяльність спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.

Україна після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розробку і прийняття національного банківського законодавства. У прийнятому 20 березня 1991 р. Законі України "Про банки і банківську діяльність" банками визнавалися установи, функцією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.

Водночас зміни, що відбулися в національній економіці та політичному житті країни, потребували реформування банківського законодавства та врегулювання на рівні законів багатьох питань, які до того моменту залишалися врегульованими лише на рівні нормативно-правових актів НБУ. Нова редакція Закону України "Про банки і банківську діяльність", прийнята Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., внесла істотні корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин реформування банківської справи було спрямування державної політики на уніфікацію банківських стандартів та гармонізацію національного законодавства щодо законодавства ЄС [3, c.116].

Законодавство визначає банк як юридичну особу, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення до вкладів грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 2).3 цього визначення випливає суть банківської діяльності та її характерні риси, розроблені теорією банківського права.

3. Банківська система та її елементи

Банківська система - складова фінансової системи країни, що підпадає під загальну дію економічних законів, які діють у громадянському суспільстві. Вона є внутрішньо організованою, взаємопов'язаною, має загальну мету та завдання [7, c.231].

Банківська система виступає складовою кредитної системи держави й являє собою сукупність різних за організаційно-правовою формою та спеціалізацією національних банківських установ, що Існують у межах єдиної фінансової системи та єдиного грошово-кредитного механізму в певний проміжок часу (певний історичний період).

В Україні побудовано дворівневу банківську систему, яка основана на взаємовідносинах між банками у двох площинах - по вертикалі та по горизонталі. По вертикалі - відносини підлеглості мі" центральним банком як таким, що керує, управляє і низовими ланками - комерційними банками; по горизонталі - відносини рівного партнерства між будь-якими низовими ланками. Розподіл адміністративних функцій і операцій, пов'язаних з обслуговуванням центральним банком грошового обігу, дає можливість враховувати інтереси двох категорій клієнтів - комерційних банків і урядових структур, причому перевага віддається функціям "банк банків" та управлінню діяльністю банківських установ з метою регулювання та контролю за функціонуванням ринку кредитно-фінансових послуг [9, c.232].

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, що створені і діють на території України відповідно до положень Закону України "Про банки і банківську діяльність". Банки в Україні функціонують як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. За формою власності банки можуть бути державними або такими, що основані на приватній формі власності. Зокрема, державний банк - це банк, 100 % статутного капіталу якого належать державі. Державний банк створюється за рішенням Кабінету Міністрів України, його статут затверджуються відповідною постановою уряду. При цьому в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов'язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснувати державний банк. Висновок Національного банку України також обов'язковий у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності. Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку. Органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку. Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначається наглядовою радою державного банку. В Україні, крім Національного банку України, державними банками є Ощадний банк України та Український експортно-імпортний банк. Відповідно до чинного законодавства в Україні можуть засновуватися і кооперативні банки. Вони створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки [4, c.128].

Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімально необхідної діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації. Учасниками центрального кооперативного банкує місцеві кооперативні банки. В Україні у 2002 р. був створений перший кооперативний банк із місцевим статусом.

Всі інші банки, що діють в Україні, створені або у вигляді акціонерних товариств, або товариств з обмеженою відповідальністю і діють як комерційні банки. Вони можуть засновуватися резидентами України, за участю нерезидентів або лише нерезидентами (таких банків у країні нині налічується 7) [2, c.78-79].

Порядок створення, реєстрації та ліцензування банківських установ визначається Законом України "Про банки і банківську діяльність", а також положеннями НБУ, зокрема Положенням про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень; Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні; Положенням про порядок видачі банками банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій тощо.

Одним із істотних питань, яке має розв'язати банківська система країни - це капіталізація банківських установ відповідно до встановлених нормами права вимог. Капітал покликаний захистити інтереси вкладників, він покриває збитки банку. Органи нагляду певною мірою відповідальні за збереження коштів вкладників, тому що одним із завдань НБУ є підтримка стабільності функціонування банківської системи та захист клієнтів. До капіталу мають пред'являтися дві вимоги - мінімальний розмір капіталу банку і адекватність його рівня ризику.

Законом України "Про банки і банківську діяльність" мінімальний розмір статутного капіталу визначений у таких розмірах: для місцевих кооперативних банків - 1 млн. євро; для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, - 3 млн. євро; для банків, що здійснюють діяльність на всій території України, - 5 млн. євро.

Раніше питання капіталізації та встановлення мінімальних розмірів статутних фондів комерційних банків визначалися такими актами, як: постанова Верховної Ради України від 1 лютого 1996 р. (на 1 січня 1998 р. мінімальний капітал встановлювався в сумі, еквівалентній 1 млн. екю); постанова НБУ від 30 березня 1999 р. № 147, якою цей строк був пролонгований. Постановою НБУ від 31 березня 1999 р. № 156 було визначено, що в строк до 1 липня 1999 р. банки зобов'язані забезпечити нарощування капіталу в розмірах, передбачених для збереження ліцензій на відповідні види банківської діяльності. Капіталізаційна програма НБУ, розрахована до 2007 р., визначає, що залежно від статусу фінансові установи станом на 1 січня 2004 р. повинні сформувати нові нормативи мінімального капіталу: міжрегіональні банки - 5,5 млн. євро, регіональні - 3,5 млн. євро, місцеві - 1,15 млн. євро [8, c.169].

Однією з особливостей функціонування національної банківської системи є висока концентрація банківського капіталу. Зокрема, більше половини капіталу зосереджено в 20 найбільших банках. Відповідно до вимог НБУ банки повинні створювати такі цільові фонди коштів: 1) фонд для покриття можливих кредитних ризиків; 2) фонд для покриття ризиків від сумнівної дебіторської заборгованості; 3) фонд гарантування вкладів населення; 4) фонд зниження ризиків по роботі з цінними паперами. Зазначені фонди створюють за рахунок доходів від банківської діяльності, що, з одного боку, є гарантією забезпечення інтересів клієнтів у разі неплатоспроможності банку, а з іншого - призводить до зменшення прибутків (вільних) банку і обмежує його можливості використовувати власні кошти. Водночас можна відзначити позитивну діяльність НБУ в напрямі зменшення ставок резервування.

Характеризуючи правовий статус комерційних банків, слід визначити особливе місце в банківській системі системоутворюючих банків. Згідно з Законом України "Про банки і банківську діяльність" системоутворюючий банк - це банк, зобов'язання якого становлять не менше 10 % загальних зобов'язань банківської системи. Це такі вітчизняні банки, як "Райффайзенбанк „Аваль”", Приватбанк, Промінвестбанк, Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк та УкрСиббанк [8, c.170].

Банківські установи можуть створювати відокремлені підрозділи - філії, відділення, представництва. Найбільшу кількість філій в Україні мають системоутворюючі банки, в першу чергу ПІБ і Ощадбанк України, що пов'язано з історичними особливостями їх утворення. Поступово зростає мережа філій великих банків.

Однією з умов створення банківського об'єднання є отримання попередньої згоди НБУ. Державна реєстрація об'єднання проводиться центральним банком шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків. За банком залишається право самостійного вибору об'єднання, до складу якого він готовий (або за певних умов змушений) увійти, оскільки законодавство обмежує участь у таких правових утвореннях: банк може входити лише до одного банківського об'єднання. Враховуючи принцип добровільності У створенні банківського об'єднання, так само розв'язується питання виходу з об'єднання [6, c.67].

Отже, реєстрація банків та ліцензування їх діяльності, банківський нагляд і аудит на основі аналізу звітності та економічних нормативів становлять базу для всебічного регулювання діяльності банківського сектора з боку НБУ. Слід зазначити, що одними з найістотніших рис банківського сектора України є його незначна питома вага в національній економіці та підвищена концентрація капіталу в незначній кількості банків. За умов змішаної економіки, розвитку малого і середнього бізнесу численна мережа банків різних типів є конче необхідною.

4. Характерні риси та особливості розвитку банківської системи України

Потужна банківська система є необхідною умовою забезпечення сталого економічного зростання в Україні. Вітчизняні банки проходять серйозну перевірку часом в умовах постійних економічних трансформацій. Швидка зміна умов функціонування, відкритість зовнішньому середовищу, схильність до внутрішніх перетворень спонукають банківську систему до постійного удосконалення. Рівень розвитку економіки значною мірою залежить від стану банківської системи.

Стратегія держави щодо банківської системи країни ґрунтується на принципі верховенства права і збереженні та зміцненні ринкових засад діяльності банків і використанні переважно опосередкованих методів впливу на процеси, які відбуваються у банківській сфері, шляхом формування відповідної законодавчої та нормативної бази функціонування банків і ринку фінансових послуг та реалізацію контролю за виконанням установлених вимог. Частка держави також є в капіталі деяких банків і вона бере безпосередню участь у їх управлінні.

Основою для зміцнення банківської системи України, підвищення її надійності та стійкості до криз є достатній рівень капіталізації. Як відомо, сумарний балансовий капітал усіх банків нашої країни (станом на січень 2007.р..— 3,52 млрд дол. США) приблизно дорівнює розміру капіталу одного із провідних зарубіжних банків. А загалом обсяг капіталізації усіх українських банків становить близько 5,4% до ВВП (порогове значення цього показника — 20% [8, c.201]), що створює реальну загрозу фінансовій безпеці держави.

Проблемними, на думку вітчизняних фінансових експертів [7], є не лише кількісні показники, що характеризують рівень капіталізації, а й її якість. Річ у тім, що капіталізація багатьох вітчизняних банків складається з коштів переоцінки основних засобів, не сплачених відсотків, субординованого боргу. Зростання таких складових можна вважати штучним нарощуванням капіталу.

З огляду на те, що 55% української економіки перебуває у «тіні», занадто низька капіталізація вітчизняних банків, особливо у зв’язку із вступом України до СОТ, може призвести до того, що вони стануть неконкурентоспроможними порівняно з іноземними (нині у банківській системі України працює близько 13% іноземного капіталу).

Розв’язання цієї проблеми можливе не лише за рахунок прибутків банків та додаткових внесків акціонерів, а й за умови довіри суспільства до вітчизняних банків як до надійних грошово-кредитних установ. Він пропонує здійснювати нарощення капіталу відкрито і публічно, щоб населення знало організаційну форму банків, їх власників, зокрема й реальних. Окрім того, банки мають щомісячно оприлюднювати власні активи, широко використовувати фондовий ринок (більш як 90 комерційних банків — це ВАТ) для визначення реальної вартості банківських акцій.

Для банків з недостатньою капіталізацією з боку НБУ має бути передбачено такі заходи впливу: зобов’язання продажу акцій; заборона на виплату дивідендів; обмеження на рівень відсоткових ставок за зобов’язаннями; заборона на виплату надлишкових компенсацій менеджменту і на прийняття депозитів від банків-кореспондентів; введення обмежень на сплату відсотків за боргами та здійснення операцій, які істотно відрізняються від їх звичайної діяльності.

Щоправда, систематичне спрямування прибутку на поповнення капіталу (а отже, несплата дивідендів) знижує привабливість банківських акцій для потенційних інвесторів. За таких обставин стимулом для відповідного розподілу прибутку на користь капіталізації може бути запровадження певних пільгових умов для оподаткування тієї його частини, яку спрямовують на збільшення банківського капіталу

Станом на 01.10.2006 року в Україні було зареєстровано 183 банки (Рис.2.1).

Разом із тим, якщо поглянути на кількість банків та їх філій у розрізі регіонів (рис.2.2), то бачимо, що фактично кожен регіон характеризується досить високою концентрацією банківських установ, які в основному представлені філіями банків, майже усі головні офіси банківських установ розташовані у м. Київ.

Рис 2.1 Динаміка кількості банківських установ в Україні за станом на 01.01.2007 рр.

Джерело: офіційний сайт НБУ ссылка на сайт удаленаP>

По суті, така велика кількість банківських установ повинна була б повністю забезпечувати потреби населення у банківських послугах. Але, як відомо, якість банківських послуг лише до певної міри залежить від кількості банківських установ представлених на ринку послуг для фізичних осіб.

Спектр та обсяги послуг що надаються банками залишаються досить обмеженими – тоді, як сучасні умови господарювання вимагають нових форм та методів банківської підтримки. У промислово-розвинутих країнах Заходу накопичений багатий досвід інновацій, в тому числі і в банків, частина якого представляє безперечний інтерес для банків, і може бути з успіхом використана з урахуванням специфічних умов України.

Забезпечення прибуткової діяльності та підвищення рентабельності активів – важлива умова стабільного функціонування і розвитку банків України. Сумарний прибуток на 01. 10. 2006 р. становив 962,096 млн. грн. (за 2005 р. – 684,5 млн. грн.) [11].

Отриманий банками прибуток за групами розподіляється нерівномірно. Так, банки І групи, на які припадає 54,1% банківських активів, одержали його на суму 480,520 млн. грн., або 49,9% від загального показника; банки II групи (активи становлять 14,7%) – 164,144 млн. грн. (17,06%); банки III групи (активи – 17,4%) – 196,634 млн. грн. (20,4 %); IV групи (активи – 13,8%) – 120,798 млн. грн. (15,55%). Як свідчать наведені дані, найвищою є рентабельність діяльності банків III групи [11].

Доходи зростали дещо вищими темпами, ніж витрати, що зумовило поліпшення співвідношення витрат і доходів, яке на 01.10.2006 р. становило 54,19% (на – 01.01.2005 р. – 93,5%; на 01.01.2004 р. – 93,8%).

Рис.2.2 Кількість банків та філій банків за регіонами за станом на 01.10.2006 р.

Джерело: офіційний сайт НБУ ссылка на сайт удаленаP>

Порівняно з попереднім періодом дещо поліпшилися результативні показники діяльності банків. Рентабельність капіталу збільшилася із 7,50% у 2005 році до 9,36% у 2006, рентабельність активів зросла у порівнянні із 2003 роком на 1,27%. Чиста процента маржа зменшилася з 6,31% у 2001 році до 4,93% на початок 2007 року [11].

Як бачимо, банки України зберегли рентабельність своїх активів на рівні минулого року попри зменшення процентної маржі, що свідчить про збільшення обсягів активних операцій та про виваженішу політику процентних ставок (табл.2.1).

Основними шляхами покращення результативних показників у подальшому мають бути прогресивні структурні зміни в активах, капіталі, зобов'язаннях банків, підвищення дохідності активів за рахунок скорочення частки недохідних і проблемних активів, а також зниження вартості запозичених та залучених коштів витратності діяльності, насамперед унаслідок скорочення адміністративних витрат тощо.

Таблиця 2.1

Основні результативні показники діяльності банків

Показники

01.01.03

01.01.04

01.01.05

01.01.06

01.01.07

Рентабельність капіталу

-0,45

7,50

7,97

7,61

9,36

Рентабельність активів

-0,09

1,27

1,27

1,04

1,18

Чистий спред

7,10

8,45

7,20

6,97

5,76

Чиста процентна маржа

6,31

6,94

6,00

5,78

4,93

Джерело: офіційний сайт НБУ ссылка на сайт удаленаP>

Та пори усі позитивні зміни в економіці сучасна структура грошових доходів населення України та її динаміка все ще не сприяють розвитку ринку банківських послуг для фізичних осіб (рис 3). Заробітна плата не займає ключове значення і за впливом на заощадження наближається до соціальних виплат (пенсій, стипендій, допомог). Про це свідчать і результати анкетних опитувань, проведених у 2003-2006 роках. Вони свідчать, що значна частина вкладників, майже 32 % неспроможна заощаджувати кошти в зв'язку з низькими заробітками та доходами, які ледве покривають потреби (pис.2.3). Однак переконаність громадян у вигідності зберігання коштів у банках поступово міцнішає – майже 60% опитаних вважають за потрібне нагромаджувати заощадження в банківських установах, оскільки це дає змогу отримувати дохід у вигляді процентів за депозитами [11].

Результати опитування свідчать про доволі значні потенційні можливості вітчизняних комерційних банків щодо залучення заощаджень населення. Тому необхідно постійно поліпшувати імідж банківських установ, розширювати і якісно вдосконалювати депозитні операції, які здатні примножувати ресурси банку і забезпечувати на цій основі їх ширшу участь в інвестиційній та кредитній діяльності.

Головною причиною малої частки заощаджень населення у банківських установах є не лише низький рівень довіри до вітчизняної економіки. Нинішній рівень оплати праці та соціального захисту громадян України, їх низька купівельна спроможність є тими чинниками, що стримують розвиток грошових заощаджень населення, а отже, й розвиток виробництва, відтворення робочої сили, розв'язання найгостріших соціально-економічних проблем.

Аналізуючи стан ринку банківських послуг у аспекті залучення коштів від фізичних осіб, динаміка грошових вкладів населення за останні кілька років свідчить про зростання довіри громадян до банків і зацікавленості банкірів до збільшення частки залучених коштів населення у своїх активах (Рис.2.5).

Рис. 2.3 Чинники, які стримують приплив грошових доходів громадян у банки

Джерело: офіційний сайт НБУ ссылка на сайт удаленаP>

За результатами проведених досліджень, 27% респондентів нарікають на недосконалу систему гарантій за знеціненими вкладами; 20% – на непривабливість системи державного страхування вкладів (рис. 2.4).

Порівняно невелика кількість опитуваних надає перевагу спеціальним інвестиційним програмам, які базувалися б на депозитах фізичних осіб.

Рис. 2.4 Заходи для посилення припливу вкладів населення у національній валюті в банки України

Рис.2.5 Динаміка ресурсної бази банків за 2003-2007 роки (у млрд.грн.)

Джерело: офіційний сайт НБУ ссылка на сайт удаленаP>

Їх приріст за аналізований період сягнув 70,8%. При чому більша питома вага належить вкладам саме у національній валюті, що свідчить про зростання довіри громадян до національної грошової одиниці. А отже можна прогнозувати що і надалі відбуватиметься позитивний приріст вкладів населення у банках регіону.

Адже ринок банківських послуг для фізичних осіб є чутливим індикатором економіки в цілому, і коливання обсягів заощаджень населення на банківських рахунках відображають зміни що відбуваються в економіці країни: зміна демографічної ситуації, політики доходів і цін, особливостей розвитку і задоволення потреб, соціальної структури населення тощо.

Що стосується темпів зростання вкладів населення в банки, то на сьогоднішній день вони становлять 21 млрд. 407 млн. грн, та за останніх 3 роки збільшились у 7,3 рази. Покращилася також їхня структура: частка строкових депозитів зросла на 5% і становить 75,4%. Більша частина з них довгострокові, терміном понад один рік (три роки тому їх, частка становила всього 5,5%). Утім рівень довіри населення до банків в Україні все ще значно нижчий, ніж у західних країнах із високо розвинутими ринковими економіками і банківськими системами. Про це свідчать такі дані: на початку 2003 року вклади населення в банках України становили приблизно 30% від сумарних зобов'язань , що в 1,5-2 рази менше, ніж у банках західних держав , де ця частка коливається на рівні 60–80% [11]. Щоб наздогнати банківські системи економічного розвитку країн за цим показником, українським банкам потрібно приблизно 10 років при збережені темпів зростання вкладів населення, які склалися в останні три роки. А для цього всім органам економічного та монетарного управління слід врахувати чинник довіри до банків при прийнятті будь-якого рішення, пов’язаного з діяльністю банківської системи.

Недостатність залучення коштів також пов’язана з тим, що населення України через слабкий розвиток фінансового ринку має обмежений вибір інструментів для капіталізації своїх гривневих заощаджень. Банківські депозити є поки що найдоступнішими з них. Але й цим інструментом населення користується лише за достатньої довіри до банків. За її відсутності, яка є і на сьогоднішній день, більша частина гривневих заощаджень (приблизно 25–35 млрд. грн. (включаючи валютні)) зберігається в готівковій формі, або ж дробиться на декілька депозитів для зменшення ризику втрат від банкрутства банків.

Такий стан справ потребує комплексного вирішення проблеми і нового підходу як на макро рівні, де повинен здійснитися перегляд податкової політики у сфері оподаткування доходів громадян та відповідні законодавчі зміни. Так і на внутрібанківському рівні, де зміни повинні проходити у напрямку спрощення та зростання доступності операцій для фізичних осіб, а також розроблення схем ефективної співпраці з кожним клієнтом – фізичною особою та використання коштів з максимально можливою ефективністю при мінімальному рівні ризиковості цих операцій.

Висновок

Підвищення довіри до банків – це актуальне завдання загальнодержавної ваги, зволікання з її вирішенням може найближчим часом відчутно загальмувати розвиток економіки країни. Тому необхідно, невідкладно вживати заходів:

  • на сам перед повинні діяти самі банки створюючи нові вигідніші для вкладників пропозиції;

  • потрібно підняти питання про перегляд, тої частини закону (“Про податок з доходів фізичних осіб”) яка стосується оподаткування доходів фізичних осіб, отриманих від депозитних операцій ;

  • налагодити законодавчий і судовий захист прав та інтересів банкірів, що по суті, свідчить про недооцінку ролі банків і навіть певну неповагу до них з боку органів державної влади;

  • також, щоб збільшити довіру до банку потрібно налагодити систему гарантування вкладів населення.

Зважаючи на необхідність підвищення рівня надійності, фінансової стійкості та конкурентоспроможності банків на внутрішньому й міжнародних ринках, необхідно вжити заходів щодо:

  • підвищення ефективності контролю за діяльністю банків, досягнення повної відповідності Базельським принципам ефективного банківського нагляду, що передбачає вдосконалення чинного законодавства та нормативно-правових актів НБУ; впровадження оцінки банківської діяльності на консолідованій основі таз урахуванням ризиків; посилення контролю за власниками істотної участі та змінами у структурі власності;

  • підвищення рівня капіталізації банків, у т. ч. Шляхом залучення нових акціонерів, збільшення резервного фонду, результату діяльності, активізації процесів об'єднання банків, інтенсивнішого застосування процедури реорганізації банків шляхом приєднання та злиття малих і фінансове нестійких банків;

  • забезпечення участі всіх банків у єдиній інформаційній системі "Реєстр позичальників", що дасть змогу знизити кредитний ризик;

  • оптимізації структури капіталу, активів та зобов'язань, виходячи із завдань забезпечення фінансової стійкості банків та їх позитивного впливу на розвиток реального сектора економіки;

  • підвищення прибутковості банківських операцій, орієнтації на доходи від кредитування та обслуговування реального сектора економіки і зниження витрат за рахунок підвищення технологічності та комп'ютеризації банківських операцій, зменшення необґрунтованих витрат;

  • упередження здійснення банками сумнівних банківських операцій шляхом ідентифікації клієнтів та їх операцій, посилення боротьби з відмиванням брудних грошей, зокрема шляхом здійснення належного контролю за наявністю в банків положень, практики та процедур щодо протидії відмиванню грошей, набутих злочинним шляхом удосконалення чинного законодавства України з питань кредитування, посилення захисту прав та інтересів кредиторів, підвищення відповідальності учасників договірних відносин за неналежне виконання своїх зобов'язань, надання недостовірних даних про фінансовий стан позичальника;

  • забезпечення довіри кредиторів і вкладників до банків шляхом підвищення стабільності, стійкості й конкурентоспроможності на світовому ринку банківської системи України, спроможної максимально та якісно задовольнити потреби економіки й населення у кредитах та інших сучасних банківських послугах.

Задачі

Задача 1. Розрахувати вартість покупки і величину дисконтної ставки при обліку векселя номіналом 50000 грн., термін погашення якого настає через 90 днів, якщо той же прибуток можна одержати кредитуванням під 20% річних.

Рішення

Сума дисконту розраховується за формулою: ,

де Д – сума дисконту;

Н – номінальна сума векселя;

к – річна ставка дисконту;

n – строк у днях від дня обліку до платежу;

Т – кількість днів у році.

Вартість покупки векселя = Номінальна вартість векселя – Дисконт = 50000 – 2465,75 = 47534,25

Задача 2. Визначити коефіцієнт нарощення при нарахуванні складних відсотків двічі на рік протягом 3-х років із процентними ставками (по роках) 20%, 28%, 24%.

Рішення

Коефіцієнт нарощення визначаємо за формулою: , де Кн. – коефіцієнт нарощення, R – відсоткова ставка, n – кількість років, m – кількість разів нарахування відсотків в рік.

Так, як на протязі 3-х років % ставка змінювалась протягом кожного року, то n = 1.

Задача 3. 10 січня дебітор взяв кредит 5 тис. грн. під 12% річних на 5 місяців, 20 квітня – новий кредит 15 тис. грн. під 16% на 7 місяців. Сторони домовилися про виплату всього боргу 1 вересня того ж року. Визначити розмір боргу на день виплати.

Рішення

Визначаємо суму боргу на 1 вересня за кредитом під 12% річних за формулою:

,

де PV – сума кредиту;

r – річна відсоткова ставка;

n – кількість днів розрахункового періоду;

T – кількість днів у році.

Аналогічно розраховуємо суму боргу на 1 вересня за кредитом під 16% річних:

Знаходимо всю суму боргу: 5400 + 15900 = 21300 грн.

Задача 4. Автомобіль вартістю 12 тис. USD купується в розстрочку із початковим внеском 3 тис. USD і наступними щомісячними виплатами по 200 USD при ставці 18%. Визначити термін розстрочки і нарощену вартість автомобіля.

Рішення

1) Визначаємо термін розстрочки.

12 000 – 3 000 = 9 000 USD

9 000 : 200 = 45 місяців

2) Визначаємо нарощену вартість автомобіля за формулою В = СК*ВС*ДН / 365, де СК – сума кредиту, ВС – відсоткова ставка, ДН – кількість днів в місяці:

№ п/п

Сума кредиту,

СК

Річна відсоткова ставка,

ВС

Кількість днів в місяці,

ДН

Нараховані відсотки

1

9000

0,18

30

133,15

2

8800

0,18

30

130,19

3

8600

0,18

30

127,23

4

8400

0,18

30

124,27

5

8200

0,18

30

121,32

6

8000

0,18

30

118,36

7

7800

0,18

30

115,40

8

7600

0,18

30

112,44

9

7400

0,18

30

109,48

10

7200

0,18

30

106,52

11

7000

0,18

30

103,56

12

6800

0,18

30

100,60

13

6600

0,18

30

97,64

14

6400

0,18

30

94,68

15

6200

0,18

30

91,73

16

6000

0,18

30

88,77

17

5800

0,18

30

85,81

18

5600

0,18

30

82,85

19

5400

0,18

30

79,89

20

5200

0,18

30

76,93

21

5000

0,18

30

73,97

22

4800

0,18

30

71,01

23

4600

0,18

30

68,05

24

4400

0,18

30

65,10

25

4200

0,18

30

62,14

26

4000

0,18

30

59,18

27

3800

0,18

30

56,22

28

3600

0,18

30

53,26

29

3400

0,18

30

50,30

30

3200

0,18

30

47,34

31

3000

0,18

30

44,38

32

2800

0,18

30

41,42

33

2600

0,18

30

38,47

34

2400

0,18

30

35,51

35

2200

0,18

30

32,55

36

2000

0,18

30

29,59

37

1800

0,18

30

26,63

38

1600

0,18

30

23,67

39

1400

0,18

30

20,71

40

1200

0,18

30

17,75

41

1000

0,18

30

14,79

42

800

0,18

30

11,84

43

600

0,18

30

8,88

44

400

0,18

30

5,92

45

200

0,18

30

2,96

Сума відсотків

3062,47

Таким чином при умові, що позичальник повертає тільки основну суму кредиту (платежі по 200 USD) без нарахованих відсотків, то по закінченні терміну дії угоди йому необхідно буде сплатити 3062,47 USD.

Задача 5. Банк виконує операції за вкладами населення, стосовно яких міститься наступна інформація (за ІІ квартал): середньо квартальний залишок вкладів – 64,7; оборот за прибутками – 48,5; оборот за видатками – 36,5; залишок на початок кварталу – 147,8; на кінець – 167,9.

Визначте: які вклади від населення можуть приймати банки, а також рівень осідання вкладів.

Рішення:

;

Список використаної літератури

  1. Алексеєнко М.Д. Капітал банку: питання теорії і практики. Київ: КНЕУ, 2002, 276 с.

  2. Васюренко О.В. Банківські операції. Київ: Знання, 2004, 324 с.

  3. Волошин И.В. Оценка банковских рисков: новые подходы. Киев: Эльга, Ника-Центр, 2004, 216 с.

  4. Денисенко М.П. Гроші та кредит у банківській справі. Київ: Алерта, 2004, 478 с.

  5. Лагутін В.Д. Кредитування: теорія і практика. Київ: Знання, 2004, 215 с.

  6. Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ринок. Київ: Каравела, 2004, 344 с.

  7. Михайловська І.М., Ларіонова К.Л. Гроші та кредит. Львів: Новий Світ-2000, 2006, 432 с.

  8. Сировец В.Г. Денежное обращение в Украине. Харьков: ООО "Конус", 2007, 191 с.

  9. Швайка М.А. Банківська система України: шляхи реформування і підвищення ефективності. Київ: Парламентське видавництво, 2000, 193 с.

  10. Щербакова Г.Н. Банковские системы развитых стран. Москва: Экзамен, 2001, 224 с.

  11. Офіційний сайт НБУ ссылка на сайт удаленаP>