Інвестиційна політика банку та шляхи підвищення її ефективності


Дипломная работа >> Банковское дело

НАЦІОНАЛЬНИЙ БАНК УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ БАНКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ

УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

До захисту допускаю:

завідувач кафедри

банківської справи,

Академік АЕН України,

д.е.н., професор

*****************

ДИПЛОМНА РОБОТА

ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА БАНКУ ТА ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЇЇ ЕФЕКТИВНОСТІ

Керівник роботи, к.е.н., доцент ***************

Консультант з питань використання

інформаційних систем і технологій,

к.т.н., доцент ****************

Консультант з питань охорони праці,

ст. викладач ****************

Студент факультету

банківської справи,

обліку і фінансів

V курсу групи 53-БС-З

спеціальності 7.050105

“Банківська справа” **************

Харків – 2005

УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

ХАРКІВСЬКОГО БАНКІВСЬКОГО ІНСТИТУТУ

Кафедра банківської справи

ЗАВДАННЯ ДО ДИПЛОМНОЇ РОБОТИ

С
тудент **********************

ф
акультету “Банківська справа” “Облік і фінанси”

к

урс V групи 53-БС-З

Тема дипломної роботи “Інвестиційна політика банку та шляхи

підвищення її ефективності”

затверджена наказом від 22.02.2005 р 20 – С

1. База переддипломної практики ФВАТ КБ “Надра” відділення № 7

м. Дніпропетровськ

2. Строк здачі дипломної роботи 20.05.2005 р.

3. Вихідні дані:

а) анотація до теми;

б) список основної літератури:

в) матеріали переддипломної практики.

4. Графік виконання роботи:

Назва розділів роботи

Дата закінчення

Література, зміст

01.03.2005

Вступ

15.03.2005

Розділ І, ІІ

01.04.2005

Розділ ІІІ, IV, V

15.04.2005

Висновки

01.05.2005

Наочний матеріал

15.05.2005

5. Короткі методичні вказівки до теми “Інвестиційна політика банку та шляхи підвищення її ефективності”

Визначити сутність та види банківських інвестицій; організаційно-економічну сутність інвестиційної діяльності банків; дослідження узагальнюючих показників інвестиційної діяльності банків; концептуальні підходи до управління банківського інвестиційного портфеля; впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів; шляхи зниження інвестиційних ризиків у банках України.

6. Перелік графічного матеріалу:

структура інвестицій; співвідношення граничних інвестиційних вкладень і граничного доходу; формування і використання фінансового капіталу; класифікація джерел інвестицій для іноваційної діяльності; формування поточних пасивів і їх умовно постійної частини; формування і використання банком “пульсуючих” пасивів без їх трансформації у стабільні ресурси; трансформація “пульсуючих” пасивів з їх частковою стабілізацією шляхом блокування короткостроковими міжбанківськими запозиченнями; приклади формування “пульсуючих” пасивів банків

КЕРІВНИК РОБОТИ ________ к.н.н., доцент Горошко В. И.___

Дата видачі завдання ___________25.02.2005 рік______________

Завдання прийняте до виконання ____________________________

АНОТАЦІЯ

Інвестиційна криза в Україні, яка має затяжний характер, настирлива потреба економіки у фінансових ресурсах, нагромаджених населенням і банками, вимагають залучення коштів в інвестиційні процеси. Очевидною є роль банківської системи України у забезпеченні економіки країни інвестиційними коштами.

У дипломній роботі висвітлено теоретичні основи інвестицій та їх роль в умовах трансформації економічної системи України; узагальнено комплексний аналіз виконання інвестиційних операцій банками України; розглянуто шляхи вдосконалення банківських інвестицій на сучасному етапі розвитку банківської системи України; дослідження впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів; визначено використання інформаційних систем і технологій у банківській сфері; висвітлено правові, соціально-економічні, організаційно-технічні питання охорони праці в банківській установі та розробка заходів з охорони праці.

Наведені пропозиції та рекомендації сприятимуть активізації інвестиційної діяльності українських банків та підвищенню ролі банків в інвестиційних процесах в Україні.

Ключові слова: банківські інвестиції, інвестиційні ресурси, іновації, грошові капітали, реформування, трансформація

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ІНВЕСТИЦІЇ ТА ЇХ РОЛЬ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

    1. Інвестиції та їх місце в економічній системі

    2. Особливості прийняття управлінських рішень щодо інвестиційних та іноваційних процесів в Україні

    3. Сучасні проблеми банківського інвестування

    4. Техніко-економічна характеристика КБ “Надра”

РОЗДІЛ 2 КОМПЛЕКСНИЙ АНАЛІЗ ВИКОНАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ БАНКАМИ УКРАЇНИ

    1. Організаційно-економічна сутність інвестиційної діяльності банків

    2. Дослідження узагальнюючих показників інвестиційної діяльності банків України.

    3. Особливості інвестиційної діяльності та аналіз виконання інвестиційних операцій банку “Надра”

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКИХ ІНВЕСТИЦІЙ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

3.1. Концептуальні підходи до управління банківського інвестиційного портфеля

    1. Впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів

3.3. Шляхи зниження інвестиційних ризиків у банках України

РОЗДІЛ 4 ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ І ТЕХНОЛОГІЙ У БАНКІВСЬКІЙ СФЕРІ

    1. Характеристика та стан інформаційних систем і технологій у сфері інвестиційних операцій банку, основні протиріччя та їх аналіз

    2. Перспективи створення та розвитку сучасних інформаційних систем і технологій у банківській сфері, оцінка переваг та можливостей створення

    3. Основні задачі та вимоги до систем захисту банківських інформаційних технологій

РОЗДІЛ 5 ПРАВОВІ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ, ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТЕХНІЧНІ ПИТАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ В БАНКІВСЬКІЙ УСТАНОВІ

5.1. Аналіз санітарно-гігієнічних умов праці в установі банку

5.2. Техніка безпеки та протипожежна профілактика

5.3. Розробка заходів з охорони праці

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Інвестиційна криза в Україні, яка має затяжний характер, настирлива потреба економіки у фінансових ресурсах, нагромаджених населенням і банками, вимагають залучення коштів в інвестиційні процеси. Очевидною є роль банківської системи України у забезпеченні економіки країни інвестиційними коштами.

По мірі скорочення обсягів бюджетного фінансування економіки України роль банківських інвестицій у забезпеченні глибоких структурних перетворень інвестиційної сфери буде неухильно зростати, а сама банківська система повинна бути готовою до здійснення велико-масштабних інвестицій, у тому числі безпосередньо у виробництво. Банківські інвестиції, які знаходяться у тісному взаємозвязку з грошовим сектором економіки і пропозицій грошових коштів з боку банківської системи. Зрештою, на практиці абсолютної рівноваги економічної системи не може бути досягнуто, але відносна збалансованість розвитку окремих елементів економічного організму повинна постійно підтримуватись.

Як похідне поняття категорії “інвестиції”, банківські інвестиції акумулюють у собі суттєві властивості інвестицій взагалі, хоча вони одночасно характеризуються і специфічними формами свого вияву. Тому дослідження економічного змісту банківських інвестицій неможливе без взаємоповязаного і взаємообумовленого розгляду їх на фоні розкриття суттєвих ознак деяких загальних категорій інвестиційних відносин. Слід зауважити, що для сучасного розуміння банківських інвестицій доцільно також проаналізувати діалектику наукових підходів до розкриття змісту, форм, методів і принципів руху інвестицій в економіку як вкладень капітального характеру.

В Україні неможливо домогтись більш-менш рівномірного підйому економіки, спираючись тільки на останні досягнення науково-технічного прогресу, на це просто не вистачить фінансових ресурсів. Забезпечити динамізм усього народного господарства при обмежених ресурсах можна, тільки використовуючи всі технічні засоби, прогресивні стосовно рівня розвитку виробничих сил.

У справі підтримки структурних перетворень необхідно виходити з принципу фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій, що вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати ресурси і на цій основі потягом найкоротшого часу збільшити обсяги виробництва. Тому розглядання теми цієї дипломної роботи є актуальною і потребує подальшого дослідження.

Обєктом дослідження є дані КБ “Надра”.

Мета і завдання дослідження визначаються як розглядання інвестицій та їх роль в умовах трансформації економічної системи України, комплексному аналізі виконання інвестиційних операцій банками України, шляхами вдосконалення банківських інвестицій на сучасному етапі розвитку банківської системи України.

В роботі використанні такі закони ти нормативні акти: Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні” від 21.11.95 № 437/95-ВР; Закон України “Про банки і банківську діяльність”; Закон “Про цінні папери та фондову біржу”; Закон України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”.

Серед авторів які зробити внесок у розкриття цієї проблеми необхідно зазначити Мороза А. М., Васюренко О. В., Луціва Б. Л.

Практичне значення роботи, це одержання результатів в впровадженні нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів.

РОЗДІЛ 1

ІНВЕСТИЦІЇ ТА ЇХ РОЛЬ В УМОВАХ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

    1. Інвестиції та їх місце в економічній системі.

У системі відтворення, безвідносно до її суспільної форми, інвестиціям належить найважливіша роль у справі відновлення і збільшення виробничих ресурсів, а отже, і в забезпеченні визначених темпів економічного росту. Якщо представити суспільне відтворення як систему виробництва, розподілу, обміну і споживання, то інвестиції, головним чином, стосуються першої ланки – виробництва, і, можна сказати, складають матеріальну основу його розвитку.

Саме поняття інвестиції (від лат. Investio – вдягаю) означає вкладення капіталу в галузі економіки в межах країни і за кордоном. Розрізняють фінансові (покупка цінних паперів) і реальні інвестиції (вкладення капіталу в промисловість, сільське господарство, будівництво, освіту та інше).

Реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу в яку-небудь галузь економіки чи підприємство, результатом чого є утворення нового капіталу чи збільшення наявного капіталу (будинки, устаткування, товарно-матеріальні запаси і т.д.). фінансові ж – вкладення капіталу (державного чи приватного) в акції, облігації, інші цінні папери. Тут приросту реального капіталу не відбувається, відбувається лише покупка, передача титулу власності. Маємо, таким чином, трансферні операції (тобто операції передачі).

Поняття інвестиційних ресурсів охоплює всі вироблені засоби виробництва, тобто усі види інструмента, машини, устаткування, фабрично-заводські, складські, транспортні засоби і мережу збуту продукції, що використовуються у виробництві товарів і послуг та доставці їх до кінцевого споживача. Процес виробництва і накопичення засобів виробництва називається інвестуванням.

Інвестиційні товари (засоби виробництва) відрізняються від товарів споживання тим, що останні задовольняють потреби безпосередньо, тоді як перші роблять це опосередковано, за своїм змістом інвестиції представляють той капітал, за допомогою якого збільшується національне багатство. При цьому варто мати на увазі, що термін “капітал” не означає гроші. Щоправда, менеджери й економісти, часто говорячи про “капітал”, мають на увазі гроші, що можуть бути використані для закупівлі машин, устаткування й інших засобів виробництва. Однак, гроші як такі нічого не виробляють, а отже, їх не можна вважати економічним ресурсом. Реальний капітал – інструмент, машини, устаткування, будинки й інші виробничі потужності – це економічний ресурс; гроші, чи фінансовий капітал, не є таким ресурсом.

Інвестиції – це те, що “відкладають” на завтрашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, що не використовуються в поточному періоді, а відкладаються про запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина інвестицій – це ресурси, що направляються на розширення виробництва (вкладення в машини, будинки та інші споруди).

У системі національних рахунків України статистика інвестицій (капітальних вкладень) включає тільки матеріальні витрати (на машини, будинки, споруди), але не враховує найважливіші інвестиції в “знання”, “інтелект”, наукові дослідження й освіту. Подібний підхід при якому в інвестиції включаються лише безпосередньо матеріальні компоненти, не дозволяє точно визначати дійсний обсяг інвестицій.

Таким чином, під інвестиціями розуміють ті економічні ресурси, які йдуть на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарата. Це може бути звязане з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом шляхів, мостів і інших інженерних споруджень. Сюди варто включати і витрати на освіту, наукові дослідження та підготовку кадрів. Ці витрати являють собою інвестиції в “людський капітал”, які на сучасному етапі розвитку економіки набувають усе більшого і більшого значення, тому що, у кінцевому рахунку, саме результатом людської діяльності виступають і будинки, і спорудження, і машини, і устаткування, і, найголовніше, основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, який визначає економічне становище країни у світовій ієрархії держав.

Структуру інвестицій можна представити за допомогою наступного рисунку 1.1.

Р
ис 1.1. Структура інвестицій

У системі відносин розширеного відтворення інвестиції виконують найважливішу структуроутворюючу функцію. Від того, у які галузі народного господарства вкладаються кошти для його розвитку, залежить майбутня структура економіки чи будуть переважати машино-будівні заводи, що випускають сільгосптехніку, чи машино-будівні заводи, що випускають військову техніку і спорядження. Чи перевага буде на боці будівельних фірм, що спеціалізуються на зведенні великих виробничих комплексів, чи на стороні будівельних фірм, що зводять комфортне житло.

Приватні інвестиції, в основному, цілком зосереджені на задачі одержання прибутку. Отже, рівнем прибутковості кожної окремої галузі економіки, підгалузі, окремого підприємства визначається і рівень інвестиційної привабливості даної галузі, підгалузі, підприємства.

Прибутковість – це найважливіший структуроутворюючий критерій, що визначає пріоритетність інвестицій. Недержавні джерела інвестицій спрямовані насамперед на високорентабельні галузі зі швидкою оборотністю капіталу. У цих умовах сфери економіки з повільною окупністю вкладених коштів залишаються недоінвестованими. Надмірне інвестування призводить до інфляції (“перегріву” економіки), недостатнє ж – до дефляції. Ці крайні полюси економічної політики повинна регулювати ефективна стратегія в області податків, державних витрат, кредитно-грошових і фінансово-бюджетних заходів, що здійснюються урядом.

Перехід до ринкових відносин в інвестиційній сфері насамперед стосується її джерел. Інвестиції можуть здійснюватися за рахунок власних фінансових ресурсів інвестора (амортизаційні відрахування, прибуток, грошові накопичення, заощадження громадян, юридичних осіб і ін.), залучених фінансових ресурсів інвесторів (банківські, бюджетні, облігаційні кредити, а також кошти, отримані від продажу акцій, облігацій, пайових і інших внесків громадян і юридичних осіб), бюджетних інвестиційних асигнувань і запозичених фінансових ресурсів (кредити, позики).

Можна виділити три основні функції, що виконують інвестиції в економічній системі

  1. забезпечення росту і якісного удосконалення основного капіталу (фондів) як на рівні окремої фірми, так і на рівні національної економіки в цілому;

  2. здійснення прогресивних структурних економічних зрушень, що стосуються найважливіших народногосподарських пропорцій відтворювальних, галузевих, вартісних;

  3. реалізація новітніх досягнень науково-технічного прогресу і підвищення на цій основі ефективності виробництва на мікро- і макрорівнях.

Серед цих функцій найважливіше значення має оптимізація генеральної макроекономічної пропорції – співвідношення між накопиченням і споживанням у складі національного доходу.

При розгляді проблем розширеного відтворення зазвичай акцентується увага на накопиченні як основному важелі забезпечення економічного росту і підвищення життєвого рівня населення. При цьому інвестиційний процес відсувається на другий план, вірніше, він розглядається як складова частина процесу накопичення. Однак, таке ототожнення процесу накопичення і процесу інвестування є не зовсім правомірним. Це хоча і багато в чому подібні, але все-таки різні за своїм економічним змістом процеси. Вочевидь, що в економічному аналізі проблем розширеного відтворення процес формування фондів накопичення і споживання не можна відривати від процесу вишукування і формування ресурсів капітальних вкладень. Процес відтворення обовязково вимагає збалансування інвестицій, накопичення і споживання. Тому пошук шляхів виходу з кризової ситуації, що склалася в даний час в Україні, повинен передбачати поряд з вирішенням інших задач, досягнення збалансованості найважливішої народногосподарської пропорції інвестиційний фонд – фонд накопичення – фонд споживання.

Теоретичну модель взаємозвязку між цими фондами можна представити в такий спосіб.

По-перше, логічною метою усього відтворювального процесу є споживання. Якщо інвестиції і накопичення відриваються від цієї мети, то вони стають безглуздими і важким тягарем лягають на плечі народу, за рахунок якого повинні відшкодовуватися ці нераціональні витрати. Оптимізація економічної структури вимагає, щоб накопичення й інвестиції із самого свого початку носили споживчий характер, у ближній чи далекій перспективі.

По-друге, ще однією основною логічною метою інвестицій є забезпечення росту національного доходу, а в його складі – фондів накопичення і споживання. Причому цей ріст повинен здійснюватися таким чином, щоб кожна додаткова одиниця капітальних вкладень забезпечувала більший приріст доходу, ніж витрати, що його викликали. Це непорушна вимога оптимального функціонування економіки. Для аналізу цієї залежності доцільно використовувати граничні величини граничні капітальні вкладення і граничний дохід. Виходимо з того, що кожний даний момент нарощування інвестицій супроводжується зниженням їхньої віддачі, тому граничний дохід зменшується, у той час, як питомі капітальні витрати ростуть. Оптимум знаходиться на перетині кривих граничного доходу і граничних інвестиційних витрат. На рисунку це можна представити в такий спосіб (рис 1.2.)

По-третє, оптимальне функціонування передбачає, що здійснювані інвестиції не просто викликають ріст національного доходу, але й обумовлюють збільшення фонду народного споживання. Це може бути досягнуте при наступних умовах

  1. коли зберігається постійна норма накопичення, або;

  2. коли вона знижується, але це зниження компенсується підвищенням віддачі ресурсів, що накопичуються.


R - дохід;

Q - обсяг інвестицій;

MC- граничні інвестиційні вкладення;

MR - граничний дохід.

Рис 1.2. Співвідношення граничних інвестиційних вкладень і граничного доходу.

Це, в свою чергу, вимагає визначеної інвестиційної політики, що обумовлює не просто економічний ріст, але і відповідний розподіл інвестиційних ресурсів між сферами економіки таким чином, щоб це обумовлювало в однаковому ступені ріст як інвестиційних галузей, так і галузей, що виробляють споживчі товари та послуги.

Існує і зворотний звязок, а саме збільшення національного доходу є найважливішим джерелом розширення інвестиційних вкладень. Отже, накопичення й інвестиційна діяльність тісно взаємозалежні і взаємообумовлені. Це наочно видно, коли ми розглядаємо капітальні вкладення в динаміці (за відповідності цін) і порівнюємо їх з динамікою національного доходу в його фізичному обсязі (тобто теж за умов відповідності цін). Від обсягу національного доходу при визначеній частці накопичення залежить абсолютні розміри накопичення і капітальних вкладень у розширене відтворення. Чим більше національний дохід, тим більші і накопичення, а при визначеній їх частці тим більші можуть бути і ресурси, що направляються в капітальні вкладення. І навпаки, чим більші капітальні вкладення і викликаний ними приріст виробничих фондів, тим більші і можливості росту фізичного обсягу національного доходу. При цьому дуже важливий рівень ефективності інвестиційних вкладень. Чим вище ефективність інвестицій, чим скоріше і повніше вони втілюються в основні фонди, тим вищий та прогресивніший технічний рівень цих фондів, чим краще якість виконуваних робіт, тим вище продуктивність праці в національній економіці, зростання виробництва, збільшення фізичного обсягу національного доходу.

Вибрати найбільш ефективний метод виробництва, в остаточному підсумку, можна тільки за допомогою здійснення тієї чи іншої інвестиційної програми.

Дієвість інвестиційної діяльності як на мікро-, так і на макрорівні, визначається ефективністю використання інвестиційних галузей. Їхній технічний рівень, організація виробництва, розвиток підприємництва, здатність до освоєння іновацій впливають на інвестиційний цикл, окупність і віддачу інвестиційних ресурсів.

Основними напрямками інвестиційної стратегії з точки зору максимальної ефективності тепер і в найближчому майбутньому будуть

  1. поліпшення відтворювальної структури капіталовкладень, підвищення питомої ваги витрат на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств за рахунок зменшення питомої ваги нового будівництва у виробничій сфері;

  2. вдосконалення технологічної структури капітальних вкладень, збільшення в їхньому складі питомої ваги нового будівництва у виробничій сфері;

  3. зміна галузевої структури капітальних вкладень з точки зору значного підвищення життєвого рівня населення на користь галузей, що виробляють продукти харчування, предмети особистого споживання (сільське господарство, галузі переробки, легка і харчова промисловість) та послуги;

  4. пріоритетне забезпечення капітальними вкладеннями перспективних напрямків науково-технічного прогресу, які сприяють зниженню ресурсо-затратності виробництва і підвищенню якості продукції;

  5. збільшення обсягів капітальних вкладень на будівництво комфортного житла й інших обєктів суспільного користування і медичного забезпечення;

  6. збалансованість інвестиційного циклу.

Без залучення до сучасного науково-технічного прогресу Україна залишиться в стані економічної відсталості, яка буде неминуче збільшуватиметься, але, одночасно з цим, поширення сучасної техніки і технології неможливо внаслідок нинішньої фінансової скрути, відсталої структури економіки.

Особливого значення набуває питання перепрофілювання, консервації, а в окремих випадках і закриття неефективних виробничих структур. Повинна бути спрощена процедура банкрутства, ціль якої – дати можливість кредиторам конфіскувати окремі активи підприємств-банкрутів.

У забезпеченні широкого комплексу структурних перетворень у національній економіці, інтеграції фінансового і промислового капіталу й активізації на цій основі інвестиційного процесу особливого значення набувають фінансово-промислові групи, що будуть відігравати ведучу роль у вирішенні найбільш складних завдань перебудови української економіки.

Розглядаючи основні напрямки інвестиційної діяльності на найближчу перспективу, слід мати на увазі, що Україна сама може виступати солідним інвестором за кордоном. Її інвестиційних сектор уже сьогодні, а тим більше, у майбутньому може зайняти важливі позиції на ринках капіталів інших країн. Насамперед у таких традиційних для нас галузях як металургія, електроенергетика, гідротехнічне і гідромеліоративне будівництва, будівництва магістральних трубопроводів, автомобільних і залізничних колій, морських портів і терміналів і т.п.

Основною метою структурної перебудови народногосподарського комплексу України повинна виступати адаптація його виробничих структур до умов економічної самостійності і ринкових механізмів, а також поступова інтеграція у світовий ринок.

Головним критерієм формування нової галузевої структури економіки повинно стати забезпечення оптимального використання наявних ресурсів при максимально можливих темпах економічного росту. З огляду на накопичений Україною виробничий, кадровий і науково-технічний потенціали, необхідно, щоб структурна перебудова її економіки була орієнтована на створення досить повних багатогалузевих господарських комплексів. Але при цьому цільові настанови по створенню таких комплексів, в остаточному підсумку, повинні бути спрямовані не на досягнення самозабезпеченості з більшості видів споживаної продукції, а на освоєння нових перспективних і конкурентноздатних виробництв для використання переваг міжнародного поділу праці і поглиблення інтеграції у світову економічну структуру. Це означає, що поява нових виробництв, відновлення і диверсифікація існуючих повинні, зрештою, призвести до розширення обсягу, асортименту і якісного поліпшення фінансово-господарських операцій.

    1. Особливості прийняття управлінських рішень щодо інвестиційних та іноваційних процесів в Україні

У даному розділі дослідимо інвестиційні та іноваційні процесі в сучасних умовах в Україні та розробку організаційно-економічних та управлінських рішень.

В іноваційному процесі структурної перебудови економіки України інвестиції відіграють одну з найважливіших ролей.

Іновації в кожнім із секторів економіки вимагають фінансових вкладень. Для отримання додаткового прибутку, підвищення ефективності діяльності організації, отримання соціально-економічного ефекту необхідно здійснити фінансові вкладення. При цьому емпірично встановлена залежність: чим на більший успіх розраховує підприємець у майбутньому, тим до більш великих витрат він повинен бути готовий сьогодні.

Проте, проблема вибору об’єкта фінансових вкладень для підприємця не обмежується граничною сумою інвестицій. Дослідження показали, що найбільшою ефективністю володіють вкладення в іновації, де підприємець має можливість одержувати над монопольний прибуток. Високий потенціал ефективності іновацій забезпечує попит на нововведення з боку підприємців, формуючи ринок науково-технічних, організаційних, економічних і соціальних нововведень.

Я
к джерела інвестицій можуть виступати асигнування бюджетів усіх рівнів, іноземні інвестиції, власні засоби організацій, а також акумульовані у формі фінансового капіталу тимчасово вільні засоби організацій і установ і заощадження населення (рис 1.3.).

Рис 1.3. Ринок капіталу як необхідний елемент іноваційного процесу

Бюджетні асигнування на розробку і реалізацію іновацій обмежені доходами бюджетної системи. При цьому в залежності від політико-економічних умов напрямку форми і розміри бюджетних інвестицій в іновації мають істотні розходження.

Так, у промислово розвинутих країнах розміри бюджетних асигнувань на розвиток науково-технічного прогресу досить великі, об’єкти інвестування визначаються на конкурсній основі з урахуванням національної стратегії розвитку й оборонної доктрини. Наприклад, у Японії на рівні конституційного закону введене обмеження, відповідно до якого не менш 3% валового національного доходу з бюджету повинно направлятися на розвиток фундаментальних наукових досліджень, а в Україні цей показник не перевищує 0,5%.

Бюджетна криза, характерна для економіки країн, що розвиваються, а також для держав, що здійснюють макроекономічні перетворення, обмежує можливості державної участі в розвитку іноваційних процесів. За даними Міністерства фінансів, обсяг бюджетних інвестицій скоротився у порівнянні з попереднім роком. Недофінансування науково-технічних програм в Україні було викликано збільшенням бюджетного дефіциту.

Іноземні інвестиції в іноваційну діяльність можуть здійснюватися як у формі міждержавних, міжурядових програм по науково-технічному й економічному співробітництву, так і у формі приватних інвестицій від закордонних фінансових організацій і приватних підприємців. У той же час досить активними є міжнародні приватні інвестиції на ринках, що розвиваються.

Американські інвестиційні фонди, німецькі банки й інші приватні інвестори прагнуть забезпечити високу прибутковість власних інвестицій за допомогою міжнародної диверсифікованості діяльності. Ризик інвестицій у ринки, що розвиваються, досить високий, але він, як правило, забезпечується більшою прибутковістю вкладень. При цьому найбільш привабливими для зовнішніх інвесторів є сировинні і переробні галузі промисловості, оскільки, як правило, ці галузі не вимагають попередніх значних інвестицій, а достатнє для конкурентноздатності якість заготівель, що вивозяться на експорт сировини, і напівфабрикатів може бути забезпечене без використання останніх досягнень науково-технічного прогресу.

Власні засоби організацій залишаються основним джерелом фінансування іноваційної діяльності. Галузі, що у роки проведення макроекономічних реформ зберегли достатній обсяг оборотних коштів, у даний час одержали реальний шанс активно здійснювати іноваційну діяльність. У першу чергу це відноситься до галузі зв’язку, де за рахунок малої тривалості виробничого циклу підприємства практично не випробували впливу інфляції і створили достатній резерв для здійснення науково-технічних проектів.

Організації з тривалим технологічним циклом виробництва в умовах інфляції не змогли зберегти власні оборотні кошти, що привело до їх важкого фінансового положення. Тому в даний час практично всі організації промисловості позбавлені реальної можливості фінансування іноваційної діяльності за рахунок власних коштів. Хоча, як показує світова практика, 80-90% іновацій у світі фінансуються промисловими компаніями переважно за рахунок власних фінансових засобів.

Фінансовий капітал формується за рахунок акумулювання засобів юридичних осіб і громадян у фінансово-кредитних установах (рис 1.4.).



Рис 1.4. Формування і використання фінансового капіталу

На етапі розробки і реалізації іновацій ринок капіталу виступає як один з головних факторів суспільного визнання іновацій. Без достатнього фінансового забезпечення життєвий цикл іновації обмежується стадією «ідея». Будь-яке нововведення повинне бути на ринку капіталу інвестиційно привабливим і конкурентноздатним. Тому поряд з показниками іноваційності проектів не менш важливими в ринкових умовах стають фінансово-економічні показники:

  1. обсяг інвестицій;

  2. очікувана прибутковість (рентабельність);

  3. строк окупності;

  4. чистий дохід і ін.

Економічні показники стають основними, якщо мова йде про залучення стратегічного інвестора (фінансово-кредитні установи, що готові організувати фінансування розробки і реалізації іновації за рахунок власних і притягнутих засобів).

Умовно фактори інвестиційної привабливості іноваційних проектів і програм можна розділити на дві групи: фінансово-економічні і позаекономічні. У більшості випадків інвестора залучають високі фінансові показники, однак існують ситуації, при яких іноватор змушений реалізувати нововведення, незважаючи на його пряму економічну непривабливість. Наприклад, якщо мова йде про екологічні заходи, що практично завжди мають негативні фінансові показники. Проте, промислові фірми, що піклуються про свій високий імідж, ведуть активну діяльність у цій області.

До інших позаекономічних факторів інвестиційної привабливості іновації може бути віднесена галузева приналежність як ідея для наступної практичної реалізації, дуже привабливий іноваційний проект може бути не прийнят тільки тому, що у фірми - іноватора немає достатнього досвіду роботи в тій галузі, де необхідно реалізувати проект. Чи, навпаки, фірма змушена шукати альтернативні сегменти ринку, якщо мова йде про міжгалузеву диверсифікованість.

В умовах структурних перетворень, характерних для економіки перехідного періоду, в Україні 56 в кращому фінансово-господарському положенні виявилися організації, що зуміли оперативно перемінити свій ринковий сегмент відповідно до попиту, що змінився.

Галузева інвестиційна привабливість визначається стратегією фірми-іноватора. Тому на ринку новацій для забезпечення конкурентноздатності нововведення проводиться маркетинговий галузевий аналіз, розробляються різні рейтинги галузевої інвестиційної привабливості. Так, досліджуючи потенціал залучення іноземних інвестицій, було встановлено найбільш інвестиційно привабливі галузі української економіки: електроенергетика, металургія.

Істотним позаекономічним фактором, що визначає привабливість іновації для інвестора, є імідж і репутація іноватора.

З економічного погляду, інвестиційна привабливість визначається як внутрішніми характеристиками іновації (прибутковість інвестицій, термін реалізації проекту й ін.), так і умовами залучення фінансових ресурсів і їхніх джерел (рис 1.5.).

Недостатній розмір дивідендів може привести до того, що акції, що знову випускаються, для фінансування іноваційної діяльності виявляться нерозміщеними. У Росії корпоративні відносини знаходяться в стадії формування, тому емісії цінних паперів під іноваційну діяльність проводяться досить рідко.

З
а винятком безпроцентних позичок притягнутий капітал видається на умовах зворотності, терміновості і платності, тобто являє собою кредити в різній формі. Поряд із традиційною формою кредитування в іноваційній діяльності широке поширення одержали лізинг, форфейтинг і франчайзинг.

Рис 1.5. Класифікація джерел інвестицій для іноваційної діяльності

Лізинг – довгострокова оренда машин і устаткування на термін до 20 років. Орендодавець за свій рахунок здобуває необхідне устаткування і здає його орендарю. При цьому права власності на устаткування залишаються в орендодавця. По закінченні лізингового договору орендар може повернути орендодавцю орендоване майно чи викупити об’єкт лізингу по залишковій вартості. Протягом усього терміну експлуатації орендар перелічує плату за користування орендованого майна, що включає амортизацію і дохід орендодавця.

Форфейтинг – фінансова операція, що перетворює комерційний кредит у банківський. Інвестор при відсутності достатніх засобів для іновацій виписує комплект векселів. Терміни погашення векселів рівномірно розподілені в часі. Таким чином, інвестор одержує відстрочку в платежах і гарантії банку по забезпеченню платежів. Форфейтингові операції для іноватора є гарантією надійності фінансового партнера.

Найбільш повною фінансовою схемою залучення інвестиційних ресурсів в іноваційну діяльність є франчайзинг. Франчайзинг передбачає тиражування іновацій із залученням великого капіталу. Крім фінансових засобів за договором франшизи іноватору можуть бути передані нематеріальні активи (технології, ноу-хау), торговий знак і репутація фірми і т.п. Франчайзинг сполучить у собі переваги кредиту і лізингу.

Рушійні мотиви фінансування іноваційної діяльності істотно залежать від того, чи реалізується іновація на свої чи притягнуті засоби. Однак для більшості іновацій у випадках фінансування і за рахунок власних коштів, і за рахунок залучення фінансових ресурсів в основі лежить показник ціни капіталу.

Ціна капіталу (Cost of Capital) – відношення загальної суми платежів за використання фінансових ресурсів до загального обсягу цих ресурсів.

(1.1)

Де WACC (Weighted Average Cost of Capital) – зважена ціна капіталу; ki – ціна і-го джерела; di – частка і-го джерела в капіталі компанії.

Ціна власного капіталу визначається дивідендною політикою іноватора (ціна залучення акціонерного капіталу) пропорційно частці акціонерного капіталу у власних засобах організації.

Cs = р * ( U / U + A + M + B) (1.2.)

Де Cs – ціна власного капіталу; р – відношення суми дивідендів до ринкової капіталізації компанії, U – акціонерний капітал; А – амортизаційний фонд; М – прибуток; В – безоплатні надходження.

Ціна власного капіталу для самофінансування іновацій є нижньою межею рентабельності: рішення про реалізацію іновацій при прибутковості менш ціни капіталу може серйозно погіршити основні фінансові показники компанії, привести до неплатоспроможності і банкрутства іноватора. Для зовнішнього інвестора є гарантією повернення вкладених коштів, показником достатності фінансової надійності об’єкта інвестицій.

Ціна залученого капіталу розраховується як середньозважена процентна ставка по залучених фінансових ресурсах.

(1.3.)

Де Сinv – ціна залученого капіталу; kj – ставка залучення фінансового капіталу (kj = 0 для безоплатних позичок) Vj – обсяг залучених засобів; m – кількість джерел залучених засобів.

Ціна залученого капіталу залежить від внутрішніх і зовнішніх факторів. До внутрішніх факторів у першу чергу відноситься ділова репутація іноватора. На ділову репутацію фірми впливають не тільки фінансові показники її діяльності, але й авторитет вищого менеджменту, система взаємин з партнерами і конкурентами, імідж, політична підтримка й ін.

Зовнішні фактори, що впливають на ціну залученого капіталу, визначаються макроекономічною ситуацією (рівнем інфляції, ставкою рефінансування Центрального банку, темпами росту ВВП, ін.), державною інвестиційною політикою і ситуацією на фінансовому ринку.

Ціна капіталу визначає нижню границю прибутковості іноваційного проекту – норму прибутку на іновацію. Таким чином, іноватор, приймаючи рішення про початок реалізації проекту, повинний враховувати наступні фактори:

  1. ціну власного капіталу;

  2. ціну залученого капіталу;

  3. структуру капіталу (співвідношення власних і притягнутих засобів).

Інтеграція цих факторів у показнику ціни капіталу є базою для визначення інвестиційної привабливості іноваційного проекту. Як інвестор, так і іноватор при ухваленні рішення про реалізацію нововведення зіштовхуються з проблемою визначення нижньої границі прибутковості інвестицій, у якості якої, як правило, виступає норма прибутку.



Рис 1.6. Фактори, що визначають норму прибутку іноваційного проекту

Норма прибутку визначається іноватором і інвестором з різних точок зору (рис 1.6). Організація, що реалізує нововведення, виходить із внутрішніх обмежень, до яких у першу чергу відносяться ціна капіталу, внутрішні потреби виробництва (обсяг необхідних власних засобів для реалізації виробничих, технічних, соціальних програм), а також зовнішні фактори, до яких відноситься ставка банківських депозитів, ціна залучення капіталу, умови галузевої і міжгалузевої конкуренції.

Керівництво підприємства - іноватора як мінімум зіштовхується з однією альтернативою інвестицій – укласти тимчасово вільні засоби в банківські депозити чи державні цінні папери, одержуючи гарантований дохід без додаткової високо ризикової діяльності. Тому прибутковість іноваційних проектів повинна перевершувати ставку по банківських депозитах і прибутковість до погашення державних цінних паперів.

Механізм впливу конкуренції на визначення внутрішньої норми прибутку не працює лінійно: галузева прибутковість може бути вище, ніж виробнича рентабельність іноватора. Це зв’язано з різними масштабами виробництва: зберігаючи конкурентноздатність продукції й утримуючи під контролем значну частину ринку, велика компанія може навмисне збивати ціни, забезпечуючи достатній обсяг прибутку значними обсягами продажів. Тому, установлюючи норму прибутку за середнім значенням рентабельності (табл. 1.1), її, як правило, порівнюють з масштабами виробництва.

Зовнішній інвестор, визначаючи норму прибутку іноваційного проекту, керується альтернативними вкладеннями засобів (рис 1.6). При цьому порівнюється ризик вкладень і їхня прибутковість: як правило, інвестиції з меншим ризиком приносять інвестору менший дохід. Тому ухвалення рішення про фінансування іновації інвестор погодить зі своєю фінансовою стратегією (схильність до ризику, відраза до ризику). Ризик інвестицій у фінансові інструменти оцінюють фінансові менеджери. Інвестори, що прийняли рішення про фінансування іноваційних проектів, рівень ризику закладають як надбавку до норми прибутку (табл. 1.2).

Таблиця 1.1

Прибутковість світових компаній по деяких галузях економіки

Галузь

США

Японія

Європа

К-ть компа

ній

Дохід

ність, %

К-ть компа

ній

Дохід

ність, %

К-ть компаній

Дохід

ність, %

Компютерні послу-ги та програмне забезпечення

22

21,2

3

4,9

13

23,1

Засоби звязку

30

19,1

6

9,0

10

15,5

Електроніка

15

17,7

24

5,4

5

16,5

Багатогалузеве хі-мічне виробництво

13

17,7

15

3,3

16

13,7

Видавнича справа

11

13,9

2

8,4

12

27,9

Електротехнічна промисловість

7

12,7

11

4,0

7

11,2

Машини і устаткування

9

12,2

22

4,3

14

12,4

Автомобілі, будівлі

4

10,5

9

7,6

6

6,7

Банки

45

8,8

43

2,6

57

19,6

Фінансові установи

15

7,5

13

4,8

4

4,8

Таблиця 1.2

Вимоги до норми прибутку для різних груп інвестицій

Група інвестицій

Необхідна норма прибутку

Інвестиції, що заміщають, - категорія І (нові машини чи устаткування, транспортні засоби і т.і., що будуть виконувати функції, аналогічні устаткуванню, що заміщається)

Ціна капіталу

Інвестиції, що заміщають, - категорія ІІ (нові машини чи устаткування, транспортні засоби і т.і., що будуть виконувати функції, аналогічні устаткуванню, що заміщається, але є технологічно більш зробленими, для їхнього обслуговування вимагаються фахівці більш високої кваліфікації, організація виробництва вимагає інших рішень)

Ціна капіталу +3%

Інвестиції, що заміщають, - категорія ІІІ (нові потужності допоміжного виробництва: склади, будинки, що заміщають старі аналоги; а також заводи, розташовані на новій площадці)

Ціна капіталу +6%

Нові інвестиції – категорія І (нові потужності, чи зв’язане устаткування, за допомогою якого будуть вироблятися продукти, що раніше випускалися)

Ціна капіталу +5%

Нові інвестиції – категорія ІІ (нові потужності, чи машини, що тісно зв’язані з діючим устаткуванням)

Ціна капіталу +8%

Нові інвестиції – категорія ІІІ (нові потужності, чи машини, чи поглинання придбання інших фірм, що не зв’язані з діючим технологічним процесом)

Ціна капіталу +15%

Інвестиції в науково – дослідні роботи – категорія І (прикладні НДР, спрямовані на визначені специфічні цілі)

Ціна капіталу +10%

Інвестиції в науково – дослідні роботи – категорія ІІ (фундаментальні НДР, мети яких точно не визначені і результат заздалегідь невідомий)

Ціна капіталу +20%

Поряд з технічними критеріями вибору іновації інвестори проявляють економічні обмеження на іноваційні процеси, прагнучи забезпечити собі гарантію не тільки повернення вкладених коштів, але й одержання доходу. Важливим фактором є те, що інвестори враховують при прийнятті рішень про фінансування іновації; є період, протягом якого будуть відшкодовані понесені витрати, а також період, необхідний для одержання розрахункового прибутку. Тому серед великого числа методів оцінки економічної ефективності реалізації іновацій найбільш популярними є:

  1. метод чистого дисконтованого доходу (ЧДД);

  2. метод строку окупності;

  3. метод індексу прибутковості і рентабельності проекту;

  4. метод внутрішньої норми прибутковості;

  5. розрахунок крапки беззбитковості проекту.

1.3. Сучасні проблеми банківського інвестування

В загальному обсязі інвестицій більшості підприємств України переважають реальні інвестиції у виді капітальних вкладень. Що ж стосується інвестицій у фінансові активи, то їхня частка несуттєва, оскільки більшість директорів підприємств намагаються уникнути концентрації акцій у руках великих зовнішніх інвесторів (у тому числі банків) під час розміщення акцій.

Інвестиції в основний капітал українських підприємств за 2004 рік становлять 18500 млн. грн., що складає 105 відсотків до попереднього періоду. Неабияку роль в зазначеному зростанні інвестиційної активності відіграють банки України.

Включаючись у ринкові відносини, банківська система як інвестиційний посередник акумулює величезні маси тимчасово вільних грошових капіталів господарств і грошові вклади населення через поточні рахунки, депозитні вклади, депозитні й ощадні сертифікати, банківські векселі і їх акцепт, через використання інших різноманітних грошово-кредитних і фінансових інструментів залучення коштів. Усе це засвідчує великий інвестиційний попит банківської системи на грошові ресурси. А створення великих грошових фондів виступає як економічна передумова формування інвестиційного потенціалу банків і банківської системи в цілому.

Завдяки банківським інвестиціям забезпечується переливання грошових капіталів від одних суб’єктів інвестиційних відносин (інвесторів, кредиторів) до інших (позичальників), що сприяє вирівнянню норм прибутку між різними сферами підприємницької діяльності і створює об’єктивні умови для реалізації тенденції формування середньої норми прибутку в народногосподарській системі.

Зупинимось конкретніше на теоретичних аспектах основних складових інвестицій в реальний сектор економіки. Наріжним каменем у структурі цих інвестицій є інвестиційний кредит. Українські банки вже активно включились у процеси фінансування інвестицій.

Попри те, що інвестиційні кредити пов’язані з великим ризиком і сповільненням обороту грошових коштів банку, намітилась очевидна тенденція до росту довготермінових кредитів, появились банки, які мають у своєму портфелі понад 50% кредитів із терміном більше року. Причому для деякої частини особливо ефективних інвестиційних проектів існуючі кредитні ставки цілком сприятливі.

Особливостями кредитування інвестицій є те, що:

  1. кредит має цільовий характер (тобто видається під конкретний інвестиційний проект, а не для фінансування господарської діяльності позичальника в цілому);

  2. кредитний період є досить тривалим і відповідає розрахунковому строку окупності проекту (чи перевищує його);

  3. обсяг кредитування відповідає чи перевищує поточні обороти (масштаб поточних господарських операцій) позичальника.

Три зазначених обставини визначають перенесення акцентів при аналізі інвестиційної кредитної заявки вбік розгляду цільового використання кредитних ресурсів (окупності інвестиційного проекту). Основним об’єктом розгляду при ухваленні рішення про видачу (відмові від видачі) інвестиційного кредиту й умовах кредитування є не бізнес фірми-позичальника в цілому, а інвестиційний проект, що фінансується. Відповідно, дана обставина знаходить своє відображення й у методології оцінки надійності видаваного кредиту (імовірності своєчасного і повного погашення основного боргу і нарахованих відсотків).

Надання довготермінових кредитів, як правило, супроводжується цілою низкою додаткових умов, за допомогою яких банки намагаються застрахувати себе від підвищення ризику. Найбільш розповсюдженні умови:

  1. володіння контрольним пакетом акцій підприємства;

  2. забезпечення фінансовими гарантіями надійних банків або високоліквідними заставами, вартість яких коливається від 50 до 120 відсотків вартості проекту.

Досить часто практикується дольова участь банків або з високоліквідними заставами, вартість яких коливається від 50 до 120 відсотків вартості проекту (загальноприйнято – від 20 до 50 відсотків). Проте деякі банки вважають, що цей принцип «розслабляє» керівництво банку.

Особливого розгляду вимагає інвестування банківських фондів і майна в лізингові операції. Це така форма банківських інвестицій, яка дозволяє здійснювати фінансування угод щодо використання рухомого і нерухомого майна через оренду. При цих умовах за банком-орендодавцем зберігається право власності на інвестоване в підприємницьку діяльність майно; в орендаря ж виникає право користування цим майном із метою отримання доходу, прибутку і викупу наданого в оренду майна через систему платежів, включаючи банківський процент.

Лізинг – це фінансовий інструмент який не тільки сприяє мобілізації грошових коштів для інвестиційної діяльності, але й забезпечує за допомогою свого механізму гарантоване використання інвестиційних ресурсів на цілі реконструкції та розширення виробництва.

Українські банки надають перевагу опосередкованій участі у лізинговому бізнесі. Так, якщо метою банку є отримання процентного доходу. Йому доцільно стати кредитором лізингової компанії; якщо він прагне розширити сферу своєї діяльності, - краще бути засновником лізингової компанії, якщо ж завдання полягає в отриманні комісійного доходу. То слід надавати гарантійні послуги за зобов’язаннями однієї зі сторін лізингової угоди або консультувати з питань лізингу. Банк, який поставив собі за мету звести до мінімуму витрати. Пов’язані з власною діяльністю, може виступати лізингоотримувачем.

Розглянемо особливості участі банку в бізнесі як кредитора лізингової компанії. Така схема фінансування відрізняється від прямого кредитування внаслідок наявності фінансового посередника між банком та лізингоотримувачем, однак загальновизнана практика кредитування у даному разі цілковито зберігається. Банківський позичальник – лізингова компанія –розглядається як фінансовий посередник. Реальним позичальником вважається лізингоотримувач. Він використовує свої активи з виробничою метою для отримання грошових надходжень, необхідних для виплати лізингових платежів та боргу за позичкою лізингової фірми.

Банк може поєднати функції кредитора та засновника лізингової компанії. У такому разі статутний фонд останньої формується в мінімально допустимому обсязі з метою подальшої кредитної підтримки банку-засновника. А лізингова компанія, у свою чергу, отримує можливість залучати пільгові кредити на розширення діяльності. Для забезпечення кредиту вона може надати банку обладнання – як заставу з можливістю переуступки прав за лізингом (насамперед – права на отримання лізингових платежів). У такому разі всі права та обов’язки лізингової компанії переходять до банку. Коли ж лізингова компанія не виконує своїх зобов’язань за позичкою, тоді як лізингоотримувач дотримується всіх умов угоди, лізингові платежі надходять безпосередньо до банку. Однак прийняті ним зобов’язання не дають йому права вдаватися до дій, які б зашкодили лізингоотримувачу, - наприклад, вимагати дострокового вилучення переданого за угодою лізингу майна. Банк може піти на такі дії лише в тому разі, якщо лізингоотримувач не виконуватиме своїх зобов’язань за лізингом. Отже, завдяки факторингу банк отримує змогу ефективніше розпоряджатися заставним майном, швидше й легше ним управляти.

Опосередковану участь у лізинговому ринку банк бере і тоді. Коли відіграє роль лізингоотримувача. Однак, політика, спрямована на економію власних витрат шляхом застосування лізингових схем, має тимчасовий характер і не може бути визначальним напрямом банківської стратегії. Так, у 2001-2002 роках у переліку банківських витрат орендні й лізингові платежі становили відповідно 3 та 4 відсотки.

Якщо ж банк виступає в ролі лізингодавця, то має місце така послуга, як банківський лізинг. Безпосередня роль банку в лізинговому бізнесі – це його участь у фінансово-промисловій групі, діяльність якої регламентується Законом України “Про промислово-фінансові групи в Україні” від 21.11.95 № 437/95-ВР.

Учать комерційного банку в складі промислово-фінансової групи сприятиме, з одного боку, взаємопроникненню промислового та банківського капіталу, а з іншого – диверсифікації діяльності, отриманню стабільних джерел формування капіталу та процентів внаслідок вищої ефективності роботи учасників групи. Завдяки наявності надійної інформації про позичальників – учасників групи, створюються сприятливі умови для поширення лізингових відносин (послуг та консультацій) у межах групи.

Цим же інстинктом повинна керуватись і держава, яка повинна вирішити три принципових завдання

  1. створити правовий простір, адекватний законам ринкової економіки;

  2. створити сприятливе економічне середовище для розвитку підприємницької сфери і стимулювання виробництва продукції, конкурентоспроможної на внутрішньому і світовому ринку;

  3. відмовитися від фіскальної фінансової політики, що б активізувало інвестиційну діяльність. При цьому провідна роль в активізації інвестиційних процесів повинна належати банкам – найбільш розвинутому ринковому інститутові сучасної України.

Згідно з концепцією розвитку банківської системи комерційні банки покликані максимально сприяти вітчизняному товаровиробнику. Щоб упоратися із цим завданням, банкам слід активніше брати пряму участь у фінансуванні інвестицій в реальний сектор економіки України.

1.4. Техніко-економічна характеристика ВАТ КБ «Надра»

КБ «Надра» зареєстрований Національним банком України 26 жовтня 1993 року (реєстраційний номер №205). Починаючи з позицій галузевого банку вугільної промисловості, банк «Надра» став сучасною універсальною фінансовою установою. Протягом 10 років діяльності на фінансовому ринку України банк надає клієнтам понад 200 видів найсучасніших банківських продуктів і послуг європейського рівня. Відповідно до класифікації Національного банку України «Надра» за обсягом активів входить у десятку найбільших банків України.

Якісний банківський сервіс забезпечують всі підрозділи Банку в різних регіонах України. «Надра» має два представництва за кордоном. Банк «Надра» має велику кількість відкритих ліній від міжнародних фінансових інститутів. Переваги сучасного банківського сервісу оцінили більше 400 тисяч клієнтів.

Президент Банку Ігор Гіленко двічі - у 2000 та 2001 роках - ставав лауреатом загальнонаціональної програми «Людина року» у номінації «Фінансист року».

За даними останнього національного рейтингу банків (дані Асоціації Українських Банків) банк «Надра» займає по: чистих активах - 6 місце; розміру кредитно-інвестиційного портфеля - 7 місце; депозитах фізичних осіб - 5 місце; капіталу - 6 місце; фінансовому результату - 10 місце.

Лiцензiї i дозволи Банку:

  1. Банкiвська лiцензiя № 21 вiд 23.08.02 р.;

  2. Письмовий дозвiл № 21-1 вiд 23.08.02 р.;

  3. Лiцензiя ДКЦПФР № 241013 вiд 04.09.02 р. на здiйснення дiяльностi по випуску i обiгу цiнних паперiв;

  4. Лiцензiя ДКЦПФР № 241013 вiд 04.09.02 р. на ведення реєстру власникiв iменних цiнних паперiв;

  5. Лiцензiя ДКЦПФР № 241013 вiд 04.09.02 р. на право виконання професiйної депозитарної дiяльностi зберiгача цiнних паперiв;

  6. Дозвiл Мiнiстерства фiнансiв України № 413 вiд 23.09.1994 р. на здiйснення дiяльностi по випуску i обiгу цiнних паперiв.

Мiжнародне рейтингове агентство Moody`s присвоїло Банку у груднi 2002 року такi рейтинги: за оцiнками кредитоспроможностi - B3/NP; по фiнансовiй стiйкостi - Е+.

Таблиця 1.3

Історія Банку

1993

Банк «Надра» зареєстрований Нацiональним банком України (НБУ) (реєстрацiйний номер № 205).

1994

НБУ зареєстрував банк «Надра» як вiдкрите акцiонерне товариство зi статутним фондом у розмiрi 550 000 грн.

1995

Банк приєднав Луганський АБ «Вуглепрогресбанк» на правах Луганського регiонального управлiння

1996

Аудит банку «Надра» вперше здiйснила мiжнародна аудиторська компанiя KPMG.

1997

Прийнято рiшення про унiверсалiзацiю Банку. Втiлено нову структуру управлiння Банком, побудовану за «дивiзiональним» принципом: з чiтким розподiлом функцiй i вiдповiдальностi.

1998

Банк «Надра» почав обслуговування кредитної лiнiї Європейського банку реконструкцiї та розвитку (ЄБРР), спрямованої на пiдтримку малого i середнього бiзнесу та Мiжнародного банку реконструкцiї i розвитку, спрямовану на реструктуризацiю вугiльної промисловостi. Банк «Надра» почав реалiзацiю пластикових карток American Express.

1999

Банк розпочав роботу з облiгацiями зовнiшньої державної позики. Банк одержав максимальнi на той час оцiнки за системою CAMEL (за результатами спiльної перевiрки фахiвцями НБУ i Мiжнародного Валютного Фонду). Банк розпочав емiсiю пластикових карток VISA та Eurocard/MasterCard. Банк «Надра» прийнято до складу органiзацiй-партнерiв Мiжнародної системи Western Union.

2000

Банк отримав рейтинги мiжнародних рейтингових агентств Thomson Financial BankWatch i FITCH IBCA.
Банк вiдкрив представництво в столицi Угорщини - мiстi Будапешт. Угорський Ексiмбанк установив на банк «Надра» лiмiт для кредитування i пiдтвердження документарних операцiй.

2002

Міжнародне рейтингове агентство Moody's встановило рейтинги банку «Надра». Банк «Надра» розпочав компенсаційні виплати остарбайтерам. Укладено угоду з компанією Ria Telecommunications Inc. по виплаті на Україні міжнародних переказів. Рішенням конкурсної комісії Пенсійного фонду України Банку надано право відкриття рахунків для виплати пенсій та грошової допомоги в Дніпропетровській, Кіровоградській, Сумській, Луганській областях.

2004

Commerzbank AG i страхова компанiя «Hermes» почали спiвпрацю з банком «Надра» за програмою довгострокового фiнансування нiмецького експорту до України. Мiжнародне рейтингове агентство Moodу's пiдвищило рейтинг банку «Надра» з Саа1 до В3, зауваживши, що рейтинг банку «Надра» стримується верхнiм значенням рейтингу країни.

Членство в мiжбанкiвських об'єднаннях, бiржах, асоцiацiях i мiжнародних організаціях:

  1. VISA International;

  2. Europay International;

  3. Українська мiжбанкiвська асоцiацiя членiв Europay International;

  4. Асоцiацiя українських банкiв (АУБ);

  5. Асоцiацiя «Київський банкiвський союз»;

  6. Асоцiацiя банкiв Львiвщини;

  7. Днiпропетровський банкiвський союз;

  8. Перша фондова торгова система (ПФТС);

  9. Українська мiжбанкiвська валютна бiржа (УМВБ);

  10. Українська фондова бiржа;

  11. Агент компанiї Union Card з видачi готiвкових коштiв;

  12. Агент мiжнародної компанiї Diners Club з видачi готівковки

  13. Офiцiйний дилер American Express;

  14. Офiцiйний дилер Thomas Cook;

  15. Партнер компанiї Western Union;

  16. Партнер компанiї Ria Envia.

Минулий рiк став для банку «Надра» досить успiшним, досягнутi нами результати перевищили усi сподiвання. Для банку цей рiк вiдзначений певним кiлькiсним i якiсним проривом на всiх прiоритетних напрямках.

Потужна структура акцiонерiв Банку, продумана стратегiя поведiнки на ринку банкiвських та iнших фiнансових послуг зробили банк «Надра» одним iз найбiльш успiшних, надiйних i прозорих банкiв України. А динамiка росту кiлькостi нових продуктiв та їх продаж вiдкриває банковi широкi перспективи й дозволяє упевнено дивитися у майбутнє.

Минулого року банк «Надра» увiйшов i впевнено закрiпився у першiй десятцi найбiльших українських банкiв. Він змiцнив позицiю на ключових ринках i охопив новi сегменти. Зрештою, про його успiшнiсть промовисто говорять фiнансовi показники.

ВАТ КБ «Надра» суттєво збiльшив питому вагу в сукупностi активiв банкiвської системи України - з 2,21% до 2,42%, зберiгши iмiдж одного з найуспiшнiших брендiв на фiнансовому ринку України. Чистi активи Банку зросли майже у 1,5 рази, обсяги клiєнтських депозитiв - в 1,4 рази. Банк суттєво розширив обсяги надання й асортимент банкiвських послуг, диверсифiкувавши джерела доходiв i збiльшивши їх у 1,61 рази.

Одним iз прiоритетних напрямкiв дiяльностi Банку є кредитування - як великих промислових проектiв, так i малого та середнього бiзнесу, - збiльшено кiлькiсть вiдкритих кредитних лiнiй вiд мiжнародних фiнансових установ. Тепер, спiвпрацюючи у цьому напрямку з ЄБРР, МБРР та iншими зарубiжними банками, «Надра» є лiдером по кiлькостi вiдкритих кредитних лiнiй.

Торiк прийняли нову версiю Стратегiчного плану розвитку Банку на 2003-2007 роки. Згiдно з нею, головною метою Банку на плановий перiод є максимiзацiя вартостi свого бiзнесу й досягнення заданих параметрiв ринкової капiталiзацiї.

У плани входить активний розвиток бiзнесiв на сумiжних сегментах банкiвського ринку, серед яких - страхування ризикiв та життя, лiзинг тощо.

Виходячи з вимог, поставлених Стратегiчним планом, Банком були сформульованi цiлi та завдання на 2004 рiк, серед яких розвиток ринкової частки i збiльшення чистих активiв, диверсифiкацiя клiєнтської бази i прирiст клiєнтських залишкiв на поточних рахунках, розвиток спiвпрацi з мiжнародними фiнансовими органiзацiями з метою набуття бiльшої гнучкостi, закiнчення побудови базової регiональної мережi площадок продаж, яка має охоплювати усi областi України.

Реалiзацiя планових завдань Стратегiчного плану дозволить Банку не лише значно збiльшити свою ринкову частку, але й завоювати новi ринки та регiони, провести реорганiзацiю бiзнес-процесiв, упровадити новi технологiї, покращити якiсть менеджменту тощо. Правильно обрана стратегiя та чiтке виконання усiх завдань Банку стануть запорукою успiху.

РОЗДІЛ 2 КОМПЛЕКСНИЙ АНАЛІЗ ВИКОНАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ БАНКАМИ УКРАЇНИ

2.1. Організаційно-економічна сутність інвестиційної діяльності банків

По мірі скорочення обсягів бюджетного фінансування економіки України роль банківських інвестицій у забезпеченні глибоких структурних перетворень інвестиційної сфери буде неухильно зростати, а сама банківська система повинна бути готовою до здійснення велико-масштабних інвестицій, у тому числі безпосередньо у виробництво. Банківські інвестиції, які знаходяться у тісному взаємозвязку з грошовим сектором економіки і пропозицій грошових коштів з боку банківської системи. Зрештою, на практиці абсолютної рівноваги економічної системи не може бути досягнуто, але відносна збалансованість розвитку окремих елементів економічного організму повинна постійно підтримуватись.

У сучасній українській економічній літературі, присвяченій дослідженню грошей, фінансів і кредиту, терміни “інвестиції”, “інвестиційний ринок” стали досить широко використовуватись у 90-х роках, коли в країні здійснювалась програма переходу до ринкової економіки, яка передбачала приватизацію підприємств державної власності і відродження акціонерних форм фінансування. Щодо банківських інвестицій, хоч це поняття застосовувалось в економічних дослідженнях процесів формування і кредитування народного господарства, однак дотепер не отримало в нашій економічній літературі належного наукового осмислення і розкриття. Так, ще в умовах адміністративно-командної системи господарювання банківські інвестиції, в широкому розумінні слова, розглядались, як вкладення банківських ресурсів на тривалий період і переважно в акції, облігації та інші високодохідні цінні папери, а у вузькому розумінні слова, - як капітальні вкладення банків на розвиток своєї матеріально-технічної бази.

Відповідно до законів України “Про банки і банківську діяльність” і “Про цінні папери та фондову біржу” банки можуть здійснювати свої інвестиційні операції через випуск та обіг цінних паперів, а також комісійну та комерційну діяльність із цінними паперами (наприклад, торгівля цінними паперами через третіх осіб, розміщення емісійних цінних паперів третіх осіб), надавати послуги зі зберігання цінних паперів, здійснювати депозитарний облік і ведення розрахунків за операціями з цінними паперами, а також інші операції з цінними паперами згідно з чинним законодавством України.

Разом із цим, аналізуючи різноманітні дефініції категорій інвестиційних відносин, нам видається, що, як і будь-які загальні наукові визначення, вони не є повними і вичерпними. Це цілком закономірно для визначення різноманітних за складом категорій і явищ інвестиційних відносин в економічній науці і соціально-виробничій практиці.

Як похідне поняття категорії “інвестиції”, банківські інвестиції акумулюють у собі суттєві властивості інвестицій взагалі, хоча вони одночасно характеризується і специфічними формами свого вияву. Тому дослідження економічного змісту банківських інвестицій неможливе без взаємоповязаного і взаємообумовленого розгляду їх на фоні розкриття суттєвих ознак деяких загальних категорій інвестиційних відносин. Слід зауважити, що для сучасного розуміння банківських інвестицій доцільно також проаналізувати діалектику наукових підходів до розкриття змісту, форм, методів і принципів руху інвестицій в економіку як вкладень капітального характеру.

У сфері інвестиційних відносин категорії “банківські інвестиції” і “нагромадження” реалізують системний звязок у вигляді потоків суспільного відтворення, які так чи інакше ведуть до нагромадження. У звзку з цим важко не погодитись із поглядами окремих вчених-економістів на процес нагромадження грошових ресурсів, який не входить в інвестиційну діяльність, але є його передумовою. Банківські інвестиції у цій системі проходять цілий ряд метаморфоз, які лежать в основі інвестиційної діяльності субєктів інвестиційних відносин. Закономірності нагромадження, які є передумовами інвестиційної діяльності різних субєктів власності, формують обсяг і динаміку вкладень інвестиційних ресурсів, включаючи банківські, як економічних процесів. Інтенсивність цих процесів вимірюється у часі і характеризує рівень ділової активності, а також ринкової конюнктури.

Потреба залучення коштів в економіку створює обєктивні передумови для активного залучення банківських інвестицій на тривалі терміни перш з все у структуровизначальні і фондостворювальні галузі економіки. У той же час у сучасних умовах інфляційне переповнення каналів грошового обігу грошовими ресурсами здійснює негативний вплив на напрямок грошових потоків банківських інвестицій, виступає стримуючим чинником довготермінових банківських інвестицій і чинником збільшення не тільки ризику неповернення банківських інвестицій, а й знецінення банківського капіталу.

Включаючись у ринкові відносини, банківська система, як інвестиційний посередник, акумулює величезні маси тимчасово вільних грошових капіталів господарств і грошові вклади населення через розрахункові, поточні рахунки, депозитні вклади, депозитні й ощадні сертифікати, банківські векселі і їх акцепт, через використання інших різноманітних грошово-кредитних і фінансових інструментів залучення коштів. Усе це засвідчує великий інвестиційний попит банківської системи на грошові ресурси. А створення великих грошових фондів виступає як економічна передумова формування інвестиційного потенціалу банків і банківської системи в цілому.

Взаємодіючи з процесами залучення грошових коштів і формування банківського капіталу, банківські інвестиції, здійснюються, як правило, не тільки виходячи із розрахунку отримання доходу, в майбутньому, у вигляді приросту вартості (процента) на вкладений капітал банку, а й повернення вартості цього капіталу після певного періоду часу. У цьому і полягає одна з особливостей функціонування банківських інвестицій як економічної категорії.

Аналіз показує, що обєкти інвестиційної діяльності банків відрізняються з точки зору закономірностей їх відтворення. Однак економічний смисл аналізу ланцюжка метаморфоз банківських інвестицій, переважно у грошовій формі, полягає в тому, щоби розкрити джерело отримання доходу від вкладень у різні обєкти інвестиційного попиту (інвестиційні товари) з метою створення матеріальних умов для підприємницької діяльності. Банківські інвестиції здатні вкладатися через обмін на ринку інвестиційних товарів.

Таким чином, банківські інвестиції опосередковують процес фінансування (кредитування) капіталовкладень або іншої форми вкладень у реальні активи інвестиційних товарів безпосередньо для обслуговування процесу відтворення. Вони характеризуються пропозицією грошових фондів з боку банківської системи, котра виступає як продавець, і попитом на ці фонди з боку потенційних учасників інвестиційної діяльності, які виступають у ролі покупців банківських інвестицій. На цьому ринку формується попит і пропозиція на банківські кредити, портфельні та інші інвестиції банківських установ. Але для сучасних банківських інвестицій характерним є переважання у них кредитної форми, що обумовлено відносно слабким розвитком ринку цінних паперів.

2.2. Дослідження узагальнюючих показників інвестиційної діяльності банків України

Для досягнення стабільного розвитку української економіки об’єктивно потрібне динамічне нарощування інвестицій у реальний сектор економіки.

Активізація інвестиційної діяльності спричинила особливі зміни в економіці України у 2000-2004 роках. Упродовж 2003 року спостерігалося зростання інвестицій в основний капітал: за підсумками 2003 року порівняно з 2002-гим обсяги капітальних вкладень збільшилися на 20,8% (у 2002 році – на 14,4%, табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Обсяги інвестицій в основний капітал в Україні у 2000-2004 роках (на кінець періоду, млн. грн.)

Показники

2000

2001

2002

2003

2004

ВВП

102593

130442

170070

201927

192659

Темпи зростання до відповідного періоду попереднього року, % (у порівнянних цінах)

98,1

99,8

105,9

109,1

104,1

Інвестиції в основний капітал

13958

17552

23629

32573

19839

Темпи зростання до відповідного періоду попереднього року, % (у порівнянних цінах)

106,1

100,4

114,4

120,8

106,2

У 2004 році динаміка інвестицій в основний капітал змінилася – їхній обсяг за 9 місяців зріс лише на 6,2% (за 9 місяців 2003 року – на 25,2%). І хоча у 2004 році темпи надходження інвестицій в основний капітал випереджали динаміку ВВП, фактичний їхній обсяг значно менший від прогнозного показника на 2004 рік (38,3 млрд. грн.).

Украй мала частка банківських кредитів у джерелах інвестицій пояснюється ще й тим, що банки України і далі віддають перевагу короткостроковому кредитуванню (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Банківські кредити в економіку України у 1998-2002 роках (на кінець періоду, млн. грн.)

Показники

2000

2001

2002

2003

2004

Усього

У т.ч. короткострокових

У національній валюті

В іноземній валюті

Довгострокових

У національній валюті

В іноземній валюті

8873

7240

4438

2801

1633

679

954

11787

9142

4714

4428

2645

1002

1643

19121

15700

8617

7083

3421

1605

1816

27792

21767

12717

9050

6025

2719

3306

38464

27880

16853

11027

10584

4827

5757

ВВП

Частка довгострокових кредитів у ВВП, %

Частка короткострокових кредитів у ВВП, %

102593

1,59

7,06

130442

2,03

7,00

170070

2,01

9,23

201927

2,98

10,78

192659

При цьому найгострішою лишається проблема інвестиційних джерел. Головним джерелом інвестицій в Україні є власні кошти підприємств. За рахунок яких у 2003 році здійснено 66,3% усіх капітальних вкладень, частка кредитів банків у інвестиції в основний капітал становила 2,7% 19.

У 2004 році така тенденція збереглася: за підсумками 9 місяців головним джерелом інвестицій в основний капітал залишалися кошти підприємств (66,6%), питома вага кредитів банків у загальному обсязі була незначною – 5,1%.

На 01.12.2004 року обсяги заборгованості за короткостроковими позичками становили 27,88 млрд. грн. (72,5% від загального обсягу кредитів), а заборгованість за довгостроковими кредитами, які є джерелом інвестицій, лише 10,58 млрд. грн. (27,5%). При цьому обсяг довгострокових кредитних вкладень банків щодо ВВП протягом 2000-2004 років хоча і зріс майже удвічі (з 1,59 до 2,98%), проте залишається надто низьким.

Надання довгострокових кредитів (терміном від трьох років) – рідкісний випадок для українського банківського сектору. Основна причина – невисока питома вага довгострокових коштів у пасивах банків та надзвичайно високі ризики довгострокового кредитування. Лише деяким банкам України вдалося розв’язати цю проблему, набувши статусу агентів з обслуговування кредитних траншів для середнього й малого бізнесу міжнародних фінансових організацій чи провідних західних банків.

Дані свідчать, що у процесі кредитування банками пріоритет надається підтримці поточної діяльності суб’єктів господарювання. Станом на 01.12.2004 року 94,3% від загального обсягу кредитних вкладень банків становили саме такі позички, серед них 9,9% - для проведення внутрішніх торговельних операцій, 15,9% - для здійснення експортно-імпортних операцій. Обсяги кредитів банків в інвестиційну діяльність позичальників та фінансовий лізинг залишаються на низькому рівні – 5,7% від загального обсягу кредитного портфеля.

Говорячи про причини невисокої інвестиційної активності українських банків, фахівці вказують на зависокі процентні ставки за банківськими кредитами, що робить інвестиційні кошти дорогими і недоступними для більшості потенційних користувачів довгострокових кредитів. Так, середньозважені процентні ставки банків за кредитами суб’єктам господарювання на інвестиційну діяльність у грудні минулого року становили: у національній валюті – 18,7%, в іноземній валюті – 12,5% 3.

З метою стимулювання процесів кредитування реального сектору. У т.ч. довгострокового, НБУ у 2004 році неодноразово знижував облікову ставку – з 12,5 до 7%. Також відбувалося подальше зменшення нормативів обов’язкового резервування: при загальній диференціації нормативів від 0% до 12% середній норматив резервування наприкінці 2004 року становив 7,9% (на початку року – 13%). Було також скасовано резервування за довгостроковими депозитами фізичних та юридичних осіб, що сприяло поліпшенню структури залучених банками коштів унаслідок зростання частки довгострокових депозитів. Крім того, у грудні 2002 року НБУ дозволив зараховувати 50% готівки в касах банків для покриття обов’язкових резервів.

Такі заходи дали змогу підвищити ліквідність банківської системи, розширивши ресурсну базу банків. Втім, результати діяльності банківської системи у 2003-2004 роках засвідчують, що вирішальний вплив на рівень процентних ставок за кредитами мають ринкові чинники, адже основна проблема полягає у ризиках, які закладаються банками у ціну кредитів. Негативна дія цих чинників посилюється через недосконалість законодавчої бази. Насамперед у частині захисту прав та інтересів кредиторів. Зниження облікової ставки НБУ, нормативів обов’язкового резервування хоча і вплинули на темпи приросту кредитних вкладень в економіку та зниження їхньої вартості (за 2002 рік із 27,4% до 19,5%), проте вони не стали домінуючими чинниками, під впливом яких відбувається зменшення ціни кредитних ресурсів.

Зниження ризику кредитно-інвестиційних операцій є запорукою позитивної ролі банків у інвестиційному забезпечення економічного розвитку.

Надзвичайно актуальною проблемою у контексті активізації інвестиційних вкладень банків є зміни у податковому законодавстві, оскільки надмірне податкове навантаження підштовхує позичальників користуватися схемами мінімізації податкових зобов’язань, приховуючи при цьому реальні показники діяльності й спотворюючи фінансову та бухгалтерську звітності. Така фальсифікація суттєво ускладнює адекватне оцінювання банками фінансового стану позичальників та пов’язаних із цим ризиків, що відбивається на обсягах довгострокового кредитування й ціні кредитних ресурсів.

Проблеми активізації інвестиційної діяльності українських банків пов’язані ще й із джерелами коштів для надання інвестиційних кредитів. Сьогодні вільний кредитний ресурс банківської системи оцінюється у 1,5-3 млрд. грн. Переважна більшість українських банків об’єктивно не в змозі самостійно кредитувати значних інвестиційних проектів: відношення регулятивного капіталу українських банків до ВВП становить близько 4,3%. Станом на 01.10.2004 року у 8 найбільших банках зосереджено 54,3% загальних пасивів та 33,6% балансового капіталу банківської системи 43.

У минулорічному огляді видання The Banker «1000 найбільших банків світу» Промінвестбанк (найбільший український банк за балансовим капіталом) посідає 980-ту сходинку. Вище від Промінвестбанку у цьому списку перебувають 13 російських, 11 польських, 5 чеських, 2 словацьких, 2 узбецьких банки 4. У списку 100 найбільших за розміром капіталу банків Центральної та Східної Європи і Казахстану за підсумками 2001 року, що їх оприлюднило агентство Standard&Poor’s, лише 4 українських банки – ПУМБ (84-та сходинка), Приватбанк (86-та), Укрсоцбанк (89-та) та «Аваль» (96-та). Промінвестбанку не було у рейтингу через невідповідність звіту стандартам агентства. Список очолювали 2 російських банки – Сбербанк РФ та Внешторгбанк, а загальна кількість російських банків у рейтингу була 29 51. Така ситуація з українськими банками відображає тенденцію інтенсивніших темпів розвитку банківських систем Росії, країн Центральної та Східної Європи порівняно з темпами розвитку банківської системи України.

В умовах обмеженого доступу до міжнародних фінансових ресурсів (і держави, і підприємств, і банків) та низького рівня прямих іноземних інвестицій на душу населення в Україні саме внутрішній ринок капіталу повинен стати одним із найважливіших джерел інвестування економіки.

Основним фінансовим ресурсом розширеного відтворення є, як відомо, національні заощадження. Як переконує світова практика, для досягнення усталених темпів щорічного зростання ВВП (3-4%), норма чистих заощаджень має бути, як мінімум, 7-8%. В Україні й тепер є серйозні труднощі для досягнення таких показників, пов’язані насамперед із низьким рівнем доходів переважної більшості громадян. За рівнем частки ВВП на душу населення Україна упевнено посідає одне з останніх місць серед країн СНД, не кажучи про країни Центральної та Східної Європи.

У найближчій перспективі без реформування пенсійної та податкової систем розраховувати на те, що заощадження населення стануть потужним джерелом інвестицій, немає підстав. У цьому переконали й події 2004 року, коли відбулося зростання обсягу вкладів населення відносно номінального ВВП до 8,6% (у 2003 році 5,5%), але в умовах несприятливого інвестиційного клімату таке збільшення заощаджень адекватно не трансформувалося у нарощування інвестицій в основний капітал.

Нині головним ресурсом для банків є кошти суб’єктів господарювання: станом на 01.10.2004 року їхня питома вага у загальних пасивах банків становила 37,6%, на другому місці – вклади фізичних осіб – 33,1% 4. Тенденція до збереження цього розриву зберігається, що у світовій практиці є своєрідним нонсенсом, оскільки ознакою цивілізованості банківської системи є переважання обсягу вкладів населення, і саме цей сегмент визначальний у розвитку банківського бізнесу.

Стимулюванню довгострокових кредитів банків в економіку сприятиме запровадження пільгового оподаткування прибутку банків у частині доходів, отриманих від довгострокових вкладень.

На нинішньому етапі кардинального оновлення потребує набір стимулів для інтеграції фінансового і промислового капіталів. Як переконує світовий досвід, ефективними стають переважно ті інвестиційні проекти, які ініціюються банками, а не групою промислових підприємств, навіть потужних. Участь банку в інвестиційному підживленні промислового підприємства автоматично надає привабливості такому підприємству. У розвинених країнах для реалізації значних інвестиційних проектів створюються банківські пули та консорціуми.

Закон України «Про промислово-фінансові групи» передбачає збереження чинних технологічних зв’язків у промисловості та применшення ролі банківського капіталу 1. За нормами цього закону банк у складі ПФГ – вторинне явище. Зокрема, законом передбачено, що у складі промислово-фінансової групи може бути тільки один банк або фінансово-кредитна установа, причому банк не може бути головним підприємством групи. Тим часом світовий досвід переконує, що подолання інвестиційної кризи можливе за умови концентрації капіталу як шляхом злиття банків, так і шляхом утворення об’єднань банківського і промислового капіталів.

    1. Особливості інвестиційної діяльності та аналіз виконання інвестиційних операцій банку “Надра”

Сучасний теоретичний склад активів інвестиційного портфеля банка “Надра” включає 3 основних види активів

  1. інвестиції в державні цінні папери, які рахуються як без ризикові та можуть бути використані для рефінансування банка з боку Національного банку України;

  2. інвестиції в комерційні цінні папери, які нормативно контролюються Національним банком України за обсягами та нормою створення резервів на відшкодування можливих збитків від операцій з ними за рахунок валових витрат банку;

  3. кредитні інвестиції (іпотечне довгострокове інвестування) з випуском вторинних цінних паперів – іпотечних сертифікатів та рефінансування власних інвестицій (діє з 2004 року).

Аналіз динаміки рівня інвестиційних активів в балансі банку “Надра” у 2000 – 2004 році показав

  1. після “дефолту” ринку державних облігацій у 1997 –1998 році банк повністю вийшов з цього ринку інвестицій і тільки у 2004 році розпочав інвестування коштів в державні ПДВ-облігації у сумі 94,2 млн. грн., що становить 0,6% від обсягу валюти активів балансу – 15,866 млрд. грн.;

  2. при рівні інвестування коштів на ринку комерційних цінних паперів у 2000 – 2003 роках 103- 198 млн. грн. – у 2004 році банк різко підвищив інвестування на цьому ринку до рівня 663 млн. грн., що становить 4,18% від обсягу валюти балансу.

Таким чином інвестиційний портфель починає займати суттєву долю в активах балансу КБ “Надра”.

Далі проаналізована ефективність інвестування коштів в покупку у підприємств облігацій ПДВ банками при 3-х етапної довгострокової фінансової інвестиції з використанням похідних цінних паперів – Репо-контрактів (операцій зворотного викупу власних цінних паперів, закладених до моменту погашення під позикові кредитні ресурси)

1 етап – дисконтне придбання облігацій ПДВ у СПД;

2 етап – одержання в Національному банку і на міжбанківському ринку короткострокових і довгострокових ресурсів при Репо-контрактах з облігаціями ПДВ (операції з похідними цінними паперами);

3 етап – кредитування СПД за рахунок ресурсів, отриманих при операціях по Репо-контрактам з облігаціями ПДВ, і одержання прибутку для покриття витрат на всіх етапах комбінації.

Я показала економіко-математичні моделі всіх етапів фінансової комбінації, а на підставі отриманих кореляційних коефіцієнтів керування прибутковістю операцій розраховані

  1. ймовірна номінальна прибутковість довгострокової операції з облігаціями ПДВ при РЕПО – контрактах ресурсного відшкодування інвестованих засобів;

  2. ризики від операції з облігаціями ПДВ.

Аналіз розрахунків показує, що введення операцій з похідними цінними паперами (РЕПО – контрактами) підвищує рентабельність простої операції інвестування коштів банку в дисконтний облік облігацій ПДВ із 140 – 400% до 440 –810%, тобто не менш ніж у 2 рази.

Отримані результати дозволяють рекомендувати використання банками облігацій ПДВ, а розроблені алгоритми оптимізації параметрів фінансової схеми операцій можуть бути використані в реальному менеджменті управління інвестиційним портфелем банку в 2004 – 2009 роках.

У грудні 2004 року Постановою Кабміну України вирішено погасити бюджетну заборгованість на суму по відшкодуванню ПДВ субєктам підприємницької діяльності (СПД) державними процентними облігаціями.

Облігації ПДВ – це державні цінні папери казначейства України, емітовані в 2004 році на суму більш 1 млрд. грн., для часткового погашення боргу держави по відшкодуванню підприємствам податку на додаткову вартість за експортовану продукцію. Облігації – процентні, алгоритм виплати відсотків залежить від рівня офіційної інфляції в Україні, погашення облігацій по номіналу – через 5 років.

Оскільки СПД сьогодні мають потребу в реальних засобах проаналізуємо ефективність інвестицій в облігації ПДВ банками при 3-х етапній довгостроковій фінансової комбінації з використанням похідних цінних паперів – Репо-контрактов.

Оскільки, отримавши замість необхідних грошових оборотних коштів облігації, підприємства мають потребу в грошах сьогодні, а не через 5 років, виникає пропозиція на покупку банками облігацій з дисконтом. Оскільки в цій операції вже сьогодні банки витрачають кошти, то розрахунок комерційно вигідного рівня дисконту здійснюється по формулі дисконтованої вартості “пренумерандо” при приведенні всіх майбутніх грошових потоків до моменту часу t=0 (2004 рік)

(2.1)

Sдисконтобл = Sноминобл - Sдисконтобл = Sноминобл

(1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rбанкдох/100%)t

Де – t – кількість інтервалів часу нарахування ставок (у роках)

Sноминобл – номінальна вартість облігації

Sдисконтобл – вартість покупки облігації банком з дисконтом

rучетннбу – облікова ставка НБУ (мінімальна ціна грошей, %)

rинфл – річна ставка товарної інфляції, %

rбанкдох – прогнозуєма ставка прибутковості банку

Формула (2.1) показує рівень ціни придбання банком облігації ПДВ, що відповідає через 5 років при погашенні облігації по номіналу еквівалентну прибутковість вкладеної в покупку облігації суми при її вкладенні в альтернативні фінансові інструменти.

Оскільки облігації ПОВД – процентні, то можливо по них будуть виплачені відсотки по реальним (не прогнозним) ставках інфляції, що дає додаткову дисконтовану прибутковість облігації, яка розраховується по формулі

Dоблпроц = Sноминобл * tj=1 * ((rреальнинфл/100%)/ (1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%)j)

(2.2)

де - rреальнинфл - фактично реалізована ставка інфляції, %

Таким чином, пасивне управління доходністю облігацій полягає в максимальному дисконті при покупці банком облігації та можливому ризику помилок у прогнозних та реальних ставках дисконтування на протязі наступних 5 років. При такому управлінні, банк максимально знижує ціну покупки облігації, що стає невигідною операцією з боку підприємства.

Далі розглянемо алгоритм розрахунків доходності банку від активного управління ПДВ-облігаціями.

Банк, що витратив кошти на покупку облігацій, також не може очікувати 5 років погашення їх по номіналу, оскільки витрачені позикові оборотні кошти, які мають більш короткий термін повернення, ніж термін одержання коштів по довгострокових облігаціях. Тому для банків доцільно скористатися інструментом похідного цінного папера – Репо-контрактом, тобто одержанням рефінансування від Національного банку України під контракт із заставою облігацій і їхнім обовязковим викупом. Сума рефінансування, що надає Національний банк на кожну облігацію ПДВ з урахуванням ризику непогашення РЕПО-контракта і своєї прибутковості від рефінансування, розраховується по формулі, аналогічній формулі (2.1)

Sкреднбу_репо = Sноминобл (2.3)

(1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rнбудох_репо/100%)t

де

Sноминобл - номінальна вартість облігації

Sкреднбу_репо - сума РЕПО кредита під облігацію з дисконтом НБУ

rучетннбу - облікова ставка НБУ (мінімальна ціна грошей, %)

rинфл - річна ставка товарної інфляції, %

rнбудох_репо - прогнозуєма ставка прибутковості НБУ від РЕПО

Отримані в результаті операції РЕПО кошти рефінансування використовуються банком для прямого кредитування клієнтів. Дисконтована прибутковість прямого кредитування розраховується по формулі (у розрахунку на кредитну суму від однієї облігації)

Dкредбанк = Sкреднбу_репо * (tj=1 * (((1+rбанккред/100%)j/ (1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%)j) –1)

(2.4)

де

Dкредбанк - дисконтована процентна доходність банка від кредитування

rбанккред - річна кредитна ставка банку, %

Для розрахунку загальної прибутковості – обєднаємо всі 3 етапи (1 етап – пасивне управління + 2,3 активного управління).

Сумарна прибутковість усіх 3 етапів активного управління фінансовою операцією банку з облігаціями ПДВ виражається розрахунковою рентабельністю вкладених коштів на покупку ПДВ – облігацій по формулі (2.5).

Після перетворень формули (2.5) одержуємо формулу (2.6) для оцінки рентабельності 3 етапів фінансової операції з облігаціями ПДВ, що має 6 варіаційних параметрів, які регулюють вихідний параметр ефективності – дисконтовану “пренумерандо” – рентабельність фінансових витрат банку.

Rндсобл= (Dпроцобл+Dбанккред+Dдисконтобл)/Sдисконтобл*100% =

=
Sноминобл*tj=1*(( rинфл/100%)/1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%)j) +

Sноминобл/(1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rбанкдох/100%)t

+ (Sноминобл/(1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rнбудох_репо/100%)t) *

*
(tj=1 * (((1+rбанккред/100%)j/ (1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%)j) –1) +

(1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rбанкдох/100%)t

+
Sноминобл*(1- 1/(1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rбанкдох/100%)t)

Sноминобл / (1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rбанкдох/100%)t

(2.5)

Rндсобл= (1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rбанкдох/100%)t *


(1- 1/(1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rбанкдох/100%)t) +

* + 1/ (1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%+ rбанкдох/100%)t *

* (tj=1*(((1+rбанккред/100%)j/ (1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%)j) +

+ (tj=1 / ((rреальнинфл/100%)/ (1+ rучетннбу/100% + rинфл/100%)j).

(2.6)

Таблиця 2.3

Результати розрахунків варіантів ефективності 3-х етапної фінансової схеми з РЕПО – елементом

Номінальний варіант

Оптиміс

тичний

варіант

Песиміс

тичний варіант

Варіант володарів облігацій ПДВ

Дисконтна ставка НБУ, %

7,00

7,00

12,00

0,00

Розрахункова ставка інфляції, %

8,00

6,00

10,00

6,00

Розрахункова прибутковість банку від операції покупки ПДВ облігації, %

5,00

0,00

10,00

1,00

Розрахункова прибутковість НБУ від операції РЕПО, %

8,00

0,00

15,00

15,00

Кредитна ставка банку, %

17,00

20,00

15,00

17,00

Реальна ставка інфляції, %

7,00

4,00

14,00

6,00

Кількість років до погашення облігацій ПДВ

5,00

5,00

5,00

5,00

Рентабельність 3-х етапів фінансової операції,

672,75

711,13

810,36

442,84

Дисконтна ціна покупки облігації ПДВ банком у % від номіналу

40,19

54,28

24,95

71,30

Рентабельність простої операції дисконтної покупки облігацій і погашення по номіналі через 5 років

248,83

184,24

400,75

140,26

РОЗДІЛ 3 ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ БАНКІВСЬКИХ ІНВЕСТИЦІЙ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

3.1. Концептуальні підходи до управління банківського інвестиційного портфеля

Сучасний український ринок цінних паперів ще дуже молодий – основні його суб’єкти – банк, фондові біржі, інвестиційні компанії – сформувались до середини 90-х років. Але й за минулий, відносно короткий час він пройшов значний шлях. Сьогодні на ньому представлені практично всі типи цінних паперів – акції, облігації, векселі, які випускаються різними емітентами – державними і муніципальними органами влади, акціонерними компаніями. Розвиток українського фондового ринку вимагає можливості застосування наукових методів його дослідження і підготовки рішень за конкретними операціями.

Один із найважливіших напрямів роботи на ринку цінних паперів – портфельні інвестиції. Портфелі формують як великі інвестори – банки, інвестиційні компанії, так й інвестори з невеликими обсягами вкладів – юридичні і фізичні особи, які бажають розмістити тимчасово вільні грошові кошти. У цьому випадку вони здебільшого користуються послугами професійних учасників ринку цінних паперів. На формування портфеля цінних паперів звертається велика увага як в економічній теорії, так і в практичній роботі учасників фондового ринку.

Поняття “портфельне інвестування” декілька років тому міцно увійшло в наш фінансовий лексикон. Вважається, що можливості проведення портфельних інвестицій свідчать про зрілість ринку, і це цілком справедливо. Ще на початку 90-х років полеміка про методи портфельного інвестування була суто теоретичною. Безумовно, існували банки і фінансові компанії, які брали кошти клієнтів у довірче управління, але лише набагато з них переходили до портфеля як складного фінансового об’єкта.

Банківські інвестиції в ліквідні цінні папери виконують ряд важливих функцій у питаннях внутрібанківського управління. Ці цінні папери забезпечують додаткове, відмінне від кредитів, джерело доходів, яке особливо важливе для керівництва та акціонерів банку, коли доходи від наданих позик знижуються. Інвестиції банку в цінні папери також є джерелом ліквідності і для обмеження обсягу готівкових резервів, а також запозичення на грошовому ринку у випадку необхідності вилучення депозитів або для задоволення інших насущних потреб у фінансах. Вкладання у цінні папери допомагають зменшити податкові зобов’язання банку шляхом інвестицій у папери, звільнені від оподаткування. Придбання високодохідних цінних паперів дозволяє компенсувати високий ризик кредитного портфеля.

Банки активізуються на фондовому ринку шляхом створення дочірніх фінансових компаній і безпосередньо беруть учать в інвестиційних і брокерських фірмах. Більшість банків активно надає своїм клієнтам консалтингові послуги з широкого кола питань, які пов’язані з інвестуванням капіталу в ті чи інші фінансові активи. Консультаційне обслуговування опирається на висококваліфікований персонал, внутрішню інформаційну систему банків і на багаторічний досвід роботи на фінансових ринках. Усе це дозволяє проводити глибокий аналіз співвідношення між доходами і ризиком різних активів і складати для клієнтів алгоритми купівлі і формування портфеля цінних паперів з урахуванням динаміка їх дохідності.

Здійснюючи інвестиції на ринку цінних паперів, банки формують власні або клієнтські портфелі цінних паперів. Інвестиційний портфель банку – це, набір цінних паперів, які придбані для отримання доходів і забезпечення ліквідності. Управління портфелем полягає у підтримці рівноваги між ліквідністю і прибутковістю.

Формування інвестиційного портфеля банку здійснюється у певній логічній послідовності. Визначимо три основні етапи інвестиційного процесу

  1. вибір інвестиційної політики;

  2. аналіз ринку цінних паперів;

  3. формування портфеля цінних паперів.

Однак у концепції формування інвестиційного портфеля, повинні знайти своє відображення такі питання

  1. Визначення основних цілей інвестиційної політики, необхідності і доцільності портфельних інвестицій. На даному етапі визначаються цілі і стратегія інвестиційних операцій з урахуванням сформованих умов інвестиційного капіталу і кон’юнктури фондового ринку.

  2. Визначення термінів придбання і зберігання цінних паперів у портфелі. На даному етапі інвестор визначає свій інвестиційних горизонт, тобто проміжок часу, на який розповсюджується його стратегія і щодо якого оцінюються результати інвестиційного процесу.

  3. Визначення видів цінних паперів, із яких планується сформувати портфель; критерії якості відбору фінансових інструментів. На даному етапі інвестор аналізує інформацію на фондовому ринку, оцінює економічну кон’юнктуру і прогнози на майбутнє. Цей етап можна назвати інвестиційним аналізом, бо його мета – у попередньому відборі інвестиційних активів, як інвестор вважає гідними своєї уваги.

  4. Визначення структури інвестиційного портфеля і його складових частин. Тут визначаються інвестиційні ліміти, які використовуються для ефективних інвестицій у сегменти фінансового ринку. Визначається значення кореляції між складовими частинами портфеля, а також розділяються принципи оптимізації пропорцій формування інвестиційного портфеля за основними його видами з урахуванням обсягу і структури інвестиційних ресурсів. Інвестор оцінює вільні ресурси, які повинні відігравати роль інвестиційного капіталу.

  5. Визначення класифікації і принципів створення інвестиційного портфеля (агресивний, поміркований, консервативний).

  6. Диверсифікація складових частин портфеля. Визначення принципів диверсифікації і кількісних характеристик.

  7. Формування механізмів страхування від ризику. Особливості роботи з похідними цінними паперами.

  8. Схеми управління інвестиційним портфелем.

  9. Оцінка дохідності, ризику і ліквідності інвестиційного портфеля, який проектується.

  10. Податкове планування, оптимізація оподаткування операцій з цінними паперами і доходів від інвестиційної діяльності.

  11. Юридичні питання.

  12. Кінцева оптимізація структури інвестиційного портфеля за встановленими критеріями дохідності ризику і ліквідності.

Крім зазначених вище пунктів, особливим чином аналізуються питання, пов’язані з бухгалтерським обліком, аналізом курсових виграшів і втрат, а також ведення архіву матеріалів про фінансовий стан емітентів.

Усі операції, пов’язані з формуванням й управлінням інвестиційним банківським портфелем, повинні ґрунтуватись на фундаментальному аналізі фондового ринку і фінансових інструментів. Допомогу у проведенні такого аналізу можуть надати спеціальні інформаційні мережі і комп’ютерні програми. Наприклад, система оптимізації інвестиційного портфеля “Money Maher 2.0”. На основі сучасної теорії інвестування “Money Maher” с пакетом оптимального управління інвестування, який розрахований на спеціалістів інвестиційних компаній, фондів, бірж, банків, пенсійних фондів, страхових компаній, аналітичних і консалтингових фірм.

При розробці своєї інвестиційної стратегії банк може дотримуватися наступної класифікації і формувати інвестиційних портфель за

  1. обє'ктами

а) у цінні папери;

б) у паї і часткову участь;

в) у дорогоцінні метали;

г) у нерухомість та інші активи.

  1. термінами

а) короткотермінові інвестиції;

б) середньотермінові інвестиції;

в) довготермінові інвестиції.

Під короткотерміновими інвестиціями потрібно розуміти вкладання капіталу на період не більше одного року (наприклад, купівля ОВДП із терміном погашення 1-3 місяці). Подібні інвестиції мають, переважно, спекулятивний характер або спрямовані на підтримання ліквідності. До середньотермінових інвестицій можна віднести вкладання на термін від декількох місяців до одного року. Довготермінові інвестиції можна трактувати як вкладання капіталу та термін понад рік.

  1. цілями вкладів

    1. а) прямі інвестиції (їх ціль – забезпечити пряме і безпосереднє управління обєктами інвестицій);

    2. б) портфельні інвестиції – вкладання у портфелі цінних паперів або інші активи з метою отримання доходів у формі процентів (дивідендів) і в результаті підвищення курсової вартості цінних паперів, при цьому вкладання не переслідують мети забезпечити пряме і безпосереднє управління об'єктом інвестицій.

Під прямими інвестиціями потрібно розуміти безпосередню участь інвестора при виборі об'єкта інвестування коштів. Пряме інвестування здійснюють, в основному, підготовлені інвестори, які мають достатньо точну інформацію про об'єкт інвестування і добре обізнані з механізмом інвестування. Якщо прямі інвестиції мають форму вкладів у цінні папери, то, як правило, ними забезпечується контрольний пакет акцій або інша форма контрольної участі.

Портфельні (непрямі) інвестиції здійснюються у формі створення портфелів цінних паперів, які належать різним емітентам і не забезпечують контрольну участь і пряме управління об'єктом інвестицій. Мета портфельних інвестицій (на відміну від прямих) – отримання прибутків від зростання курсової вартості портфеля, від створення ними стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризику (прямі інвестиції, пов'язані з концентрацією ризику на одному або декількох об'єктах).

Види портфельних інвестицій банку визначаються характером інвестиційної політики, якої дотримується банк, і, відповідно, характером сформованого ним портфеля.

Описуючи різницю між прямими і портфельними інвестиціями, зазначимо, що прямі інвестиції – це сфера діяльності стратегічних інвесторів. Такі інвестори, як правило, не зацікавлені в отриманні доходу безпосередньо на фондовому ринку. Сфера їх фінансових інтересів пов'язана з контролем власності. Намагаючись її зберегти, вони не обмежують період інвестування у придбаний ними пакет акцій конкретним терміном. Стратегічні інвестори намагаються отримати власність, заволодівши контролем над акціонерним товариством, і розраховують отримати дохід від використання цієї власності, який, безумовно, буде перевищувати дохід від простого володіння акціями. Крім цього, стратегічні інвестори можуть ставити своїм завданням розширення сфери впливу і придбання контролю при перерозподілі власності.

Основні чинники, які впливають на масштаби інвестиційної діяльності банку і вибір інвестиційної політики

  1. етап життєвого циклу банку (етапи створення, швидкого і стійкого зростання, стабілізації, сповільнення зростання і поступове припинення діяльності);

  2. загальний тип поведінки і політика банку на ринку (консервативний, поміркований або агресивний), види і масштабність цілей, які ставить перед собою банк, а також стратегія його розвитку;

  3. розміри банку і мережі його відділень (міжрегіональна або регіональна мережа);

  4. готовність банку йти на значні затрати, які не принесуть прибутку в найближчому майбутньому (інвестиційні операції вимагають дорогого ресурсного та інформаційного забезпечення).

При впливі на інвестиційну політику необхідно враховувати ряд обмежень.

По-перше, структура пасивів банку, а саме питома вага зобов'язань по залучених коштах на розрахункові рахунки організацій і на вклади до запитання, може не дозволити банкові використовувати “короткі” пасиви для ефективних інвестицій. Банку можуть бути невигідні довготермінові інвестиції, як це відбувалося в 1991-1995 рр. (високий рівень інфляції, менша ризикованість і велика прибутковість операцій з валютою і з короткотерміновими державними паперами).

По-друге, банк для ведення інвестиційних операцій повинен володіти значними надлишками ліквідності, що пов'язано із самою природою інвестицій (трансформація короткотермінових залучених ресурсів у більш тривалі вкладення), а також з великим ризиком і часто неліквідністю самих інвестицій, що була характерною для українського фінансового ринку початку 90-х років і кінця 1997 р.

По-третє, регулююча діяльність НБУ, спрямована на обмеження ризику і встановлення пріоритетних об'єктів інвестицій (створення резервів під знецінення цінних паперів).

По-четверте, на масштаби інвестиційної діяльності впливає організаційна структура банку. Очевидно, що інвестиційний банк активніший на фондовому ринку, ніж універсальний.

Сьогодні перед банками стоїть актуальне завдання збереження і примноження грошових коштів своїх клієнтів. Кредитні ресурси використовуються банком по-різному і з відомим ступенем ризику. Затяжна інфляція першої половини 90-х років крім високих доходів забезпечила українським банкам можливість недбало ставитись до проблеми “поганих” боргів. Прострочена заборгованість швидко знецінювалась. Свідомо йдучи на ризик при розміщенні грошових коштів, керівники банків часто не готові додатково залучати грошові кошти, бо залучення цих грошових коштів і ризик при їх розміщення призводить до збільшення зобов'язань банку, що, в свою чергу, при ризиковій політиці може призвести до банкрутства. Виходячи з вище неведеного, кожний банк для залучення грошових коштів повинен розробляти свою концепцію розміщення грошових коштів у високодохідні, але безризикові операції і фондові інструменти.

Одним з основних елементів розміщення грошових коштів повинен стати інвестиційний банківський портфель.

Банк, як інституційний інвестор, здійснює різноманітні передбачені законодавством операції з цінними паперами. Об'єднуючи кошти вкладників (фізичних і юридичних осіб), банк шукає можливість їх розміщення у дохідні цінні папери. Сформувати інвестиційний банківський портфель – значить зібрати воєдино придбані в ході активних операцій фондові інструменти.

Дохід, отриманий банком від свого інвестиційного портфеля, повинен сприяти виконанню зобов'язань перед вкладниками і клієнтами. Таким чином, створюючи інвестиційний портфель і вкладаючи кошти в різні фінансові інструменти, банк старається покрити частину своїх процентних витрат. Частина, яка залишилась, повинна покриватись за рахунок доходів від кредитування реального промислового сектора, комісійних та інших операцій.

Активні операції банку, пов'язані з кредитуванням, не завжди можуть задовольняти вимогу про мінімізацію ризику. У випадку, коли банк використовує для довготерміного кредитування “короткі пасиви”, він зменшує свою ліквідність.

Є багато напрямів розміщення вільних коштів банку, причому не тільки з метою отримання великого доходу і мінімального зниження ліквідності, а й для здійснення диверсифікації ризику втрат від тих чи інших інвестицій.

Зменшення рівня інфляції приведе до збільшення попиту на середньотермінові й довгострокові кредити. Короткотермінові кредити будуть приносити дедалі менше доходів.

Розвиток середньотермінового кредитування дасть змогу банкові увійти в новий період української економіки, коли його прибутковість буде визначатися роботою з реальним сектором економіки.

Зменшення вартості ресурсів при зміні терміну їх залучення буде вимагати від банку зниження питомої ваги зобов'язань до запитання і підвищення частки платних термінових зобов'язань.

Розвиток фондового ринку в Україні ставить нові вимоги в сфері планування інвестиційної діяльності. На відміну від кредитної політики банку портфель цінних паперів наділений великою ліквідністю і мобільністю, які дають змогу інвестору при необхідності конвертувати фінансові інструменти в грошові кошти. В межах інвестиційного портфеля банк може дозволити собі використати короткотерміновий депозит для операцій на фондовому ринку.

В умовах стрімкого розвитку ринку, якому, як правило, відповідає достатньо високий рівень інфляції і ризику, очікування інвесторів будуються на можливості отримання максимальної дохідності. Завдання формування портфеля зводиться до пошуку такого розподілу інвестованої суми між фінансовими інструментами, коли після закінчення терміну “життя” портфеля можлива (при найсприятливіших обставинах) дохідність буде максимальною. Таким чином, цільову функцію завдання формування портфеля потрібно визначити як максимізацію можливої дохідності портфеля після закінчення терміну його “життя”.

Необхідно зазначити, що портфельне інвестування дозволяє поліпшити умови інвестування, надавши сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, які недосяжні з позиції окремо взятого цінного паперу і можливі тільки при їх комбінації.

Тільки в процесі формування портфеля досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Таким чином, портфель цінних паперів є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується потрібна стійкість доходу при мінімальному ризику.

Як я вже зазначала раніше, при формуванні інвестиційного портфеля інвестор повинен чітко сформувати свою стратегію управління і визначити майбутній тип портфеля.

На фондових ринках обертається велика кількість цінних паперів і число їх можливих комбінацій – велике. Інвестори можуть формувати портфелі з різним рівнем ризику. Різні інвестори мають відмінні цілі. В економічній ліетратурі зустрічаються такі класифікації і принципи створення інвестиційного портфеля

  1. агресивний (ризиковий) – націлений переважно на отримання доходу від приросту курсової вартості цінних паперів (в основному акцій), які входять у портфель цінних паперів. Власник даного портфеля схильний до високого ступеня ризику. Такий інвестор прагне якнайбільшої дохідності і вкладає капітал у ризикові папери.

  2. поміркований (ринковий) – дохід буде складатися за рахунок приросту курсової вартості, процентів за твердодохідними державними цінними облігаціями, а також із дивідендних виплат. Інвестори з поміркованою стратегією у якості основного пріоритету вибирають величину доходу, не обмежуючись жорсткими рамками періоду інвестування.

  3. консервативний – портфель формується з державних облігацій. Інвестор схильний до меншого ступеня ризику. Інвестор, який дотримується консервативної стратегії управління портфелем, зацікавлений в отриманні стабільного доходу протягом тривалого періоду часу. Тому для нього кращим є безперервний потік платежів у вигляді процентних виплат по цінних паперах. Він згідний на меншу дохідність, яка компенсується високою надійністю.

Вищенаведена класифікація не єдина інвесторів можна класифікувати і за рядом інших ознак. Найважливішою з них можна вважати статус, тобто інвестори можуть бути індивідуальними (фізичні особи), інституційними (колективними) і професіоналами (професіонали ринку).

Відтак, при здійсненні своєї інвестиційної стратегії банки можуть орієнтуватися на різні цільові установки отримання більш або менш високого і стабільного поточного доходу або дивідендів, зростання вартості самих цінних паперів, тобто збільшення вкладеного капіталу. Нарешті, можливе поєднання обох цілей.

Разом із цим, у будь-якому випадку при формуванні стратегії інвестування необхідно виконувати так зване “золоте правило інвестування”, воно полягає у тому, що дохід від вкладів у цінні папери прямо пропорційний ризику, на який готовий пійти інвестор заради бажаного доходу. Звязок між ступенем ризику і нормою прибутку визначається так мінімально необхідна для інвестора норма прибутку дорівнює нормі прибутку за безризикованими інвестиціями плюс премія за ризик по даній інвестиції.

Процентне співвідношення в інвестиційній політиці різних інвесторів наведено в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.

Співвідношення в інвестиційній політиці інвесторів

Види цінних паперів

Портфель агресивного інвестора

Портфель консервативного інвестора

Акції

70

20

Облігації

20

50

Короткотермінові цінні папери

10

30

Разом

100

100

Портфелі цінних паперів можуть бути двох типів фіксовані і змінні. Фіксовані портфелі зберігають свою структуру протягом встановленого періоду, тривалість якого визначається терміном погашення облігацій, які входять до нього. Змінні або керуючі портфелі, відповідно до своєї назви, мають змінну структуру цінних паперів, склад яких постійно оновлюється з метою отримання максимального економічного ефекту.

Розглянемо відмінності варіантів банківської інвестиційної політики (табл 3.2.).

Інвестиції у цінні папери та інші обєкти можуть складати десятки позицій, обчислюватися великими сумами й охоплювати багато контрагентів банку. У випадку, коли виникає проблема професійного управління активами і залученими під них ресурсами як єдиним цілим, мова йде про інвестиційний портфель. Разом із цим, як регульоване ціле може виділятися сукупність джерел коштів, які формують інвестиційний портфель. Відтак, виникає можливість розглядати відносно замкнутий оборот коштів банку із залучення і вкладання грошових ресурсів для формування такого портфеля.

Таблиця 3.2.

Види банківської інвестиційної політики

Критерії порівняння

Види інвестиційної політики

Консервативна

Поміркована

Агресивна

1. Характеристика інвестора

Консервативний (мінімальний ризик, висока надійність і ліквідність цінних паперів)

Поміркований (середній ризик, достатня ліквідність і прибутковість цінних паперів)

Агресивний (високий ризик, низька ліквідність і висока прибутковість цінних паперів)

2. Методи інвестування коштів

Переважно державні цінні папери. Портфель стабільний, обіговість паперів низька, частка вкладів у них не зростає

У портфелі зявляються високоризикові спекулятивні папери. Намагання інвестицій потрапити в нові компанії. Частка вкладів у цінні папери стабільна або повільно зростає

Фінансові іновації, намагання оволодіти контрольними пакетами спекуляції. Великі щоденні обороти, доля вкладів у цінні папери активно зростає

3. Цілі інвестування

Безпека вкладів

Дохідність, зростання вкладів, ліквідність

Зростання вкладів

Стан ринку і можливості банку як інвестора визначають вибір його інвестиційної стратегії. На розвинутому фондовому ринку портфель цінних паперів – це самостійний продукт, і саме його продаж цілком або частково задовольняє потребу інвесторів при здійсненні вкладів коштів на фондовому ринку. Під інвестиційним портфелем потрібно також розуміти деяку сукупність цінних паперів, яка є цілісним продуктом управління. При здійсненні портфельного інвестування перш за все приваблює то, що воно дає змогу планувати, оцінювати і контролювати кінцеві результати всієї інвестиційної діяльності в різних секторах фондового ринку.

Портфель цінних паперів – це сукупність зібраних воєдино різних фінансових цінностей, які служать інструментом для досягнення конкретної мети інвестора. У портфель можуть входити цінні папери одного типу (наприклад, державні цінні папери) або різні інвестиційні цінності (акції, облігації, ощадні і депозитні сертифікати тощо). Формуючи портфель, інвестор виходить зі своїх “портфельних міркувань”, або з бажання власника портфеля мати кошти в такій формі і в такому місці, щоби вони були безпечними, ліквідними і високодохідними.

Перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфеля для вирішення специфічних інвестиційних завдань. Для цього використовуються різні види портфелів цінних паперів, у кожного з яких буде власний баланс між існуючим ризиком, прийнятним для власника портфеля й очікуваною віддачею (доходом) у певний період часу. Співвідношення цих чинників дозволяє визначити тип портфеля цінних паперів.

3.2. Впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів.

У цьому підрозділі я розглядаю питання стабілізації змінної, або “пульсуючої”, частини поточних пасивів шляхом короткострокових запозичень на міжбанківському ринку. Це дасть змогу збільшити обсяг дешевих ресурсів для використання в строкових активах банків для фінансування інвестиційної діяльності.

Ефективність діяльності банків значною мірою визначається двома головними чинниками стабільністю ресурсів та ціною їх залучення і запозичення. Чим вони стабільніші, з більш визначеним терміном перебування в розпорядженні банку, тим результативнішим може бути їх розміщення. Але, з іншого боку, стабільніші ресурси дорожчі, їх підвищена ціна (ставка залучення) здатна поглинути значну частину доходів. Відтак проблема пошуку дешевих ресурсів, які відповідали б вимогам щодо стабільності, постає перед кожним банком.

Важливу роль у вирішенні проблеми пошуку стабільних і досить дешевих грошей відіграє формування депозитів до запитання чи залишків коштів на поточних рахунках клієнтів. Значимість використання цієї складової ресурсів загальновизнана, однак відсутні кількісні залежності й моделі, які б описували процеси трансформації ресурсів.

Мета – простежити трансформацію найнестабільнішої, чи “пульсуючої”, частини поточних пасивів (ППvar) і вивчити можливості використання її як інвестиційного ресурсу. Для досягнення цієї мети розглядаються задачі опису процесу формування поточних пасивів і їх поелементного дослідження.

Необхідно зазначити, що ресурси банку за критерієм керованості розглядаються, з одного боку, за характером надходження, а з іншого – за характером їх залучення в активи банку. Розміщення всіх ресурсів в активи є результатом управління банківського персоналу, але залежно від якості цього управління за інших рівних умов можливі різні результати. Формування ж ресурсів, характер надходження і порядок вилучення з банку визначають їх керованість як здатність впливати на зміну обсягу і термінів перебування коштів ресурсів банку у розпорядженні банку.

У теорії банківського менеджменту ресурси банку за прогнозованістю динаміки їх формування поділяються на постійні, стабільні і некеровані. Постійні ресурси – це капітал банку в грошовій формі, тобто капітал за винятком коштів, вкладених у матеріальні та нематеріальні активи, а також його частина, зв'язана у резервах. Ці ресурси передаються банку його акціонерами (учасниками) для ведення банківської діяльності без обмеження у термінах використання і тому є їх постійною складовою. Вони не можуть бути вилучені з капіталу банку без встановлених НБУ обмежень.

До стабільних ресурсів відносять строкові депозити юридичних і фізичних осіб та позикові кошти, отримувані від інших банків у вигляді міжбанківських кредитів або в результаті емісії та розміщення цінних паперів власного боргу. Оскільки терміни перебування цих ресурсів у розпорядженні банку визначені, є змога розміщувати їх у найдохідніші строкові активи з урахуванням диверсифікованості портфеля активів і оптимізації параметрів “ризик – прибутковість”. Стабільні ресурси банку, які знаходяться в його розпорядженні протягом досить тривалих періодів, називають “довгими” грошима. Це цілком обгрунтовано, оскільки тривале перебування під впливом банківського менеджменту є їх важливою перевагою, - це дає змогу не лише отримувати досить високі доходи, а й підтримувати в необхідних межах ліквідність балансу банку, адже строкові зобов'язанння власники коштів можуть вимагати тільки по закінченні зазначених у договорах термінів. Це, у свою чергу визначає стабільність ресурсів банку, можливість їх ефективного розміщення і надійність самої установи.

Однак “довгі” ресурси є дорогими – процентні ставки за ними досить високі. Не безплатний і банківський капітал – вимоги акціонерів (учасників) щодо нього дуже істотні по-перше – це дивіденди, а крім того – вимоги щодо капіталізації прибутку та до отримання великими акціонерами додаткових доходів з використанням переваг розпоряджатися банківськими коштами, у тому числі й у рамках обмежень чинного законодавства. Отже, ресурси банку, які складаються з капіталу та строкових залучених і позикових коштів, дають змогу сформувати найдохідніші строкові активи, але їх висока ціна поглинає значну частину доходів і обмежує можливості нарощування прибутку.

До нестабільних ресурсів банків відносять кошти до запитання, тобто гроші клієнтів на їх рахунках (поточних, розрахункових, бюджетних, кореспондентських рахунках “Лоро”). Вони поповнюються залежно від надходжень і зменшуються залежно від потреби клієнта. Для банку щоденний залишок коштів на кожному такому окремому рахунку є величиною випадковою, яка змінюється від нуля до максимальної величини коштів на рахунку залежно від індивідуальних особливостей діяльності клієнта. Депозити до запитання на окремих рахунках нестабільні – кошти їх власники можуть вимагати в будь-який час, і тому говорити про керованість, про розміщення конкретного депозиту до запитання в строкові активи не доводиться. Депозити до запитання на окремих клієнтських рахунках формуються як “короткі” й нестабільні ресурси.

Однак депозити до запитання в їх сукупності за всіма зобов'язаннями банку створюють поточні пасиви, які відкривають якісно нові можливості для розміщення цих коштів у строкові активи. З огляду на випадковий характер зміни залишків на кожному з рахунків і неможливість “обнуління” одночасно всіх рахунків при нормальній роботі банку поточні пасиви в сукупності створюють постійну, незнижувану частину коштів, яка використовується банками як стабільна складова ресурсів. Так частина “коротких” коштів до запитання трансформується в “довгі” ресурси. Вивчення процесів формування стабільної, постійної частини поточних пасивів і теоретичне обгрунтування розрахунку їх значень підтверджує можливість і доцільність їх використання як керованих ресурсів при збереженні стабільності клієнтської бази банку та стійких оборотів на поточних рахунках клієнтів.

Важливою особливістю цієї частини поточних пасивів є те, що при якісних характеристиках, схожих з характеристиками керованих, тобто “довгих” ресурсів, вони є дешевими, оскільки юридичних особам за депозитами до запитання банки сплачують зазвичай до двох відсотків річних (щоправда, іноді з метою залучення клієнтів на розрахунково-касове обслуговування і нарощування обсягів поточних пасивів практикують і підвищення цих ставок – до 10 відсотків річних). Залучення на розрахункове обслуговування якомога більшого числа клієнтів (особливо зі значними середніми залишками коштів на їх поточних рахунках) збільшує відносно стабільну частину поточних пасивів, оскільки величина їх умовно постійної частини прямо залежить від кількості клієнтів і середнього значення (математичного очікування) залишків коштів на їх рахунках.

Н
а рис 3.1., де відображено процес формування поточних пасивів банку протягом трирічного періоду, бачимо, як у міру збільшення загальної величини поточних пасивів зростає й величина їх умовно постійної частини.

Рис 3.1. Формування поточних пасивів і їх умовно постійної частини

Природно, що постійність цієї складової поточних пасивів є досить відносною. Вона залежить від кількості клієнтів, від рівня ділової активності в державі й конкретному регіоні, від оборотів на рахунках та інших факторів, у тому числі й сезонності, що наочно відображено на рисунку. Однак грамотний банківський менеджмент забезпечує не лише підтримку рівня стабільної частини поточних пасивів, а й прогнозування динаміки обсягів поточних пасивів та можливих змін їх стабільної частини (ППconst), що прирівнює цю складову банківських коштів до керованих, але дешевих ресурсів, здатних формувати значний прибуток.

Із рисунка 3.1. випливає, що поточні пасиви складаються з двох різних частин. Перша – стабільна, представлена умовно постійною їх частиною (ППconst). Друга – змінна, чи “пульсуюча, частина поточних пасивів (ППvar), - не підлягає “самостабілізації внаслідок взаємодії депозитів до запитання як сукупності випадкових величин і зберігає свою нестабільну, випадкову природу. Причому банк не може заздалегідь визначити конкретну величину “пульсуючих” пасивів, яка фактично складається на кінець кожного банківського дня. Процес формування поточних пасивів, схематично зображений на рисунку 3.2., засвідчує, що банк може розмістити наявні в його розпорядженні “пульсуючі” ресурси (які непередбачено з'явилися на кінець банківського дня понад рівень, необхідний для підтримання ліквідності) на міжбанківському короткостроковому ринку як кредити овернайт (МБК акт) і одержати відповідний дохід.

Р
ис 3.2. Формування і використання банком “пульсуючих” пасивів без їх трансформації у стабільні ресурси

Однак різниця у процентних ставках за короткостроковими міжбанківськими кредитами та строковими активами змушує шукати можливості для нарощування керованих ресурсів, припустимо, до рівня К – К (рис. 3.3.). За тимчасової відсутності чи при дефіциті коштів у межах цього рівня їх можна поповнити або перекрити дефіцит за рахунок відповідних запозичень на короткостроковому міжбанківському ринку (МБК пас). Причому на величину АК збільшуються “довгі” ресурси для кредитування суб'єктів господарювання та фізичних осіб і відповідно зменшуються ресурси для розміщення на корокостроковому міжбанківському ринку (МБК акт).

Р
ис 3.3. Трансформація “пульсуючих” пасивів з їх частковою стабілізацією шляхом блокування короткостроковими міжбанківськими запозиченнями

Залучення короткострокових ресурсів і заповнення ними дефіцитних періодів дає змогу ніби блокувати “пульсуючі” пасиви на заданому рівні, тобто підтримувати їх у стабільному стані на рівні К – К протягом тривалих періодів. Відтак забезпечується стабільність частини “пульсуючих” пасивів при їх доповненні запозиченнями овернайт на міжбанківському ринку. У цьому разі стабілізація некерованих ресурсів забезпечується трансформацією короткострокових пасивів методом, який можна назвати методом “часткового блокування “пульсуючих” пасивів”. При цьому “короткі” й нестабільні пасиви перетворюються в “довгі” й дешеві ресурси.

Використання цього методу пояснює наявність стійкого попиту на короткострокові ресурси на міжбанківському ринку. Прийнято вважати, що короткострокові запозичення застосовуються для регулювання ліквідності балансу банку чи підтримання в заданих межах рівня обов'язкового резервування залучених коштів. Це справді так, але питання регулювання ліквідності постає після того, як фактичне використання ресурсів перевищує рівень А – А “пульсуючих” пасивів (рис 3.3.), внаслідок чого виникає нестача коштів у періоди, що збігаються з дефіцитними областями в "пульсуючих" пасивах, які змінюються. Вихідним, первинним моментом є розміщення банком коштів у строкові активи в обсягах, які перевищують величину наявних у його розпорядженні стабільних поточних пасивів, а проблеми з ліквідністю є вторинними – вони з'являються як природний прояв використання “пульсуючих” пасивів для фінансування строкових активних операцій.

Ранжирування цих дій, правильне визначення причин і наслідків при вивченні та використанні у практичній діяльності банків закономірностей формування ресурсів та їх стабілізації дають змогу організувати цілеспрямоване використання частини “пульсуючих” пасивів у процесі банківського менеджменту для розміщення в найдохідніші строкові активи. Це у свою чергу потребує прогнозування ресурсного потенціалу, з одного боку – для найповнішого його використання, а з іншого – для запобігання можливим ризикам. “Пульсуючі” пасиви в кожному банку мають індивідуальний характер розподілу, але, як правило, проявляються у вигляді двох типових схем (рис 3.4. а) і б)).

При нормальному розподілі величина “пульсуючих” пасивів визначається межами діапазону розсіювання (ППvar = 2 * 3, де - середньо квадратичне відхилення). Стабілізація доцільна до середнього рівня, чи рівня математичного очікування М , і визначається також співвідношенням величин ставок за активами та пасивами. Виграш у тому, що “довгі” ресурси створюються за рахунок дешевих “пульсуючих” поточних пасивів додатково блокованих дешевими короткостроковими запозиченнями на міжбанківському ринку.




Рис 3.4. Приклади формування “пульсуючих” пасивів банків

а) при нормальному (симетричному) характері розподілу;

б) при асиметричному характері розподілу.

Ризик при використанні “пульсуючих” пасивів як стабільних ресурсів проявляється у двох формах. По-перше, це ризик втрати ліквідності балансу банку, який призводить до порушення платоспроможності й виникає в разі неправильного врахування динаміка ресурсів даної установи (у тому числі й при помилковому врахуванні сезонних коливань). По-друге це ризик зменшення доходів унаслідок підвищення рівня трансформації вище рівня математичного очікування М, причому втрачається економічна доцільність застосування методу часткового блокування “пульсуючих” пасивів, що викликано зростанням процентних ставок у міру збільшення обсягів і термінів залучення ресурсів.

Якщо в межах рівня М (математичного очікування) необхідним є залучення коштів на доволі короткі терміни і в невеликих обсягах (області МБКпас на рис 3.3.), то при підвищенні рівня трансформації обсяги й терміни залучення коштів істотно збільшаться. При цьому відповідно зростуть процентні ставки за залученими коштами (МБКпас) до рівня ставок за терміновими депозитами й позиками. Витрати на залучення міжбанківських короткострокових позик, необхідних для забезпечення процесу трансформації, збільшаться, і в результаті це може привести не тільки до скорочення доходів, а й до збитків.

Щоб отримати додаткові доходи при використанні частини “пульсуючих” пасивів як керованих ресурсів, необхідно вдосконалювати управління короткостроковими ресурсами, прогнозувати їх величину, постійно робити оцінку додатково одержуваної процентної маржі. Ця діяльність у процесі банківського менеджменту повинна мати постійний характер і потребує наявності кваліфікованого персоналу. Аналіз фактичних даних свідчить, що для банку, який має поточні пасиви в розмірі 40 млн. грн., ( у тому числі їх умовно постійну частину – 25 млн. грн.) і “пульсуючу” складову в розмірі 15 млн. грн., річний додатковий дохід при використанні методу часткового блокування “пульсуючих” пасивів у межах їх математичного очікування становить 800 тис. грн.

Застосування даного методу трансформації доводить, що банківській діяльності притаманна не лише посередницька функція. Банки в процесі своєї діяльності, використовуючи відповідні технології, створюють, генерують “довгі” й дешеві інвестиційні ресурси з одержуваних від клієнтів нестабільних залишків коштів на їх рахунках до запитання.

Цей процес трансформації змінної частини поточних пасивів розкриває

технологію трансформації яку банки повинні застосовувати для збільшення стабільної складової ресурсів і яка може використовуватися для фінансування строкових інвестиційних активів.

  1. Запозичення, необхідні для стабілізації “пульсуючих” пасивів у межах математичного очікування на рівні 77 млн. грн. (невеликі обсяги й терміни).

  2. Запозичення, необхідні для стабілізації “пульсуючих” пасивів на рівні 120 млн. грн. (значні обсяги й терміни).

  3. Рис 3.5. Залежність обсягів і термінів залучення короткострокових запозичень для блокування пасивів від рівня їх стабілізації.

Р
ис 3.5. Залежність обсягів і термінів залучення короткострокових запозичень для блокування пасивів від рівня їх стабілізації.

3.3. Шляхи зниження інвестиційних ризиків у банках України

Інвестиційний ризик – вірогідність виникнення непередбачених фінансових втрат в невизначених умовах інвестиційної діяльності.

Існують таки методи оцінки інвестиційних ризиків:

1) за середньоквадратичним відхиленням;

n - кількість спостережень;

Pt - ймовірність, що відповідає розрахованому доходу;

- розрахований доход по проекту при різних конюнктурах інвестиційного ринку;

R - середній очікуваний доход за проектом;

Коефіцієнт варіації – рівень ризику в умовах, коли показники середніх очікуваних доходів відрізняються між собою.

Cv = / R

Умови вибору min Cvi

2) коефіцієнта, що дозволяє оцінити ризик конкретного інвестиційного проекту по відношенню до рівня ризику інвестиційного ринку в цілому;

= р * ц / ф

p - кореляція між доходом від конкретного виду цінних паперів й середнім рівнем дохідності фондових інструментів в цілому;

ц - середньоквадратичне відхилення дохідності за конкретним видом цінних паперів;

ф - середньоквадратичне відхилення дохідності по фондовому ринку в цілому.

3) експертним шляхом – опитування кваліфікованих спеціалістів.

Далі розглянемо системи оцінок та методи обмеження ризиків іноземних інвестицій.

Ситуацію в країні, яку оцінює іноземний (і національний) інвестор з погляду своїх інтересів, називають інвестиційним кліматом. Він складається з багатьох факторів ризику, що обєднуються в певні групи. Кожний чинник має свою частку й оцінюється в балах. У звязку з цим стає можливим кількісне оцінювання як окремих груп ризику, так і інвестиційного клімату в цілому. Загальна оцінка визначається як середньозважена за трьома групами.

Рівень ризику, спеціалістами в різних країнах, оцінюється неоднаково. Московська аналітична лабораторія “ВЕДИ – ЦЄМИ” застосовує 10-бальну шкалу оцінювання ризику, де 1 – найкраща оцінка, а 10 – найгірша. Всі фактори ризику за цією системою зводять у три групи:

  1. соціально-політична ситуація в країні та перспективи її розвитку;

  2. внутрішньоекономічна ситуація та її перспективи;

  3. зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Досить поширеною в США є система “International Business Company USA (Publications) – Inc”. Вона виділяє такі групи ризиків:

  1. політичні;

  2. фінансових транспортів;

  3. експорту;

  4. прямих інвестицій.

Групи ризиків оцінюються за 12-бальною системою від “А+” (найкраща оцінка) до “С” (найгірша). Загальна оцінка не виводиться.

Деякі американські, а також німецькі фірми використовують систему економічного оцінювання інвестиційних ризиків “BERI”. Ця система дає кількісну оцінку як окремого, так і зведеного ризику, оцінюючи їх за 100-бальною школою, де 100 балів – найкраща оцінка.

Оцінювання ризиків – справа надзвичайно важлива для будь-якого інвестора. Для іноземного інвестора її значимість зростає, оскільки, потрапляючи в незнайоме середовище, він важче орієнтується, ніж вітчизняний інвестор. Саме тому для нього важливо знати недоліки та переваги різних систем оцінювання інвестиційного клімату. Аналізуючи фактори ризику, доцільно приділяти особливу увагу тим чинникам, з якими інвестор буде стикатися найчастіше і які мають найсильніший вплив на його інтереси.

Усі наведені системи недостатньо конкретні та слабко спеціалізовані за галузями, в які фірма прагне інвестувати капітал. І, зрештою, підбір факторів ризику і частка їх у будь-якій системі завжди містять у собі елемент субєктивного.

Отже, системи оцінок інвестиційних ризиків не забезпечують потенційному інвестору можливості уникнути небезпеки. Вони покликані допомогти йому на початковій стадії інвестиційного проекту при вирішенні проблеми прийняття рішення стосовно того, “куди” (в яку країну, галузь і т.п.), “як” (спосіб проникнення на ринок) та “коли” (залежно від тривалості проекту) слід чи не слід спрямувати свій капітал.

Інвесторам, які вже діють за кордоном, важливо знати системи оцінок для вирішення проблем: варто чи не варто розширювати свою діяльність на певному ринку, збут якої продукції слід планувати, варто залишатись на цьому ринку чи ні.

Управління ризиком передбачає застосування певних обмежувачів збиткового впливу ризику на інвестиційний проект.

До методів обмеження ризиків відносять:

1) Підвищення вартості проекту на величину премії за ризик. Наприклад, якщо рівень інвестиційного ризику дорівнює за 10-бальною системою 1-2 балам, а за 100-бальною – 90 – 100 балам, то інвестор у вартість інвестиційного проекту не закладає премії за ризик. У міру зростання ризику від 2 до 3 балів (за 10-бальною системою) або від 80 до 90 балів (за 100-бальною) реальну ставку дисконту збільшують, як правило, на 3 процентні пункти. За умови, що рівень ризику перевищує 5 балів (менший 60 балів), дають 11 процентних пунктів дисконту і т.д.

Корекція ставки здійнюється двома методами:

а) додаванням премії за ризик до вартості початково авансованого капіталу:

б) додаванням його до внутрішньої норми дохідності.

2) Створення (або розширення) резервного фонду як страховки від можливих втрат в інвестиційній діяльності.

3) Страхування політичного ризику через державні та напівдержавні організації.

Фондовий ринок ґрунтується на зобов`язаннях і відповідальності. Спеціалізованими учасниками фондового ринку є такі інвестиційні інститути:

  1. фінансові посередники (брокери):

  2. інвестиційі консультанти:

  3. інвестиційні компанії:

  4. інвестиційні фонди.

Фінансовий брокер – юридична особа, яка виконує посередницькі функції при купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнтів.

Інвестиційні консультанти – юридичні та фізичні особи, які надають консультаційні послуги з проблем інвестування на основі підряду або договору. Вони виконують такі функції:

  1. аналіз ринку ЦП (експертиза конкретних угод, вивчення та прогнозування конюнктури ринку);

  2. надання консультацій з питань права;

  3. консультації з організації та методичного забезпечення емісії ЦП;

  4. організація та супровід ЦП на біржу;

  5. розробка нормативної документації з операцій із ЦП;

  6. професійне забезпечення розробки проекту випуску ЦП та реалізації завдань інвестиційного проекту;

  7. оцінювання портфеля (пакета) ЦП;

  8. інформаційне обслуговування клієнтів;

  9. підготовка і проведення робіт з приватизації державної власності та робіт, повязаних з формуванням ринку цінних паперів.

Інвестиційні компанії (інвестиційні дилери) – юридичні особи, які діють на ринку ЦП не за рахунок клієнтів, а за рахунок своїх власних засобів. Вони виконують такі функції:

  1. організація та гарантування випуску ЦП:

  2. вкладення засобів у ЦП;

  3. купівля-продаж ЦП (як дилери).

Інвестиційний фонд – юридична особа, яка займається залученням засобів за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестування власних засобів у ЦП інших емітентів. З метою зменшення ризику вкладень в акції фонду, держава, певним чином, регламентує діяльність інвестиційних фондів.

Інвестиційні фонди дають доручення банкам-депозитаріям здійснювати розрахункові кредитні та касові операції. Але банк-депозитарій не може виступати як управляючий інвестиційного фонду, а фонд не може інвестувати в банк-депозитарій свої активи.

Інвестиційний фонд ще називають кінцевим інвестором. Інвестиційний консультант або інвестиційний брокер чи дилер несуть чітко визначену законом відповідальність перед інвестором.

Згідно з наведеною вище структурою інвестиційних інститутів та розмежуванням відповідальності може виникнути, як мінімум, два різновиди страхування відповідальності:

  1. страхування інвестора від помилкових дій інвестиційного консультанта та посередника;

  2. страхування інвестиційного консультанта і брокера від власних помилок і повязаних з цим претензій до них з боку інвестора та інших осіб.

Страхові компанії, які беруть на себе зобовязання за цим видом страхування, пропонують такі варіанти страхового покриття, тобто страхують:

  1. річний дохід інвестора на рівні, що забезпечується безризиковим вкладенням капіталу;

  2. величину, яка дорівнює різниці між оголошеним розміром дивіденду і фактичним його розміром;

  3. ризик втрати капіталу, вкладеного в купівлю акцій, у розмірі номінальної вартості акцій або фактично сплачених сум;

  4. втрачений прибуток у розмірі прибутку з безризикового вкладення капіталу або фактичних виплат за попередній рік;

  5. дохід за 3 – 5 і більше років, поки фактично отриманий дохід інвестора з цінних паперів не досягне 3-, 5-ти кратного безризикового доходу на вкладений капітал.

Різні варіанти страхового покриття передбачають різну міру відповідальності страховика і впливають на розмір страхової премії, яка визначається як добуток страхової суми (сума, на яку застраховано обєкт) на ставку процента за цим видом ризику.

Розмір же ставки процента залежить від:

  1. виду цінних паперів;

  2. їхньої номінальної ціни;

  3. котирування на момент купівлі;

  4. фінансового стану емітента;

  5. обсягу перестрахування за даним видом ризику;

  6. розміру франшизи і т. ін.

Для того, щоб виробити прийнятний для страховика і для страхувальника механізм захисту інтересів учасників фондового ринку, інвестор мусить володіти методологією та методикою оцінювання ризику.

РОЗДІЛ 4 ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ І ТЕХНОЛОГІЙ У БАНКІВСЬКІЙ СФЕРІ

4.1. Характеристика та стан інформаційних систем і технологій у сфері інвестиційних операцій банку, основні протиріччя та їх аналіз

Iнформацiйно-технологiчний простiр банку є фундаментом його успiшної дiяльностi. Потенцiал розвитку банку визначається рiвнем технологiй, iнформацiйним забезпеченням, прозорими процедурами прийняття рiшень. Iнформацiйно-технологiчна система забезпечує кожного учасника бiзнес-процесу всiєю необхiдною iнформацiєю для прийняття рiшень на кожному етапi процесу, а також контролює хiд його виконання. Для подальшого аналiзу та аудиту бiзнес-процесiв вiдбувається накопичування iнформацiї та документування виконання етапiв.

Iнформацiйно-технологiчна система надає можливiсть керувати взаємодiєю при виконаннi внутрiшнiх операцiй та дозволяє будувати рацiональнi взаємовiдносини з партнерами i клiєнтами. Управлiння iнформацiйними потоками, чiтке їх проектування та реiнжинiрiнг з урахуванням зв'язкiв з ресурсами, необхiдними для виконання процесiв, та середовищем, в якому цi процеси будуть використанi, знижують ризики дiяльностi банку, дозволяють оптимiзувати собiвартiсть та забезпечувати єдиний рiвень обслуговування в усiх вiддiленнях банку.

Iнформацiйнi технологiї вiдiграють одну з вирiшальних ролей у розвитку банкiвського бiзнесу, мають усе бiльший вплив на його конкурентоспроможнiсть та якiсть, оперативнiсть прийняття рiшень, швидкiсть розрахункiв та рiвень iнформацiйної захищеностi.

У 2003 роцi велика увага придiлялась подальшому розвитковi автоматизованої банкiвської системи (АБС), архiтектура якої базується на iнтеграцiї передових рiшень в областi банкiвських послуг, iнформацiйних технологiй i телекомунiкацiй. Прийнято стратегiю i план розвитку АБС банку «Надра» на перiод 2003-2005 рокiв. При розробцi АБС враховуються тенденцiї переходу до iнтелектуальних методiв обробки даних, розвитку технологiй електронного бiзнесу та прагнення до централiзованого зберiгання даних.

Використання стандартiв побудови вiдкритих систем i принципiв модульностi дозволяє виконувати iнтеграцiю власних розробок та пiдсистем, розроблених стороннiми виробниками, а наявнiсть iнтерфейсу взаємодiї пiдсистем АБС дає можливiсть запровадити єдиний клiєнтський простiр в банку та втiлювати комплекснi банкiвськi продукти. Впроваджена у всiх вiддiленнях банку АБС дозволяє забезпечити використання єдиної технологiї реалiзацiї послуг у всiй мережi банку, пiдвищувати якiсть послуг при зниженнi операцiйних витрат. АБС розробляється на базi промислових стандартiв створення, впровадження та супроводження програмного забезпечення, проводиться пiдготовка до сертифiкацiї системи управлiння якiстю процесiв виробництва програмного забезпечення протягом всього життєвого циклу на основi мiжнародного стандарту ISO 9001.

З метою подальшого нарощення можливостей АБС, реалiзовано проекти з розробки та вдосконалення внутрiшньої платiжної системи, фронт-офiсних пiдсистем (картковий бiзнес, споживче кредитування, депозити), банкiвських термiналiв самообслуговування, мобiльного банкiнгу, управлiння фiнансами, впровадження комплексних банкiвських продуктiв тощо.

Торiк було продовжено розширення та розвиток можливостей корпоративної мережi передачi даних. У мережу передачi даних було об'єднано 30 фiлiй за допомогою технологiї Frame Relay, реалiзовано проекти з пiдключення фiлiй до корпоративної мережi на основi супутникового зв'язку та бездротових технологiй. Продовжувалося впровадження IP-телефонiї у корпоративнiй мережi, що забезпечить iстотне зменшення витрат на мiжмiський телефонний зв'язок у системi банку «Надра». Виконано роботи зi створення системи гарячого резервування каналiв зв'язку на Український процесинговий центр та Центральну розрахункову палату, якi забезпечують постiйне i безперервне обслуговування клiєнтiв-держателiв пластикових карток та надiйний зв'язок iз Системою електронних платежiв Нацiонального банку України.

Бурхливий розвиток систем на базi Iнтернет-технологiй викликав необхiднiсть гарячого резервування каналiв доступу до мережi Iнтернет та впровадження системи промiжного зберiгання iнформацiї, що дозволило незалежно вiд стану каналiв одного з провайдерiв мережi Iнтернет проводити обслуговування клiєнтiв та своєчасно доставляти необхiдну iнформацiю до користувача. З метою пiдвищення вимог до захищеностi та конфiденцiйностi банкiвської iнформацiї при використаннi Iнтернет-технологiй виконувалось регулярне оновлення системи захисту вiд стороннього доступу та антивiрусних програм.

Нашi клiєнти та партнери вибирають для роботи з банком рiзнi канали. Вони отримують iнформацiю про банк або проводять операцiї через Web-сайт, телефонний банкiнг або Call-центр. Цiлодобова пiдтримка клiєнта була б неможливою без чiтко спроектованої та якiсно побудованої iнформацiйно-технологiчної системи.

Усі операції, пов’язані з формуванням й управлінням інвестиційним банківським портфелем, повинні ґрунтуватись на фундаментальному аналізі фондового ринку і фінансових інструментів. Допомогу у проведенні такого аналізу можуть надати спеціальні інформаційні мережі і комп’ютерні програми. Наприклад, система оптимізації інвестиційного портфеля “Money Maher 2.0”. На основі сучасної теорії інвестування “Money Maher” с пакетом оптимального управління інвестування, який розрахований на спеціалістів інвестиційних компаній, фондів, бірж, банків, пенсійних фондів, страхових компаній, аналітичних і консалтингових фірм.

Банк активно надає своїм клієнтам консалтингові послуги з широкого кола питань, які пов’язані з інвестуванням капіталу в ті чи інші фінансові активи. Консультаційне обслуговування опирається на висококваліфікований персонал, внутрішню інформаційну систему банків і на багаторічний досвід роботи на фінансових ринках. Усе це дозволяє проводити глибокий аналіз співвідношення між доходами і ризиком різних активів і складати для клієнтів алгоритми купівлі і формування портфеля цінних паперів з урахуванням динаміка їх дохідності.

4.2. Перспективи створення та розвитку сучасних інформаційних систем і технологій у банківський сфері, оцінка переваг та можливостей створення

Дедалі більше вітчизняних банків упроваджують сучасні методології управління, формулюють місію, визначають стратегічні напрями розвитку. Завдяки цьому формується система зовнішніх обєктивних критеріїв удосконалення інформаційних технологій. Оскільки вкладення в розробку програмного забезпечення та засобів автоматизації не є безпосередньою метою банку, його інформаційні технології розбудовуються задля досягнення загальної стратегії банку. Так, обгрунтуванням необхідних змін у програмному, технологічному, методологічному чи апаратно-технічному забезпеченні можуть бути рішення банку про вихід на нові ринки, розширення територіальної мережі, запровадження нових видів послуг тощо. Щодалі частіше використовуються економічні методи обгрунтування, наприклад, розраховуються собівартість відкриття й експлуатації торгової точки, прибутки від конкретного бізнес-продукту і таке інше.

У західних банках витрати на інформаційні технології становлять у середньому близько 14 відсотків, а в країнах СНД – від 1% до 10% від загального кошторису, хоча у перспективних, розвинутих банках вони мають стійку тенденцію до зростання.

Характерною для країн СНД тенденцією, яка збережеться і в майбутньому, є зростання інтересу банків до роздрібних продуктів та послуг. Ця сфера ще не насичена, банки надають обмежене коло послуг і продуктів, не досягли високої якості обслуговування, мають багато невідпрацьованих технологій та обмаль комплексних продуктів. Впровадження нових Базельських угод (так званого Базеля-ІІ) у перспективі також позначиться на формуванні стратегії банків, спрямованої на розвиток роздрібних продуктів. Адже у цьому проекті знижено вимоги щодо мінімальних рівнів капіталу для забезпечення багатьох видів роздрібних активних банківських операцій, зокрема з іпотечного кредитування. Розвиток роздрібних продуктів в Україні має свої особливості.

Порівняно з економічно розвинутими західними країнами в Україні такі канали доставки банківських послуг у роздрібній сфері, як Інтернет, пластикові картки, WAP не надто популярні. Ними користується ще дуже мало людей. Це пояснюється низьким рівнем компютерізації населення, недостатнім розвитком інфраструктури для проведення електронних платежів, слабкою мережею звязку. Тож банки, які прагнуть охопити послугами широкі верстви населення, мусять розвивати територіальну мережу, щоб забезпечувати свою фізичну, а не віртуальну присутність у певному регіоні.

Слід зауважити, що вимоги до засобів автоматизації роздрібних операцій суттєво відрізняються від вимог до аналогічних продуктів не роздрібного характеру. Так, наприклад, якщо оформлення кредиту на суму в 15 млн. доларів якійсь корпорації сукупно потребує витрати сімнадцяти годин робочого часу і виконуватиметься протягом кількох тижнів, - це не матиме вирішального значення для корпоративного клієнта, а собівартість оформлення документів, обліку та обслуговування покриється комісійними, навряд чи дуже великими порівняно з очікуваними вигодами. І коли банк здійснює час від часу роздрібне споживче кредитування – наприклад, на придбання побутової техніки для своїх працівників чи керівників підприємств – постійних клієнтів, - відпрацьованість елементів технології також не дуже важлива, оскільки йдеться про унікальні або нечасті операції. Але якщо банк планує масове впровадження продукту, визначаючи конкретні його напрями у своїй стратегії, - питання технологічності стають дуже важливими, адже вони можуть визначити доцільність та конкурентоспроможність певного виду послуги чи всього бізнес-напряму. Організовуючи роботу за таких обставин, слід скористатися принципами серійних технологій у промисловості. Всі складові масового продукту мають бути виважені, а види забезпечення відповідних бізнес-процесів враховані й оптимізовані. Адже кожна деталь процесу примножиться на кількість операцій, тож будь-які негативні ефекти будуть мультипліковані. Треба враховувати, як ті чи інші чинники вплинуть на собівартість операції, на ризики, на якість обслуговування клієнта, а отже, на конкурентоспроможність продукту чи послуги.

Впроваджуючи роздрібні продукти й послуги, насамперед беруть до уваги архітектуру і конкретні можливості програмного забезпечення, адже цими факторами визначаються вимоги до конфігурації технологічних процесів, до кваліфікації операціоністів. Важливо також оцінити рівні операційних та інших ризиків. Собівартість у перерахунку на одну операцію є важливим критерієм для визначення бізнес-доцільності послуги чи продукту та його конкурентоспроможності. Безумовно, впровадження нових технологій, у тому числі й роздрібних, - царина діяльності не лише для спеціалістів із програмного забезпечення, а й для технологів, методистів, юристів, спеціалістів із ризик-менеджменту, з управлінського обліку, фахівців з податкового обліку тощо.

Компанія R-Style Ukraine пропонує спеціалізовані продукти RS-Retail та RS-Loans для автоматизації роздрібних операцій. Це програмне забезпечення дає змогу автоматизувати технології таких операцій, як поточні та строкові депозити фізичних осіб, ведення карткових рахунків, у тому числі овердрафти за картковими рахунками, операції з банківськими металами та цінними паперами для фізичних осіб, із кредитування та обслуговування кредитних угод тощо. Передбачено можливість конфігурування на основі цих програмних продуктів конкретних технологічних процесів. Вказаним програмних продуктам притаманні не надто жорсткі вимоги до всіх видів апаратно-технічного забезпечення. Вони сприяють здешевленню технологічного процесу з огляду на низькі вимоги до операційного персоналу – операціоністи лише вводять потрібні атрибути відповідних операцій, уся облікова модель налагоджується технологами банку заздалегідь. Таких підхід допомагає забезпечити мінімізацію операційного та деяких інших видів ризиків.

Привертає увагу ще одна важлива тенденція, роль якої дедалі зростає в усьому світі, - це поява і розвиток у банках технологій сховищ даних. Цей напрям певною мірою революційний, оскільки йдеться про розробку нового класу інформаційних систем для підтримки управлінських рішень. Починається масове вторгнення спеціалізованих засобів автоматизації у процеси управління. Безпосередніми користувачами інформації сховищ даних є вищий менеджмент банку.

Розвиток технологій сховищ даних у найближчій перспективі визначатимуть, очевидно, такі основні напрями, як аналіз ризиків та ефективності діяльності і повязаний із ними аналіз якості активів і пасивів. Інтерес до розвинутих аналітичних методик розрахунку доходів та витрат у розрізі підрозділів, продуктів, клієнтів уже виявляє переважна більшість банківського менеджменту в Україні. До ризиків висуваються поки що в основному зовнішні вимоги, зокрема, їх активно формулюють наглядові органи Національного банку. Але просвітницька, методологічна робота НБУ, ряд міжнародних організацій та консультаційних компаній дає свої результати. Все більше банків упроваджує різні, часом досить складні та розвинуті елементи методологій оцінки ризиків. Якісного прориву буде досягнуто, певно, тоді, коли оцінка ризиків органічно ввійде до відповідних управлінських процедур, посяде належне місце у повсякденній практиці банківських спеціалістів. У далекій ще для країн СНД перспективі передбачається значний вплив на ризик-менеджмент нових Базельских угод, оскільки банки шляхом упровадження розвинутих моделей оцінки кредитного та операційного ризиків безпосередньо впливатимуть на розмір мінімальних вимог до капіталу та, внаслідок цого, - на свої рейтингові позиції, а отже, - на можливість проведення відповідних міжбанківських операцій та їх обсяги, на доступність коштів на відповідних ринках.

Найрозвинутіші українські банки вже починають запроваджувати технології сховищ даних. Деякі з них планують це зробити найближчим часом, розробляють вимоги до таких систем, упроваджують та тестують елементи своїх моделей чи адаптують загальновідомі методики, готують відповідних спеціалістів тощо.

Компанія R-Style Ukraine пропонує в цьому класі продуктів багатофункціональну інформаційно-аналітичну систему RS-Data House, що підтримує технологію сховищ даних. Система базується на основі СУБД Oracle 9i. Вона складається з широкого спектра інструментальних засобів для побудови сховища даних та управління процесом наповнення його інформацією, інструментів для аналізу даних, а також багатьох базових прикладних комплексів, які відображають основні інформаційні обєкти банківської аналітики, показники, звіти, деякі популярні методики тощо.

Помітною в банках країн СНД є також тенденція до скорочення кількості розроблених власними спеціалістами так званих “самописних” систем автоматизації. Це зумовлено в основному підвищенням вимог до технологій та аналітики, зростанням ризиків, притаманних такій розробці, й загальносвітовими тенденціями до відокремлення неосновних видів бізнесової діяльності. Великі, складні за архітектурою, багатофункціональні системи, складні алгоритми аналітичних методик тощо – все це призводить до зростання впливу розробника програмного забезпечення на бізнес банку. Посилення вимог до програмних систем та послуг у свою чергу спонукає розробників інтенсивно їх розвивати, а також надавати дедалі більше послуг з упровадження та супроводу програмних продуктів. Деякі банки (поки що це стосується здебільшого представництв західних банків) приймають рішення щодо супроводу програмного забезпечення на рівні, близькому до аутсорсингу. Причому практично всі проблеми, повязані з функціонуванням банківського програмного комплексу, перекладаються на спеціалізовану компанію.

Серед важливих тенденцій у розвитку інформаційних технологій зауважимо також запровадження регулярного менеджменту програмно-технологічних комплексів у банках. До цього в Україні, зокрема, спонукали вимоги НБУ щодо деяких видів ризику, повязаного із зазначеними технологіями. У банках зростає розуміння комплексності цієї проблеми та значущості ролі, відведеної програмно-технологічному комплексу в досягненні загальних стратегічних цілей банківськго бізнесу. Це розуміння виявляється, зокрема, у тенденції, притаманній поки що лише банкам розвитутих країн керівник департаменту інформаційних технологій усе частіше входить до найвищих структур управління банком, бере безпосередню участь у визначенні основних шляхів його функціонування та розвитку. Ці тенденції є обєктивним відображенням ролі та значення сучасних інформаційних технологій у банківському бізнесі.

4.3. Основні задачі та вимоги до систем захисту банківських інформаційних технологій.

Керівний принцип побудови криптографічних систем передбачає врахування специфіки інформаційних процесів, які відбуваються в автоматизованих системах, що потребують захисту. Поширена класифікація цієї специфіки спирається на відмінність технологій інформаційного обміну (файлова та пакетна). Проте, шукаючи нові засоби захисту інформаційних процесів, слід зважати на ще одну важливу тенденцію сучасного розвитку інформаційних систем автоматизації банківської діяльності, а саме їх диференціацію за ознакою субєктів інформаційного обміну. Тобто з розвитком інформатизації банківської діяльності більшої значущості набувають інформаційні процеси, що здійснюються субєктами одного банку, - процеси, повязані передусім із виконанням завдань “внутрішнього життя” банку. Це, наприклад, управління персоналом, нарахування заробітної плати працівникам, внутрішній документообіг, а також внутрішня платіжна система банку тощо. Відтакжедалі злободеннішим стає питання щодо відокремлення “внутрішньої” інформації, яка циркулює в загальнодоступному інформаційному середовищі, засобами її захисту. Така ж тенденція спостерігається у світовій криптографічній практиці, яка дає приклади розробок різних технологій захисту, що уможливлюють відокремлення деяких “ приватних” зон, закритих для загального доступу, у відкритому інформаційному середовищі. Зокрема інтерес викликає застосовувана на прикладному рівні технологія SNC.

Розглядаючи таку практику відокремлення у площині відмінностей обміну банківською інформацією між різними субєктами, на нашу думку, можна говорити про внутрішню та зовнішню інформаційні системи (рис 4.1). Так, систему, що забезпечує інформаційні процеси в межах банку, означимо як його “внутрішню інформаційну систему”, на відміну від тієї інформаційної системи, що забезпечує звязок банку з іншими банками та установами, тобто “зовнішньої”. Складовими останньої є система електронних міжбанківських розрахунків (СЕП), система термінових переказів, система електронної пошти тощо. Поняття “внутрішня інформаційна система” дає змогу чіткіше окреслити специфіку предмета криптографічного захисту, який розглядається у статті на прикладному рівні.

Пропонована орієнтація на специфіку внутрішньої інформаційної системи банку як основу вибору засобів її захисту дає певні іноваційні переваги. Вони полягають, зокрема, у можливості обєднання криптографічних систем, побудованих для захисту як офлайнового, так і онлайнового обміну, тобто створенні єдиної криптографічної системи, зорієнтованої на захист усіх інформаційних процесів, що відбуваються в межах одного банку. А це становить підгрунтя для подолання технологічної різноманітності систем захисту, застосовуваних у внутрішній інформаційній системі банку, та розвязання проблеми налагодження їх взаємодії. Створюючи єдину систему захисту внутрішньої інформаційної системи НБУ, фахівці управління захисту інформації департаменту інформатизації НБУ р
озробили уніфіковані програмні модулі захисту інформаційного обміну на основі стандарту GSS-API.

Рис 4.1. Внутрішня та зовнішня інформаційні системи, відокремлені системою захисту на прикладному рівні

Важлива роль підсистеми управління ключовою інформацією в системі захисту визначається її функціональним призначенням. Воно полягає у забезпеченні користувачів криптографічними ключами, за допомогою котрих здійснюються необхідні криптографічні перетворення інформації (шифрування, цифровий підпис тощо), які уможливлюють її захист.

Розробляючи підсистему управління ключовою інформацією для системи електронних платежів (СЕП), яка працює в режимі файлового обміну відповідно до підвищених вимог захисту банківської інформації, фахівці управління захисту інформації НБУ включили в неї такі додаткові елементи, як іменний генератор ключів і таблиця відкритих ключів. Іменний генератор ключів призначений для генерації криптографічних ключів, забезпечення конфіденційності передачі відкритого ключа користувача до центру сертифікації після його генерації та його автентичності при подальшій сертифікації. Призначення таблиці відкритих ключів – зберегти відкритий ключ користувача і всіх його адресатів та перешкоджати використанню несанкціонованих шляхів при інформаційному обміні. Особливістю функціонування даної конфігурації підсистеми управління ключовою інформацією є формування криптографічних ключів для робочого місця в окремих системах. З розвитком автоматизації банківської діяльності у внутрішній інформаційній системі складається ситуація, коли користувачу доводиться працювати одночасно з кількома автоматизованими системами (завданнями), а отже, застосовувати кілька таємних криптографічних ключів, що, безумовно, ускладнює його роботу. Зважаючи на це, підсистему управління ключовою інформацією для внутрішньої інформаційної системи НБУ було зорієнтовано на формування криптографічних ключів з огляду на користувача, а не на виконувані ним завдання.

Проте застосування такого, зручнішого для користувача, способу формування криптографічних ключів ускладнює саму схему управління ключовою інформацією, виконання процедур розсилання, необхідних сертифікатів, відкритих ключів користувачам і серверам застосувань та їх внесення у відповідні таблиці відкритих ключів. Вони зумовлені передусім тим, що ключова інформація не містить ознак виконуваних завдань і систем, у яких може працювати користувач. А тому автоматизація процесу розсилання сертифікатів відкритих ключів та їх відповідне внесення до таблиць відкритих ключів потребує підтримки спеціального списку відповідностей користувачів системам. У яких вони працюють. Можливість такої підтримки ускладнюється тим, що до функціонування внутрішніх інформаційних систем ставиться вимога забезпечення динамічної зміни кількості її користувачів та виконуваних ними завдань.

Напрями подальшого розвитку управління криптографічними ключами залежать від обсягу завдань, які визначатимуть її функціональні можливості. З огляду на потреби, зумовлені загальною тенденцією ширшого застосування онлайнових технологій в банківських автоматизованих системах, можна говорити про нагальність завдання побудови такої підсистеми управління криптографічними ключами, котра б відповідала вимогам (і умовам здійснення) онлайнового режиму інформаційного обміну. Воно продиктоване передусім тим, що застосування цього елемента системи захисту, який працює у режимі файлового обміну, призводить до неприйнятних ресурсних витрат за умов роботи в динамічному онлайновому середовищі внутрішньої інформаційної системи НБУ.

Врахувавши потреби технологічного поступу у визначенні функціональних можливостей нової підсистеми управління криптографічними ключами, доцільно також вжити певних заходів щодо забезпечення більшої зручності користувачам. Зважаючи на реальний рівень їхніх навичок у роботі з елементами системи захисту (в даному разі – з ключовою інформацією), слід знайти спосіб спрощення (чи уникнення) деяких процедур. Зокрема, йдеться про процедури внесення ключової інформації в таблиці відкритих ключів, адже саме у виборі необхідних для внесення криптографічних ключів криється небезпека помилкових дій. Тобто вдосконалення роботи зазначеної підсистеми з урахуванням потреб користувача потребує вирішення низки нових управлінських завдань щодо автоматизації або ж скасування складних для користувача процедур.



Рис 4.2. Функціонування вихідної підсистеми управління ключовою інформацією

Отже, йдеться про пошук такої технологічної (а відповідно – й теоретичної) основи, що дасть змогу реалізувати системний підхід до вдосконалення підсистеми управління криптографічними ключами, яка не обмежиться поточними управлінськими завданнями, а надасть її роботі нової якості. В міркуваннях щодо проектованої схеми роботи підсистеми управління криптографічними ключами візьмемо насамперед до уваги можливості, що відкриваються на шляху централізації управління, який дає змогу скоротити проміжні ланки, котрі можуть бути використані як обєкти несанкціонованого доступу, та налагодити досконаліший контроль за інформаційними потоками підсистеми управління криптографічними ключами внутрішньої інформаційної системи НБУ. А тому як альтернатива розглядається перехід від децентралізованих офлайнових елементів підсистеми управління криптографічними ключами до онлайнових, зокрема від іменних генераторів ключів до центру генерації ключів (надалі – ЦГК). Відтак можна скоротити управлінські витрати, звичайні для офлайнових інформаційних систем та небажані в онлайнових (витрати людських і часових ресурсів та обчислювальних потужностей), а крім того, знизити кількість процедур, у яких користувач бере безпосередню участь. Позитивному сприйняттю запропонованої ідеї створення потужного ЦГК, що обслуговуватиме генерацію ключів кожним користувачем із його робочого місця, сприятиме розяснення питання, чи не порушується режим захисту таємного ключа при передачі функцій його генерації якомусь просторово віддаленому від користувача центру. Відповідь на це питання значною мірою залежить від того, як тлумачиться наявність елементів довіри у криптографічних системах. Зазначимо, що фактично елемент довіри є обовязковим для переважної більшості цих систем. Насамперед він обовязковий для процедури сертифікації ключів, при виконанні якої користувач сподівається, що отримує від центру сертифікації правдиві (достовірні) сертифікати ключів. Другий, обовязковий у процедурі генерації ключів елемент довіри, полягає у переконанні користувача, що програма генерації лише йому забезпечує виключне право володіння таємним ключем. І тут не важливо, якій програмі користувач довіряє тій, що знаходиться на його робочому місці, чи розташованій на відстані від нього за умов наявності процедур взаємної автентифікації та шифрування інформаційного каналу.

Умови, що формують довіру користувача і є визначальними вимогами до ЦГК, загалом належать до традиційних завдань забезпечення захисту інформаційного звязку між двома його субєктами. Нетрадиційною в даному разі є сама ситуація, оскільки у користувача відсутній власний криптографічний ключ у момент встановлення звязку з ЦГК. А тому виникає необхідність пошуку не лише технологічного способу забезпечення зазначених вимог (взаємна автентифікація та шифрування), а й тієї яка його уможливлює.

У пошуках основ побудови центру генерації ключів увагу привернули коаліційні принципи організації субєктів інформаційного обміну для виконання криптографічних завдань унаслідок їх відповідності характеру внутрішньої інформаційної системи. Бо остання є різновидом коаліції, а користувачі – членами коаліції. Коаліційні принципи передбачають, по-перше, можливість централізованої генерації ключів в онлайновому режимі, по-друге, за їх допомогою стає можливим перенесення всіх ресурсомістких операцій на потужний центр; користувачу ж для виконання залишаються досить прості (лінійні) операції. Саме ці можливості обговорювалися вище як бажані для підсистеми управління криптографічними ключами. Оскільки в системах захисту НБУ використовується асиметричний криптографічний алгоритм RSA, увага привертається протоколу (CRSA), призначеного для коаліційних схем.

Якщо спроектувати цей протокол генерації ключів у площину розглянутої побудови онлайновогоо ЦГК, то послідовність дій, виконуваних користувачем і ЦГК, буде такою

  1. користувач вибирає деяке випадкове число і;

  2. ЦГК за допомогою процедури (і) робить усі складні математичні обчислення, результатом яких є експонента (е) та модуль (n) відкритого ключа користувача;

  3. Користувач за допомогою процедури (і, n) робить нескладні лінійні математичні обчислення, щоб отримати експоненту таємного ключа (d).

Зазначимо, що алгоритм, за яким виконуються ці процедури, має однаковий рівень криптостійкості з використовуваною системою RSA. Але він дає змогу побудувати нову схему генерації криптографічних ключів, яка порівняно зі звичайною схемою цього процесу має такі переваги

  1. якщо у звичайній схемі генератор ключів генерує і відкритий, і таємний ключі користувача, то в новій схемі таємний ключ обчислюється на робочому місці користувача. А це, по-перше, обмежує можливості щодо маніпуляцій таємним ключем користувача, а по-друге, відпадає необхідність у пересиланні його користувачу;

  2. у новій схемі процес генерації ключів ініціюється користувачем за вибраним ним випадковим числом (і), що значно надійніше забезпечує його від фальсифікації криптографічних ключів порівняно зі звичайною схемою, де користувач не є фактичним ініціатором математичних обчислень, на основі яких генерується ключ.

Не деталізуючи характеристики процедури , зазначимо, що її результат n не має однозначної залежності від числа і. Тобто випадкове обрання різними користувачами одного числа в якості і не означає, що отримувані числа n будуть тотожними. Проте ймовірність генерації однакового модуля відкритого ключа існує не лише в цій моделі, а й в усіх системах RSA. А тому заборона використання однакового модуля n передбачена процедурою сертифікації відкритих ключів.

Отже, дану математичну модель можна розглядати як ефективну основу для побудови ЦГК. Проте практичне застосування цього елемента підсистеми управління ключовою інформацією спонукає детальніше опрацювати протокол CRSA, зокрема в напрямах

  1. конкретизації процедури встановлення захищеного звязку між користувачем та ЦГК;

  2. побудови механізму автентифікації сторін звязку;

  3. забезпечення конфіденційності зберігання таємного ключа користувача.

Конкретизація процедури встановлення захищеного звязку між користувачем та центром генерації ключів передбачає зясування, в який спосіб користувач отримує відкритий ключ ЦГК в режимі конфіденційності й автентичності. Це відбудеться в момент реєстрації апаратного носія таємного ключа користувача.

Запропонований механізм автентифікації сторін звязку передбачає “пакетне” виконання двох завдань автентифікації центром користувача – до генерації ключа та користувачем центра – після генерації ключа. Виконання завдання автентифікації користувачем центра (після генерації ключа) стає можливим унаслідок наявності відкритого ключа ЦГК у користувача, за допомогою якого він може перевірити автентичність цифрового підпису повідомлення, відправленого ЦГК. Завдання автентифіікації центром користувача (до генерації ключа) здійснюється на основі інформації, наданої користувачем ЦГК. Користувач отримує цю інформацію, підписан ЦГК або його уповноваженим представником у момент отримання відкритого ключа ЦГК, тобто при реєстрації апаратного носія користувача. Щоб інформацією автентифікації не скористався зловмисник, пропонуємо вдатися до двох обмежувальних заходів. Перший дасть змогу запобігти викраденню інформації автентифікації з апаратного носія – її зашифровують за допомогою симетричного ключа, який виготовляється з індивідуального пароля користувача. Другий захід забезпечить від викрадення інформації автентифікації у момент її передачі ЦГК – її зашифровують за допомогою відкритого ключа центру.

Конфіденційності зберігання таємного ключа користувача досягають шляхом його зашифровування за допомогою симетричного ключа, що також виготовляється з індивідуального пароля користувача. Тобто для забезпечення кофіденційності передбачається застосування однакового алгоритму зберігання інформації автентифікації і таємного ключа користувача.

Наступним елементом підсистеми управління ключовою інформацією, що потребує розгляду з точки зору необхідності доопрацювання відповідно до охарактеризованої трансформації процедури генерації ключів, є процедура сертифікації відкритих ключів користувачів. Її виконання зазвичай складається з таких дій

  1. генератор ключів надає користувачу відкритий і таємний криптографічні ключі;

  2. відкритий ключ захищеним способом надсилається до центру сертифікації;

  3. ц
    ентр сертифікації виробляє сертифікат відкритого ключа користувача (рис 4.2., 4.3).

Рис 4.3. Функціонування проектованої підсистеми управління ключовою інформацією

У спроектованій підсистемі управління ключовою інформацією передбачається можливість сертифікації відкритого ключа користувача безпосередньо після його генерації ЦГК. У такий спосіб, по-перше, розвязується завдання забезпечення автентичності модуля відкритого ключа (n), який користувач отримує від ЦГК. Перевірка автентичності модуля відкритого ключа (n), що передує виконанню користувачем процедури , може здійснюватися перевіркою підпису ЦГК на сам модуль відкритого ключа. Проте доцільніше використовувати як засіб перевірки підпис ЦГК сертифіката, складовою якого є даний модуль. По-друге, таким чином оптимізується процес сертифікації, скорочується одна з ланок пересилання відкритого ключа до центру сертифікації ключів. А по-третє, досягається вищий рівень централізації підсистеми управління ключовою інформацією внаслідок поєднання виконання функцій генерації криптографічних ключів та сертифікації відкритих ключів єдиним центром генерації та сертифікації ключів (ЦГСК).

Досягнутий рівень централізації виконання управлінських завдань можна підвищити, якщо переглянути існуючу схему подальших дій, обєктом яких стають сертифікати відкритих ключів користувачів. А саме пропонується впровадження єдиного онлайнового центру зберігання сертифікатів (ЦЗС) замість децентралізованих таблиць відкритих ключів користувачів, за допомогою яких здійснювалася функція зберігання сертифікатів їх відкритих ключів. Функціональне призначення ЦЗС полягатиме в

  1. отримуванні сертифікатів відкритих ключів та їх розміщенні для зберігання;

  2. зберіганні сертифікатів та їх видачі на запит користувачів;

  3. блокуванні (в разі необхідності) доступу до визнаних недійсними сертифікатів.

Побудова авторизованого ЦЗС, що знаходиться у безпосередньому звязку із ЦГСК, дає змогу уникнути низки складних управлінських дій, характерних для існуючої підсистеми управління ключовою інформацією. Вони зумовлені насамперед модифікацією процедури розподілу сертифікатів, які надсилаються не користувачам, а ЦЗС (для зберігання). Із запровадженням центру зберігання сертифікатів

  1. зникає необхідність підтримки списку відповідностей користувачів системи, у яких вони працюють (функціональне призначення списку повязане з автоматизованим розсиланням сертифікатів відкритих ключів);

  2. відпадає потреба у численних таблицях відкритих ключів, функціональне призначення яких полягало в децентралізованому зберіганні сертифікатів;

  3. зникає необхідність перевірки сертифіката перед його використанням у списку недійсних сертифікатів (його функціональне призначення – запобігання застосуванню недійсного сертифіката, таємний ключ якого скомпроментовано).

Переваги нової схеми управління сертифікатами відкритих ключів полягають не лише у спрощенні чи вилученні складних процедур, а й у реалізації потреб, притаманних саме онлайновому середовищу. Наприклад, необхідність перевірки цифрового підпису до інформації, що зберігається в базі даних. Ця потреба стає актуальною при зміні криптографічного ключа користувача, за допомогою якого була підписана інформація. Вона реалізується ЦЗС, який зберігає всі сертифікати, що будь-коли надавалися користувачу.

РОЗДІЛ 5

ПРАВОВІ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ,

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ТЕХНІЧНІ ПИТАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ В БАНКІВСЬКІЙ УСТАНОВІ

5.1. Аналіз санітарно-гігієнічних умов праці в установі.

Основною метою цього розділа є розробка організаційно-технічних та санітарно-гігієнічних заходів, впровадження яких виключає можливість виробничого травматизму, пожеж, забезпечує оптимальні умови праці. Створення здорових та безпечних умов праці та адекватна оцінка конкретних умов та характеру праці сприятиме обгрунтованій розробці та впровадженню комплексу заходів і технічних засобів з профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань, зокрема за рахунок покращення параметрів виробничого середовища, зменшення важкості та напруженості трудового процесу.

Спочатку я надам характеристику установи та приміщення в якому я проходила переддипломну практику.

Будівля відповідає санітарно-гігієнічними нормам, тому, що згідно з ними, вона знаходиться в санітарно-захистній зоні, яка озеленена, адже саме зелені насадження повною мірою можуть виконувати роль захисних барєрів від виробничого пилу, газів, шуму, випромінювань.

На зовнішній межі санітарно-захистної зони зверненої до житлової забудови, концентрації та рівні шкідливих чинників не перевищують їх допустимих нормативів (ГДК, ГДР).

Велике значення з санітарно-гігієнічної точки зору має благоустрій території, що включає озеленення, обладнання тротуарів, майданчиків для відпочинку, занять спортом та ін. Озеленені ділянки складають 10...15% загальної площі підприємства. Споруда відповідає основним вимогам до будівель викладених в СНиП 2.09.02-85.

Для оброблення та захисту внутрішніх поверхонь конструкцій приміщень від дії шкідливих речовин та вологи використована керамічна плитка, стійка штукатурка, олійна фарба, які допускають миття поверхонь. Підлоги повинні бути теплими, неслизькими, щільними, легко очищуватись.

Обєм виробничого приміщення на одного працівника згідно з санітарними нормами складає не менше 15м3, а площа приміщення - не менше 4,5 м2. Приміщення, де розташовані електрощитове, вентиляційне, компресорне та інші види обладнання підвищеної небезпеки постійно зачинени на ключ з тим, щоб в них не потрапили сторонні працівники. З метою запобігання травматизму у виробничих приміщеннях застосовується попереджувальне пофарбування будівельних конструкцій, устаткування трубопроводів, а також знаки безпеки відповідно до ГОСТ 12.4.026-76.

Суттєвий вплив на стан організму працівника, його працездатність здійснює мікроклімат (метеорологічні умови), під яким розуміють умови внутрішнього середовища приміщень, що впливають на тепловий обмін працюючих з оточенням. Ці умови визначаються поєднанням температури, відносної вологості та швидкості руху повітря, температури поверхонь, що оточують людину та інтенсивності теплового (інфорачервоного) опромінення.

Незважаючи на те, що параметри мікроклімату приміщень можуть змінюватись, іноді навіть значно, температура тіла людини залишається постійною (36,6 С). Властивіть організму людини підтримувати тепловий баланс із навколишнім середовищем називаються терморегуляцією. Кількість тепла, що утворюється в організмі людини залежить від фізичних навантажень, а рівень тепловіддачі – від мікрокліматичних умов, головним чином, температури повітря (табл. 5.1)

Таблиця 5.1

Кількість тепла та вологи, що виділяється однією людиною

Виконувана робота

Тепло, Вт

Волога, г/год

Повне

Явне

При

10 С

При 35 С

При

10 С

При

35 С

При

10 С

При

35 С

У стані спокою

Фізична

Легка

Середньої важкості

важка

160

180

215

290

93

145

195

290

140

150

165

195

2

5

5

10

30

40

70

135

115

200

280

415

Можливості організму пристосовуватись до метеорологічних умов є однак не безмежні. Верхньою межею терморегуляції людини, що знаходиться у спокою, прийнято вважати 30-31С при відносній вологості 85% чи 40С відностій вологості 30%. При виконанні фізичної роботи ця межа значно нижча. На сьогодні основними нормативними документами, що регламентують параметри мікроклімату виробничих приміщень є ДСН 3.3.6.042-99 та ГОСТ 12.1.005-88. Для цього є системи вентиляції. Під вентиляцією розуміють сукупність заходів та засобів призначених для забезпечення на постійних робочих місцях та зонах обслуговування виробничих приміщень метеорологічних умов та чистоти повітряного середовища, що відповідають гігієнічним та технічним вимогам.

Вентиляція класифікується за такими ознаками

  1. за способом переміщення повітря – природна, штучна (механічна та суміщена (природна та штучна одночасно);

  2. за напрямком потоку повітря – припливна, витяжна, пропливно-витяжна;

  3. за місцем дії – загальнообмінна, місцева, комбінована;

  4. за призначенням – робоча, аварійна.

На нашому підприємстві вентиляція природна та штучна, і вони відповідають наступним санітарно-гігієнічним вимогам

  1. створює в робочій зоні приміщень нормовані метеорологічні умови праці (температуру, вологість і швидкість руху повітря);

  2. повністю усуває з приміщень шкідливі пил, пари та оерозолі;

  3. не створює на робочих місцях протягів чи різкого охолодження;

  4. доступні для керування та ремонту під час експлуатації;

  5. не вносе в приміщення забруднене повітря ззовні або шляхом засмоктування із суміжних приміщень.

Штучна вентиляція – це кондиціонування повітря, створення та автоматичне підтримування в приміщенні заданих або таких, що змінюються за певною програмою метеорологічних умов, які є найбільш сприятливими для працівників чи для нормального протікання технологічного процесу. На нашому підприємстві є тількі місцеві кондиціонери, вони мають малу продуктивність і встановлюються в невеликих приміщеннях. Вони працюють на зовнішньому повітрі за припливною схемою.

Системи опалення на нашому підприємстві являють собою комплекс елементів, необхідних для нагрівання приміщень у холодний період року. До них належать теплопроводи та нагрівальні прилади (радіатори). Системи опалення можна поділити на місцеві та центральні.

Центральне опалення відповідає основним санітарно-гігієнічним вимогам. Основні переваги цієї системи рівномірне нагрівання приміщення; можливість централізованого регулювання температури теплоносія (води); відсутність запаху гару, при осіданні пилу на радіатори; підтримання відносної вологості повітря на відповідному рівні (повітря не пересушується); виключення опіків від нагрівальних приладів; пожежна безпека.

Наступним розглянемо питання освітлення.

Світло впливає не лише на функцію органів зору, а й на діяльність організму в цілому, отже для створення оптимальних умов зорової роботи слід враховувати не лише кількість та якість освітлення, а й кольорове оточення. В моєму випадку на підприємстві світле пофарбування інтерєру, завдяки цьому збільшується кількість відбитого світла, та рівень освітленості підвищується на 20-40%, різкість тіней зменшується, покращується рівномірність освітлення. Освітлення виробничих приміщень характеризується кількісними та якісними показниками. До основних кількісних показників належать світловий потік, сила світла, яскравість і освітленість. До якісних показників зорових умов роботи можна віднести фон, контраст між об'єктом і фоном, видимість.

Отже для створення сприятливих умов зорової роботи, які б виключали швидку втомлюваність очей, виникнення професійних захворювань, нещасних випадків і сприяли підвищенню продуктивності праці та якості продукції, виробниче освітлення повинно відповідати наступним вимогам

  1. створювати на робочій поверхні освітленість, що відповідає характеру зорової роботи і не є нижчою за встановлені норми;

  2. забезпечувати достатню рівномірність та постійність рівня освітленості у виробничих приміщеннях, щоб уникнути частої переадаптації органів зору;

  3. не створювати на робочій поверхні різких та глибоких тіней (особливо рухомих);

  4. бути достатнім для розрізнення деталей контраст поверхонь, що освітлюються;

  5. бути надійним і простим в експлуатації, економічним та естетичним.

Але у моєму випадку в кредитному відділі недостатня кількість освітлення. Розрахунок цього та міри щодо його нормалізації розглянемо далі у розділі 5.3 “Розробка заходів з охорони праці”.

Таблиця 5.2.

Параметри санітарно-гігієнічних умов праці

№ п/п

Параметри

Фактичне значення

Норматив з державним стандартом

Відповідність фактичним значенням нормативу

1

Температура повітря в перехідний період, С

22 С

23С

Відповідає

2

Відносна вологість, %

75%

75%

Відповідає

3

Швидкість руху повітря, м/с

0,1

0,1

Відповідає

4

Запиленість, мг/м3

0,2

0,2-0,4

Відповідає

5

Освітленість, лк

342,66

400

Відповідає

6

Рівень шуму, дБл

45

50

Відповідає

5.2. Техніка безпеки та протипожежна профілактика

Вимоги щодо конструктивних та планувальних рішень об'єктів, а також інших питань забезпечення їхньої пожежо- та вибухобезпеки значною мірою визначаються категорією приміщень та будівель за вибухопожежною та пожежною небезпекою. Визначення категорії приміщення проводиться з урахуванням показників пожежовибухонебезпечності речовин та матеріалів, що там знаходіться (використовуються) та їх кількості. Відповідно до ОНТП 24-86 приміщення за вибухопожежною та пожежною небезпекою поділяються на пять категорій (А, Б, В, Г, Д).

Якщо проаналізувати всі приміщення на підприємстві то їх можна віднести до категорії В – це горючі та важкогорючі рідини, тверді горючі та важкогорючі речовини і матеріали, здатні при взаємодії з водою, киснем повітря або одне з одним лише горіти за умови, що приміщення, в яких вони знаходяться, або використовуються, не відносяться до категорій А та Б.

Згідно з категоріями приміщень визначають вимоги до конструктивних та планувальних рішень будівель, споруд, приміщень та до їх вогнестійкості. Категорії приміщень та будівель за вибухопожежною та пожежною небезпекою на стадії проектування визначають розробники технологічного процесу згідно з нормами технологічного проектування ОНТП –24-86 та відомчими нормами технологічного проектування. Для діючих підприємств категорії за вибухопожежною та пожежною небезпекою можуть визначатися технологами самих підприємств, організаціями, що мають відповідних фахівців та дозвіл (ліцензію) органів державного пожежного нагляду. Категорія щодо вибухопожежної та пожежної небезпеки, а також клас зони за правилами улаштування електроустановок, в тому числі для зовнішніх виробничих і складських дільниць, повинні бути позначені на вхідних дверях до приміщення, а також на межах зон всередині приміщення та назовні.

Виробниче обладнання має бути пожежо-і вибухонебезпечним. Воно не повинно створювати небезпеки в результаті дії вологості, сонячної радіації, механічних коливань, високих і низьких тисків і температур, агресивних речовин і мікроорганізмів.

Гарячи поверхні повинні теплоізолюватися, і допустима температура поверхні ізоляції не повинні перевищувати 35С – для приміщень особливо небезпечних і підвищеної небезпеки згідно з ПУЕ і 45С – для приміщень без підвищеної небезпеки.

З огляду на наявість у банку електронно-обчислювальної техніки і компютерів, з метою забезпечення універсальної захищеності устаткування, на підприємстві знаходяться для оснащення даного приміщення два вогнигасника пінних типу ВХП-10 та один порошковий вогнегасник типу ВП-5.

В приміщенні яке я розглядаю, установлено декілька компютерів та принтер. Ксерокс знаходиться в окремій кімнаті, тому що він виділяє багато електромагнітних випромінювань, тому в приміщенні окрім кондиціонера встановлено додаткову витяжку.

Адміністративно-громадський контроль за охороною праці в нас здійснюється за такою схемою не рідше 1 разу на місяць в обсязі кожного робочого місця головним інженером з охорони праці.

Ефективність контролю залежить від відповідного метрологічного забезпечення, що включає методи та засоби (прилади) вимірювання параметрів шкідливих та небезпечних факторів виробництва, визначення безпеки обладнання і технологічних процесів.

5.3. Розрахунок – аналіз штучного освітлення в приміщенні.

У інвестиційному відділі банку з розмірами А= 5 м, У = 5,6 м і висотою Н = 2,7 м установлені три світильники типу “Астра” з лампами розжарювання типу БК потужністю 60 вт. У кожному світильнику встановлено 4 лампи. Коефіцієнти відбиття світлового потоку від стелі, стін і підлоги відповідно рівні Рcm=70%, Рс = 30%, Рn = 10%. Затінення робочих місць немає. Визначимо величину освітленості робочих місць, якщо відомо, що при роботі з компютером і документами нормативна величина освітленості Ен = 400 лк.

Залежно від джерела світла виробниче освітлення може бути природним, що створюється прямими сонячними променями та розсіяним світлом небосхилу; штучним, що створюється електричними джерелами світла та суміщеним, при якому недостатнє за нормами природне освітлення доповнюється штучним. Природне освітлення поділяється на бокове (одно- або двостороннє), що здійснюється через світлові отвори (вікна) в зовнішніх стінах; верхнє, здійснюване через через ліхтарі та отвори в дахах і перекриттях; комбіноване – поєднання верхнього та бокового освітлення.

Штучне освітлення може бути загальним та комбінованим. Загальним називають освітлення, при якому світильники розміщуються у верхній зоні приміщення (не нижче 2,5 м над підлогою) рівномірно (загальне рівномірне освітлення) або з врахуванням розташування робочих місць (загальне локалізоване освітлення). Комбіноване освітлення складається із загального та місцевого. Його доцільно застосовувати при роботах високої точності, а також, якщо необхідно створити певний або змінний в процесі роботи напрямок світла. Місцеве освітлення створюється світильниками, що концентрують світловий потік безпосередньо на робочих місцях. Застосування лише місцевого освітлення не допускається з огляду на небезпеку виробничого травматизму та професійних захворювань.

При перевірці відповідності освітленості в приміщення нормативному освітленню, коли відома кількість світильників, ламп, їхній тип і потужність, фактичну освітленість у приміщення визначаємо за формулою

Еф = ((N * Fл * n * ) / (S * z * k3)) лк,

Де N = 3 - число світильників,

Fл = 875 - світловий потік лампи,

N = 4 – число ламп у світильнику,

S = 28 м2 – площа освітлюваного приміщення,

Z = 1,15 – коефіцієнт нерівномірності освітлення для ламп розжарювання,

k3 - коефіцієнт запасу, що враховує зниження освітленості через забруднення і старіння лампи, значення k3 приймаємо рівним 1,3 для ламп розжарювання за СНіП ІІ-4-79,

  • - коефіцієнт використання освітлювальної установки.

Для визначення необхідно знати тип світильника, індекс приміщення і коефіцієнт відбиття світлового потоку від стелі, стін і підлоги. Так як тип світильника і коефіцієнти відображення світлового потоку відомі, то для визначення необхідно розрахувати значення індексу приміщення і

І = (А * В) / ((hn * (A + B)),

Де А і В – відповідно довжина і ширина приміщення в метрах,

hn – висота підвісу, що визначається висотою приміщення (Н, м), відстанню від світильника до стелі (hc, м) і висотою умовної робочої поверхні (hр = 0,8 м) за формулою

hn = Н - hc - hр = 2,7 – 0,3 – 0,8 = 1,6 м.

Підставляємо отримані значення hn у формулу для визначення індексу приміщення і знаходимо

І = (5*5) / (1,6 * (5+5)) = 1,56.

Визначаємо коефіцієнт використання освітлювальної установки, що дорівнює = 0,55. Підставляємо всі знайдені величини у формулу для Еф

Еф = (875 * 3 * 4 * 0,55) / (28 * 1,15 * 1,3) = 137,96

Оскільки отримана величина Еф Ен, для досягнення нормативної освітленості в кредитному відділі необхідно або збільшити кількість світильників, або збільшити потужність ламп.

Збільшимо потужність ламп до - 100 вт, та кількість світильників до 4 штук. Тоді

Еф = (1630 * 4 * 4 *0,55) / (28 * 1,15 * 1,3) = 342,66 лк.

Це теж є меньшим ніж нормативна освітленість, тоді збільшимо кількість світильників до 5 штук. Тоді

Еф = (1630 * 5 * 4 *0,55) / (25 * 1,15 * 1,3) = 428,33 лк.

Таким чином, при збільшенні потужності ламп до –100 вт, та кількості світильників до 5 штук, рівень освітленості в приміщенні Еф відповідає нормативному значенню.

Після проведення досліджень щодо умов праці та відповідність досліджуваного приміщення санітарно-гігієнічним нормам, нормам з техніки безпеки та пожежної безпеки, можемо зазначити, що об'єкт дослідження практично відповідає усім нормам, зокрема освітлення. Для цього в практичній частині я знайшла пропозицію з усунення цього недоліку, тобто потрібно збільшити потужність ламп та кількість світильників, щоб рівень освітленості в приміщенні відповідав нормативному значенню. У цьому розділі я ознайомилась з умовами праці, станом техніки безпеки, пожежної безпеки, а також із заходами з охорони праці.

ВИСНОВКИ

В даній роботі було висвітлено теоретичні основи інвестицій та їх роль в умовах трансформації економічної системи України; узагальнено комплексний аналіз виконання інвестиційних операцій банками України; розглянуто шляхи вдосконалення банківських інвестицій на сучасному етапі розвитку банківської системи України; дослідження впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів; визначено використання інформаційних систем і технологій у банківській сфері; висвітлено правові, соціально-економічні, організаційно-технічні питання охорони праці в банківській установі та розробка заходів з охорони праці.

Українські банки в сучасній ситуації шукають шляхи, форми і методи участі в інвестиційних процесах в економіці, керуючись не тільки намаганням отримати дохід, а й інстинктом самозбереження, тому що руйнівні процеси в економіці не відповідають інтересам розвитку банків.

Важливу роль в активізації інвестиційної діяльності українських банків може відіграти інституційна добудова банківської системи шляхом створення Українського банку реконструкції та розвитку, який здійснював би довгострокову кредитну підтримку інвестиційних проектів, та Земельного (Іпотечного) банку. Ухвалення Верховною Радою Земельного кодексу – лише перший крок на шляху налагодження системи іпотечного кредитування. На часі доопрацювання й розгляд законопроектів та відомчих нормативних актів, що визначатимуть механізми функціонування іпотечного ринку. Потребує змін і чинний Закон України «Про банки і банківську діяльність», який не чітко регламентує особливості створення й діяльності спеціалізованих банків, зокрема іпотечних.

Отже, завдання підвищення ролі банків в інвестиційних процесах в Україні має вирішуватися як комплексна загальноекономічна проблема. І тут не досить спонтанних гасел про виведення коштів із тіньового обігу чи повернення банків обличчям до виробництва тощо. Йдеться про активізацію макроекономічних стимулів – зменшення податків на виробничу діяльність і фонд заробітної плати, вивільнення від оподаткування (можливо, часткове) прибутків банків і підприємств, що спрямовуються у виробничі інвестиції, правовий захист інтересів банків як кредиторів, створення гнучкої та ефективної інституційної системи мобілізації і розміщення позикових капіталів.

На мій погляд, для серйозних зрушень у напрямі інвестицій банків у виробництво, останні, повинні володіти достатніми гарантіями повернення їх кредитних інвестицій, що потребує реального зміцнення інститутів державної, акціонерної і приватної власності. Структуризація банків у ринкові субєкти зачіпає конституційні економічні відносини власності на банківський капітал. Учать у капіталі банків різних комерційних структур, а також приватних осіб розширює соціально-економічну базу контролю за їх діяльністю і робить банківську систему стійкішою, забезпечуючи диверсифікацію власності на банківський капітал.

На мою думку, необхідно забезпечити принципово інший підхід до інвестування економіки, який би опирався на потенціал грошової системи держави. Оволодіння цим підходом дозволить економіці знайти оптимальну величину банківських інвестицій на покриття бюджетного дефіциту.

Основою для визначення масштабів такої дії повинно слугувати співвідношення між кількістю грошей, яка є в обігу, і вартістю важливого національного продукту, котре оцінюється на рівні 6% для ринкової економіки з розвинутим грошовим господарством.

Нині, коли НБУ не має досвіду агрегування грошової маси, видається доцільною орієнтація на агрегати грошової маси, прийняті в зарубіжній практиці. Однак потрібно врахувати специфіку структури грошової маси України, в якій основне місце ще займають готівкові гроші в обігу, кошти на розрахункових, поточних і термінових вкладах юридичних осіб, на вкладах населення в Ощадбанку. Інші компоненти грошової маси перебувають на стадії нового механізму господарювання, розвитку відповідних видів рахунків і операцій банків. Сукупність показників грошової маси з урахуванням специфіки кожного з них, на мій погляд, дасть змогу охопити всі параметри грошового обігу, включаючи і безпосередньо повязані з розширенням банківських інвестицій, і таким чином здійснити комплексну якісну оцінку тенденції їх розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Закон України “Про промислово-фінансові групи в Україні” // Відомості Верховної Ради. – 1996. - № 23. – С. 88.

  2. Закон України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сетрифікати” від 19 червня 2003 року №979-IV // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності. – 2003. - № 10 – С. 3-24.

  3. Бюлетень НБУ. – 2002. - №11. – С. 80.

  4. Аналіз діяльності банків України за 9 місяців 2003 року та проблеми забезпечення їх сталого розвитку // Вісник НБУ. – 2003. - № 12. – С. 2 – 25.

  5. Анисимов А. В. Коалиционные схемы с ключами общего доступа // Кибернетика и системный анализ. – 2001. - №1. – С. 3 – 17.

  6. Анісімов А. В. Алгоритмічна теорія великих чисел. Модулярна арифметика великих чисел. – Київ. Академперіодика, 2001. – С. 136 – 150.

  7. Бандурин А. В., Чуб Б. А. “Инвестиционная стратегия корпорации на региональном уровне. – М.: Наука и экономика, 1998.

  8. “Банківська справа”. Журнал – 2004. - № 1.

  9. Блауг М. “Єкономическая мысль в ретроспективе”. –М.:Наука, 1994

  10. Большой экономический словарь / Под ред. А. Н. Азрилияна, - 2-е изд., доп. и перераб. – М.: Институт новой экономики, 1997 г.

  11. Бочаров В. В. Инвестиционный менеджмент (управление инвестициями). – М., 1995. – С. 57.

  12. Бочаров В. В. “Финансово-кредитные методы регулирования рынка инвестиций” – М.: Финансы и статистика, 1993. – С. 8.

  13. Брегель Є. Я. “Денежное обращение и кредит капиталистических стран. – М.: Финансы, 1973.

  14. Васюренко Л., Глущенко В. “Інвестиційна програма: економічна природа та сутність” // Банківська справа – 2003 - № 2.

  15. Вожжов А. Депозити до запитання у формуванні стабільної і керованої ресурсної бази банків// “Вісник НБУ”. – 2002. - № 11. С. 5 – 7 .

  16. Вожжов А. П., Сухомлинов Е. А. “Трансформація змінної частини поточних пасивів комерційного банку до складу керованих ресурсів // Економіка: проблеми теорії та практики: Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ: ДНУ, 2001. – Випуск 99.

  17. Вожжов А. П., Хохлов В. В. “Стабілізація змінної частини поточних пасивів короткостроковими запозиченнями на міжбанківському ринку // Вісник Дн-вського державного фінансово-економічного інститутут. – 2002. - №1. – С. 124-129.

  18. Вожжов А. П. “Формування ресурсів комерційних банків // Фінанси України. – 2003. - №1. С. 166-129.

  19. Економіка України у 2001 році // Урядовий курєр. – 2003. - № 15. – С. 6.

  20. Ендовицкий Д. А. “Комплексный анализ и контроль инвестиционной деятельности: методология и практика” / Под ред. проф. Л. Т. Гиляровской. – М.: Финансы и статистика, 2001.

  21. Экономика предприятия / Под редакцией Ф. К. Беа, Э. Дихтла, - М.: ИНФРА-М, 1999 г.

  22. Жидецький В. Ц. “Основи охорони праці”, Львів: Афіша – 2000 рік. Третє видання – доповнене.

  23. Журавель С. А. “Економіка та держава” – 2004 - №3. С. 22-25.

  24. Запорожець З. “Сучасні тенденції у сфері банківських інформаційних технологій” Вісник НБУ, березень, 2004 рік.

  25. Інвестиційний клімат в Україні / За ред. Гайдуцького П. А. – К., Т-во “Знання”, КОО, 2002.

  26. Инвестиционное проектирование: практическое руководство по экономическому обоснованию инвестиционных проектов / Под науч. ред. С. И. Шумилина. – М.: Финстатинформ, 1995.

  27. Інститути спільного інвестування: проблеми перехідного періоду // Цінні папери України. – 1999. - № 37. С. 1.

  28. Калюжний В. “Роль державних витрат та інвестицій у ринкових економіках // Вісник НБУ – 2003 - №9.

  29. Кейнс Дж. “Общая теория занятости, процента и денег” – М.: Прогресс, 1978.

  30. Коласс Б. “Управление финансовой деятельностью предприятия. Проблемы, концепции и методы. – М.: Финансы: ЮНИТИ, 1997.

  31. Лукянов Д. Побудова протоколу централізованого управління ключовою інформацією в онлайновому режимі // Вісник Киівського університету. Сер.: Фіз. – мат. Науки. – 2003. – Вип. 1.

  32. Лукянов Д. Технології SNC та SSF в розбудові захисту інформації автоматизованих систем банківської діяльності // Правове, нормативне та метрологічне забезпечення системи інформації в Україні. – 2002. – Вип. 5. – С. 110 – 114.

  33. Луців Б. Л. Банківська діяльність у сфері інвестицій. - Тернопіль “Єконом-думка” & “Карт-Бланш”, 2001. – С. 122 – 131.

  34. Ляхова О. Учать українських банків у лізиновому бізнесі // Вісник НБУ. – 2001. 0 №6. – С. 44.

  35. Матук Ж. “Финансовые системы Франции и других стран”. – М.: Инфра-М, 1994.

  36. Миркин Я. М. Банковские операции. Часть 3. Инвестиционные операции банков. - М., 1996. – С. 80.

  37. Михайлова Е. В., Рожков Ю. В. “Финансово-кредитные методы регулирования инвестиционных рынков” –Л.: ЛФЭИ, 1991.

  38. Мороз А. М., Савлук М. І., Пуховкіна М. І. та ін. Банківські операції: Підручник/ За ред. проф. А. М. Мороза. – К.: КНЕУ, 2000.

  39. Мусіна Л. “Основні засади переходу до економіки знань: перспективи для України” // Економіка і прогнозування – 2003 №3.

  40. “Основи охорони праці” під редакцією М. П. Купчика, М. П. Гандзюка, Київ: Основа 2000 рік.

  41. Панова Г. С. “Кредитная политика коммерческого банка” – М.: ИКЦ “ДИС”, 1997.

  42. Піскун І. П. “Охорона праці: Практикум”, Суми: Университетська книга – 2000 рік.

  43. Полунеев Ю. О новой стратегии ЕБРР в Украине и некоторых уроках прошлого // Зеркало недели. – 2002. - № 32. – С. 11.

  44. “Посадові інструкції з охорони праці (професіонали)”, Київ: С.В.Д. Трейдінг – 2001 рік.

  45. Романенко Л. Ф. “Фінанси України” – 2003. - № 5. – С. 99-105.

  46. Синки Дж. “Управление финансами в коммерческих банках. – М.: Catallaxy, 1994.

  47. Степанов Д. В., Федоренко В. Г. “Страхування як складова частина інвестиційного процесу. // Економіка України. – 2000. - № 12.

  48. Степанов Д. В., Федоренко В. Г. Інвестиції як механізм виходу з кризи // Антикризове управління підприємством: проблеми та шляхи вирішення в умовах України.: Сб. наук. праць, додаток №2(17) до наук. журн. “Персонал”, №6 (66), - 2001.

  49. Степанов Д. В., Федоренко В. Г. та ін. До питання про іноземні інввестиції в Україні. // Бюлетень про приватизацію. –2001. - № 1(101). С. 19 – 21.

  50. Татаренко Н.О., Поручник А. М. “Теорії інвестицій” – К.: КНЕУ, 2000 рік.

  51. Украинская инвестиционная газета. – 2002. - № 44. – С. 16.

  52. Управление проектами / Под общ. ред. В. Д. Шапиро. – СПб.: ДваТри, 1996 год.

  53. Федоренко В. Г., Степанов Д. В., Степанова В. В. та інші “Розвинення фінансово-банківської сфери – шлях до удосконалювання інвестиційної політики” // Фондовий ринок. – 2001. - №2. – С. 12-16.

  54. Федоренко В. Г., Чувардинський О. Г., Степанов Д. В. “Міжнародні і правові аспекти інвестиційної діяльності в Україні”. К.: Наук. світ, 2003. – С 505.

  55. Федоренко В. Г., Іткін О. Ф., Степанов Д. В. “Інвестиційні процеси в промисловості України” К.: Наук. світ, 2001 рік. – С. 447.

  56. Федоренко В. Г., Степанова В. В. “Шляхи підвищення інвестиційної діяльності в Україні” “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2003. – С. 724.

  57. Федоренко В. Г., Чувардинський О. Г., Іткін О. Ф. та ін. Міжнародні і правові аспекти інвестиційної діяльності в Україні: Монографія / За наук. ред. Федоренко В. Г. – К.: Наук, світ, 2002. – С. 505.

  58. Финансово-кредитный словарь. Том 1. –М.: Финансы и статистика, 1984.

  59. Шарп У., Александер Г., Бейли Дж. Инвестиции: Перевод с англ. – М.: ИНФРА. – М, 1997. – С. 10.

  60. Шелудько Н. М. “Фінанси України” - 2003 - № 8 – С. 121-125.

Рецензія

на дипломну роботу з теми:

“Інвестиційна політика банку та шляхи підвищення її ефективності”

студентки групи 53-БС-3

Харківського банківського інституту

Української академії банківської справи

Докшиної Олени Миколаївни.

У роботі розглянуто пункти: інвестиції та їх роль в умовах трансформації економічної системи України; особливості щодо прийняття управлінських рішень щодо інвестиційних та іноваційних процесів в Україні; сучасні проблеми банківського інвестування. Висвітлено роль комплексного аналізу виконання інвестиційних операцій банками України; організаційно-економічна сутність інвестиційної діяльності банків; шляхи вдосконалення банківських інвестицій на сучасному етапі розвитку банківської системи України; впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів, детально розкриті правові, соціально-економічні організаційно-технічні питання охорони праці в банківській установі. Належним чином приділено увагу використанню інформаційних систем і технологій у банківській сфері.

Дипломна робота має певну цінність. Робота свідчить про високий рівень загальної економічної підготовки студента, її вміння самостійно мислити, аналізувати зібрану інформацію, і творчо вірішувати поставленні завдання.

Аналітична і практична частини роботи дозволяють зробити висновки про наявність у студента певних вмінь і навичок у галузі банківської справи.

Рецензент Гол. Бух. ФВАТ КБ “Надра” відділення № 7

м. Дніпропетровськ

Полтавська С. В.

Відгук

на дипломну роботу з теми:

“Інвестиційна політика банку та шляхи підвищення її ефективності”

студентки групи 53-БС-3

Харківського банківського інституту

Української академії банківської справи

Докшиної Олени Миколаївни.

В дипломній роботі недостатньо розкрите питання зниження інвестиційних ризиків у банках України, та шляхи їх удосконалення.

Представлені в роботі таблиці та рисунки, виконанні з використанням ПЕОМ, за допомогою текстового редактора “Microsoft Word” та графічного редактора “Microsoft Excel”

В цілому дипломна робота Докшиної Олени Миколаївни з теми “Інвестиційна політика банку та шляхи підвищення її ефективності” зроблена на достатньо високому рівні, обумовлюючі актуальність обранної теми та доцільність проведення досліджень для розвитку цього питання.

Зауважень до данної роботи не маю, вважаю що студент Докшина Олена Миколаївна може бути допущена до захисту на засіданні ДЕКу і заслуговує оцінку “4”.

к.н.н., доцент Горошко В. И.