ФСЦлософСЦя кохання у творчостСЦ письменникСЦв кСЦнця XIX - початку XX столСЦття

дипломная работа: Литература: зарубежная

Документы: [1]   Word-173208.doc Страницы: Назад 1 Вперед

ЗмСЦст


Вступ

РоздСЦл 1 Змалювання теми кохання у творах нСЦмецьких письменникСЦв кСЦнця ХРЖХ - середини XX ст

1.1 ОсобливостСЦ творчоСЧ манери Т.Манна

1.2 РаннСЦ новели Т.Манна. ЗвтАЩязок творчостСЦ раннього Т.Манна з фСЦлософСЦСФю НСЦцше та Шопенгауера

1.3 Зображення теми кохання в новелах "ТрСЦстан" та "ТонСЦо Крегер"

РоздСЦл 2 Кохання в англСЦйськСЦй лСЦтературСЦ

2.1 Дж.Р.КСЦплСЦнг - один СЦз найвСЦдомСЦших представникСЦв лСЦтератури АнглСЦСЧ. Вплив РЖндСЦСЧ на формування поглядСЦв письменника

2.2 Новаторство та особливостСЦ лСЦтературноСЧ манери Р.КСЦплСЦнга

2.3 ОсобливостСЦ зображення теми кохання у творах Дж.Р.КСЦплСЦнга (на матерСЦалСЦ оповСЦдань "ЛСЦспет», "СаСЦс мСЦс Йол», "За межею», "Без благословення церкви», "Через вогонь», "СтрСЦли Амура»)

РоздСЦл 3 Тема кохання в росСЦйськСЦй лСЦтературСЦ

3.1 Феномен кохання у росСЦйськСЦй лСЦтературСЦ та фСЦлософСЦСЧ 19 - 20 столСЦть

3.2 О.РЖ.КупрСЦн - яскравий представник росСЦйськоСЧ лСЦтератури кСЦнця ХРЖХ - середини XX ст

3.3 ОспСЦвування почуття кохання творСЦ О.РЖ.КупрСЦна "Олеся»

3.4 ПоСФднання бСЦблСЦйних мотивСЦв та мотиву вСЦчного кохання у повСЦстСЦ "СуламСЦф»

3.5 ФСЦлософське осмислення кохання у творСЦ О.РЖ.КупрСЦна "Гранатовий браслет". Роль "музики кохання" (Largo Appassionato) ЛюдвСЦга Ван Бетховена у повСЦстСЦ

Висновки

Список використаних джерел

Вступ


Кохання - надзвичайно СФмке та найбСЦльш загадкове людське почуття. Кожен, хто пережив чи переживаСФ це почуття, може сказати щось своСФ - яскраве та неповторне. ПСЦд час зародження кохання душа сповнена таСФмним, меланхолСЦйним хвилюванням; усСЦ предмети здаються привабливими, в головСЦ та серцСЦ живе одна думка: постСЦйно бачити кохану людину. СправжнСФ кохання робить людину духовно багатшою, добрСЦшою, мудрСЦшою, благороднСЦшою.

Кохання - одночасно СЦ почуття-марево, почуття-омана, СЦ почуття-передбачення, почуття, яке бачить людину в СЧСЧ кращих, СЦдеальних можливостях. Це поСФднання заслСЦплення та далекоглядностСЦ несе СЦ яскравСЦ надСЦСЧ, СЦ гСЦркСЦ розчарування.

ДослСЦджували та трактували феномен кохання вСЦдомСЦ фСЦлософи, лСЦтературнСЦ дСЦячСЦ та критики. А характерною проблемою в лСЦтературСЦ взагалСЦ СФ проблема взаСФмовСЦдносин людини з навколишнСЦм свСЦтом. ОсобистСЦсть СЦ середовище, СЦндивСЦдуум СЦ суспСЦльство - про це роздумували бСЦльшСЦсть письменникСЦв XIX ст. ПомСЦтно загострився РЖнтерес до цСЦСФСЧ теми в кСЦнцСЦ XIX - середини XX ст.

Довести, що "тому, чем надлежит руководствоваться людям, желающим прожить свою жизнь безупречно, никакая родня, никакие книги, никакое богатство, да и вообще ничто на свете не научит их лучше, чем любовь" [47, 65], шмагалися митцСЦ художнього слова. "Только в любви и через любовь человек становится человеком. Без любви он неполноценное существо, лишенное подлинной жизни и глубины и не способное ни действовать эффективно, ни понимать адекватно других и себя. И если человек - центральный объект философии, то тема человеческой любви, взятая во всей ее широте, должна быть одной из ведущих в философских размышлениях" [47, 5].

Тема дослСЦдження була обрана невипадково, оскСЦльки "любовь у людей снизошла до какого-то житейского удобства, до маленького развлечения" [8, 66]. В нашому суспСЦльствСЦ зародилась СЦ поширилась байдужСЦсть, апатСЦя, заздрСЦсть, озлобленСЦсть. Все це говорить про гострий дефСЦцит кохання, звуження сфери його впливу. СьогоднСЦ - чи це буде художня лСЦтература, мистецтво, релСЦгСЦя чи фСЦлософСЦя -потрСЦбно, перш за все, пробуджувати в людинСЦ здСЦбнСЦсть кохати СЦ бути коханою.

АктуальнСЦсть даноСЧ теми визначаСФться тим, що саме кохання сприяСФ вияву кращих сторСЦн людськоСЧ душСЦ. Це почуття було СЦ СФ вСЦчним. Феномен любовСЦ проходить через усе наше життя. До цього прекрасного почуття звертались митцСЦ усСЦх часСЦв. Вони змальовували, прославляли та оспСЦвували його у своСЧх творах. Саме кохання СФ духовним началом у всСЦх людських стосунках, тому тема ця завади залишаСФться актуальною.

Мета дипломноСЧ роботи: осмислити тему кохання на фСЦлософських засадах у творчостСЦ письменникСЦв к. ХРЖХ - серед. ХХ ст. - О.РЖ.КупрСЦна, Д.Р.КСЦплСЦнга та Т.Манна.

Для досягнення цСЦСФСЧ мети необхСЦдним СФ вирСЦшення в процесСЦ дослСЦдження конкретних завдань, головними серед яких СФ:

  1. дослСЦдити феномен любовСЦ загалом у росСЦйськСЦй, нСЦмецькСЦй та англСЦйськСЦй лСЦтературСЦ та фСЦлософСЦСЧ к.ХРЖХ - серед.ХХ ст.;
  2. зтАЩясувати "купрСЦнське", "маннСЦвське" та "кСЦплСЦнговське" поняття кохання на матерСЦалСЦ СЧхнСЦх творСЦв;
  3. розглянути особливостСЦ творчоСЧ манерСЦ Д.Р.КСЦплСЦнга, Т.Манна та О.РЖ.КупрСЦна;
  4. визначити роль "музики кохання" у творах О.РЖ.КупрСЦна та Т.Манна.

Наукова новизна роботи полягаСФ у спробСЦ зтАЩясувати особливостСЦ зображення теми кохання у росСЦйськСЦй /на матерСЦалСЦ творчостСЦ О.РЖ.КупрСЦна/, нСЦмецькСЦй /Т.Манн/ та англСЦйськСЦй лСЦтературСЦ /Д.Р.КСЦплСЦнг/ к.ХРЖХ -серед.ХХ ст., простежити СЧхню схожСЦсть, вСЦдмСЦннСЦсть та своСФрСЦднСЦсть.

Практичне значення роботи полягаСФ у тому, що СЧСЧ матерСЦали можуть бути використанСЦ пСЦд час аналСЦзу текстСЦв художнСЦх творСЦв у вузСЦ та школСЦ, а також у курсСЦ "РЖсторСЦя зарубСЦжноСЧ" (росСЦйськоСЧ, англСЦйськоСЧ, нСЦмецькоСЧ) лСЦтератури пСЦд час проведення практичних занять, спецкурсСЦв, та спецсемСЦнарСЦв.

Методи дослСЦдження: описовий та зСЦ ставно-порСЦвняльний.

ОбтАЩСФкт дослСЦдження: фСЦлософське осмислення кохання в творчостСЦ письменникСЦв к.ХРЖХ - серед.ХХ ст.

Предмет дослСЦдження: твори О.РЖ.КупрСЦна ("Гранатовий браслет", "СуламСЦф", "Олеся"), Т.Маша ("Маленький пан ФрСЦдеман", "ЛуСЧзхен", "ТрСЧстан", "ТонСЦо Крегер") та Д.Р.КСЦплСЦнга ("ЛСЦспет", "СаСЦс мСЦс Йол", "За межею", "Без благословення церкви", "Через вогонь", "СтрСЦли Амура").

АпробацСЦя: виступ на звСЦтнСЦй науково-теоретичнСЦй конференцСЦСЧ студентСЦв, магСЦстрСЦв, викладачСЦв РДГУ (квСЦтень 2007 p.), пСЦдготовлена стаття до наукового студентського збСЦрника "ФСЦлологСЦчнСЦ витоки".

Структура роботи: дипломна робота складаСФться зСЦ вступу, 3-х роздСЦлСЦв, висновкСЦв та бСЦблСЦографСЦСЧ.

Теоретична база дослСЦдження:

У вирСЦшеннСЦ поставлених завдань автор дипломноСЧ роботи спираСФться на роботи А.Волкова, П.Н.Беркова, О.Михайлова, В.Афанасьева, Б.Кисельова, Г.Честерсона, Миронова, АдмонСЦ В. та ССЧльмана Т., Русаковой А.В., Апта С. та СЦнших дослСЦдникСЦв»

РоздСЦл 1 Змалювання теми кохання у творах нСЦмецьких письменникСЦв кСЦнця ХРЖХ - середини XX ст.


1.1 ОсобливостСЦ творчоСЧ манери Т.Манна


Т.Манн - один СЦз найбСЦльш вСЦдомих письменникСЦв XX ст. Все життя вСЦн тяжСЦв до фСЦлософського осмислення дСЦйсностСЦ, СЦ в своСЧй творчостСЦ в якостСЦ головноСЧ проблеми вважав проблему "життя та мистецтво". ТворчСЦсть Т.Манна вражаСФ своСФю цСЦлеспрямованСЦстю та внутрСЦшньою СФднСЦстю. Т.Манн - письменник фСЦлософського складу. ТематичнСЦ межСЦ його творСЦв - надзвичайно широкСЦ. Не лише життя в його конкретних проявах виявляСФться безпосереднСЦм обтАЩСФктом зображення митця, але й проблеми фСЦлософСЦСЧ та медицини, музикознавства та палеонтологСЦСЧ РЖ т.п. БСЦологСЦчнСЦ та метафСЦзичнСЦ категорСЦСЧ, поняття життя та смертСЦ, здоровтАЩя та хвороби, вСЦдноснСЦсть протСЦкання часу та здатнСЦсть людськоСЧ особистостСЦ до перевтСЦлень - цСЦ та СЦншСЦ загальнСЦ проблеми фСЦлософСЦСЧ та науки аналСЦзуються на сторСЦнках творСЦв Т.Манна. Складно переплСЦтаються вони в його творах, СЦ зокрема в новелах.

Риси творчостСЦ цього письменника розвиваються на основСЦ досить суттСФвих традицСЦй нСЦмецькоСЧ лСЦтератури, яка здавна тяжСЦла до фСЦлософських жанрСЦв та намагалася вмСЦстити в художню розповСЦдь цСЦлСЦ роздСЦли, якСЦ трактували питання науки. "Фауст" та пСЦзнСЦшСЦ романи Гете, твори НовалСЦса, проза Жан-Поля СЦ Рейне - такими СФ витоки творчоСЧ спрямованостСЦ Т.Манна.

Звернення до досвСЦду нСЦмецькоСЧ лСЦтературСЦ - частина загального прагнення Т.Манна сприйняти та продовжити гуманСЦстичнСЦ традицСЦСЧ минулого.

Намагання пояснити те реальне життя, яке вСЦн змальовуСФ, виявляСФться у Т.Манна винятково СЦнтенсивним з самого початку його творчостСЦ.

В раннСЦх творах Т.Манна змальовуСФться реальна картина життя, досить конкретного та достовСЦрного, але дещо своСФрСЦдного та дивного. ВнутрСЦшнСЦ закономСЦрностСЦ та сили мають або загальнобСЦологСЦчний характер, або виступають у виглядСЦ деяких метафСЦзичних категорСЦй, якСЦ поступово починають вСЦдСЦгравати у Т.Манна все бСЦльшу роль.

Поступово безпосереднСЦм, прямим обтАЩСФктом змалювання у письменника стають загальнСЦ долСЦ сучасноСЧ буржуазноСЧ культурСЦ та мистецтва, суперечливСЦсть сучасноСЧ буржуазноСЧ СЦдеологСЦСЧ та духовного життя людини в сучасному буржуазному суспСЦльствСЦ. Розкриття та оцСЦнка цСЦСФСЧ проблематики в значнСЦй мСЦрСЦ визначаються СЦсторичною дСЦйснСЦстю та реальними соцСЦально-полСЦтичними силами, якСЦ з являються у бСЦльш пСЦзнСЦх творах Т.Манна.

Широта свСЦту, який змальований у творах письменника, виникав ще й за рахунок того, що цСЦ твори, не дивлячись на свою незалежнСЦсть, тСЦсно повтАЩязанСЦ один з одним.

З окремих романСЦв та, новел створюСФться справжнСЦй епос нСЦмецького життя СЦ навСЦть епос всього життя буржуазного свСЦту в к.ХРЖХ та в XX ст. Цей епос СФ досить своСФрСЦдним - вСЦн не поСФднаний нСЦ загальними героями, нСЦ певними сюжетними звтАЩязками, - його окремСЦ ланки не утворюють СФдиного циклу. ЕпСЦчна СФднСЦсть усСЦх творСЦв Т.Манна, як зазначають В.АдмонСЦ та Т.ССЦльман [1, 12-13], полягаСФ в тому, що вони, все глибше проникаючи в сутнСЦсть дСЦйсностСЦ, яка змальовуСФться, варСЦюють все тСЦ ж теми, вСЦдтворюють рСЦзновиди все тих же образСЦв, якСЦ пояснюють та поглиблюють один одного. Вони змальовують ряд паралельних людських доль, якСЦ СЦснують в рСЦзних соцСЦальних прошарках, складаються зовсСЦм по-рСЦзному, але тим не менше повтАЩязанСЦ глибокою спСЦльнСЦстю.

ВсСЦ твори Т.Манна, якСЦ трактують сучаснСЦсть, присвяченСЦ свСЦтовСЦ, який вСЦдходить, черговСЦй епосСЦ в. СЦсторСЦСЧ людства, яка завершуСФться. У цьому - причина глибокоСЧ трагедСЦйностСЦ, що притаманна бСЦльшостСЦ з творСЦв письменника.

Розвиток сучасноСЧ дСЦйсностСЦ сприймаСФться Т.Манном перСЦ за все через призму тих внутрСЦшнСЦх переживань, потрясСЦнь та конфлСЦктСЦв, якСЦ випадають на долю людини в цСЦй дСЦйсностСЦ. Т.Манн - великий СЦсторик людськоСЧ душСЦ XX ст. ВСЦн здСЦйснив багато вСЦдкриттСЦв в цСЦй сферСЦ - у внутрСЦшньому свСЦтСЦ людини, в СЧСЧ емоцСЦйному та СЦнтелектуальному життСЦ. Т.Манн з великою майстернСЦстю змальовуСФ СЦ найбСЦльш складнСЦ, незвичнСЦ стани людськоСЧ психСЦки СЦ самСЦ звичайнСЦ вчинки, травСЦальнСЦ рухи душСЦ людини. Але саме СЦнтерес до СЦнтелектуальноСЧ сфери життя людини особливо вирСЦзняСФ Т.Манна серед СЦнших майстрСЦв психологСЦчних спостережень в захСЦдноСФвропейськСЦй та американськСЦй лСЦтературСЦ XX ст. Духовне життя його героСЧв, поряд з його складнСЦстю та РЖнодСЦ незвичайнСЦсть, глибоко повтАЩязане з дСЦйснСЦстю, що "породила" цих героСЧв. Особливо в бСЦльш пСЦзнСЦх творах Т.Манна очевидно показанСЦ коренСЦ навСЦть найбСЦльш незвичноСЧ та патологСЦчноСЧ СЦсторСЦСЧ розвитку людськоСЧ душСЦ - СЦ цСЦ коренСЦ знаходяться саме в соцСЦальному, саме в конкретних умовах СЦсторичноСЧ дСЦйсностСЦ.

Творча манера Т.Манна в основСЦ своСЧй характеризуСФться прагненням вСЦдобразити дСЦйснСЦсть винятково точно та скурпульозно. Письменник трактуСФ свСЦй обтАЩСФкт серйозно, вдивляСФться в нього глибоко та уважно. Основною емоцСЦйною стихСЦСФю автора СФ стихСЦя трагСЦчна, про що зазначалося вже вище.

Т.Манна вважають одним СЦз засновникСЦв СЦнтелектуальноСЧ прози, в якСЦй образ викликаСФ думку, а думка - образ. Стиль письменника нелегкий для сприйняття, оскСЦльки вСЦдзначаСФться особливою монументальнСЦстю, що нагадуСФ "Людську комедСЦю" О. де Бальзака, але, якщо у Бальзака енциклопедСЦя подСЦй СЦ соцСЦальних типСЦв, то у Т.Манна - енциклопедСЦя думок та СЦдей. РеалСЦстичну манеру письменника збагатили елементи експресСЦонСЦзму та СЦмпресСЦонСЦзму, своСФрСЦдна символСЦка, рСЦзноманСЦтнСЦ форми комСЦчного - вСЦд гумору та СЦронСЦСЧ до гротеску, включення мСЦфу в художнСФ полотно, культурнСЦ ремСЦнСЦiенцСЦСЧ. Усе це надаСФ особливоСЧ вишуканостСЦ складним творам Т.Манна, якСЦ нагадують важкСЦ, величезнСЦ скульптури, якСЦ слСЦд сприймати тСЦльки цСЦлСЦсно СЦ з певноСЧ вСЦдстанСЦ - вСЦдстанСЦ духовного розвитку.

1.2 РаннСЦ новели Т.Манна. ЗвтАЩязок творчостСЦ раннього Т.Манна з фСЦлософСЦСФю НСЦцше та Шопенгауера


Першим лСЦтературним твором Т.Манна був вСЦрш. Проте його вже у ранньому перСЦодСЦ лСЦтературноСЧ дСЦяльностСЦ цСЦкавили новели. У 1898 р. зтАЩявляСФться його перша книга - збСЦрка новел пСЦд назвою "Маленький пан ФрСЦдеман". Книга виходить в берлСЦнському видавництвСЦ С.ФСЦшера, який стаСФ постСЦйним видавцем Т.Манна. Серед СЦнших новел, якСЦ входять у збСЦрник, СФ й новела а однойменною назвою - "Маленький пан ФрСЦдеман". Герой новели - тридцятилСЦтнСЦй комерсант-горбун: В дитинствСЦ з героСФм трапилася бСЦда: "Когда мать с тремя дочками-подростками вернулась с прогулки домой, маленький Иоганнес, которому едва ли был месяц от роду» лежал на полу, свалившись с пеленального стола, и безнадежно-тихо кряхтелтАж" [44, 3]. "Доктор, бережно и настойчиво исследовавший маленькое, судорожно корчившееся тельце, принял озабоченный, очень озабоченный вид... Но спустя два дня доктор, обнадеживающе пожимая ей (матери) руку, объявил, что непосредственная угроза миновала, легкое сотрясение мозга - а это главное - прошло, что явствует хотя бы из взгляда ребенка, теперь не бессмысленно остановившегося, как вначале. Разумеется, надо запастись терпением, проследить за дальнейшим ходом.., и уповать на лучшее...да, уповать на лучшее..." [44, 3].

Йшли роки. "Он не был хорош собою, маленький Иоганнес, с его острой высокой грудью, выпуклой спиной и несоразмерно длинными, тощими руками, и когда он, вот так примостившись в креслице, ловко и живо грыз орехи, то являл собою достаточно странное зрелище. Но у него были узкие, безукоризненно изящнее ноги и кисти рук, большие золотистые глаза, нежно очерченный рот, русые волосы. И хотя лицо Иоганнеса было жалостно сдавлено плечами, его можно было бы назвать почти красивым" [44, 4]. В 7 рокСЦв вСЦн пСЦшов у школу. СпСЦлкування зСЦ своСЧми ровесниками не приносило йому великоСЧ радостСЦ, тому що вСЦн не мСЦг разом з ними гратися. Його присутнСЦсть приносила лише певну незручнСЦсть, СЦ тому справжньоСЧ дружби не з'являлося.

Роки продовжували йти. Прийшов той час, коли молодСЦ люди почали закохуватия. "Настороженно, раскрыв глаза, выслушивал он пылкие излияния, касающиеся той или иной девочки, и молчал, "Пусть другие только и думают что о девчонках, - говорил он себе, - для меня это недоступно". Порою он испытывал грусть, но постепенно свыкся с тем, что должен жить сам по себе, не разделяя интересов других мальчиков" [44, 4]. Але у 16 рокСЦв Герой новели все ж таки закохався у сестричку його однокласника: "Это было светловолосое, необузданно-резвое создание" [44, 4]. Це була закоханСЦсть. Проте одного разу РЖоганесс побачив, що предмет його закоханостСЦ цСЦлуСФться з СЦншим юнаком СЦ герой новели вирСЦшив, що вСЦн бСЦльше нСЦколи не буде закохуватися: "Его голова глубже обычного ушла в плечи, руки тряслись, резкая щемящая боль подкатила от сердца к горлу. Но он совладал с собой, заставил себя выпрямиться, насколько это было в его силах. "Ладно, - сказал он себе. - Кончено! Никогда больше не стану терзаться ничем подобным. Другим оно дает наслаждение и радость, мне приносит только скорбь и страдание. С меня хватит! Сыт по горло! Баста!" [44, 5]. "Благое решение! Иоганнес отрекался, отрекался раз и навсегда... Он вернулся домой, к своим книгам, к своей скрипке, на которой научился играть, хотя ему мешала острая, выпирающая грудь" [44, 5]. 3 17 рокСЦв вСЦн вирСЦшив зайнятися комерцСЦСФю, як це робили люди його кола. РЖоганесс намагався стати (СЦ особливо пСЦсля смертСЦ матерСЦ) освСЦченою людиною. ВСЦн дуже любив музику, багато читав СЦ виховував у себе лСЦтературний смак. ФрСЦдеман знав про усСЦ лСЦтературнСЦ новинки як на батькСЦвщинСЦ, так СЦ за кордоном. ВСЦн живе щасливим, спокСЦйним СЦснуванням, яке сам собСЦ створив, СЦ мрСЦСФ прижити таким чином ще багато рокСЦв: "Он научился воспринимать как радость любое явление жизнитАж Он дорожил любым своим опущением, настроением и равно лелеял их - мрачные и светлые, даже несбывшиеся желания, даже тоску. Он любил тоску ради нее самой и говорил себе, что, когда надежды сбываются, все лучшее остается позади " [44, 5]. "Он нежно любил свою жизнь, лишенную ярких страстей, но исполненую тихого, нежного счастья, творцом которого он сумел стать" [44, 7]. Т.Манн дуже часто даСФ портретнСЦ замальовки свого героя, часто передаСФ його внутрСЦшнСЦ переживання. РЖ це все, як нам здаСФться, готуСФ читачСЦв до тСЦСФСЧ трагедСЦСЧ, яка маСФ вСЦдбутися з головним героСФм.

РЖ ось герой новели зустрСЦчаСФ дивну, екiентричну панСЦ Герду фон РСЦннлСЦнген: "Она курит, скачет верхом... Но ее манеры - она ведет себя более чом вольно, она ведет себя как студент, как мальчишка, да и это еще не то слово! Она, конечно, недурна собой, ее, пожалуй, даже можно назвать красивой, но в ней нет ни капли женственности, ее взгляду, улыбке, движениям недостает очарования, всего того, что любят мужчины. Правда, она не кокетка... Но куда же годится, чтобы молоденькая женщина - ей двадцать четыре года - до такой степени пренебрегала "астью, которую женщинам даровала природа?" [44, 7] - так описують цю героСЧню дами мСЦста, в якому жив пан ФрСЦдеман. РЖ ось ця жСЦнка звертаСФ увагу на РЖоганеса ФрСЦдемана: вона то кокетуСФ з ним, то знущаСФться з нього. РЖ його спокСЦй знищений. "Почувствовав, что взгляд госпожи фон Ринлинген обращен на него, он невольно повернул голову, их взгляды встретились, но она отнюдь не смутилась, не потупила взор, и без тени замешательства продолжала внимательно разглядывать его, покуда, побежденный, униженный, он сам не отвел глаза Он побледнел еще сильнее, странная, сладкая и жгучая ярость захлестнула его" [44, 10]. РЖоганесс ФрСЦдеман починаСФ страждати: "С отчаянием, со страхом наблюдал он за собой - его мироощущение, так терпеливо взлелеянное, так нежно и мудро охраняемое, теперь было уничтожено, сметено, изорвано в клочья " [44, 10-11]. "Внезапно что-то в ее лице изменилось. Он увидел, как едва уловимая, но жесткая насмешка исказила ее черты, как хищно сузились зрачки ее глаз, испытующе й непреклонно обращенные на него; так было уже дважды. Его лицо побагровело, он окончательно потерял самообладание и, беспомощный, обескураженный, втянув голову в плечи, растерянно уставился на ковер. И опять, подобно короткому содроганию, пронзило, его то обморочное, мучительно-сладкое чувство ярости" [44, 14]. Пан ФрСЦдеман охвачений дивною, вимотуючою пристрастю, в якСЦй заявляСФться СЦ ярСЦсть, злСЦсть. Герой згадуСФ той час, коли йому виповнилося 30 рокСЦв, СЦ вСЦн вирСЦшив жити спокСЦйним, безтурботним життям. РЖ раптом знову в його життя увСЦйшла жСЦнка: "И вот пришла эта женщина, она неминуемо должна была прийти, это была его судьба, она сама была его судьбой, она, она одна! Разве он не предчувствовал этого с первого же мгновения?" [44, 15]. БолСЦсними СФ переживання героя Т.Манна: "Она пришла и, как ни пытался он отстоять свой покой, возмутила в нем все то, что он с юности подавлял в себе, понимая, сколь это тщетно и пагубно; ужасная, неотвратимая сила "екла его к гибели. Блекла к гибели, он чувствовал это" [44, 15].

Коли Герда з презирством вСЦдштовхуСФ пана ФрСЦдемана, вСЦн закСЦнчуСФ життя самогубством. Остання iена, iена зустрСЦчСЦ цих двох героСЧв сповнена великого трагСЦзму: "И вдруг, весь трепеща, он порывисто сорвался с места, всхлипнул, издал горлом странный, страдальческий звук, вместе с тем выражавший избавление, и, весь сникнув, тихо опустился на землю к ее ногам. Он взял ее руку, лежавшую на скамье, не выпуская ее, схватил другую; этот маленький горбатый человек, содрогаясь и всхлипывая, ползал перед ней коленях, пряча лицо в ее юбках, и, задыхаясь, прерывисто лепетал голосом, потерявшим все человеческое:

- Вы же знаететАж Позволь мнетАж Боже мой, боже... Внезапно, одним рывком, она освободила из его горячих рук свои палыщ и с коротким, гордым, пренебрежительным смешком схватила его за плечи, швырнула на землю, вскочила и исчезла в аллее.

Он остался лежать, оглушенный, одурманенный, зарывшись лицом в траву, короткая судорога ежеминутно пробегала по его телу.... Он лежал у воды.

Что же, собственно, ощущал он теперь? Может быть, то самое чувственное упоение ненавистью, какое он испытывал, когда она надягалась над ним взглядом, ненавистью, которая теперь, когда он, отброшенный, как пес, валялся на земле, переросла в столь сумасшедшую ярость, что он должен был дать ей выход... А может быть, брезгливое чувство к себе вызывало эту жажду уничтожить, растерзать себя, покончить с собою.

Он еще немного прополз вперед животе, потом приподнялся на локтях и ничком упал в воду..." [44, 18-19].

Головне, що вСЦдзначають В.АдмонСЦ та Т.ССЦльман все це подаСФться у Т.Манна не просто як дивний випадок. Долю пана ФрСЦдемана вСЦн малюСФ як дещо задане. Це вСЦдчуваСФться постСЦйно пСЦд час читання новели. Герой вСЦдчував, яку небезпеку несе в собСЦ знайомство з Гердою, але вСЦн не може протистояти тСЦй силСЦ, яка штовхаСФ його до неСЧ. Вона вриваСФться в його життя як рок, фатум, СЦ нСЦби уособлюСФ собою безжалСЦсну долю, яка не дозволяСФ слабкСЦй та хворСЦй людинСЦ створити для себе СЦлюзСЦю щастя. Дана новела була написана письменником у 1897 роцСЦ. У цьому ж роцСЦ була написана ще одна новела, яка буде проаналСЦзована нами дещо пСЦзнСЦше в дослСЦдженнСЦ, - новела "ЛуСЧзхен".

В раннСЦх новелах Т.Манна СФ риси, якСЦ рСЦднять СЧх з натуралСЦзмом. Але мСЦж раннСЦм Т.Манном та послСЦдовним натуралСЦзмом СФ значнСЦ розбСЦжностСЦ. Нещастя, якСЦ переслСЦдують героСЧв Т.Манна, носять бСЦльш внутрСЦшнСЦй, бСЦльш психологСЦчний характер, нСЦж нещастя, вСЦд яких гинуть натуралСЦстичнСЦ героСЧ. ГероСЧв раннСЦх новел Т.Манна ("Маленький пан ФрСЦдеман" та "ЛуСЧзхен") переслСЦдують хворобСЦ та слабкСЦсть духу, "асна нерСЦшучСЦсть та безпомСЦчнСЦсть. РЖ саме це СЧх губить.

ВСЦдчуваСФться звтАЩязок раннСЦх новел Т.Манна з тими напрямами в лСЦтературСЦ та мистецтвСЦ НСЦмеччини 90-х pp. (неоромантикою, символСЦзмом), якСЦ заглиблювалися у внутрСЦшнСЦй свСЦт людини та абсолютизували його. Конкретну дСЦйснСЦсть вони розглядали як несуттСФву, таку, яка слугуСФ лише вСЦдображенням та проявом якоСЧсь СЦншоСЧ, бСЦльш суттСФвоСЧ дСЦйсностСЦ. РЖнодСЦ вони повнСЦстю заорювалися в деякий вигаданий свСЦт мСЦстичних бажань та сподСЦвань.

МетафСЦзичнСЦсть раннСЦх новел Т.Манна безпосередньо повтАЩязуСФ його з НСЦцше. ОсновнСЦ категорСЦСЧ Т.Манна (життя та смерть, хвороба та здоровтАЩя), якСЦ поСФднують бСЦологСЦчне начало з метафСЦзичною суттю, вСЦдтворюють вСЦдповСЦднСЦ категорСЦСЧ НСЦцше. Ряд важливих лозунгСЦв та термСЦнСЦв НСЦцше прямо повторюються чи варСЦюються у Т.Манна. Так, вираз "воля до щастя" без сумнСЦву навСЦяний виразом Ф.НСЦцше "воля до "ада".

Два рСЦзновиди земного життя протиставленСЦ у раннСЦх новелах Т.Манна. Людям практичноСЧ дСЦяльностСЦ» сильним та жорстким, протистоять люди, якСЦ намагаються "виключитися" з практичного життя, люди, духовно тонкСЦ, але слабкСЦ, - саме таким чином спСЦввСЦдносяться сфери життя у Т.Манна. Серед таких "практичних" людей, з якими доводиться стикатися героям Т.Манна, - це перш за все безжалСЦснСЦ та жорстокСЦ люди, такСЦ як Герда в "Маленькому панСЦ ФрСЦдеманСЦ" та Амра в новелСЦ "ЛуСЧзхен". Саме СЧх автор "проводить" через тему кохання.

Звернемося ще до однСЦСФСЧ ранньоСЧ новели Т.Манна - "ЛуСЧзхен". Досить цСЦкавим СФ початок твору: "Бывают браки, возникновение которых не может представить себе даже самая художественно изощренная фантазия. Их следует принимать, как принимаешь в театре причудливые сочетания противоположностей, старости и тупости с красотой и жизнерадостностью, которые служат предпосылкой для математически рассчитанного фарса" [44, 19]. Такий початок говорить про те, що у творСЦ вСЦдбудуться якСЦсь несподСЦванСЦ подСЦСЧ, СЦ, якСЦ, можливо, будуть мати трагСЦчне завершення. РозповСЦдь у творСЦ йде про подружжя адвоката ЯкобСЦ. РЖ на перший план виноситься портрет дружини ЯкобСЦ: "Супруга адвоката Якоби была молода и хороша собой - поистине очаровательная женщина. Лет тридцать назад ее нарекли при крещении именами Анна, Маргарета, Роза, Амалия, но никогда не называли иначе чем Амра, по начальным буквам этих имен. Амра - это имя своим экзотическим звучанием гармонировало е ее существом, как ни одно другое. Хотя густые мягкие волосы Амры, причесанные на косой пробор и приподнятые над узким лбом, были каштанового цвета, кожа ее, по-южному матово-смуглая, обтягивала формы, созревшие, казалось, под солнцем юга и пышной томностью напоминавшие прелести юной султанки" [44, 19]. ПротилежнСЦстю був СЧСЧ чоловСЦк, адвокат ЯкобСЦ: "Он был грузный мужчина (40 лет), этот адвокат, даже более чем грузный - настоящий колосс! Ноги его, неизменно обтянутые серыми брюками, своей бесформенной массивностью напоминали слоновьи, сутулая от жира спина походила на спицу медведя, а необъятную окружность живота постоянно стягивал кургузый серо-зеленый пиджачок, который застегивался m одну-единственную пуговицу с таким трудом, что стоило расстегнуть ее - и полы пиджачка взлетали чуть не до плеч. На этот огромный торс, почти лишенный шеи, была насажена сравнительно маленькая голова с узкими водянистыми глазками, коротким приплюснутым носом, обвисшими от собственной тяжести щеками» между которыми терялся крошенный рот с печально опущенными уголками.... Ожиревшее тело, огромное в длину и ширину, было лишено мускулатуры, а отекшее лицо часто наливалось кровью, чтобы затем вдруг покрыться желтоватой бледностью" [44, 20]. У подружжя був непоганий статок. Вони веди свСЦтський спосСЦб життя, перш за все через бажання дружини. Адвокат, як зазначаСФ автор твору, мав досить незвичний характер. РЖ знову ж таки перед нами - людина зСЦ слабким характером: "Не было на свете человека вежливее, предупредительнее» уступчивее, чем он; но все вокруг, может быть и не отдавая себе отчета, чувствовали, что за его чрезмерно угодливыми и льстивыми манерами кроется малодушие и внутренняя неуверенность" [44, 20]. НСЦхто не знав, чому Амра вийшла замСЦж за цю людину. Проте сам адвокат ЯкобСЦ дуже кохав свою дружину: "Он любил ее пылкой любовью, тАж, любовью покорной и боязливой". [44, 21]. Я люблю тебя так сильно, что сердце мое иногда сжимается, и я не знав, что мне с собой делать, я люблю тебя сверх силы",- говорив ЯкобСЦ своСЧй дружинСЦ, СЦ часто такСЦ розмови завершувалися його сльозами. А в дружини його була таСФмниця, про яку знало все мСЦсто, проте не знав чоловСЦк: вона обманювала свого чоловСЦка з молодим музикантом Альфредом Лейтнером; "Это был стройный мужчина с дерзким лицом, светлыми, немного растрепанными волосами и ясной, самоуверенной улыбкой" [44, 22]. РЖ ось одного разу Амра вирСЦшила "аштувати свято на честь "молодого весняного пива", з танцями, концертом, якому вона придавала особливу увагу. Був зСЦбраний комСЦтет для органСЦзацСЦСЧ запланованого концерту. Амра пропонуСФ своСФму чоловСЦковСЦ ХрСЦстСЦану ЯкобСЦ своСФрСЦдну, шокуюючу СЦ для нього самого, СЦ для багатьох жителСЦв мСЦста, роль: "Христиан, я предлагаю, чтобы в конце программы ты в красном шелковом платьице спел шансонетку и что-нибудь станцевал.... А споешь ты, Христиан, песенку, которую сочинит господин Лейтнер, он будет и аккомпанировать тебе на рояле, у вас выйдет лучший и эффектнейший номер нашего праздника" [44, 25]. Адвокат ЯкобСЦ намагався вСЦдмовитися, але кохання до дружини перемогло СЦ вСЦн погодився. Амра ж, поСЧхавши до свого коханця, запропонувала: "Напиши это для игре в четыре руки, слышишь! Мы вдвоем будем ему аккомпанировать, его пению и тащу, А я позабочусь о костюме..." [44, 26]. ЖорстокСЦсть дружиш адвоката дивуСФ та шокуСФ» Наступив день свята. РЖ ось нарештСЦ: "...последний номер, обрамленный в программе лавровым венком и гласящий: "Луизхен, пение и танцы. Музыка Альфреда Лейтнера". Страшною, гнСЦтючою змальована остання iена твору; "Замешательство охватило ряды зрителей, когда перед ними, неукюже приплясывая, возникла жалкая, отвратительно разряженная туша. Это был адвокат. Широкое, без складок, падающее до полу платье из кроваво-красного шелка облегало его бесформенное туловище, а глубокий вырез обнажал тошнотворно напудренную шею"... На голове возвышался белокурой парик, с воткнутым в него, покачивающимся из стороны в сторону зеленым пером. Из-под парика смотрело желтое, опухшее, несчастное лицо, выражавшее одновременно отчаяние и деланную веселость"...Не исходил ли от этой жалкой фигуре больше чем когда-либо холод страдания, который убивал всякую непосредственную веселость и неотвратимым гнетом мучительного беспокойства ложился на собравшееся общество? Одинаковый ужас светился в глубине бесчисленных глаз, устремленных на эту картину - те двое у рояля и супруг на подмостках... Безмолвный, неслыханней скандал длился по меньшей мере пять нескончаемо долгих минут" [44, 28]. ТрагСЦчнСЦсть цСЦСФСЧ iени СФ очевидною. МаСФ наступити розвтАЩязка. Якою вона буде? Т.Манн вирСЦшуСФ СЦ цю СЦсторСЦю трагСЦчно: слабкий герой гине: гине адвокат ЯкобСЦ, врештСЦ зрозумСЦвши, що над ним знущаються, СЦ не витримавши цього сорому, цСЦСФСЧ болСЦ, - болСЦ, яку йому спричинила дружина Амра, яку вСЦн так палко кохав: "При аккорде в фа мажор адвокат Якоби перестал танцевать. Он застыл, застыл посреди iены с поднятыми вверх указательными пальцами... В полной тишине, не нарушаемой ни единым звуком, он медленно, с выражением тревоги переводил страшный взгляд все расширявшихся глаз с этой пара на публику и с публики на эту пару. Он все понял, кровь прихлынула к его лицу, - оно стало красным, как шелк платья, - тотчас же отхлынула, так что краснота сменилась восковой бледностью, и толстяк рухнул на затрещавшие доски" [44, 29]. Молодий лСЦкар, який знаходився серед глядачСЦв, констатував смерть адвоката... Т.Манн у своСФму творСЦ, нСЦби попереджаючи, говорить: "Эта женщина была не так глупа, чтобы натворить бед" [44, 20], далСЦ ж автор пише: Амра была слишком глупа, чтобы мучиться угрызениями совести и таким образом выдать себя" [44, 22]. Проте в кСЦнцСЦ твору звузить безжальна характеристика цСЦСФСЧ жСЦнки, яка так жорстоко вчинила з людиною, яка СЧСЧ без памтАЩятСЦ, болСЦсно кохала: и она, неспособная птичьим своим мозгом так быстро охватить происшедшее, пустыми глазами смотрела в публику" [44, 19].

Як ми бачимо, в обох раннСЦх творах Т.Манна ("ЛуСЧзхен" та "Маленький пан ФрСЦдеман") вСЦд жорстокостСЦ кохання гинуть добрСЦ, але слабкСЦ духом героСЧ-чоловСЦки. Вони обидва в нездоровими й фСЦзично. В обох творах показана жорстокСЦсть жСЦнок, якСЦ не зумСЦли оцСЦнити сили почуттСЦв цих героСЧв (особливо в новелСЦ ЛуСЧзхен).

Т.Манн неодноразово стверджував, що великий вплив на фСЦлософеський розвиток молодого Т.Манна виявила фСЦлософСЦя Шопенгауера. ОднСЦСФю з найулюбленСЦших книг письменника був твСЦр Шопенгауера "СвСЦт як воля та уявлення". Але однак не всСЦ сторони СЦ. не всСЦ положення системи Шопенгауера були одинаково важливСЦ для Т.Манна. Письменника перш за все приваблюСФ те безпощадне засудження життя, його жорстокостСЦ та безглуздостСЦ, яке даСФ Шопенгауер. БезперервнСЦ та рСЦзнобСЦчнСЦ страждання - ось до чого зводиться СЦснування за Шопенгауером, СЦ таке сприйняття дСЦйсностСЦ Томасу Манну, як зазначають В.АдмонСЦ та Т.ССЦльман [1, 55], здаСФться близьким та правильним. Недаремно вСЦн говорив, що отримав вСЦд Шопенгауера "право на песимСЦзм". Також близькою письменниковСЦ СФ думка про взаСФмозвтАЩязок, взаСФмопоСФднанСЦсть людських доль, про вСЦдмСЦннСЦсть, рСЦзницю окремих СЦстот, явищ, яка СФ лише "кающеюся". Т.Манн приймаСФ СЦ, як говорить Шопенгауер, наявнСЦсть за цими явищами певноСЧ окритоСЧ сили - того, що Шопенгауер називаСФ "волею". ПостСЦйне намагання волСЦ поширитися, охопити все бСЦльшу дСЦлянку ниття, пСЦдкоряючи собСЦ РЖншСЦ явища, Шопенгауер розглядаСФ як процес неминучий, але трагСЦчний, який СФ причиною бСЦд СЦ стращань, на землСЦ. Переборювання волСЦ, вСЦдмова вСЦд неСЧ, тобто вСЦдмова вСЦд життСФвоСЧ "практики", - СФдиний спосСЦб вийти СЦз кола страждань (вважав Шопенгауер). Для Т.Манна цСЦ думки СФ досить важливими тому, що вони нСЦби обумовлюють його недовСЦру та страх перед "практикою" життя. Томас Манн, при усСЦх своСЧх метафСЦзичних устремлСЦннях, все ж таки СФ соцСЦальне конкретним, як СЦ будь-який великий митець. РЖ ця конкретнСЦсть була присутня СЦ в його фСЦлософських роздумах, не дозволяючи йому слСЦдувати за Шопенгауером у всСЦх питаннях.

Також на творчСЦсть та свСЦтогляд Т.Манна вплинули Вагнер та НСЦцше - СЦншСЦ видатнСЦ представники духовного життя ХРЖХ ст. Сам письменник неодноразово вказував на свою залежнСЦсть вСЦд РСЦхарда Вагнера - композитора та ФрСЦдрСЦха НСЦцше - фСЦлософа, який вважав себе пророком майбутнього. Музика Вагнера, афористичнСЦсть та сила своСФрСЦдно ритмСЦзованоСЧ прози НСЦцше, образний та ритмСЦчно пСЦдкорюючий виклад Шопенгауера - все це хвилювало молодого письменника. Вагнер та НСЦцше, кожен по-своСФму, приваблювали молодого Т.Манна, який намагався розСЦбратися в картинСЦ сучасноСЧ дСЦйсностСЦ.

Так, напр., "метафСЦзичнСЦсть" Вагнера повтАЩязуСФться для Т.Манна з намаганням виявити глибокСЦ, прихованСЦ коренСЦ зовнСЦшнСЦх речей та подСЦй. А парадоксально загострена критика сучасного суспСЦльства НСЦцше, який оголошуСФ сучаснСЦсть перСЦодом декадансу, слабкостСЦ та хвороб, утверджуСФ Т.Манна в несприйняттСЦ сучасностСЦ та даСФ йому ряд формул для СЧСЧ оцСЦнки. Саме у НСЧцше знаходить письменник протирСЦччя мСЦж життям та смертю, життям та хворобою, робить його основним протирСЦччям, яке визначаСФ усю дСЦйснСЦсть. У того ж НСЧцше вСЦн знаходить СЦ характеристику життя, як чогось досить безжалСЦсного та жорстокого, проте СФдино цСЦнного. ВСЦд НСЦцше йде СЦ сприйняття СЦнтелектуального начала, духа, мистецтва як чогось хворобливого.

Таким чином, в раннСЦх новелах Т.Манна думка письменника в значнСЦй мСЦрСЦ рухаСФться в термСЦнах та антитезах НСЦцше, а СЦнодСЦ у нього з'являються й положення, досить близькСЦ до положень цього фСЦлософа. Тому-то в цих творах кохання та нещастя, хвороби та слабкСЦсть духу героСЧв СЦдуть поруч. РЖ як ми зтАЩясували, в проаналСЦзованих новелах присутня глибока трагедСЦйнСЦсть.


1.3 Зображення теми кохання в новелах "ТрСЦстан" та "ТонСЦо Крегер"


Якщо в раннСЦх новелах Т.Манна життя завжди (СЦ зовнСЦшньо, СЦ внутрСЦшньо) перемагаСФ хворобу, то тепер дух, мистецтво стають все значнСЦшими та значнСЦшими, перетворюючись у гСЦдних суперникСЦв життя СЦ навСЦть СЦнодСЦ перемагають його. В новелСЦ "ТрСЦстан" (1902 p.) протилежнСЦсть життя та духу, життя та мистецтва закриваСФ протилежнСЦсть життя та хвороби, хоча звтАЩязок мСЦж духом та хворобою тут усСЦляко пСЦдкреслюСФться. "ТрСЦстан" - перша новела Т.Манна, яка набула великоСЧ популярностСЦ. ЯкСЦ ж СЦдейнСЦ та художнСЦ риси цСЦСФСЧ новели ставила СЧСЧ вище вСЦд раннСЦх новел?

Зазначимо, що тут присутня СЦнша, бСЦльш лСЦрична тональнСЦсть новели, включаючи однак сатиричнСЦ та гротескнСЦ елементи, - поСФднання цих рис створюСФ стилСЦстичне багатство "ТрСЦстана". НемаСФ у нСЦй СЦ тСЦСФСЧ "завеликоСЧ" СЦлюстративностСЦ, яка була часто притаманна раннСЦм новелам. ДСЦя в "ТрСЦстанСЧ" зосереджена на обмеженСЦй "дСЦлянцСЦ" часу, складаСФться з кСЦлькох органСЦчно повтАЩязаних мСЦж собою епСЦзодСЦв, проте образи поданСЦ розгорнуто, а СЧхнСЦй характер розкриваСФться з дивних СЦнодСЦ, але психологСЦчно реальних дСЦй.

Основна увага в новелСЦ придСЦляСФться СЧСЧ герою, представнику "духа", модернСЦстському письменнику ШпСЦнелю, людинСЦ досить дивнСЦй, яка надто високо ставить свою письменницьку дСЦяльнСЦсть СЦ весь живе в свСЦтСЦ мистецтва. "Он был нелюдим и ни с кем не общался... На столе у него, на самом виду, постоянно лежала книга его собственного сочинения...Действие романа происходило в светских салонах, в роскошных будуарах, битком набитых изысканными вещами - гобеленами, старинной мебелью, дорогим фарфором, роскошными тканями и всякого рода драгоценнейшими произведениями искусства...Удивительно было то, что никаких других книг, кроме этой одной, он не написал, а писал он явно со страстью. Большую часть дня он проводил в своей комнате за этим занятием..." [44, 34,35]. Реальне, практичне життя герой зневажаСФ. В санаторСЦСЧ "ЕйнфрСЦд", де вСЦн вСЦдпочивав, ШпСЦнель знайомиться з молодою дружиною купця з Бремена ГабрСЦелою КлетертАЩян, яка тяжко захворСЦла пСЦсля пологСЦв: "Но от тяжелых и плотных тканей невыразимо нежная, миловидная и хрупкая головка молодой женщины казались еще более трогательной, милой и неземной. Ее каштановые волосы, стянутые в узел на затылке, были гладко причесаны, и только одна вьющаяся прядь падала на лоб возле правого виска, где маленькая, странная, болезненная жилка над четко обрисованной бровью нарушала своим бледно-голубым разветвлением ясную чистоту почти прозрачного лба. Эта голубая жилка у глаза тревожно господствовала над всем тонким овалом лица." [44, 32]. Письменник ШпСЦнель сприймаСФ ГабрСЦелу як високопоетичну СЦстоту СЦ намагаСФться залучити СЧСЧ до кола своСЧх почуттСЦв та переживань. РЖ частково вСЦн правий - у панСЦ КлетертАЩян СФ задатки до бСЦльш глибокого, одухотвореного внутрСЦшнього життя, РЖ вони саме стимулюються СЧСЧ хворобою. Колись СЧСЧ батько досить гарно грав на скрипцСЦ.

ПСЦд впливом вмовлянь ШпСЦнеля ГабрСЦела вирСЦшуСФ, не дивлячись на заборону лСЦкарСЦв, сСЦсти за фортепСЦано СЦ, почавши з ноктюрнСЦв Шопена, нарештСЦ, переходить до вагнерСЦвського "ТрСЦстана" (вплив творчостСЦ Вагнера на Т.Манна), граСФ його все з бСЦльшою пристараснСЦстю: " Она сыграла ноктюрн ми-бемоль мажор, опус 9, номер 2. Хотя она действительно отвыкла играть, чувствовалось, что когда-то ее исполнение было подлинно артистическим. Инструмент был неважный, но уже с первых тактов она обнаружила в обращении с ним безошибочный вкус. В том, как она меняла окраску звука, сквозил настоящий темперамент, невероятная ритмическая подвижность ноктюрна доставляла ей явное удовольствие, удар у нее был твердый и вместе с тем мягкий. Во всей своей прелести лилась из-под ее пальцев мелодия, и с изящной ш торопливостью сопровождал мелодию аккомпанемент" [44, 46]. I ось ГабрСЦела почала грати "ТрСЦстана" - мелодСЦю кохання, яка змусила героСЧню багато над чим задуматися: "Тихим, робким вопросом прозвенел мотив, полный страстной тоски, одинокий, блуждающий в ночи голос. Ожидание и тишина... Потом чудесным, чуть приглушенным сфорцандо, в котором были и взлет, и блаженная истома страсти, полился напев любви, устремился вверх, в восторге взвился, замер в сладком сплетенье и, освобожденный, поплыл вниз, а там мелодию подхватили виолончели и повели свою глубокую песнь о тяжести и боли блаженства...Она играла в молитвенном благоговении... Что здесь происходило? Две силы, два восхищенных существа стремились друг к другу; блаженствуя и страдая, они сплетались в безумном восторге, в неистовой жажде вечного и совершенного..." [44, 46]. Феномен коханнятАж Досить лСЦрично, натхненно "звучить" кохання в цСЦй новелСЦ:"Разве любовь умирает? Любовь Тристана? Любовь твоей и моей Изольды? О нет, она вечна, и смерть не досягает ее! Да и что может умереть, кроме того, что нам мешает, что вводит нас в обман и разделяет слившихся воедино? Сладостным союзом соединила их обоих любовь... смерть нарушила его, но разве может быть для любого из них иная смерть, чем жизнь, отделенная от жизни другого? Таинственный дуэт соединил их в той безымянной надежде, которую дарит смерть в любви, - надежде на нескончаемое, неразрывное объятие в волшебном царстве ночи! Сладостная ночь! Вечная ночь любви! Всеобъемлющая обитель блаженства!" [44, 48].

Через кСЦлька днСЦв стан здоров"я ГабрСЦели рСЦзко погСЦршуСФться СЦ стаСФ безнадСЦйним. Слабкий органСЦзм ГабрСЦели не змСЦг справитися з незвичайною емоцСЦйною напругою. Шлях до одухотвореностСЦ, до мистецтва виявляСФться для неСЧ шляхом згубним, шляхом до смертСЦ.

Однак ШпСЦнель з гордСЦстю та натхненнСЦстю бачить в цьому свою перемогу. ВСЦн пише лист пану КлетертАЩяну - грубому, надзвичайно здоровому комерсанту, який приСЧхав на виклик лСЦкарСЦв в санаторСЦй. В листСЦ ШпСЦнель звинувачуСФ його в тому, що той викрав ГабрСЦелу зСЦ свСЦту мрСЦй та краси, захопив СЧСЧ царством потворного реального життя. ШпСЦнель радСЦСФ з того, що героСЧня помре пСЦднесено, вСЦдчувши "смертельный поцелуй смерти": "Весьма вероятно, что, когда они решили завладеть Габриэлой Экхоф, Вы непроизвольно чмокнули, словно отведав превосходного супа или какого-нибудь редкого блюда... По существу, Вы направляете ее мечтательную волю по неверному пути, Вы уводите ее из запущенного сада в жизнь, в уродливый мир, Вы даете ей свою заурядную фамилию, превращаете ее в жену, в хозяйку, делаете ее матерью. Вы унижаете усталую, робкую, цветущую в своем возвышенном самодовлении красоту смерти и заставляете ее служить пошлой обыденности и тому тупому, косному, презренному идолу, который называют природой. Итак, что же происходит? Та, глаза которой подобны пугливым сновидениям, дарит Вам сына; она отдает этому существу, призванному продолжать низменное бытие родителя, всю свою кровь, все, что в ней еще осталось от жизни, - и умирает. И если конец ее свободен от пошлости, если в преддверии его она поднялась из глубины своего унижения, чтобы в гордом блаженстве принять смертельный поцелуй красоты, то об этом позаботился я" [44, 52]. Саме таким чином намагаСФться ШпСЦнель зберегти права та гСЦднСЦсть духу перед обличчям низького та грубого прозаСЧчного життя.

Цей результат сутички мСЦж життям та духом виявляСФться досить несподСЦваним. Пан КлетертАЩян, який отримав лист, йде ШпСЦнеля. МСЦж ними вСЦдбуваСФться розмова. Пан КлетертАЩян звинувачуСФ письменника в слабкостСЦ та боягузствСЦ, грубо його ображаСФ. ТСЦ факти з бСЦографСЦСЧ ГабрСЦели, якСЦ ШпСЦнель сприйняв як глибоко поетичнСЦ, КлетертАЩян змальовуСФ самим прозаСЧчним чином. ГабрСЦела розповСЦдала ШпСЦнелю, що СЧСЧ майбутнСЦй чоловСЦк побачив СЧСЧ в саду, бСЦля фонтана, серед подруг. В листСЦ ШпСЦнеля ця iена перетворюСФться в символСЦчну; в той момент, коли ГабрСЦела та СЧСЧ подруги спСЦвають гарну та нСЦжну пСЦсню, в СЧСЧ аристократично-вишуканий свСЦт втручаСФться пан КлетертАЩян та грубо забираСФ СЧСЧ з цього свСЦту. А пан КлетертАЩян в роздратуваннСЦ вигукуСФ, що нСЦхто нСЦчого пСЦд час СЧхньоСЧ першоСЧ зустрСЦчСЦ не спСЦвав, а СЧСЧ подруги втАЩязали та говорили про новий рецепт картопляного пюре. ПСЦд час СЧхньоСЧ розмови заходить панСЦ Шпатц СЦ повСЦдомляСФ нехорошу новину: "Господин Клетериан, это такое горе... Она потеряла столько крови, ужасно, ужасно... Она спокойно сидела в кровати и что-то тихонько напевала, и вдруг пошла кровь, боже мой, столько крови...

- Она умерла?! - закричал господин Клетериан. Он схватил советчицу за руку выше локтя и стал тянуть ее от одного конца порога к другому. - Нет, не совсем, что? Не совсем, она еще сможет меня увидеть...Габриэла! - внезапно сказал он, и глаза его наполнились слезами, и видно было, как в нем прорвалось доброе, человечное и честное чувство...." [44, 55].

Наступного ранку вСЦдбулася ще одна символСЦчна iенка; пан ШпСЦнель зустрСЦчав в саду маленького сина ГабрСЦели - такого ж мСЦцного та важного, як СЦ його батько. Побачивши цього веселого хлопчика, що смСЦявся, ШпСЦнель повертаСФться та уходить, "насильно замедляя свои шаги, как это делают люди, желая скрыть, что в глубине души они уже обратились в бегство" [44, 57].

Отже, розвтАЩязка сутички мСЦж життям та духом у "ТрСЦстанСЦ" подаСФться ще з попереднСЦх позицСЦй Томаса Манна, як повна поразка того, що проти життя. Правда, цього разу помираСФ не чоловСЦк (як у раннСЦх новелах письменника), а молода жСЦнка, також нездорова. Саме висунення на перший план духа та мистецтва як суперникСЦв життя виявляСФться тут досить чСЦтко та виразно. Та й сама загальна оцСЦнка мистецтва та духа в новелСЦ не СФ простою. Не дивлячись на комСЦчнСЦсть свого захисника ШпСЦнеля, вони виступають як могутня емоцСЦйна сила: в епСЦзодСЦ, який присвячений музицСЦ, вся навколишня дСЦйснСЦсть виявляСФться нСЦкчемною у порСЦвняннСЦ з ними. Дух, мистецтво, музика, кохання - все так поСФднано у цСЦй новелСЦ!

Ще в бСЦльшСЦй мСЦрСЦ порСЦвняльна оцСЦнка ворогуючих сторСЦн - реального життя та мистецтва - змСЦнюСФться в наступних новелах Томаса Манна. Мистецтво та дух перестають бути предметом презирства. Вони бСЦльше не пов'язуються з поняттям слабкостСЦ та боягузства. Навпаки, в них вСЦдчуваСФться особлива сила - внутрСЦшня, яка ховаСФться в глибинСЦ душСЦ, але достатньо могутня, щоб визначити усю поведСЦнку людини, СЧСЧ здатнСЦсть утриматися на своСЧх позицСЦях РЖ не капСЦтулювати перед ворожою стихСЦСФю життя. Якщо ранСЦше "хворСЦ" героСЧ Т.Манна та представники духа любили життя та тягнулися до нього, при цьому ненавидСЦли та зневажаючи себе, то тепер вони, як СЦ ранСЦше, продовжують любити життя, проте високо цСЦнують СЦ те, що СЧх вСЦдрСЦзняСФ вСЦд життя, - свою одухотворенСЦсть, глибину своСФСЧ свСЦдомостСЦ, свою здатнСЦсть до аналСЦзу. Вони - рСЦвноправнСЦ партнери життя. Це коло думок найбСЦльш досконало вСЦдображене в новелСЦ "ТонСЦо Крегер" (I903 р) - однСЦй СЦз найбСЦльш музичнСЦй та лСЦричнСЦй з усСЦх новел Т.Манна.

Головний герой новели ТонСЦо Крегер захоплюСФться мистецтвом СЦ маСФ тонку душевну органСЦзацСЦю. Але в той же час юний ТонСЦо вСЦдчуваСФ страх перед життям. З самоСЧ новели ми бачимо» що у героя СФ сили жити, вСЦн здатен з незвичайною витримкою йти своСЧм шляхом, утверджувати себе таким, яким вСЦн СФ. РД й те, що зближуСФ ТокСЦо Крегера зСЦ ШпСЦнелем - героСФм новели "ТрСЦстан". ШпСЦнель - це письменник, як СЦ ТонСЦо Крегер, письменник, який вСЦдчуваСФ своСФ протиставлення практичнСЦй реальностСЦ, свою несхожСЦсть з СЦншими, звичайними, людьми. Проте ШпСЦнеля це вСЦдчуття приводить лише до ворожостСЦ по вСЦдношенню до людей звичайного, практичного життя, до своСФСЧ самозакоханостСЦ в себе та свого мистецтва. ТонСЦо Крегер розглядаСФ своСФ мистецтво як дещо сумнСЦвне. ВСЦн СЦ пишаСФться ним, СЦ вСЦдчуваСФ його як прокляття. А до людей звичайного, практичного життя вСЦн вСЦдчуваСФ навСЦть заздрСЦсть - на тлСЦ цього вСЦн вСЦдчуваСФ до життя й легке презирство. ШпСЦнель, при усСЦй своСЧй витонченостСЦ, насправдСЦ СФ досить однолСЦнСЦйним та примСЦтивним, а ТонСЦо Крегер по-справжньому складний та глибокий. Саме тому ШпСЦнель виявляСФться в значнСЦй мСЦрСЦ комСЦчною постаттю, А ТонСЦо Крегер - постаттю значною СЦ навСЦть пСЦднесеною. РЖ звичайно ж, у творСЦ звучить СЦ тема кохання. Лише двСЦчСЦ ми дСЦзнаСФмося з твору про кохання головного героя. На початку твору показано перше кохання юного ТонСЦо, незграбного та соромтАЩязливого юнака, -знову, як СЦ у всСЦх новелах Т.Манна, нещасливе кохання до веселоСЧ та здоровоСЧ дСЦвчини РЖнгеборг Хольм: "Белокурая Инге, Ингеборг Хольм, дочь доктора Хольма,...была та, кого Тонио Крегер полюбил в шестнадцать лет. Однажды вечером, в необычном освещении... он услышал, как она со свойственной только ей интонацией проговорила какое-то слово, обыкновенное, незначащее слово, но в голосе ее послышались теплые нотки - и его сердце в восхищении забилось куда более сильно, чем некогда....В тот вечер он унес с собой ее образ... Опыт подсказал ему, что это любовь. И хотя он знал, что любовь принесет с собой много мук, горестей и унижений, что она нарушит мир в его сердце, наводнит его мелодиями и он лишится покоя, который нужен для всякого дела,...,он все же радостно принял ее, предался ей всем существом, стал ее пестовать всеми силами души, ибо знал: любовь - это богатство и это жизнь, а он больше стремился быть богатым и жить..." [44, 63,64]. Проте одного разу пСЦд час танцю (кадрилСЦ) вСЦн зробив неправильнСЦ рухи СЦ з нього почали смСЦятися, та й РЖнге теж. Для нього це було болСЦсно. РЖ знову лСЦричнСЦ рядки про кохання: "Он кружил вокруг алтаря, на котором пылало пламя его любви, преклонял перед ним колена, бережно поддерживал и питал это пламя, ибо хотел быть верным. Но прошло еще немного времени, и священный огонь, без вспышек и треска, неприметно угас" [44, 67]. ДалСЦ в новелСЦ описуються роки, коли ТонСЦо Крегер залишаСФ рСЦдне мСЦсто, подорожуСФ, стаСФ письменником СЦ живе в МюнхенСЦ. ТонСЦо та росСЦйська художниця Лизавета РЖванСЦвна, з якою вСЦн давно товаришуСФ, часто розмовляють про спСЦввСЦдношення мСЦж мистецтвом та життям. ВСЦдбуваСФться поСЧздка ТонСЦо Крегера в ДанСЦю. ДалСЦ ми бачимо героя в ДанСЦСЧ, на березСЦ моря. Саме тут СЦ вСЦдбуваються заключнСЦ iени новели. З мСЦста приСЧжджаСФ велика група людей, якСЦ хочуть вСЦдпочити та повеселитися, СЦ серед них зтАЩявляСФться й РЖнга Хольм, така ж сяюча та мСЦцна, як СЦ колись. РозпочинаСФться вечСЦрний бал, на якому нСЦхто не звертаСФ уваги на ТонСЦо, навСЦть не помСЦчаСФ його - крСЦм однСЦСФСЧ дСЦвчини з тонким та блСЦдим обличчям, некрасивоСЧ та задумливоСЧ, незграбноСЧ та соромтАЩязливоСЧ. ПСЦд час танцю вона падаСФ, СЦ ТонСЦо допомагаСФ СЧй пСЦднятися, а потСЦм повертаСФться до себе в кСЦмнату, переживаючи тСЦ ж страждання, якСЦ в юностСЦ колись мучили його! "Кому-нибудь следовало бы теперь прийти! Ингеборг следовало бы прийти, заметить, что он ушел, тайком прокрасться за ним и, положив руку ему на плечо, сказать: "Пойдем к нам! Развеселись! Я люблю тебя!.." Но она не пришла. Ничего такого не случилось. Все было как тогда, и, как тога, он был счастлив. Ибо серце его жило" [44, 95]. Отже, в новелСЦ "ТонСЦо Крегер" СФ лише два епСЦзоди, присвячених темСЦ кохання. Проте в нСЦй немаСФ вже того надриву, який звучав в попереднСЦх новелах Т.Манна, особливо в раннСЦх /"Маленький пан ФрСЦдеман" та "ЛуСЧзхен"/. Лише замальовки про кохання, лСЦричнСЦ, мелодСЦйнСЦ, але в той же час спокСЦйнСЦ, без трагСЦзму.

РоздСЦл 2 Кохання в англСЦйськСЦй лСЦтературСЦ


2.1 Дж.Р.КСЦплСЦнг - один СЦз найвСЦдомСЦших представникСЦв лСЦтератури АнглСЦСЧ. Вплив РЖндСЦСЧ на формування поглядСЦв письменника


З Редьярдом КСЦплСЦнгом, одним СЦз найславетнСЦших письменникСЦв АнглСЦСЧ, ми вперше зустрСЦчаСФмося ще в дитинствСЦ, читаючи про дивовижнСЦ пригоди МауглСЦ. Але спадщина КСЦплСЦнга зовсСЦм не вичерпуСФться "Книгою джунглСЦв" та казками, однаково цСЦкавими як для малечСЦ, так СЦ для дорослих. До свСЦтовоСЧ лСЦтератури КСЦплСЦнг увСЦйшов насамперед як визначний новелСЦст, автор нарисСЦв та романСЦв, що перевидаються й досСЦ десятками мов, СЦ, звичайно, як поет, вСЦршами якого захоплювалися Марк Твен, Бертольд Брехт, Ернест ХемСЦнгуей, Максим Горький.

Ще в 1908 роцСЦ в рецензСЦСЧ на оповСЦдання КСЦплСЦнга, якСЦ були виданСЦ росСЦйською мовою пСЦд редакцСЦСФю РЖ.БунСЦна, О.КупрСЦн пСЦдкреслив, що КСЦплСЦнг -"самый яркий представитель той Англии, которая железными руками опоясала весь земной шар и давит его во имя своей славы, богатства и могущества" [18, 3].

Луначарський у своСЧх лекцСЦях по захСЦдноСФвропейськСЦй лСЦтературСЦ говорив про письменника: "Киплинг - человек большого таланта [18, 3]. РЖ.КупрСЦн у своСЧй статтСЦ "Редьярд Киплинг" (1908р.) писав: "Он оригинален, как никто другой в современной литературе. Могущество средств, которыми он обладает в своем творчестве, прямо неисчерпаемо. Волшебная увлекательность фабулы, необычайная правдоподобность рассказа, поразительная наблюдательность, остроумие, блеск диалога, iены гордого и простого героизма, точный стиль, или, вернее, десятки точных стилей, экзотичность тем, бездна знаний и опыта и многое, многое другое составляют художественные данные Киплинга, которыми он "аствует над умом и воображением читателя.

И тем не менее... как бы ни был читатель очарован этим волшебником, он видит из-за его строчек настоящего культурного сына жесткой, алчной, купеческой, современной Англии, джингоиста, травившего буров ради возвеличения британского престижа во всех странах и морях, над которыми никогда не заходит сонце" [3, 355]. "Киплинг смело и ревниво верит в высшую культурную миссию своей родины и закрывает глаза на её несправедливости" [3, 356].

У 1936 роцСЦ у некролозСЦ на смерть письменника Джордж Оруелл, автор антиутопСЦСЧ (1984), писав: тАЮВ тринадцять лет я боготворил Киплинга, в семнадцать - ненавидел, в двадцать - восхищался им, в двадцать пять - презирал, а теперь снова нахожусь под его "иянием, не в силах освободиться от его чар" [18, 3].

Якщо поСФднати усСЦ цСЦ вислови, то можна зробити висновок: незважаючи на усСЦ негативнСЦ риси його СЦдеологСЦСЧ, Р.КСЦплСЦнг - дуже талановитий митець СЦ це принесло його творам тривалий СЦ широкий успСЦх не тСЦльки в АнглСЦСЧ, але й в СЦнших краСЧнах свСЦту.

"Но талант его - сгусток сложнейших противоречий, в которых высокое и человечное переплетено с низким и бесчеловечным" [18, 4].

Письменницька доля Р.КСЦплСЦнга (1865 - 1936) зазнала СЦ високого злету, СЦ глибокого падСЦння. Спочатку була слава - гучна СЦ всезагальна. НевСЦдомий двадцятичотирьохрСЦчний автор оповСЦдань СЦ вСЦршСЦв, виходець СЦз колонСЦй, став вСЦдомим раптово, СЦ цСЦле поколСЦння визнало його "асником СЧхнСЦх думок. Вся АнглСЦя, згодом СЦ весь свСЦт з захопленням зустрСЦчали кожне слово "законченного гения" - так ГенрСЦ Джеймс називав КСЦплСЦнга.

"Наиболие "иятельной силой в дни моего студенчества был киплинизм, - згадував один СЦз автобСЦографСЦчних героСЧв Герберта Уеллса, - в середине девяностых годов этот маленький усатый очкарик, который, казалось, никогда не перестанет отчаянно жестикулировать, этот обладатель тяжелого подбородка, который с мальчишеским энтузиазмом вопил о действенности силы и лирически восторгался звуками, красками и даже запахами Империи, этот чудесник, открывший нам мир машин, ветоши, инженеров и младших офицеров и превративший профессиональный жаргон в поэтический диалект, стал чуть ли не национальным символом" [18, 3].

РЖ раптом всезагальному поклонСЦнню прийшов кСЦнець. НСЦ, КСЦплСЦнг не перестав писати СЦ навСЦть не втратив читачСЦв. Проте змСЦнились часи, притихли трСЦумфальнСЦ маршСЦ дев'яностих рокСЦв, надСЦСЧ не були виправданСЦ, СЦ в нову епоху кСЦплСЦнговськСЦ гСЦмни почали рСЦзати слух. Перше десятилСЦття XX ст.. в АнглСЦСЧ виявилось перСЦодом розчарування в попереднСЦх СЦдеалах, СЦ вже не КСЦплСЦнг, а його СЦдейнСЦ противники: Б.Шоу, Дж. ГолсуорсСЦ, А.Беннет, той же Г.Уеллс - виразили потрСЦбнСЦ думки передкризовоСЧ ситуацСЦСЧ. "Лауреат без лавров, забытая знаменитость" - СЦронСЦзував Томас Стернз ЕлСЦот [18, 5]. Коли публСЦчна екзекуцСЦя була завершена, про Р.КСЦплСЦнга забули.

Проте створене КСЦплСЦнгом пережило усСЦ негаразди: його твори читали СЦ продовжували ними захоплюватись.

РЖ дСЦйсно, у чому ж розгадка настСЦльки тривалоСЧ СЦ незгасаючоСЧ слави Р.КСЦплСЦнга, якому, здавалося б, призначено забуття. ВСЦдповСЦдь на це запитання можна отримати, лише проаналСЦзувавши лСЦтературну творчСЦсть письменника.

О.Уайльд одним СЦз перших назвав його генСЦСФм, "да еще понимающим сущность и серёзные стороны вульгарности, поскольку он знает жизнь лучше, чем кто бы то ни было из нас. И это знание придает странный, газетный реализм тому, что он там говорит" [48, 19].

Гортаючи оповСЦдання Р.КСЦплСЦнга (про РЖндСЦю), додаСФ Уайльд, "кажется, что сидиш ";под пальмовым деревом и наблюдаешь жизнь при свете великолепных вспышек вульгарности..." тАЮЧахлые англо-индусы... находятся в полном несоответствии со своей средой..." "Это понятно. Ведь у Киплинга фон живописнее самой картины, а яркие краски базаров ослепляют наши глаза...[16, 19].

Кольори РЖндСЦСЧ! ПершСЦ шСЦсть рокСЦв свого життя майбутнСЦй лауреат НобелСЦвськоСЧ премСЦСЧ був огорнутий саме СЦндСЦйською атмосферою ("Ред", як його називали в сСЦмейному колСЦ народився в БомбеСЧ в 1865 p., отримав освСЦту в АнглСЦСЧ, пСЦзнСЦше був спСЦвробСЦтником СЦндСЦйськоСЧ газети. Для майбутнього лСЦтератора роки дитинства в РЖндСЦСЧ виявились вирСЦшальними; ще Гете вважав, що дитинство визначаСФ СЦ характер людини, СЦ СЧСЧ майбутнСФ...

"Гражданская и военная газета" выходила каждый вечер на четырнадцати полосах, но делали её практически всего два человека -редактор и его помощник. Место помощника редактора и занял Киплинг [21, 4].

РЖндСЦя часСЦв його раннього дитинства день за днем оживала в свСЦдомостСЦ. Цей сСЦмнадцятирСЦчний юнак приСЧхав не в чужу краСЧну - вСЦн повернувся на батькСЦвщину. ВСЦн був не просто людиною двомовною - вСЦн дуже швидко засвоював усСЦ вСЦдтСЦнки СЦндСЦйськоСЧ мови. Особливо багато давали йому вСЦдрядження, пСЦд час яких вСЦн бачив СЦ запам'ятовував життСФвСЦ дрСЦбницСЦ, яких не помСЦчали тСЦ, хто не один рСЦк живе в цСЦй краСЧнСЦ. Проте жив вСЦн не тСЦльки в ЛахорСЦ. ДвСЦчСЦ його направляли на роботу в престижну газету "ПСЦонер", яка видавалася в АллабадСЦ. Р.КСЦплСЦнг був неперевершеним репортером. Але у його репортажах вСЦдчувався письменник.

Перше оповСЦдання Р.КСЦплСЦнга "Ворота ста печалей" було надруковане у тСЦй же "громадянськСЦй СЦ вСЦйськовСЦй газетСЦ" 26 вересня 1884 року. Саме воно розпочало довгу серСЦю оповСЦдань, якСЦ друкувалися спочатку в ЛахорСЦ, а потСЦм уже СЦ по всСЦй РЖндСЦСЧ. Англо-СЦндСЦйцСЦ отримали можливСЦсть прочитати про себе, а також про краСЧну, в якСЦй вони живуть. Р.КСЦплСЦнг писав коротко, енергСЦйно, але при цьому нСЦколи не намагався загострити сюжет. Це були своСФрСЦднСЦ "фСЦзСЦологСЦчнСЦ нариси" СЦндСЦйського життя, збагаченСЦ деталями, написанСЦ мовою хСЦндустанСЦ, зрозумСЦлою англо-СЦндСЦйцям, з чСЦтко змальованими типажами, якСЦ були нСЦби вихопленСЦ СЦз буденного життя, так що дехто впСЦзнавав себе СЦ людей, з якими разом працювали або жили поряд. "Выдумка его была полна правдоподобия," - писав про твори КСЦплСЦнга К.Паустовський [17, 315]. При цьому КСЦплСЦнг прагнув об'СФктивностСЦ у своСЧй роботСЦ. У одних випадках вСЦн посилався на людей, вСЦд яких нСЦби чув ту чи СЦншу СЦсторСЦю, у СЦнших - говорив вСЦд свого СЦменСЦ, проте "я" розповСЦдача виявлялося щоразу новим - це ж не бСЦльше як лСЦтературний прийом.

Новий голос вСЦдразу вСЦдрСЦзнявся оригСЦнальнСЦстю. ВСЦн був рСЦзкий, рСЦшучий, правдивий. ВСЦн розповСЦдав про життя незвичайне СЦ маловСЦдоме. В той час в англСЦйськСЦй лСЦтературСЦ з'явилися екзотичнСЦ теми. КСЦплСЦнга помСЦтили не тСЦльки тому, що вСЦн почав одним з перших СЦ навСЦть ранСЦше багатьох, а також тому, що вСЦн висвСЦтлював екзотику, пСЦдкреслюючи СЧСЧ непомСЦтнСЦсть. ВСЦн писав про злиднСЦ туземного СЦснування СЦ вузьколобСЦсть колонСЦальноСЧ адмСЦнСЦстрацСЦСЧ, вСЦн вСЦдкривав прозу дивного СЦ привабливого нСЦбито життя. Письменник творив, не уникаючи кольорСЦв мСЦiевого колориту, ступаючи в тСЦнь тропСЦчних лСЦсСЦв, спостерСЦгаючи невСЦдомСЦ джунглСЦ, мСЦiевий побут СЦ незвичайних тварин. "Железный" КСЦплСЦнг зберСЦгаСФ "астиву йому вСЦрнСЦсть СЦдеям СЦ намагаСФться в усьому слСЦдувати реальному ходу життя: "Эта правдоподобность, - пСЦдкреслював О.РЖ.КупрСЦн, - достоверность рассказа и составляет ту тайну очарования, которая приковывает к книгам Киплинга" [15, 234].

Письменник подавав читачам не тонкСЦ вигадки, як у "ОстровСЦ скарбСЦв" СтСЦвенсона; вСЦн рСЦзким тоном, який не терпить заперечень, повСЦдомляв на правах очевидця про "чудовий" СЦндСЦйський край все, що вважав за потрСЦбне. Р.КСЦплСЦнг представляв галасливСЦ схСЦднСЦ ринки, особливостСЦ моралСЦ СЦ, не затримуючись при цьому в рамках картинноСЧ етнографСЦчноСЧ новизни, брався за суть справи. "Он начинает, - писав О.РЖ.КупрСЦн, - повествование так просто, так небрежно и даже иногда так сухо, как будто вы давным-давно знаете этих людей, и эти причудливые условия жизни, как будто сегодня Киплинг продолжает вам рассказывать о том, что вы сами видели и слышали вчера".

РСЦк, два - СЦ Д.Р.КСЦплСЦнга знають уже всСЦ чотири мСЦльйони англСЦйцСЦв, якСЦ живуть в РЖндСЦСЧ. РЖ швидше всього - не одна людина за СЧСЧ межами. ОповСЦдання СЦ поезСЦя Р.КСЦплСЦнга - це поки що провСЦнцСЦйна лСЦтература. Проте найбСЦльш проникливим читачам - а до них належала СЦ сСЦм'я письменника СЦ вСЦн сам, прекрасно знаючий собСЦ цСЦну, - було зрозумСЦло, що пройде небагато часу - СЦ його слава пошириться свСЦтом. ПСЦзнСЦше люди дивувалися тому, як спокСЦйно Р.КСЦплСЦнг сприйняв свСЦй лСЦтературний злет в АнглСЦСЧ. ВСЦн же завжди знав, що по-СЦншому й бути не могло.

Якою б захоплюючою не була драматична СЦсторСЦя письменника, справжнСЦм героСФм СФ не вСЦн, а сама РЖндСЦя, "моя Индия", яка вСЦд того, що була далеко, ставала ще бСЦльше бажаною. Безглуздо було б говорити про добровСЦльний вСЦд'СЧзд КСЦплСЦнга з РЖндСЦСЧ. ВСЦн же не Джойс, який добровСЦльно покинув РЖрландСЦю. ВСЦн - англСЦСФць, СЦ батькСЦвщина його - АнглСЦя. РЖ все ж таки вигнання було. БСЦльше того, не виключено, що цей не за вСЦком розвинутий юнак вСЦдчув у своСЧ двадцять рокСЦв, що потрСЦбно СЧхати до РЖндСЦСЧ: щоб писати про цю свою батькСЦвщину, необхСЦдно знаходитись вСЦд неСЧ на вСЦдстанСЦ.

"Интересно бы узнать, какого рода писатель мог бы получиться из Киплинга, родись он в Англии, и годы формирования провел бы в Лондоне, а не в Бомбее и Лахоре, - пише англСЦйський критик, - а может и не писатель, но офицер медицинской службы, хирург скорей всего..." РЖ мСЦстер Кей продовжуСФ: "конечно, без Индии он был бы совершенно иным. Её народ, климат, звуки, ароматы... даже ритмы и точки зрения" [14, 19], - все це принесло ранню славу його оповСЦданням.

РЖндСЦя сформувала Р.КСЦплСЦнга, розбудила його талант, вилСЦпила з нього художника. ЗустрСЦч з багатогранною краСЧною, де конкСЦскадорська енергСЦя Заходу зустрСЦчалася з нерухливСЦстю СЦ непроникливСЦстю Сходу, де острСЦвки СФвропейськоСЧ цивСЦлСЦзацСЦСЧ губилися в морСЦ давньоСЧ СЦ загадковоСЧ культури, де сплСЦталися разом злиднСЦ, забобони та висока духовнСЦсть СЦ де людина щохвилини пСЦддавалася тяжким моральним СЦ фСЦзичним випробуванням, стала вирСЦшальною для становлення лСЦтературного дару Д.Р.КСЦплСЦнга.

КСЦплСЦнг СЦ РЖндСЦя... Вони були створенСЦ один для одного. Не тСЦльки тому, що РЖндСЦя подарувала КСЦплСЦнгу безцСЦнний матерСЦал, СЦ не тСЦльки тому, що створила його як письменника. РЖндСЦя стала його музою, джерелом натхнення на все життя. РЖндСЦя навчила його не тСЦльки слухати СЦ запам'ятовувати. РЖндСЦя, вСЦдкриваючи своСЧ таСФмницСЦ, вчила його любити, думати, вСЦдчувати. РЖндСЦя вплинула СЦ на його фСЦлософСЦю. У цСЦй краСЧнСЦ поСФднались двСЦ культури - "ЗахСЦд СЦ СхСЦд". СхСЦд здавався екзотичним: чужа природа, дивнСЦ моральнСЦ цСЦнностСЦ, незрозумСЦлСЦ звичаСЧ, аж нСЦяк не СФвропейський побут. А на межСЦ столСЦття, яка завжди стаСФ особливим часом в СЦсторСЦСЧ культури СЦ всСЦСФСЧ цивСЦлСЦзацСЦСЧ, потреба в екзотицСЦ чомусь стала найбСЦльше вСЦдчуватися в РДвропСЦ. РДвропейська публСЦка зачитувалась СтСЦвенсоном СЦ Хаггардом. Але екзотика Р.КСЦплСЦнга була особливою. ВСЦн намагався зробити неможливе: ввести екзотику в рамки фСЦзСЦологСЦчного нарису, який в свою чергу, перетворився ще й в сюжетну новелу.

Кожен з названих компонентСЦв зрозумСЦлий, у кожного своСФ СЦснування в лСЦтературСЦ. Але чи можливий синтез? Р.КСЦплСЦнг довСЦв - можливий. ДСЦйсно, звернувшись до матерСЦалу, який традицСЦйно вважався непридатним для лСЦтератури, КСЦплСЦнг дуже розумно вирСЦшив це питання: з однСЦСФСЧ сторони, його розповСЦдач всього-на-всього репортер, з СЦншоСЧ - цей репортер, зважаючи на свою лСЦтературну компетентнСЦсть, передовСЦряСФ розповСЦдь якомусь безпосередньому учаснику подСЦСЧ. РЖ разом з цим другим голосом в прозу проникаСФ живе слово вулицСЦ. Це слово буваСФ навмисно незрозумСЦлим. НерСЦдко, спецСЦально у текстСЦ, з'являються географСЦчнСЦ назви, якСЦ СФвропейцю й вимовити буваСФ важко: тАЮОднажды, получив отпуск, он в Аллахабаде был посвящен в Сат-Бхаи; он знал тАЮПесню ящерицы" людей санси и видел пляску халь-е-хак - религиозный канкан самого необычайного жанра. А уж если человек знает, какие люди пляшут халь-е-хак, как пляшут, когда и где, - он знает кое-что, чем можно гордиться" [24, 30]. Якщо говорити мовою лСЦтературних категорСЦй, то Р.КСЦплСЦнг широко вживав говСЦр, просту манеру розповСЦдСЦ. РЖншими словами, вСЦн свСЦдомо використовував лСЦтературну форму, зорСЦСФнтовану на усну мову розповСЦдача.

Репортер КСЦплСЦнг, стаючи письменником КСЦплСЦнгом, свято слСЦдував двом правилам: писати, думати, вСЦдчувати так, як нСЦби ти герой, а також передавати словами свСЦжСЦсть запахСЦв, шурхСЦт листя, злиднСЦ.

Ефект вСЦд цСЦСФСЧ прози був приголомшливий для його сучасникСЦв. До речСЦ, вСЦн залишаСФться таким СЦ до сьогоднСЦшнього дня. Тому що ця свСЦдома простота вражаСФ: "Так и кажется, что тебя вдруг потянули за рукав на улице, остановили и принялись что-то рассказывать. Причем говорят запросто, пересыпая речь жаргонными словечками, нисколько не смущаясь тем обстоятельством, что ты-то не уроженец этих мест и можешь не все понять" [24, 13]. З лСЦтературноСЧ точки зору ця проза доволСЦ складна СЦ витончена, тому що подСЦбна простота даСФться не тСЦльки вродженим талантом, але й жорстким тренуванням. Простота стала своСФрСЦдним естетичним параметром кСЦплСЦнговськоСЧ прози. Недаремно це поняття було винесено в назву збСЦрника тАЮПростСЦ оповСЦдання з гСЦр". Проста манера викладу лише пСЦдкреслювала незвичайнСЦ для англСЦйськоСЧ та СЦндСЦйськоСЧ публСЦки теми - вигнання з батькСЦвщини, туга за домом, самотнСЦсть серед людей чужоСЧ землСЦ.

РЖндСЦя зачитувалась Р.КСЦплСЦнгом. Можливо вперше вона впСЦзнала себе в такСЦй повнотСЦ СЦ правдСЦ в його оповСЦданнях. Твори письменника виходили величезними тиражами, дешевСЦ видання КСЦплСЦнга продавали на вокзалах.

РЖ так вСЦн опинився в АнглСЦСЧ. Англо-СЦндСЦйське населення привезло КСЦплСЦнга на батькСЦвщину в "саквояжСЦ". НСЦчого подСЦбного АнглСЦя нСЦколи не читала. РЖ стиль, СЦ змСЦст - все було зухвале, нове. ДСЦалектизми, СЦнтонацСЦСЧ мюзСЦк-холлу, якСЦ письменник вживав не заради комСЦчного ефекту, а маючи вСЦру, що вони оживлять його твори. А життя - це солдатськСЦ буднСЦ, любовнСЦ СЦсторСЦСЧ, напоСЧ, бСЦйки, вСЦдпустки, походи, сонце, холера. Проте не про сонце СЦ холеру писав вСЦн. КСЦплСЦнг писав про свободу, моральнСЦ обов'язки, принциповСЦсть, залежнСЦсть цивСЦлСЦзацСЦСЧ вСЦд волСЦ звичайних людей, - СЦншими словами, про звичайнСЦ, фСЦлософськСЦ проблеми.

КСЦплСЦнг став нацСЦональним письменником. "ада була готова дарувати йому будь-якСЦ нагороди. ВСЦн же вперто вСЦдмовлявся вСЦд заохочень "ади, приймаючи лише академСЦчнСЦ лаври. По-перше, вСЦн не хотСЦв приймати нагороду вСЦд "ади, зв'язуючи себе таким чином з якоюсь партСЦСФю. По-друге, вСЦн, не отримавши систематичноСЧ унСЦверситетськоСЧ освСЦти, жадав академСЦчного визнання. В 1907 роцСЦ вСЦн погодився на НобелСЦвську премСЦю.

Очевидно, не маСФ сенсу говорити, за що КСЦплСЦнгу присудили цю нагороду - за всю творчСЦсть, за новаторство. ПотрСЦбно також зазначити, що найсильнСЦшою стороною цього письменника були оповСЦдання, новели, СЦ, звичайно, поезСЦя. Безперечно, кСЦплСЦнговське оповСЦдання - це вСЦха в СЦсторСЦСЧ свСЦтовоСЧ лСЦтератури.

Отже, КСЦплСЦнг був дСЦйсно досить вСЦдданий СЦндСЦйськСЦй культурСЦ. В цьому розумСЦннСЦ вСЦн був сформований англо-СЦндСЦйцем, що допомогло йому стати самобутнСЦм письменником.


2.2 Новаторство та особливостСЦ лСЦтературноСЧ манери Р.КСЦплСЦнга


Горький, Луначарський, БунСЦн, КупрСЦн,... коло читачСЦв доводять, що Д.Р.КСЦплСЦнг був дуже талановитим письменником.

Що ж це був за талант?

Звичайно, СЦ був талант в тому, як КСЦплСЦнг зображав багато огидних для нас ситуацСЦй СЦ характерСЦв. РЖ в тому теплСЦ, з яким вСЦн говорив про просту "маленьку людину", яка страждаСФ, але йде до своСФСЧ мети. Талановитий Р.КСЦплСЦнг СЦ як невтомний СЦ рСЦзнобСЦчний розповСЦдач, СЦ як глибоко оригСЦнальний художник. Проте не цСЦ риси таланту привертають увагу до його творчостСЦ.

Талант дСЦйсного, хоча й суперечливого художника, перш за все, полягаСФ в бСЦльшСЦй чи меншСЦй мСЦрСЦ правдивостСЦ. Хоча КСЦплСЦнг СЦ приховував багато деталей тСЦСФСЧ правди, яку мав можливСЦсть бачити, хоч вСЦн СЦ ховався вСЦд кричущоСЧ правди за сухими, дСЦловими описами, але у рядСЦ випадкСЦв - СЦ дуже важливих - вСЦн говорить цю правду, хоча СЦнколи не до кСЦнця. В будь-якому випадку вСЦн давав СЧСЧ вСЦдчути.

Коли заходить мова про Д.Р.КСЦплСЦнга, прийнято згадувати його вСЦрш:

Запад есть Запад, а Восток есть Восток, и с мест они не сойдут,пока не предстанет Небо с Землей на страшный господень суд...

Зазвичай, на цьому цитата обриваСФться. Але ж КСЦплСЦнг продовжуСФ:

Но нет востока, и Запада нет, что - племя, родина, род,если сильный с сильным лицом к лицу у края земли встает [19, 11].

Так, у життСЦ сходяться сильний з сильним. РЖ не тСЦльки у цьому вСЦршСЦ, але й у багатьох СЦнших творах письменника, де сила кольоровоСЧ людини демонструСФться як така ж вроджена риса, як СЦ сила бСЦлоСЧ. "СильнСЦ" СЦндСЦйцСЦ нерСЦдко стають героями КСЦплСЦнга, СЦ це також важлива частина тСЦСФСЧ правди, яку вСЦн показав у своСЧх творах. Яким би джингоСЧстом не був письменник, проте його СЦндСЦйцСЦ - великий народ, який володСЦСФ великою душею, СЦ з такою характеристикою вСЦн з'являСФться в лСЦтературСЦ кСЦнця XIX ст. саме у Р.КСЦплСЦнга. ВищесказанСЦ вСЦршованСЦ рядки нСЦтрохи не зменшують значення Сходу. Навпаки, на протязСЦ всього свого життя СЦ творчостСЦ "железный Редьярд" намагався усвСЦдомити значення Сходу, примусити себе дивитися на свСЦт очима СЦндСЦйцСЦв. ЦСЦ рядки швидше говорять про двСЦ системи цСЦнностей -схСЦдноСЧ СЦ захСЦдноСЧ. ЗзовнСЦ складаСФться враження, що КСЦплСЦнгу ближчий динамСЦчний ЗахСЦд: тому що його СЦдеал - дСЦя, рух вперед. Але у всСЦй творчостСЦ КСЦплСЦнга СФ таСФмниця, другий план. Його дуже важко помСЦтити, тому що цей письменник нас обманюСФ, примушуючи повСЦрити, що його позицСЦя - та, що з барабанним боСФм звучить у вСЦршах. Побачити справжнього КСЦплСЦнга заважаСФ маска, яку вСЦн так довго формував, що вона майже приросла до його обличчя. ПотрСЦбнСЦ чималСЦ зусилля читачСЦв, щоб вСЦддСЦлити СЧСЧ вСЦд справжнього обличчя. РЖ що ж ми побачимо? Обличчя, спотворене болем знань, обличчя злякане, нервове, неспокСЦйну душу. Знаючи, яка безодня вСЦдчаю криСФться в його серцСЦ, КСЦплСЦнг забороняв собСЦ будь-яку СЦнтроспекцСЦю, але СЦнколи вона все ж таки проникаСФ в слова, якСЦ нСЦби-то випадково сказанСЦ.

Звичайно, КСЦплСЦнг був мСЦстиком. ВСЦн знав, що кожна рСЦч маСФ другий, а то й третСЦй план СЦснування. Але про це було важко здогадатися, читаючи його чСЦткСЦ СЦ виразнСЦ фрази: "В пакете Триджего обнаружил половинку сломанного браслета, кроваво красный цветок дака, щепотку бхусы, то есть соломенной трухи и одиннадцять орешков кардамона. Пакет был свого рода письмом, но не бестактным и компрометирующим, а тонким и зашифрованным любовным посланием" [24, 34].

Про мСЦстицизм письменника говорить його розумСЦння таСЧнства творчостСЦ: "Он не любил рассказывать свои профессиональные секреты. Говоря о том, как надо писать, предпочитал рассуждать о сортах бумаги и отточенности перьев. Но иногда всё же проговаривался: творчество - тайна, художнику нашептывает слова Демон и нет смысла ему противиться. Напротив, надо затаив дыхание, слушать его шепот, переводить его знаки в слова" [26, 17].

ЗгСЦдно з уявленням Р.КСЦплСЦнга, людськСЦ закони вибудовуються в СЦСФрархСЦю, яка пронизуСФ все: вСЦд закону сСЦм'СЧ до закону культури СЦ унСЦверсаму. ВищезгаданСЦ вСЦршованСЦ рядки пСЦдкреслюють, що РДвропу СЦ АзСЦю вСЦн розумСЦСФ як двСЦ гСЦгантськСЦ корпорацСЦСЧ, кожна з яких володСЦСФ "асними внутрСЦшнСЦми законами СЦ ритуалами, як двСЦ самодостатнСЦ СФдностСЦ, незмСЦннСЦ, рСЦвнСЦ лише самСЦ собСЦ СЦ закритСЦ один для одного. Проте СФ тАЮвеликие вещи, две как одна: во-первых - Любовь, во-вторых - Война" [26, 14], по вСЦдношенню до яких обидва закони спСЦвпадають. Обидва вимагають: вСЦд коханого - вСЦрностСЦ СЦ самопожертви, а вСЦд воСЧна - мужностСЦ СЦ поваги до ворога. Так виникаСФ вузький простСЦр, на якому межа мСЦж цими корпорацСЦями тимчасово зникаСФ, звСЦльняючи мСЦiе для чесного поСФдинку або коротких любовних обСЦймСЦв, про те до тих, хто (подСЦбно героям оповСЦдань "За межею" СЦ "Без благословення церкви") намагаСФться "зупинити мить", закон невблаганний - вони або гинуть, або знову опиняються перед суцСЦльною стСЦною, яка загороджуСФ вхСЦд у чужий свСЦт.


2.3 ОсобливостСЦ зображення теми кохання у творах Дж.Р.КСЦплСЦнга (на матерСЦалСЦ оповСЦдань "ЛСЦспет», "СаСЦс мСЦс Йол», "За межею», "Без благословення церкви», "Через вогонь», "СтрСЦли Амура»)


У багатьох оповСЦданнях КСЦплСЦнга (серед них СЦ "ЛСЦспет") вСЦдчуваСФться журналСЦстська манера рСЦзко СЦ лаконСЦчно подавати СЦнтригуючСЦ факти. Через яскравий фактичний матерСЦал пробиваСФться реалСЦстичне начало: "Это мой муж. Я нашла его на дороге в Баги. Он расшибся. Мы выходим его, и, когда он поправится, пастор нас обвенчает" [24, 20].

Саме таку думку висловила дочка бСЦдного СЦндСЦйського горця з цСЦкавим та дивним СЦм'ям ЛСЦспет: "Котгарский пастор назвал её Элизабет - "Лиспет", как произносят в горах на языке пахари" [24, 25]. ДСЦвчина була незвичайноСЧ вроди: "У Лиспет было античное лицо - одно из тех лиц, которые так часто видишь на картинах и так редко в жизни, - кожа цвета слоновой кости и удивительные глаза. Для уроженки тех мест она была очень высокой, и если бы не платье из безобразного, излюбленного в миссиях набивного ситца, вы бы подумали, неожиданно встретив его в горах, что это сама Диана вышла на охоту. А когда девушка с гор - красавица, стоит проехать пятьдесят миль по плохой дороге для того только, чтобы взглянуть на нее" [24, 25].

ДСЦвчина не прямо, а опосередковано, проте все ж таки неодноразово пСЦдкреслюСФ дотримання християнських догм у творСЦ, звичаСЧв та традицСЦй СЦндСЦйського народу. По-перше, сСЦм'я ЛСЦспет прийняла християнство тСЦльки тому, що: "как-то раз у них не уродился маис, и два медведя забрались ночью на их единственное маисовое поле над долиной Сатледжа [24, 25]. ПСЦзнСЦше, пСЦсля спалаху холери в КотгарськСЦй долинСЦ СЦ передчасноСЧ смертСЦ батькСЦв: "Лиспет стала не то служанкой, не то компаньйонкой жены тогдашнего Котгарского пастора" [17, 25]. Говорили також, що й красунею вона була тому, що "християнство пошло на пользу Лиспет" [24, 25]. В юнацькому вСЦцСЦ, крСЦм СЦгор з дСЦтьми пастора, вСЦдвСЦдування недСЦльноСЧ школи СЦ читання всСЦх книг, якСЦ потрапляли СЧй в руки, багато уваги дСЦвчина придСЦляла вивченню християнства, тАЮи когда выросла, не отвернулась от него, в пример многим другим девушкам с гор" [24, 26].

Також КСЦплСЦнг стверджуСФ, що вищезгадана вСЦра не визнаСФ кохання з першого погляду: "Християнству еще немало надо потрудиться, дабы уничтожить в жителях Востока такие варварские инстинкты, как, например, Любовь с первого взгляда" [24, 26]. РЖ тому не дивно, що пастор СЦ його дружина негативно сприйняли СЦдею ЛСЦспет вийти замСЦж за "щойно знайденого" англСЦйця. Проте не так склалося, як думалося: коли англСЦСФць одужав, вСЦн повертаСФться на батькСЦвщину, а "жена пастора, будучи доброй христианкой и ненавидя всякие iены и скандалы, попросила англичанина пообещать девушке, что он вернется и женится на ней" [24, 28]. Саме цей обман СЦ зруйнував життя бСЦдноСЧ дСЦвчини: "Он совершенно забыл её, пока охотился за бабочками. Впоследствии он написал книгу о Востоке, Имя Лиспет там не упоминалось" [24, 28]. Вона ж розчарована у першому коханнСЦ, "вскоре вышла замуж за дровосека, который бил её, как это водится у пахарей, и красота её скоро поблекла" [24, 29]. Дружина пастора з цього приводу пСЦдсумувала: "причуды этих дикарей непостижимы и я полагаю, что в душе Лиспет всегда оставалась язычницей, так она была принята в лоно англиканской церкви только в зрелом возрасте пяти недель отроду" [24, 30].

КСЦплСЦнг ретельно аналСЦзуСФ поведСЦнку своСЧх спСЦввСЦтчизникСЦв по вСЦдношенню до жителСЦв колонСЦй, суворо засуджуСФ СЧхнСЦ промахи СЦ невдачСЦ: тАЮангличане, злоупотребляющие доверчивостью и наивностью туземцев, вызывают возмущение у писателя" [17, 315]. РЖндСЦанка ЛСЦспет, вихована в християнськСЦй вСЦрСЦ мСЦсСЦонерами, значно вища СЦ морально чистСЦша за англСЦйця, який будучи зобов'язаним СЧй життям, обманув дСЦвчину, обСЦцяючи одружитися, СЦ - не повернувся: "Он очень смеялся и заметил, что всё это весьма романтично, настоящая гималайская идиллия... Он находил весьма приятным беседовать с Лиспет, гулять с ней, шептать ей нежные слова, называть её ласкательными именами, пока он набирался сил для того, чтобы навсегда её покинуть" [24, 21].

Зображаючи життя СЦндСЦйськоСЧ дСЦвчини, письменник неодноразово пСЦдкреслював людянСЦсть СЦ мужнСЦсть головноСЧ героСЧнСЦ, вСЦрнСЦсть СЦ щирСЦсть СЧСЧ почуттСЦв: "В доме была старая игра-головоломка - разборная карта мира. Она снова разыскала карту и по вечерам складывала её тихо и плакала, стараясь вообразить, где находится её англичанин... позже Лиспет стала ежедневно совершать паломничество в Нарканду, чтобы посмотреть, не идет ли по дороге её англичанин" [24, 21].

ЛСЦспет, наСЧвна дСЦвчина, чекаючи нареченого, перетворюСФться в трагСЦчну героСЧню, коли, дСЦзнавшись про обман, вона йде в гори до свого народу, кинувши на прощання презирливСЦ слова: "Вы, англичане, все лгуны"[24, 23].

РЖндСЦйцСЦ не пробачають обману СЦ зради. РЖ КСЦплСЦнг з ними солСЦдарний. Вони бувають вкрай жорстокСЦ, його СЦндСЦйцСЦ. Проте цей народ вСЦрний батькСЦвським традицСЦям. РЖ щоразу, коли вСЦн пише про СЦндСЦйцСЦв, КСЦплСЦнг цСЦлком на сторонСЦ тих, кого з презирством називають "суспСЦльством туземцСЦв" [24, 25]. Так СЦ в "ЛСЦспет", СЦ в оповСЦданнСЦ "За межею", яке нагадуСФ "Тамань" ЛСФрмонтова, - любовна пригода, яка грайливо почалась, для того щоб закСЦнчитись сумно, а у КСЦплСЦнга - навСЦть трагСЦчно.

ЗагальновСЦдомо, що кохання - це безмежне почуття, яке поСФднуСФ два люблячих серця. У Р.КСЦплСЦнга ж кохання маСФ чСЦтко окресленСЦ межСЦ СЦ воно вСЦдбуваСФться в РЖндСЦСЧ, краСЧнСЦ з суворими порядками: тАЮНекоторые считают, что в Индии нет романтики. Они неправы. В жизни нашей столько романтики, сколько это для нас полезно. Иногда даже больше" [19, 40].

ГероСЧ письменника не можуть просто кохати один одного. Вони обов'язково мають пройти якесь випробування, а тодСЦ вже насолоджуватись цим почуттям. Яскравим прикладом цього СФ оповСЦдання "СаСЦс мСЦс Йол".

ПолСЦцейський чиновник СтрСЦкланд СФ героСФм цього оповСЦдання СЦ одним з улюблених персонажСЦв КСЦплСЦнга. До нього потрСЦбно придивитися, адже вСЦн помСЦтно надСЦлений автобСЦографСЦчними рисами автора. Цей чоловСЦк намагаСФться дСЦзнатися про мСЦiевих жителСЦв стСЦльки, "сколько они сами о себе знают" [24, 29]. З цСЦСФю метою вСЦн наслСЦдуСФ одну таСФмничу людину: "Туземцы от Бгор-Катхри до Джама-Масджит боятся и уважают его, а кроме того верят, что он обладает даром превращаться в невидимку и управлять демонами" [24, 29]. РЖ СтрСЦкланд, в свою чергу, на диво освоСЧвся серед корСЦнних жителСЦв. ВСЦн опускався в нетрСЦ, проникав на таСФмнСЦ обряди СЦ навСЦть допомагав фарбувати Бика смертСЦ; апогеСФм його подвигСЦв було те, як вСЦн завоював руку СЦ серце своСФСЧ коханоСЧ.

ДвоСФ молодих людей знайшли один одного: "Когда в город приехали Иолы, Стрикланд очень серьёзно, как и всё, что он делал, "юбился в мисс Иол, а она немного погодя "юбилась в него, потому что не могла понять, что он за человек" [24, 40]. На шляху до щастя стали СЧСЧ батьки: "Стрикланд попросил её руки у её родителей, но миссис Йол заявила, что она не намерена бросить свою дочь в самое скуднооплачиваемое ведомство империи, а старик Иол сказал напрямик, что не одобряет деятельности и поведения Стрикланда и просит его отныне не говорить с их дочерью и не писать ей" [17, 41]. Тут Р.КСЦплСЦнг подаСФ актуальну тему батькСЦв СЦ дСЦтей: батьки, бажаючи найкращого для своСЧх нащадкСЦв, нав'язують свою суб'СФктивну думку.

Головний герой, як порядна людина, поступаСФться своСЧми бажаннями заради майбутнього коханоСЧ: "Хорошо, не буду, ибо не хочу портить жизнь своей возлюбленной" [24, 41].

Кажуть, що кохання штовхаСФ на подвиги. Отож СЦ СтрСЦкланд пСЦд чужим СЦм'ям "служил у старика Йола и был приставлен к арабскому скакуну мисс Йол. Арабський скакун был выхолен так, что просто чудо, смотреть приятно. Родители мисс Йол радовались, видя, что она позабыла о своем глупом увлечении молодым Стрикландом, и называли её хорошей девочкой" [24, 31].

Щодо героя оповСЦдання "СаСЦс мСЦс Йол", то вСЦн СФ яскравим неоромантичним образом, який прагне СЦ дСЦСФ як на побутовому, так СЦ на духовному рСЦвнСЦ: "старик Йол не успел оглянуться, как родительское согласие было вирвано, и Стрикланд и мисс Иол были обвенчаны..." [24, 33].

У КСЦплСЦнга був талант знаходити серед подСЦй звичайного СЦ навСЦть ззовнСЦ нудного життя щось хвилююче, вагоме, помСЦчати у звичайнСЦй людинСЦ те велике СЦ високе, що робить СЧСЧ представником людства СЦ що "астиве разом з тим кожному. Ця своСФрСЦдна поезСЦя прози життя особливо широко розкрилась в оповСЦданнях КСЦплСЦнга, у тСЦй сферСЦ його творчостСЦ, де вСЦн справдСЦ невтомний як майстер. В центрСЦ уваги письменника - реальнСЦ життСФвСЦ ситуацСЦСЧ, його мова - та мова, якою говорять простСЦ люди.

ОповСЦдання "ЛСЦспет" СЦ "За межею" свСЦдчать про те, з яким глибоким СЦнтересом вивчав КСЦплСЦнг життя народСЦв РЖндСЦСЧ, намагався "овити своСФрСЦднСЦсть СЧхнСЦх характерСЦв.

Зображення гурхСЦв, бенгальцСЦв, СЦндусСЦв, тамСЦлСЦв у оповСЦданнях письменника - це не просто данина екзотицСЦ; КСЦплСЦнг вСЦдтворював живу рСЦзноманСЦтнСЦсть традицСЦй, вСЦрувань, характерСЦв: "Индусы не склонны позволять своим женщинам глядеть на мир. Придерживаясь их взглядов, он был бы сей час куда счастливее, а маленькая Бизеза могла бы по-прежнему замешивать хлеб собственными руками" [22, 79].

Яскравим прикладом змалювання СЦндСЦйських традицСЦй СФ оповСЦдання "За межею": "Он знал, что на Востоке мужчины не приходят на любовные свидания под окна в одиннадцать часов утра и что женщины там не уславливаются о встрече за неделю до срока" [22, 34].

ЕпСЦграфом до вищезгаданого оповСЦдання СФ СЦндСЦйська приказка: "Ни каста, ни сон на сломанной кровати для любви не перепона. Я отправился искать любовь и потерял себя" [22, 79], яка ще раз доводить, що для справжнього почуття немаСФ заборон СЦ обмежень: "Но клянусь своей душой и душой моей матери, я тебя люблю. И чтобы не случилось со мной, тебя зло не коснётся" [22, 83]. Письменник наголошуСФ, що: "многое из написанного о восточной страстности и порывистости" преувеличено и почерпнуто из чужих рук, но кое-что и справедливо" [22, 83]. ВСЦн змальовуСФ пристрасний СЦ запальний характер кохання: Бизеза метала громы и молнии и под конец пригрозила покончить с собой, если Триджего немедленно не порвёт с чужой мем-сахиб, вставшей между нами" [22, 82].

СвятСЦсть цього почуття переплСЦтаСФться з жорстокСЦстю СЦ трагСЦчнСЦстю: "Й по сей день Триджего не знает, как произошла эта трагедия; то ли Бизеза в приступе беспричинного отчаяния сама всё рассказала, то ли у неё пытками старались вырвать признание, когда обнаружили их связь; но обе руки её были обрублены по запястье, а он потом всю жизнь прихрамывал" [22, 84].

У цьому оповСЦданнСЦ КСЦплСЦнг смСЦливо торкаСФться заборонених, тем кохання, що пов'язуСФ бСЦлого чоловСЦка з СЦндСЦйською жСЦнко. Це почуття, яке руйнуСФ расовСЦ бар'СФри: "Ты ведь англичанин, а я просто чернокожая девушка, - кожа её была светлее золотого слитка на монетном дворе, - и вдова чернокожего мужчины" [22, 83]. Також цю тему вСЦн порушуСФ у одному СЦз своСЧх найкращих оповСЦдань "Без благословения церкви": "Он был англичанин, а она дочь бедняка мусульманина: два года назад её мать, оказавшись без средств к существованию, огласилась продать Амиру, как продала была её насильно самому князю Тьмы, предложи он хорошую цену" [22, 130].

Головний герой цього твору живе мСЦж двох вогнСЦв: з однСЦСФСЧ сторони -шСЦстнадцятирСЦчна дружина з сином, а з СЦншоСЧ - посада англСЦйського офСЦцера: "Двойная жизнь чревата многими осложнениями. Только что начальство, как будто нарочно распорядилось отправить его на две недели в дальний форт -замещать офСЦцера, у которого захворала и слегла жена. Выслушав приказ, Холден должен был молча снести и одобрительное замечание насчет того, что ему-то еще повезло - он не женат, и руки у него не связаны" [22, 131].

Холден до безтями кохаСФ АмСЦру: Я люблю тебя также, как любил всегда, всем сердцем. Лежи спокойно, моё сокровище, и отдыхай" [22, 132], але й не може вСЦдмовитись вСЦд улюбленоСЧ роботи. Проте Р.КСЦплСЦнг знаходить вихСЦд СЦз цСЦСФСЧ безвихСЦдноСЧ, на перший погляд, ситуацСЦСЧ - це смерть найдорожчих для Холдена людей: "Как жестоко! Как бесчеловечно!" [22; 144].

Що ж допомогло Холдену пережити цСЦ випробування долСЦ? Звичайно, рука майстра, Р.КСЦплСЦнга.

Письменнику подобалися мужнСЦ СЦ вольовСЦ люди, якСЦ можуть витримати удари долСЦ, смСЦливо протистояти СЧй, не розмСЦрковуючи про нерСЦвнСЦсть сил. Через усе своСФ життя вСЦн пронСЦс поняття про обов'язок покликання, справжнСЦ цСЦнностСЦ, без яких СЦснування здавалося пустим СЦ даремним: "Долг у Киплинга превыше всего. И это не только долг перед империей. В первую очередь это долг перед собой, перед собственной душой, которую необходимо сохранить чистой и гуманной, как бы трудно не складывались обстоятельства" [18, 13].

КСЦплСЦнг не визнавав тих, для кого "аснСЦ СЦнтереси були на першому мСЦiСЦ, вСЦн був переконаний, що пСЦд час випробування людина, якСЦй невСЦдоме почуття вСЦдповСЦдальностСЦ за велику СЦ важливу справу, неодмСЦнно виявиться слабкою СЦ жалюгСЦдною.

Письменник у своСЧй творчостСЦ неодноразово торкаСФться теми романтики СЦ свСЦтлого почуття - кохання, але по-своСФму, адже у нього кохання трагСЦчне СЦ безнадСЦйне: "Киплинг был романтиком, но таким, который не позволял себе воспарить над действительностью, словно не замечая её будничного невзрачного лица. Он был реалистом, которого, однако, никто бы не убедил, что романтика старомодна и смешна" [18, 22].

Яскравим прикладом вищесказаного СФ оповСЦдання "Через вогонь", де закоханСЦ трагСЦчно гинуть, не допустивши таким чином своСФСЧ розлуки: тАЮЕсли что-то от нас останется, сожгите нас вместе, ибо мы совершили надлежащие молитвы. Но этот огонь будет жарче, чем пламя костра из веток хвойного дерева" [15, 116]. Вони розбили своСЧ сСЦм'СЧ: вСЦн, тСЦкаючи вСЦд буденщини - "Жена Сакат Сингха ушла жить к матери и забрала с собой детей" [24, 263] - вона, рятуючи себе вСЦд жорстокостСЦ чоловСЦка - "через неделю после свадьбы он отколотил Ахиру толстой палкой" [24, 262], тому що кохали один одного.

Яким жалюгСЦдним СЦ водночас захоплюючим виглядаСФ СЧхнСФ життя, наповнене працею, небезпекою СЦ любовними перипетСЦями, поряд з життям англСЦйських чиновникСЦв, офСЦцерСЦв вищого рангу, багатСЦСЧв, вельмож, деталСЦ якого зображено у оповСЦданнСЦ тАЮСтрСЦли Амура": тАЮНадо вам сказать, что верховний комиссар очень богат. Жалованье превосходит мечты самой необузданной алчности - оно так велико, что он может позволить себе откладывать про черный день суммы, которые скомпрометировали бы даже советника. Он устраивал поистине королевские приёмы, держал великолепных лошадей, давал балы; он был в стране крупной фигурой и вел себя соответственно своему положению" [22, 96].

ЗагальновСЦдомо, що кохання не купуСФться СЦ не продаСФться. Ось СЦ КСЦтСЦ Бейтон, головна героСЧня оповСЦдання, вСЦрить у святСЦсть цього почуття СЦ надаСФ перевагу молодому офСЦцеру Кеббону, у якого обов'язок, як СЦ у письменника, на першому мСЦiСЦ: тАЮЛестно, конечно, когда верховный комиссар с кучей всяких титулов отличает тебя среди прочих и сердца остальных девушек преисполняются черной завистью. Приятно, спору нет, видеть его у своих ног, но куда приятнее скрыться от него и поехать кататься верхом в компании не имеющего никаких титулов Кеббона - молодого офицера с привлекательной внешностью и без всяких видов на будущее. Ведь он был честный юноша и не пытался скрывать, что по уши в неё "юблен" [22, 97]. I це ще раз доводить, що для кохання потрСЦбнСЦ лише два люблячСЦ серця, а все СЦнше просто втрачаСФ сенс.

Отже, високе почуття кохання у КСЦплСЦнга - гаряче СЦ пристрасне. Письменник змальовуСФ його запальний СЦ чуттСФвий характер. ЗакоханСЦ щиро кохають один одного, проте шлях до щастя нелегкий, грубий, жорстокий.


РоздСЦл 3 Тема кохання в росСЦйськСЦй лСЦтературСЦ


3.1 Феномен кохання у росСЦйськСЦй лСЦтературСЦ та фСЦлософСЦСЧ 19 - 20 столСЦть


Досить довгий чаСФ СЦснувало уявлення про те, що росСЦйська лСЦтература на знала таких прекрасних СЦ всесвСЦтньо вСЦдомих образСЦв кохання, як лСЦтература ЗахСЦдноСЧ РДвропи (кохання трубадурСЦв, кохання Дайте СЦ БеатрСЦче, Ромео СЦ Джульети). Однак вже у 19 ст. росСЦйська лСЦтература дала глибинне висвСЦтлення феномену кохання, якого не СЦснувало до того часу. У творах О.С.ПушкСЦна та M.Ю.Лермонтова, Л.Толстого та Ф.ДостоСФвського, О.КупрСЦна та багатьох СЦнших письменникСЦв вимальовувались риси росСЦйського еросу, росСЦйського вСЦдношення до вСЦчноСЧ теми кохання.

Очевидним СФ СЦ той факт, що в багатСЦй фСЦлософськСЦй лСЦтературСЦ 19 ст. ми знайдемо лише декСЦлька вагомих творСЦв на цю тему. Проте з вулканСЦчною енергСЦСФю кохання вриваСФться в росСЦйську лСЦтературу кСЦнця 19 - нотатку 20 столСЦття - в публСЦцистику, художню критику, фСЦлософСЦю СЦ теологСЦю. Про кохання пишуть фСЦлософи СЦ теологи - В.Соловйов, М.БердяСФв, П.Флоренський, С.Булгаков, М.Лоський, РЖ.РЖльСЧн, поети СЦ письменники: РЖ.БунСЦн, О.КупрСЦн, К.Бальмонт, О.Блок, М.ГумСЦльов, В.Маяковеький, С.РДсенСЦн, М.ЦвСФтаСФва, А.Ахматова, критики - В.Розанов, Д.Мережковський, СЦсторики лСЦтератури СЦ лСЦтературознавцСЦ - В.Жирмунський, О.Веселовський та СЦншСЦ.

За декСЦлька десятилСЦть в РосСЦСЧ про любов пишеться бСЦльше, нСЦж за декСЦлька столСЦть. При цьому лСЦтература ця вСЦдрСЦзняСФться глибиною думки, СЦнтенсивними пошуками оригСЦнальнСЦстю мислення. НСЦчого подСЦбного ми не знайдемо у цей час в СФвропейськСЦй фСЦлософСЦСЧ СЦ лСЦтературСЦ.

В ЗахСЦднСЦй РДвропСЦ домСЦнуючою концепцСЦСФю в розумСЦннСЦ та СЦнтерпретацСЦСЧ кохання став фрейдизм, який поставив бСЦологСЦчнСЦ потреби людини над соцСЦальними. У РосСЦСЧ фрейдизм не мав популярностСЦ СЦ став предметом рСЦзкоСЧ критики та полемСЦки.

На вСЦдмСЦну вСЦд захСЦдних фСЦлософСЦв росСЦйськСЦ мислителСЦ початку: 19 столСЦття розвивали гуманСЦстичну традицСЦю в розумСЦннСЦ природи кохання СЦ, звертаючись до потаСФмних питань статСЦ, повтАЩязували сексуальну енергСЦю людини не тСЦльки з продовженням роду, але СЦ з розумСЦнням духовноСЧ культури людини - з релСЦгСЦСФю, художньою творчСЦстю, з пошуком нових моральних цСЦнностей. ФСЦлософСЦя кохання СФ одночасно СЦ етикою, СЦ естетикою, СЦ психологСЦСФю, осягненням божественного. Цей синкретизм - одна СЦз характерних особливостей росСЦйського еросу.

Саме таке своСФрСЦдне тлумачення феномену кохання ми знаходимо у великих людей того часу: письменникСЦв, лСЦтературознавцСЦв, критикСЦв, поетСЦв.

Так, наприклад, Лев Толстой вважав, що "основание любви есть сознание каждым человеком единства духовного начала, живущого во всех людях" [50, 270]. РосСЦйський письменник О.КупрСЦн писав: "Изжившийся, затасканный мужчина, изгрызенный и изжеванный челюстями любовных страстей, никогда уже не полюбит крепкой и единственной любовью, одновременно отверженной, чистой и страстной" [56, 34].

Так, головним у роботах Василя Розанова була критика моралСЦ, причому не тСЦльки мСЦщанськоСЧ, повсякденноСЧ моралСЦ, але СЦ релСЦгСЦйноСЧ етики. ВСЦн виявив серйознСЦ протирСЦччя в християнському вченнСЦ, яке з пСЦдозрою вСЦдносилось до статСЦ, бачило в нСЦй знак грСЦховностСЦ людського роду, СЦ разом з тим, завжди виправдовувало сСЦмтАЩю та одруження як умову для продовження роду. На противагу християнським СЦдеологам Розанов прославляв плоть СЦ тСЦлесну любов як джерело життя. ВСЦн пСЦдходить до проблем кохання як моралСЦст, залишаючи обабСЦч фСЦлософСЦю еросу. Усе це СЦ дало поштовх до появи праць великого мислителя кСЦнця столСЦття Володимира Соловйова, пСЦзнСЦше - Миколи Бердяева та СЦнших.

На думку В.Соловйова, у, людини кохання носить СЦндивСЦдуальний характер. Якщо у тварин головне - родове життя, то у людини СЦндивСЦдуальне начало переважаСФ над родовим. КожнСЦй людинСЦ природньо дивитися на себе як на центр свСЦту СЦ вСЦдноситись до оточуючих, виходячи зСЦ своСЧх "асних СЦнтересСЦв та потреб. РДдина сила, яка здатна знищити егоСЧзм, не знищуючи СЦндивСЦдуальнСЦсть, а навпаки утверджувати СЧСЧ, - це кохання. ЗмСЦст людського кохання, стверджуСФ В.Соловйов, "есть оправдание и спасение индивидуальности чрез жертву эгоизма" [58, 18]. Це вСЦдбуваСФться тому, що завдяки любовСЦ ми змСЦцнюСФмо безумовне значення СЦншоСЧ особистостСЦ. Любов - це СЦ СФ перебудова центру нашого життя, перенесення нашого СЦнтересу на СЦншу СЦндивСЦдуальнСЦсть. А егоСЧзм у В.Соловйова трактуСФться так, що "зло эгоизма не в абсолютном самосознании и самооценке субъекта, а в том, что, приписывая себе по справедливости безусловное значение, человек несправедливо отказывает другим в этом значении; признавая себя центром жизни, каков он и есть в самом деле, он других относит к окружности своего бытия, оставляет за ним только внешнею и относительную ценность" [58, 19].

Причому головною силою, яка здатна усунути вроджений егоСЧзм, СФ статева любов, тому що саме вона зберСЦгаСФ рСЦвнСЦсть мСЦж людьми, якСЦ кохають один одного. ВсСЦ СЦншСЦ види та типи кохання так чи СЦнакше заснованСЦ на вСЦдомСЦй вже нерСЦвностСЦ мСЦж людиною, яка кохаСФ, СЦ людиною, яку кохають.

Визнаючи важливСЦсть статСЦ, статевоСЧ любовСЦ, Соловйов говорить про необхСЦднСЦсть одухотворення плотСЦ. ФСЦзична сторона кохання СФ важливою, проте вона не СФ головною метою. РЖстинне кохання буваСФ СЦ без фСЦзичного зтАЩСФднання, а фСЦзичне поСФднання буваСФ СЦ без любовСЦ. РЖншими словами, якщо фСЦзСЦологСЦя стаСФ цСЦллю, то вона знищуСФ кохання.

ВСЦдзначимо, що Соловйов бачив у коханнСЦ два начала: природнСФ та СЦдеальне, а тому процес кохання включаСФ як пСЦднесення, так СЦ спад. Саме тому в кСЦнцевому результатСЦ у любовСЦ вСЦдроджуСФться образ Божий. ВтСЦлення в СЦндивСЦдуальному життСЦ цього начала створюСФ проблиски величного блаженства, яке знайоме кожнСЦй людинСЦ, яка коли-небудь кохала.

Отже, можна стверджувати, що в основСЦ фСЦлософського вчення Соловйова лежать платонСЦзм, але разом з тим глибше та оригСЦнально переосмислений, який поСФднуСФться з принципам християнськоСЧ етики. ЦСЦкавими також СФ погляди ще одного фСЦлософа - Льва КарсавСЦна. Написаний ним оригСЦнальний фСЦлософський трактат "ПетербурзькСЦ ночСЦ" повнСЦстю присвячений аналСЦзу фСЦлософськоСЧ моральноСЧ СЦ етичноСЧ сутСЦ любовСЦ, в основСЦ трактування якоСЧ знаходиться дСЦалектична СЦдея - про "двоСФднСЦсть" кохання. ДСЦалектична природа кохання полягаСФ в тому, що вона являСФ собою двоСФднСЦсть життя та смертСЦ, вСЦльноСЧ особистостСЦ СЦ абсолютного буття. Таким чином, КарсавСЦн визначаСФ кохання пантеСЧстично, як непереможну живу стихСЦю. В коханнСЦ людина знаходить саму себе, свою особистСЦсть. В нСЦй народжуСФться едина, СЦстинна СЦндивСЦдуальнСЦсть, якоСЧ не СЦснуСФ в тваринному свСЦтСЦ. РЖдеал любовСЦ, за Л.КарсавСЦним, являСФ собою "двоСФднСЦсть" тСЦла СЦ духу, насолоди СЦ розумного обмеження, розуму СЦ почуття, мужностСЦ СЦ жСЦночностСЦ.

Таким чином, фСЦлософи Соловйов СЦ КарсавСЦн, а також поетеса ЗСЦнаСЧда ГСЦппСЦус, яка приСФдналася до них пСЦзнСЦше СЦ у своСЧх статтях аналСЦзувала феномен кохання у творчостСЦ росСЦйських та зарубСЦжних письменникСЦв, представляли собою СФдину лСЦнСЦю в росСЦйськСЦй фСЦлософСЦСЧ кохання, повтАЩязану з обгрунтуванням СЦдеСЧ неоплатонСЦчного еросу, - спробами просвСЦтлення СЦ возвишення чуттСФвостСЦ, з захистом СЦндивСЦдуального, особистого кохання, з вСЦдхиленням аскетизму та розумСЦнням звтАЩязку еросу СЦ творчостСЦ.

Друга лСЦнСЦя в цСЦй фСЦлософСЦСЧ - це ортодоксально-богословський напрям, представлений СЦменами П.Флоренського, С.Булгакова, РЖ.РЖльСЧна. Вони орСЦСФнтувались на середньовСЦчний "каритас" СЦ повтАЩязаний з ним комплекс СЦдей християнськоСЧ етики, яка в свою чергу нерозривно поСФднана з сСЦмтАЩСФю та одруженням. Флоренський розглядаСФ кохання як спосСЦб пСЦзнання божественноСЧ сутностСЦ. У нього любов не стСЦльки СЦндивСЦдуальний акт, а родовий процес, процес злиття усСЦх, якСЦ кохають з божественною сутнСЦстю. Це СЦ було висновком християнського вчення про любов.

ЛСЦнСЦю Флоренського продовжив СЦ розвинув СЦнший релСЦгСЦйний мислитель - СергСЦй Булгаков. Одна з його праць повтАЩязана з коментуванням бСЦблСЦйних текстСЦв, вСЦдродженням уявлень, згСЦдно з якими стать - грСЦховне начало в людськСЦй природСЦ.

Отже, в росСЦйськСЦй фСЦлософСЦСЧ ми знаходимо двСЦ лСЦнСЦСЧ розвитку фСЦлософСЦСЧ кохання. МСЦж ними вСЦдбуваСФться достатньо гостра полемСЦка. ЦСЦ два напрямки повиннСЦ були б якимось чином зСЦйтися один з одним, створити якийсь новий фСЦлософський принцип, однак цього не вСЦдбулося. Процес вСЦдштовхування перемСЦг процес протягування. Тому-то в областСЦ фСЦлософСЦСЧ любовСЦ ми бачимо тСЦльки паралельнСЦ лСЦнСЦСЧ, якСЦ не перетинаються у даному СЦсторичному просторСЦ.

НеобхСЦдно вСЦдмСЦтити, що росСЦйська лСЦтература, публСЦцистика СЦ лСЦтературна критика постСЦйно звергалися до теми кохання, настСЦйливо намагалися зрозумСЦти СЧСЧ фСЦлософський СЦ моральний смисл, СЧСЧ звтАЩязок з явищами свСЦтовоСЧ СЦ вСЦтчизняноСЧ культури. Кохання розумСЦли широко та багатозначно - перш за все, як шлях до творчостСЦ у пошуках духовностСЦ. КонцепцСЦя еросу являСФ собою СФднСЦсть фСЦлософСЦСЧ СЦ мистецтва, СЦ тому вона так тСЦсно повтАЩязана зСЦ свСЦтом лСЦтературних образСЦв.

ПрацСЦ вСЦдомих росСЦйських фСЦлософСЦв не мають аналогу в захСЦдно-СФвропейськСЦй думцСЦ. Саме тому внесок росСЦйськоСЧ культури у свСЦтову традицСЦю надзвичайно великий та цСЦнний.


3.2 О.РЖ.КупрСЦн - яскравий представник росСЦйськоСЧ лСЦтератури кСЦнця ХРЖХ - середини XX ст.


У росСЦйськСЦй лСЦтературСЦ проблема взаСФмовСЦдносин людини з навколишнСЦм свСЦтом займав важливе мСЦiе. Час, в якому жили СЦ творили вСЦдомСЦ лСЦтературнСЦ дСЦячСЦ, фСЦлософи, критики, ставив перед ними важливе завдання - осмислити СЦ вСЦдстояти свою людську гСЦднСЦсть, гСЦднСЦсть особистостСЦ, яка полягаСФ у вСЦльному самопСЦзнаннСЦ, волевиявленнСЦ СЧСЧ творчостСЦ. Саме феномен людини, феномен СЧСЧ буття в свСЦтСЦ, через який свСЦт сам себе розкриваСФ СЦ дивиться на себе очима людини, був для кожного митця чи не найважливСЦшим у його творчостСЦ. У цьому - витоки згоди та СФдностСЦ, витоки любовСЦ, СЧСЧ СЦндивСЦдуалСЦзацСЦСЧ, визнання за СЦншим його абсолютного значення. Кохання мСЦстить у собСЦ рСЦзноманСЦтнСЦ аспекти: бСЦологСЦчнСЦ, соцСЦально-правовСЦ, духовнСЦ. Але як повтАЩязанСЦ вони мСЦж собою? Можливо, пошуки СЧх правильного спСЦввСЦдношення приведСЦть до торжества СЦстинноСЧ любовСЦ, допоможуть зрозумСЦти змСЦст життя, СЦ разом з тим знайти основу не тСЦльки для взаСФмноСЧ спорСЦдненостСЦ, але РЖ для активного» збагаченого спСЦлкування. У вирСЦшеннСЦ цього питання СФ традицСЦя, яка сягаСФ у глибину вСЦкСЦв. Цим займалися фСЦлософи Сократ, СпСЦноза, Соловйов, КарсавСЦн, Розанов, про це писали у своСЧх творах письменники О.С.ПушкСЦн, М.Ю.Лермонтов, Л.Толстой, О.РЖ.КупрСЦн на СЦншСЦ. Вони у своСЧх творах пСЦднСЦмали людину до усвСЦдомлення СЦ переживання безкСЦнечного духовного багатства цього феномену. Природне у коханнСЦ наповнюСФться новим, духовним змСЦстом. Саме таким постаСФ кохання у творчостСЦ росСЦйського письменника Олександра РЖвановича КупрСЦна.

ОбдарованСЦсть письменника виявилась з особливою силою в зображеннСЦ навколишнього свСЦту, його повноти СЦ незвичайностСЦ, у точнСЦй передачСЦ звичаСЧв, побуту, ситуацСЦй, утвердженнСЦ радостСЦ, сили, краси, кохання, тобто всього того, чим був сповнений вСЦн сам. РЖ хоч, як правило, його оповСЦдання СЦ повСЦстСЦ закСЦнчуються сумно СЦ навСЦть трагСЦчно, в душСЦ читача завади залишаСФться вСЦдчуття чогось великого, свСЦтлого СЦ прекрасного,

Формуванню КупрСЦна-художника, перш за все, сприяли його любов до життя, його невичерпна допитливСЦсть. Великий росСЦйський письменник прожив цСЦкаве СЦ надзвичайно складне життя. "Самая трудная профессия, выпавшая на мою долю, - говорив письменник, - заключалась в знакомстве с жизнью" [23, 74]. Його творчСЦсть - де вСЦддзеркалення справжнСЦх подСЦй його життя та свСЦтогляду.

Досконало володСЦючи даром зацСЦкавити читача, О.РЖ.КупрСЦн смСЦливо вводить його в коло зображуваних подСЦй, змушуСФ напружено слСЦдкувати за долями героСЧв, спСЦвчувати одним СЦ ненавидСЦти СЦнших.

ВизначСЦ письменники РосСЦСЧ цСЦнували талант КупрСЦна "за меткую, истинно русскую речь, за простоту и свободу повествования, за преданность живой жизни" [23, 4]. Несхильний до вихваляння своСЧх сучасникСЦв, РЖ.БунСЦн захоплювався оповСЦданнями КупрСЦна, а саме СЧх "разнообразными достоинствами...., тем, что преобладает в них: свободой, силой, яркостью повествований, его метким и без излишества щедрым языком..." [9, 3].

КупрСЦн вСЦдважно переборював складнощСЦ життя. Не дивно, що вСЦн покладав великСЦ надСЦСЧ на особистСЦсть, яка здатна протистояти дСЦйсностСЦ. На думку письменника, "...истинная история нашей культуры - история, основанная на том, что человек вместо того чтобы в развитии своих бесконечных сил пойти по пути, достойному вселюбящего и прекрасного Бога, пошел по пути нищего" [17, 35]. А вихСЦд з такого страшного становите полягаСФ у розвитку людьми СЧх внутрСЦшнСЦх свСЦтлих позицСЦй, про що митець натхненно говорив у всСЦх своСЧх творах.

Саме такою свСЦтлою силою було кохання, яке здатне змСЦнити свСЦт. Кохання завжди приваблювало КупрСЦна. "Олеся", "Гранатовий браслет", "СуламСЦф" - у всСЦх цих творах глибоко СЦ щиро писав вСЦн про найвище СЦнтимне почуття. Письменник створюСФ дивовижнСЦ за красою СЦ силою зразки СЦдеального кохання, вСЦдправляючись для цього в глибину вСЦкСЦв ("СуламСЦф", забираючись у лСЦсовСЦ хащСЦ ВолинськоСЧ губернСЦСЧ ("Олеся"), зазираючи у квартиру закоханого романтика у жорстокому СЦ цинСЦчному свСЦтСЦ ("Гранатовий браслет"). Письменник торкався рСЦзних граней цього тонкого СЦ нСЦжного почуття, яке потребуСФ вСЦд особистостСЦ духовноСЧ обдарованостСЦ, душевноСЧ мудростСЦ. О.РЖ.КупрСЦн свято вСЦрив у кохання. У його творчостСЦ воскресаСФ високий пафос почуттСЦв, який був притаманний творам бСЦльш раннСЦх письменникСЦв, котрСЦ створили чудовСЦ гСЦмни любовСЦ. Справжньою силою людини, яка здатна була протистояти негативному впливу цивСЦлСЦзацСЦСЧ, для О.КупрСЦна було чисте СЦ самовСЦддане кохання.

ПоСФднання яскравого природного таланту, величезного запасу життСФвих спостережень, рСЦзке критичне зображення буржуазноСЧ дСЦйсностСЦ з любов'ю до людини, бажанням бачити СЧСЧ вСЦльною СЦ щасливою СФ основою його СЦдейних та естетичних пошукСЦв. ГероСЧ КупрСЦна прагнуть кохання СЦ краси, але заволодСЦти прекрасним в життСЦ, де панують вульгарнСЦсть СЦ духовне рабство, вони не можуть. Багато з них не знаходять щастя або помирають у зСЦткненнСЦ з ворожим середовищем. Але вже своСЧм СЦснуванням, своСЧми мрСЦями вони утверджують думку про можливСЦсть щастя на землСЦ. В таких творах, як "Олеся" СЦ циклСЦ оповСЦдань про армСЦйське життя зображено любов до людини СЦ величноСЧ краси природи, захоплення якою набуваСФ характеру пантеСЧстичного поклонСЦння.

РСЦзке протиставлення двох свСЦтСЦв, свСЦтлого СЦ темного, - важлива риса творСЦв А.РЖ.КупрСЦна. Проте, заперечуючи реальне, вСЦн шукаСФ СЦдеал волСЦ СЦ краси не в борцях за щастя народу, а в людях, яких не зачепила цивСЦлСЦзацСЦя. Глибина соцСЦальних думок КупрСЦна приводила його до висновкСЦв, близьких поглядам Ж.-Ж.Руссо. Письменник зображаСФ свого героя в типових обставинах, викриваСФ недолСЦки суспСЦльства, побудованого на основСЦ соцСЦальноСЧ СЦСФрархСЦСЧ, суспСЦльства, в якому простСЦй людинСЦ важко жити. У творах КупрСЦна подаСФться зображення людини з нормальною психСЦкою, яка опинилася в ненормальних життСФвих умовах. Письменник не може змиритися з усСЦма видами деспотизму, найменшими утисками природних прав людини.

Це проявилося у розробцСЦ вСЦчноСЧ теми, яка цСЦкавила КупрСЦна. ВСЦн показуСФ, що кохання стаСФ трагСЦчним, тому що воно змушене протистояти експлуататорському суспСЦльству. Ця тема давала художнику можливСЦсть глибше показати згубний вплив ненормальних суспСЦльних вСЦдносин на людську душу. Тема кохання для КупрСЦна протистояла всьому незмСЦнному, меркантильному, цинСЦчному, вона не могла не зацСЦкавити великого СЦ духовно здорового художника, який вСЦрить в людину, в силу СЦ красу людського духу. КупрСЦн СЦ в розробцСЦ цСЦСФСЧ теми був законним спадкоСФмцем росСЦйськоСЧ лСЦтератури XIX столСЦття.

Що ж таке "любовь, которая крепка, как смерть, которая вершит чудеса, заставляет трепетать и плакать? " [31, 15].

Кохання - СЦнтимне СЦ глибоке почуття прихильностСЦ до особи СЦншоСЧ статСЦ, внутрСЦшнСЦй духовний потяг до чого-небудь; почуття глибокоСЧ сердечноСЧ привтАЩязаностСЦ до кого-, чого-небудь [27, 135].

В стародавнСЦй мСЦфологСЦСЧ СЦ поезСЦСЧ кохання - космСЦчна сила, схожа на силу тяжСЦння. Платон вважав, що "любовь - побудительная сила духовного восхождения, в обыденном словоупотреблении "платоническая любовь" - любовь, свободная от чувственного "ияния [44, 61]. Перед красою високого СЦ чистого кохання Олександр КупрСЦн схиляв голову до останнСЦх днСЦв свого життя. Ця тема СФ основною в його творчостСЦ. Письменник возвеличуСФ людей, якСЦ здатнСЦ вирватися СЦз потоку буденностСЦ СЦ насолоджуватись цим прекрасним почуттям. Таке кохання не терпить користСЦ, охоплюСФ людину повнСЦстю, СЦ найщасливСЦший готовий служити коханСЦй, не задумуючись. ВСЦн здатен пожертвувати усСЦм, що у нього СФ, для нього не маСФ значення, взаСФмне це почуття, чи нСЦ. "Любви Куприн посвятил в своих произведениях огромное количество строк - лирических и патетических, нежных и исступленных, мудрых и пошлых, гневных и благословляющих, бунтующих и примиряющих, - самых разных, самых неожиданных и никогда не о равнодушных" [6, 116]. Про кохання КупрСЦн змушуСФ розмСЦрковувати своСЧх героСЧв, змушуСФ говорити про нього дСЦйових осСЦб своСЧх творСЦв, говорить вСЦд свого СЦменСЦ, пише у своСЧх СЦнтимних листах. РЖнодСЦ цСЦ роздуми про кохання так СЦ залишалися в листах, не переходячи в художнСЦ твори.

Кращими творами О.РЖ.КупрСЦна про любов, "которая повторяется только один раз в тысячу лет" СФ повСЦстСЦ "Олеся", "СуламСЦф" та "Гранатовий браслет". Автор нСЦби хоче визначити, для кого посилаСФться цей дар Божий, якими принципами СЦ критерСЦями керуСФться ВсевишнСЦй, даруючи кохання людинСЦ.


3.3 ОспСЦвування почуття кохання творСЦ О.РЖ.КупрСЦна "Олеся»


Проте, де ж може виникнути таке почуття? Не у тому ж свСЦтСЦ, де всСЦ проти нього? Очевидно, його потрСЦбно шукати там, де людина близька до природи, де не вСЦдчуваються соцСЦальнСЦ контрасти СЦ пагубний вплив Молоха.

МогутнСЦ лСЦси ПолСЦсся з СЧх неповторною привабливСЦстю СЦ глухим усамСЦтненням наштовхують письменника на думку про те, що вони можуть бути СЦдеальним фоном для чистого СЦ пСЦднесеного кохання.

"Олеся" - перша оригСЦнальна повСЦсть художника, написана у 1898 роцСЦ. "Олесю" СЦ оповСЦдання "РСЦчка життя" (1906) КупрСЦн вСЦдносив до своСЧх кращих творСЦв. "Здесь жизнь, свежесть, - говорил писатель, - борьба со старым, отжившим, порывы к новому, лучшему. В этих двух рассказах больше, чем в других моих рассказах, моей души" [15, 175].

РЖ хоча Чехов СЦ БунСЦн, з СЧх вимогами суворого реалСЦзму, не оцСЦнили "Олесю" (А.П.Чехов назвав "Олесю" "наивной романтикой"), жодне юнацьке серце не залишиться байдужим до цСЦСФСЧ весняноСЧ, радСЦсноСЧ, трохи казковоСЧ, проте невигаданоСЧ повСЦстСЦ "О нежной и великодушной любви".

Та й не настСЦльки простою СФ "Олеся", як здаСФться на перший погляд. "Есть в ней то неувядаемое дыхание поэзии, то богатство самой жизни, которое остается многомысленным при всей видимой ясности" [31, 29].

"Олеся" - одна СЦз найбСЦльш натхненних повСЦстей КупрСЦна про кохання, людину СЦ життя. У нСЦй свСЦт СЦнтимних почуттСЦв СЦ краса природи поСФднуються з побутовими картинами сСЦльськоСЧ глухоманСЦ, романтика справжнього кохання - з жорстокою вдачею перебродських селян. КупрСЦн вперше так повно СЦ багатобарвне охвачуСФ життя, примушуючи його невигадливе обертатися рСЦзними гранями.

Письменник приводить читача в умови суворого сСЦльського побуту зСЦ злиденнСЦстю, неграмотнСЦстю, хабарництвом, дикСЦстю, пияцтвом. З легкою СЦронСЦСФю вСЦн повСЦдомляСФ про те, як руйнуються спроби мСЦського жителя поспСЦлкуватись з селянами СЦ "мСЦiевою СЦнтелСЦгенцСЦСФю». У iенах лСЦкування селян СЦ навчання грамоти лСЦсника Ярмоли вСЦдкриваються непередбаченСЦ психологСЦчнСЦ бар'СФри у взаСФмовСЦдносинах СЦнтелСЦгента з народом, на якСЦ ще не раз зверне увагу КупрСЦн.

Цьому свСЦту зла СЦ неосвСЦченостСЦ художник протиставляСФ СЦнший свСЦт -СЦстинноСЧ гармонСЦСЧ СЦ краси, описаний настСЦльки ж реально СЦ повнокровно. БСЦльше того, саме свСЦтла атмосфера великого справжнього кохання одухотворяСФ повСЦсть. "Любовь - это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего "Я". Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте...не в творчестве выражается индивидуальность. Но в любви", - так писав КупрСЦн своему товарищу Ф.Батюшкову.

В цьому письменник СЦ справдСЦ маСФ рацСЦю: у коханнСЦ проявляСФться людина в цСЦлому, СЧСЧ характер свСЦтосприйняття, почуття. У книгах великих росСЦйських письменникСЦв кохання нерозривно пов'язане з ритмом епох, з духом часу. Починаючи з ПушкСЦна, справжнСЦм героСФм ставала не тСЦльки людина - борець, дСЦяч, мислитель, алей й людина високих почуттСЦв, яка здатна глибоко переживати, натхненно кохати. КупрСЦн в "ОлесСЦ" продовжуСФ гуманСЦстичну лСЦнСЦю росСЦйськоСЧ лСЦтератури. ВСЦн показуСФ сучасну людину-СЦнтелСЦгента кСЦнця столСЦття зсередини.

ПовСЦсть побудована на зСЦставленнСЦ двох героСЧв, двох натур, двох сприймань свСЦту. З однСЦСФСЧ сторони, - освСЦчений СЦнтелСЦгент, представник мСЦськоСЧ культури, доволСЦ гуманний РЖван ТимофСЦйович, з СЦншоСЧ - Олеся - "дитина природи", людина, яка не потрапила пСЦд вплив цивСЦлСЦзацСЦСЧ мСЦста. СпСЦввСЦдношення вдач говорить саме за себе. У порСЦвняннСЦ з РЖваном ТимофСЦйовичем, чоловСЦком добрим, але слабким, Олеся пСЦдноситься благороднСЦстю, гордою впевненСЦстю в своСЧх силах.

РЖван ТимофСЦйович тАФ житель великого мСЦста, який вважаСФ себе письменником СЦ йде на Волинь з надСЦСФю зСЦбрати "множество поэтических легенд, преданий и песен". Не можна назвати його нерозсудливим, але як каже йому Олеся пСЦд час гадання: "Человек вы хотя и добрый, но только слабый... Доброта ваша не хорошая, не сердечная. Слову вы своему не господин. Над людьми любите верх брать, а сами им хотя и не хотите, а подчиняетесь" [35, 290]. I ось вСЦн нарештСЦ зСЦткнувся з тим, про що мрСЦяв. Ярмола охоче розповСЦдаСФ йому, як СЦ за що перебродськСЦ селяни вигнали "вСЦдьму" з села. Поки що СЦнтерес героя до чаклунки викликаний лише можливСЦстю ознайомитися з легендою, яка виникла навколо неСЧ, познайомитись з тим, як вона ворожить, почути СЧСЧ розповСЦдСЦ. Поки що чаклунка - це стара Мануйлиха. Ярмола лише згадуСФ про те, що коли Мануйлиху вигнали з села, то з нею була дСЦвчинка: дочка чи внучка. КупрСЦн не хоче передувати розвитку подСЦй, вСЦн лише натякаСФ на те, що скоро повинно щось трапитися. Раптова поява дСЦвчини незвичайноСЧ вроди даСФ можливСЦсть письменнику устами його героя яскравСЦше СЦ емоцСЦйнСЦше описати СЧСЧ оригСЦнальну зовнСЦшнСЦсть. Проте основна причина того, що про "лСЦсову" дСЦвчину нСЦчого не вСЦдомо на перших сторСЦнках повСЦстСЦ, аж до СЧСЧ зустрСЦчСЦ з героСФм, полягаСФ в СЦншому. Письменник хоче "вСЦдокремити" Олесю вСЦд зовнСЦшнього свСЦту, показати СЧСЧ в природних для неСЧ умовах прекрасноСЧ СЦ могутньоСЧ природи.

Образ ОлесСЦ, поезСЦя СЧСЧ кохання зображенСЦ в пантеСЧстичних тонах, вСЦдображають естетичне ставлення письменника до дСЦйсностСЦ. ДСЦйсно прекрасне може СЦснувати лише далеко вСЦд того свСЦту, де панують грошСЦ СЦ лицемСЦрство.

Якщо у взаСФминах з Ярмолою СЦ сСЦльськими людьми РЖван ТимофСЦйович виглядаСФ смСЦливим, гуманним СЦ благородним, то у спСЦлкуваннСЦ з Олесею виступають СЦ негативнСЦ сторони його особистостСЦ. Його почуття виявляються боязкими, рухи душСЦ - скутими, непослСЦдовними. "Боязке чекання", "пСЦдле побоювання", нерСЦшучСЦсть героя вСЦдтСЦняють багатство душСЦ, смСЦливСЦсть СЦ волю ОлесСЦ.

ВСЦдомо, як багато зусиль витрачали великСЦ художники, створюючи образ "позитивно-прекрасноСЧ людини", якщо говорити словами ДостоСФвського. У цьому випадку Олеся - щасливий виняток. ВСЦльно, без особливого хитрування змальовуСФ КупрСЦн образ полСЦськоСЧ красунСЦ, примушуючи читача слСЦдкувати за багатством вСЦдтСЦнкСЦв й духовного свСЦту, завжди своСФрСЦдного, щирого СЦ глибокого. Небагато знайдеться книг у росСЦйськСЦй та свСЦтовСЦй лСЦтературСЦ, де б виникав настСЦльки земний СЦ поетичний образ дСЦвчини, яка живе в гармонСЦСЧ з природою СЦ зСЦ своСЧми почуттями. Олеся - художнСФ вСЦдкриття КупрСЦна. У красСЦ ОлесСЦ, в гордСЦй силСЦ, яка виходить з неСЧ, письменник втСЦлюСФ красу СЦ гордСЦсть природи, яка нСЦби сформувала людину подСЦбну собСЦ. "Моя незнакомка, высокая брюнетка лет около двадцати - двадцати пяти, держалась легко и стройно. Просторная белая рубаха свободно и красиво обвивала ее молодую, здоровую грудь. Оригинальную красоту ее лица, раз его увидев, нельзя было позабыть, но трудно было, даже привыкнув к нему, его описать. Прелесть его заключалась в этих больших, блестящих, темных глазах, которым тонкие, надломленные посередине брови придавали неуловимый оттенок лукавства, "астности и наивности; в смугло-розовом тоне кожи, в своевольном изгибе губ, из которых нижняя, несколько более полная, выдавалась вперёд с решительным и капризным видом" [35, 284].

ХудожнСЦй СЦнстинкт допомСЦг письменнику розкрити красу людськоСЧ особистостСЦ, яка щедро обдарована природою. НаСЧвнСЦсть СЦ "аднСЦсть, жСЦночнСЦсть СЦ горду незалежнСЦсть, "гибкий, подвижный ум", "первобытное и яркое воображение", зворушливу смСЦливСЦсть, делСЦкатнСЦсть СЦ вроджений такт, причетнСЦсть до таСФмниць природи СЦ щедрСЦсть душСЦ - цСЦ якостСЦ видСЦляСФ письменник, малюючи привабливий образ ОлесСЦ, цСЦлСЦсноСЧ, своСФрСЦдноСЧ, вСЦльноСЧ натури, яка "сяйнула" у навколишнСЦй пСЦтьмСЦ СЦ невСЦгластвСЦ.

Виявляючи оригСЦнальнСЦсть СЦ талановитСЦсть ОлесСЦ, КупрСЦн доторкнувся до тих потаСФмних виявСЦв людськоСЧ психСЦки, якСЦ ще досСЦ розгадуються наукою. ВСЦн говорить про сили СЦнтуСЧцСЦСЧ, передчуття, про мудрСЦсть тисячолСЦтнього досвСЦду. РеалСЦстично осмислюючи "чаклунськСЦ" сили ОлесСЦ, письменник висловив справедливе переконання, "что Олесе были доступны те бессознательные, инстинктивные, туманные, добытые случайным опытом, странные знания, которые, определив точную науку на целые столетия, живут, перемешавшись со смешными и дикими поверьями, в темной, замкнутой народной массе, передаваясь как величайшая тайна из поколения в поколение" [6, 81].

У цСЦй дСЦвчинСЦ СФ наСЧвнСЦсть "естественного человека", що зародилась далеко вСЦд буржуазноСЧ цивСЦлСЦзацСЦСЧ. Притаманна ОлесСЦ СЦ мСЦнливСЦсть настрою, якСЦй пСЦдкоряСФться людина, оточена природою.

ВзагалСЦ природа з СЧСЧ красою СЦ чарСЦвнСЦстю, з СЧСЧ "адним впливом на душу людини займаСФ виключно важливе мСЦiе в повСЦстСЦ, визначаСФ весь СЧСЧ колорит.

Як СЦ у таких великих художникСЦв, як Тургенев СЦ Чехов, пейзаж у КупрСЦна не просто вСЦдтСЦняСФ настроСЧ героСЧв твору, але й виражаСФ естетичне ставлення письменника до дСЦйсностСЦ, заповСЦтнСЦ думки СЦ почуття автора.

КупрСЦн звертаСФться до лСЦсового пейзажу не просто для створення поетичноСЧ обстановки, але й у пошуках багатозначного, навСЦть символСЦчного фону, який нСЦби пояснював почуття людини, надавав СЧм первСЦсноСЧ чистоти, дСЦяв на душу як музика.

"Мы в это время находились как раз на середине длинной, узкой и прямой, как стрела лесной просеки. Высокие, стройные сосны обступали нас с обеих сторон, образуя гигантский уходящий в даль коридор со сводом из душистых сплетшихся ветвей. Голубые, облупившиеся стволы были окрашены багровым отблеском догорающей зари... " [35, 314].

У цей момент закоханим здаСФться, що, крСЦм них, у свСЦтСЦ не маСФ нСЦкого. Перед ними якби вСЦдкриваСФться дорога життя, якою СЧм так пристрасно хочеться пройти удвох.

Сцена освСЦдчення в коханнСЦ лаконСЦчна, але у нСЦй дуже багато сказано. Письменник зумСЦв вкласти в iену освСЦдчення якусь незвичайну силу СЦ чистоту, у нСЦй чуСФться могутнСЦй поклик природи, повноСЧ "свСЦжих сокСЦв" СЦ "спраги нового материнства".

Кохання ОлесСЦ СЦ героя повСЦстСЦ просте СЦ глибоке, нСЦжне СЦ чуттСФве, як природа. Эта любовь "языческая, но стыдливо-целомудренная даже в своих чувственных проявлениях" [6, 83 ].

В повСЦстСЦ вперше повнСЦстю виражена заповСЦтна думка КупрСЦна: людина може бути прекрасною, якщо вона буде розвивати, а не руйнувати подарованСЦ СЧй природою тСЦлеснСЦ, духовнСЦ СЦ СЦнтелектуальнСЦ здСЦбностСЦ.

ПСЦзнСЦше КупрСЦн скаже, що тСЦльки вСЦльна людина буде щасливою в коханнСЦ. В "ОлесСЦ" письменник привСЦдкрив це можливе щастя вСЦльного СЦ нСЦчим незаплямованого кохання. По сутСЦ, розквСЦт кохання СЦ людськоСЧ особистостСЦ складаСФ поетичне ядро повСЦстСЦ.

Тема взаСФмного кохання змСЦнюСФться в повСЦстСЦ СЦншою, яка маСФ велике значення в творчостСЦ КупрСЦна, темою надосяжного щастя. Герой повСЦстСЦ, охоплений почуттями, закриваСФ очСЦ на майбутнСФ. Але не Олеся, тому що СЧСЧ кохання - великодушне, дСЦвчина бСЦльше за все боСЧться зробити боляче коханому.

СвСЦтла, казкова атмосфера не тьмянСЦСФ навСЦть пСЦсля трагСЦчноСЧ розв'язки. ВСЦдходять на другий план пересуди СЦ плСЦтки, мерзеннСЦ переслСЦдування прикажчика, зменшуСФться значення дикоСЧ розправи перебродських жСЦнок над Олесею пСЦсля вСЦдвСЦдування нею церкви. Над усСЦм нСЦкчемним, дрСЦбним СЦ злим одержуСФ перемогу справжнСФ, велике земне кохання, про яке згадують "легко СЦ радСЦсно». Характерним СФ останнСЦй штрих повСЦстСЦ: нитка червоного намиста, залишена серед брудного безпорядку на вСЦконнСЦй рамСЦ "хатинки на курячих нСЦжках". Ця деталь надаСФ повСЦстСЦ композицСЦйноСЧ СЦ суттСФвоСЧ завершеностСЦ. Нитка червоного намиста - остання данина щедрого серця ОлесСЦ, пам'ять про СЧСЧ "нСЦжне великодушне кохання".

"Олеся", як СЦ багато СЦнших творСЦв КупрСЦна, автобСЦографСЦчна. Хоч ми СЦ не можемо сказати, що РЖван ТимофСЦйович СЦ СФ сам КупрСЦн, але в основу повСЦстСЦ покладено випадок з життя письменника. Недаремно на схилСЦ своСЧх днСЦв КупрСЦн говорив на рахунок "ОлесСЦ" кСЦнокритику Г.П.Чахир'яну: "Всё это было со мной".

"Олеся" - один СЦз найулюбленСЦших СЦ найпопулярнСЦших творСЦв О.РЖ.КупрСЦна. Сучасного читача приваблюСФ у нСЦй не протест проти цивСЦлСЦзацСЦСЧ, а краса СЦ сила великого людського почуття, "язичницька" радСЦсть буття, прекраснСЦ картини вСЦчно живоСЧ природи, чарСЦвний образ героСЧнСЦ.

Отже, "Олеся" - один СЦз трьох творСЦв, у яких вСЦдкрилися кращСЦ риси таланту КупрСЦна. Майстерне вСЦдображення характерСЦв, тонкий лСЦризм, яскравСЦ картини природи, нерозривно пов'язанСЦ з перебСЦгом подСЦй в повСЦстСЦ, з почуттями СЦ переживаннями дСЦйових осСЦб, сюжет, який розгортаСФться послСЦдовно СЦ цСЦлеспрямовано - все це ставить "Олесю" в ряд найвизначнСЦших творСЦв КупрСЦна.


3.4 ПоСФднання бСЦблСЦйних мотивСЦв та мотиву вСЦчного кохання у повСЦстСЦ "СуламСЦф»


Природне почуття кохання оспСЦване КупрСЦном ще в однСЦй його повСЦстСЦ "СуламСЦф" (1908), яка СФ одним СЦз найвСЦдомСЦших СЦ найпопулярнСЦших творСЦв письменника. Не тСЦльки у творчостСЦ КупрСЦна, а й серед творСЦв свСЦтовоСЧ лСЦтератури, присвячених коханню, "СуламСЦф" займаСФ помСЦтне мСЦiе за яскравСЦстю СЦ силою поетичного узагальнення.

Пронизана духом схСЦдних легенд повСЦсть про радСЦсне СЦ трагСЦчне кохання бСЦдноСЧ дСЦвчини з виноградникСЦв до царя СЦ мудреця Соломона, про кохання, яке "никогда не пройдет и не забудется», навСЦяна бСЦблСЦйною "ПСЦснею пСЦсней". Не випадково нею зацСЦкавився художник, який так любив життя.

"ПСЦсня пСЦсень" - це найпоетичнСЦша, натхненна, найбСЦльш "земна" СЦ "язичницька" СЦз бСЦблСЦйних книг, створена на основСЦ народноСЧ любовноСЧ лСЦрики. У яскравСЦй бСЦблСЦйнСЦй поемСЦ не маСФ чСЦткого сюжету. ЗдаСФться, що вона була розрахована на тих, хто вже добре знав СЦсторСЦю кохання царя СЦ простоСЧ дСЦвчини. Тому в "ПСЦснСЦ пСЦсень" були поданСЦ тСЦльки квСЦнтесенцСЦСЧ подСЦй, тСЦльки фСЦлософсько-поетичнСЦ "формули" кохання. ВиникаСФ бажання знати всю цю СЦсторСЦю, знати все, що ховаСФться за цими поетичними натяками: "Положи меня, как печаль на сердце твое, как перстень на руку твою: ибо крепка, как смерть, любовь; люта, как преисподняя, ревность...Большие воды не могут потушить любви и реки не зальют ее".

"О, ты прекрасна, возлюбленная моя, ты прекрасна! Глаза твои голубиные под кудрями твоими; волоса твои, как стадо коз, сходящих с горы Галаадской; Как лента алая губы твои, и уста твои любезны, как половинки гранатового яблока - ланиты твои под кудрями твоими".

"Пленила ты сердце мое, сестра моя, невеста моя; пленила ты сердце мое одним взглядом очей твоих, одним ожерельем на шее твоей" [35, 1,3,9].

Саме таким бажанням натхенний КупрСЦн, тим бСЦльше, що "ПСЦсня пСЦсень" близька його творчостСЦ, у якСЦй настСЦльки важливе мСЦiе займаСФ тема всеперемагаючого кохання.

Проте до сьогоднСЦшнСЦх днСЦв не маСФ усталеноСЧ точки зору на рахунок "ПСЦснСЦ пСЦсень". ОднСЦ вважають СЧСЧ збСЦркою давньоСФврейських любовних пСЦсень, СЦншСЦ, - що це було просто зСЦбрання весСЦльних пСЦсень, щось схоже на обряд весСЦлля. БезсумнСЦвно, що популярнСЦсть твору у давнСЦх СФвреСЧв змусила укладачСЦв СФврейських релСЦгСЦйних книг включити туди СЦ "ПСЦсню пСЦсень", яка була штучно приписана царю Соломону. КупрСЦн повнСЦстю вСЦдкинув релСЦгСЦйне тлумачення "ПСЦснСЦ пСЦсень". Його захопила могутня лСЦрика цСЦСФСЧ поеми кохання. Познайомився вСЦн з нею ще в роки своСЧх молодих поневСЦрянь; в будь-якому випадку, вже в кСЦнцСЦ 1890-х рокСЦв вСЦн цитуСФ "ПСЦсню пСЦсень", бере з неСЧ епСЦграфи для своСЧх творСЦв.

З багатьох листСЦв КупрСЦна, в яких вСЦдобразився хСЦд його роботи над "СуламСЦф'ю", заслуговуСФ на увагу уривок з листа до В.А.Тихонова вСЦд 1 жовтня 1907 р.: "Теперь роюсь в Библии, Ренане, Веселовском и Пыляеве, потому что пишу не то историческую поэму, не то легенду, я сам не знаю, что - о любви Соломона к Суламифи, дщи Надавля, прекрасной, как завесы Соломона, как шатры Кидарские... " [37, 482].

Коли КупрСЦн почав писати "СуламСЦф", нСЦ розмСЦр повСЦстСЦ, нСЦ деталСЦ не були йому зрозумСЦлими. Проте сам процес написання хвилював його найбСЦльше: "Суламифь" у меня выйдет более двух листов. И iены в ней таковы, что я должен часто выбегать на улицу раздевшись и глотать снег для охлаждения и приведения себя в нормальное состояние. Вот так пьеса! " [35, 14].

Сюжет "СуламСЦфСЦ" СФ в основному породженим творчою фантазСЦСФю КупрСЦна, але фарби, настроСЧ вСЦн черпав СЦз бСЦблСЦйноСЧ поеми. Дуже смСЦливо СЦ майстерно використовуючи прийоми стилСЦзацСЦСЧ, художник намагався передати пафосно-очевидний, урочистий настрСЦй, величне СЦ наповнене енергСЦСФю звучання давнСЦх легенд. Письменника приваблюСФ яскравий схСЦдний колорит, СЦ цСЦлСЦ сторСЦнки присвяченСЦ блискучому дорогоцСЦнному камСЦнню, якими Соломон прикрашаСФ свою кохану СуламСЦф. ЦСЦ описи з СЧхнСЦм приголомшливим багатством фарб, епСЦтетСЦв, порСЦвнянь, метафор дуже багато дають для розкриття образу Соломона. Даруючи камСЦння своСЧй коханСЦй, вСЦн палко описуСФ СЧхню красу, надСЦляСФ СЧх особливими якостями, при цьому з'ясовуСФться ставлення Соломона до людей, його вСЦра СЦ мудрСЦсть. Так вСЦн даруСФ своСЧй коханСЦй смарагд, тому що вСЦн "зелен, чист, весел, и нежен, как трава весенняя», и отводит черные мысли". [35, 362].

Через всю повСЦсть проходить протиставлення свСЦтлого СЦ темного тАФ як протиставлення кохання СЦ ненавистСЦ. Кохання Соломона СЦ СуламСЦфСЦ, яка приносить СЧм нСЦ з чим незрСЦвнянну радСЦсть, описана в свСЦтлих, урочистих тонах, у м'якому поСФднаннСЦ фарб. Тут чуттСФве одухотворене СЦ освСЦтлене поетичним свСЦтлом. А у храмСЦ ОзСЦрСЦса та РЖзСЦди, де вСЦдбуваються кривавСЦ обряди, де пануСФ жорстока цариця АстСЦс, - там вСЦдтСЦнки вогню роблять ще бСЦльше зловСЦсною похмуру розкСЦш язичницького святилища. РЖ почуття царицСЦ СЦ закоханого в неСЧ ЕлСЦава позбавленСЦ високого звучання. В образСЦ коханоСЧ Соломона СуламСЦфСЦ втСЦлене кохання, пристрасне СЦ чисте, палаюче СЦ свСЦтле. Протилежне почуття - почуття ненавистСЦ СЦ заздростСЦ - виражене в образСЦ вСЦдкинутоСЧ царем АстСЦс. СуламСЦф вся нСЦби зСЦткана з сонячних променСЦв. Вона дала Соломону велике СЦ чисте кохання, яке переповнюСФ СЧСЧ. Кохання зробило з нею диво, - воно вСЦдкрило перед дСЦвчиною красу свСЦту, збагатило СЧСЧ розум СЦ душу. Кохання вкладаСФ в СЧСЧ уста натхненнСЦ слова, якСЦ ранСЦше вона не змогла б вимовити. РЖ навСЦть смерть не може перемогти силу цього кохання. Поранена мечем ЕлСЦава, якого пСЦдСЦслала пСЦдступна АстСЦс, СуламСЦф говорить своСФму коханому: "Благодарю тебя, мой цар, за всё, за твою любовь, за твою красоту, за твою мудрость, к которой ты позволил мне прильнуть устами, как к сладкому источнику... Никогда не было и не будет женщины счастливее меня" [35, 379].

АстСЦс також прекрасна, але не свСЦтлою красою. Волосся СЧСЧ пофарбоване у синСЦй колСЦр, а обличчя "сильно нарумянено и набелено", "тонко обведенные тушью глаза казались громадными и горели в темноте, как у сильного зверя кошачьей породы" [35, 372]. СЧСЧ злий задум призводить подСЦСЧ до трагСЦчноСЧ розв'язки. Цариця АстСЦс, обСЦцяючи своСФ кохання одному з царських охоронцСЦв, ЕлСЦаву, пСЦдмовляСФ його убити СуламСЦф, за що його потСЦм стратили за наказом царя Соломона.

У словах прощання царя з дСЦвчиною полягаСФ потаСФмна суть повСЦстСЦ: "До тех пор пока люди будут любить друг друга, пока красота души и тела будут самой лучшей и самой сладкой мечтой в мире, до тех пор, клянусь тебе, Суламифь, имя твое во многие века будет произноситься с умилением и благодарностью" [35, 380].

Проте, невже ж ця книга лише про трагСЦчне кохання через чиСЧсь ревнощСЦ? Звичайно, нСЦ. "СуламСЦф" - "гимн уникальности, неповторимости, величию красоты женского тела и гимн любви". Любовь Суламифи "крепка, как смерть" [68, 59]. АналСЦзуючи повСЦсть, Ф.М.Штейнбук намагаСФться пояснити, чому цСЦ два поняття постСЦйно йдуть поряд. Смерть дСЦйсно не змушуСФ довго себе чекати - лише сСЦм днСЦв було вСЦдведено СуламСЦфСЦ СЦ Соломону насолоджуватись високим СЦ сильним почуттям - Коханням. РЖ невже ревнощСЦ стали причиною загибелСЦ СуламСЦфСЦ? Якщо нСЦ, то чому ж померла СуламСЦф?

Але чи могло все бути по-СЦншому? ДСЦвчина була приречена на смерть з того самого моменту, коли зустрСЦла царя, з того самого моменту, коли вони покохали один одного.

Однак, це тСЦльки зовнСЦшня сторона проблеми: царська "ада, палаци, соцСЦальне становище людей - це лише фон, декорацСЦя великоСЧ драми пСЦд назвою "життя". НСЦчого не змСЦнилося б, якби мова йшла про селянина СЦ селянку, про принцесу СЦ жебрака, одним словом, про людей, яких люблять СЦ якСЦ, люблять. Кохання, народившись, приречене на смерть, точно так, як людина, народившись одного разу, повинна рано чи пСЦзно померти: свСЦт не чув (СЦ не почуСФ нСЦколи), щоб хтось помер, не народившись!

Ось СЦ у випадку героСЧв КупрСЦна ситуацСЦя "запрограмована" з самого початку. Проте необхСЦдно трактувати поняття "смерть", маючи на увазСЦ не тСЦльки завершення фСЦзичного СЦснування, а перехСЦд, точнСЦше момент переходу з одного стану в СЦнший. СуламСЦф, СЧСЧ кохання - як та чарСЦвна квСЦтка, що пСЦсля "смертСЦ» перетворюСФться у плСЦд. РЖ як та квСЦтка, СуламСЦф СЦ СЧСЧ кохання "помирають», перетворюючись в "ПСЦсню пСЦсень" - цей вСЦчно живий пам'ятник жСЦночностСЦ, Краси СЦ Кохання.

ПовСЦсть "СуламСЦф" особливо прекрасна як прославлення жСЦнки СЦ носить загальнолюдський характер. Проте не всСЦ письменники роздСЦляли це захоплення - М.Горький, як вСЦдомо, негативно вСЦдгукнувся про твСЦр: "Возврат - это очень хорошо. Только не всем. Куприн, например, хороший бытописец, но совсем незачем было ему трогать "Песню песней" - это и без него хорошо. А Соломон его смахивает все же на ломового извозчика" [16, 484].

Позитивно сприйняв повСЦсть КупрСЦна В.В.Воровський. Вона була для нього "гимном женской красоте и молодости". Саме в якостСЦ такого гСЦмну "СуламСЦф" завжди буде посСЦдати помСЦтне мСЦiе в росСЦйськСЦй лСЦтературСЦ СЦ полонити новСЦ поколСЦння читачСЦв.

Отже, прославлення великого кохання СЦ безмежноСЧ вСЦрностСЦ коханому СЦ долСЦ хвилюСФ читача в повСЦстСЦ КупрСЦна, змушуючи сприймати "СуламСЦф" не як екзотичну, малохарактерну для таланту письменника стилСЦзацСЦю, а як твСЦр з ряду СЦнших повСЦстей, присвячених утвердженню величини СЦ сили прекрасного людського почуття.


3.5 ФСЦлософське осмислення кохання у творСЦ О.РЖ.КупрСЦна "Гранатовий браслет". Роль "музики кохання" (Largo Appassionato) ЛюдвСЦга Ван Бетховена у повСЦстСЦ


Легендарний сюжет "СуламСЦфСЦ" вСЦдкривав письменнику необмеженСЦ можливостСЦ для оспСЦвування кохання сильного, гармонСЦйного СЦ звСЦльненого вСЦд будь-яких побутових обставин СЦ життСФвих перешкод. Але КупрСЦн не змСЦг зупинитися на цьому екзотичному трактуваннСЦ теми кохання. ВСЦн наполегливо шукаСФ в реальнСЦй, сучаснСЦй, буденнСЦй дСЦйсностСЦ людей, "одержимих" високим почуттям кохання, здатних пСЦднятися, хоча б у мрСЦях, над навколишньою прозою життя. РЖ, як завжди, вСЦн звертаСФ увагу на "маленьку", просту людину. Так виникла у творчСЦй свСЦдомостСЦ письменника поетична тема "гранатового браслета". КупрСЦн починаСФ писати повСЦсть в ОдесСЦ в 1910 роцСЦ. В цей час вСЦн був дуже пригнСЦчений смертю матерСЦ СЦ матерСЦальними нестатками. РДдиною втСЦхою була робота над "Гранатовим браслетом": "Недавно рассказывал одной хорошей актрисе, - писав вСЦн у листСЦ до Ф.Д.Батюшкова вСЦд З грудня 1910 року про сюжет свого твору, - плакал. Скажу одно, что ничего более целомудреного я еще не писал". [37, 497].

Трохи ранСЦше - 15 жовтня 1910 року - у листСЦ до того ж Батюшкова КупрСЦн називаСФ реальних прототипСЦв свого твору: "Сейчас я занят тем, что полирую "Гранатовый браслет". "Это - помнишь? - печальная история маленького телеграфного чиновника К.П.Желтикова, который был так безнадежно, трогательно и самоотверженно "юблен в жену Любимова. "Пока только придумал эпиграф: "van Beethoven Op. 2 N 2 Largo appassionato". Пишу, но плохо дается. Главная причина - мое невежество в музыке... Да и светский тон!». ПСЦзнСЦше ця коротка вказСЦвка письменника отримала пояснення у спогадах Льва ЛюбСЦмова "На чужбине" [43, 19-23]. Син Д.Н.ЛюбСЦмова, якого згадав КупрСЦн, Лев ЛюбСЦмов, детально розповСЦв СЦсторСЦю захоплення телеграфного чиновника П.П.Жолтова (це справжнСФ прСЦзвище прототипу героя КупрСЦна, яке у листСЦ було помилково вказане як ЖолтСЦков) матСЦр'ю мемуариста, Людмилою РЖванСЦвною ЛюбСЦмовою Вона дСЦйсно отримувала анонСЦмнСЦ листи, а згодом СЦ подарунок на день народження - гранатовий браслет. Як пСЦдкреслюСФ Л.ЛюбСЦмов, це був "курьезный случай скорее всего анекдотического характера" [43, 16-17]. "Курьезные случаи" КупрСЦн використав, щоб виразити своСФ уявлення про кохання, як про велике почуття, рСЦвне за натхненням, висотою та чистотою лише великому мистецтву.

Багато у творСЦ КупрСЦна вСЦдповСЦдаСФ фактам СЦз життя, СЦ тСЦльки фСЦнал повСЦстСЦ - самогубство Желткова - СФ творчою вигадкою письменника. В дСЦйсностСЦ Жолтов, як про це пише Лев ЛюбСЦмов, пСЦсля розмови з ним чоловСЦка СЦ брата ЛюбСЦмовоСЧ бСЦльше про себе не нагадував. ТрагСЦчний фСЦнал потрСЦбен був КупрСЦну, щоб сильнСЦше вСЦдтСЦнити силу кохання Желткова до майже незнайомоСЧ йому жСЦнки тАФ кохання, яке буваСФ "один раз в несколько сот лет". Проте туга деякоСЧ втрати вСЦдчуваються у образСЦ центрального героя - Желткова, СЦ на самому його почуттСЦ до ВСЦри ШеСЧноСЧ. Що ж являСФ собою Желтков? А.Горнфельд вважав цей образ найбСЦльш вдалим у повСЦстСЦ. "... в памяти остаются не милый и чуткий князь Шеин... не оригинальная Анна...не прелестный, умный старый генерал, не героиня рассказа, чарующая княгиня Вера, а этот странный, сперва забавный, потом трагический "Пе Пе Же"...Забавный чудак, он уходит он нас в ореоле благородства, как некий Дон Кихот, как "рыцарь бедный" [37, 497].

Головний герой повСЦстСЦ - трагСЦчна особистСЦсть. ТрагедСЦя його полягаСФ у невзаСФмному СЦ безнадСЦйному коханнСЦ до жСЦнки з аристократичного кола. Желтков - скромний чиновник. ВСЦн непомСЦтна, тиха людина. ВСЦн делСЦкатний, м'який СЦ тактовний. Його любов до музики говорить про його вмСЦння цСЦнувати прекрасне у мистецтвСЦ. ВСЦн вСЦдкритий, щирий, свСЦтлий СЦ чистий у своСФму коханнСЦ. Покохавши жСЦнку, яка йому недоступна, вСЦн розумСЦСФ, що шлях до щастя йому закритий. Кохання для Желткова - найвища СФдина радСЦсть, вона освСЦтлюСФ його життя, наповнюСФ його глибоким змСЦстом: "Случилось так, что меня не интересует в жизни ничто: ни политика, ни наука, ни философия, ни работа о будущем счастье людей - для меня вся жизнь заключается только в Вас" [35, 418].

Проте кохання для нього - СЦ джерело страждань, так як воно нероздСЦльне СЦ безнадСЦйне: величезна перешкода СФ мСЦж ним СЦ його коханою. Щоб перетнути цю межу, вСЦн пише СЧй листи, але не отримуСФ вСЦдповСЦдСЦ, даруСФ коханСЦй на день народження дорогу прикрасу - гранатовий браслет; "Посередине между большими камнями Вы увидите один зеленый, это весьма редкий сорт граната - зеленый гранат" [35, 396], який був сСЦмейною релСЦквСЦСФю: "...Этот браслет принадлежал еще моей прабабке, а последняя, по времени, его носила моя покойная матушка" [35, 396].

Багато "астивостей браслета мають символСЦчний змСЦст, розкриття СЧх допоможе краще зрозумСЦти СЦдейний змСЦст твору. "Зеленый камешек в центре браслета, очень редкий гранат, в окружении кровавых огней, обычных красных гранатов, словно бы символизирует необычность, редкость такого сильного и безграничного чувства, как любовь Желткова" [47, 15]. Отримавши подарунок, ВСЦра, хоч СЦ не носила його, передбачаСФ загибель Желткова: "Я знаю, этот человек убьет себя" [35, 417], а Желтков, подарувавши браслет, нСЦби став беззахисним перед смертю: "Он имеет свойства сообщать дар предвидения носящей его женщине. И отганяет от насильственной смерти" [35, 396]. Це сприймаСФться як мСЦстичне передбачення трагСЦчного фСЦналу повСЦстСЦ. ОскСЦльки цей браслет спадковий, вСЦн повинен був перейти до майбутньоСЧ дружини головного героя, а вСЦн даруСФ його ВСЦрСЦ, тому що не хотСЦв би бачити в цСЦй ролСЦ нСЦкого, крСЦм неСЧ. У цьому символСЦчне значення подарованоСЧ прикраси. Також, напевно, вСЦдчуваючи, що у домСЦ ВСЦри немаСФ справжнього щастя, герой зважуСФться на рСЦшучий крок: "Желтков надеялся, что дерзкая присылка браслета "разбудит" Веру и она осознает свою любовь, а дар предвидения поможет ей принять правильное решение. И этой надежды герой не теряет до последнего". [47, 49]. Почуття героя КупрСЦна - це тихе, покСЦрне боготворСЦння, без злетСЦв СЦ падСЦнь, без боротьби за кохану людину. Таке обожнювання висушуСФ душу, робить СЧСЧ безсилою. Чи не тому так охоче погоджуСФться пСЦти з життя Желтков?

ЗрозумСЦвши безнадСЦйнСЦсть своСЧх СЦлюзСЦй, витримавши грубе втручання стороннСЦх людей в його СЦнтимний свСЦт, вСЦн вбиваСФ себе СЦ цим самим вСЦдмовляСФться вСЦд свого кохання, ставлячи його вище смертСЦ. БлагороднСЦсть душСЦ свого героя, його вмСЦння глибоко СЦ сильно переживати КупрСЦн утверджуСФ шляхом протиставлення самого героя "сильним цього свСЦту". ВСЦн ставить його набагато вище за них. "Його високе, вСЦрне СЦ безумне кохання, нездатнСЦсть на компромСЦс викликають повагу СЦ захоплення читача. ВСЦн помираСФ сильним СЦ непереможеним.

Загибель Желткова маСФ символСЦчне значення. Вона демонструСФ безнадСЦйнСЦсть невзаСФмного кохання СЦ СФ останнСЦм доказом чистого СЦ щирого почуття. Помираючи, вСЦн вдячний тСЦй, яка викликала у його серцСЦ це прекрасне почуття, що пСЦдносило його над свСЦтом несправедливостСЦ СЦ зла. Саме тому Желтков благословляСФ свою кохану: "Да святится имя твое" [35, 418].

Очевидно, можна говорити про кохання як своСФрСЦдне поклонСЦння. На це вказують багато дрСЦбних деталей: таСФмне окатоличення сестри ВСЦри, Анни, назва вулицСЦ, на якСЦ жив Желтков, - Лютеранська, СЦ нарештСЦ доля браслета. ВСЦн був переданий "асницСЦ квартири з проханням повСЦсити браслет на "изображение Матки Боски". В католицькому храмСЦ символСЦчним СФ СЦм'я коханоСЧ героя. Адже слова релСЦгСЦя СЦ вСЦра - синонСЦми. Герой ставить земну жСЦнку на мСЦiе БогоматерСЦ. ВСЦн кохаСФ по-лицарськи невзаСФмне, не знаючи "ни жалобы, ни упрека, ни боли самолюбия".

Хто ж була та жСЦнка, яку так палко кохав герой: "Такая же Вера, как и все обитатели курорта, или нет" [35, 383]. Невипадковим СФ СЧСЧ СЦм'я - ВСЦра, хоча в один день з нею СЦменини святкують НадСЦя, Любов СЦ СофСЦя ("мудрСЦсть" -грец.). Так, СФ тСЦльки ВСЦра, СФ правила, але немаСФ ЛюбовСЦ, а тому не може бути нСЦ МудростСЦ, нСЦ НадСЦСЧ на справжнСФ щастя.

Кохана жСЦнка Желткова - княгиня, дружина дворянина: "была строго проста, со всеми холодна и немного свысока любезна, независима и царственно спокойна" [35, 383]. Щодо зовнСЦшностСЦ, то "...Вера, пошла в мать, красавицу-англичанку, своей высокой, гибкой фигурой, нежным, но холодным и гордым лицом, прекрасными, хотя довольно большими руками и той очаровательной покатостью плеч, какую можно видеть на старинных миниатюрах" [35, 384]. У неСЧ СФ сСЦм'я, друзСЦ, сестра, СЧСЧ життя ззовнСЦ здаСФться благополучним. "Желткова она никогда не видела при жизни и не была с ним знакома. Она красива, женственна, музыкальна, любит природу: "Я люблю лес... Разве может он когда-нибудь прискучить? Сосны!... А какие мхи!.. А мухоморы! Точно из красного атласа и вышиты белым бисером... " [35, 387].

ТакСЦ штрихи поступово привСЦдкривають завСЦсу над СЧСЧ внутрСЦшнСЦм життям. ВСЦра не настСЦльки холодна, як це здаСФться спочатку. Але, дСЦйсно, будуть потрСЦбнСЦ винятковСЦ обставини, щоб душа цСЦСФСЧ жСЦнки, яка була вихована в атмосферСЦ свСЦтських умовностей, прокинулась.

Вона знаСФ про почуття героя, але нСЦяк не реагуСФ СЦ навСЦть забороняСФ йому писати листи, СЧСЧ лякаСФ сила його кохання, вона вСЦдчуваСФ у нСЦй трагедСЦю. Смерть Желткова допомогла зрозумСЦти СЧй велич СЦ красу його душСЦ. ЗумСЦвши оцСЦнити його, вона усвСЦдомила, що "мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет" [35, 398].

Тепер ВСЦру уже не можна назвати холодною СЦ стриманою. Вона змСЦнилася. Тепер вона приходить до висновку, що справжнього кохання вона не знала СЦ не знаСФ. Вона гСЦрко шкодуСФ про смерть Желткова СЦ оплакуСФ його. Прощаючись з ним, ВСЦра кладе до його голови червону троянду як символ кровСЦ, страждань, але цей прощальний подарунок СФ також вдячнСЦстю СЦ обСЦцянкою вСЦчноСЧ пам'ятСЦ: "...Вера... вынула из бокового кармана кофточки большую красную розу, подняла немного вверх левой рукой голову трупа, а правой положила ему под шею цветок. Именно в эту секунду она поняла, что та любовь, "о которой мечтает каждая женщина, прошла мимо ее" [35, 421].

ВзагалСЦ "троянда" у творСЦ СФ деталлю, яка повторюСФться СЦ варСЦюСФ, а СЧСЧ символСЦчне значення посилюСФться з розвитком дСЦСЧ. Вперше про троянди КупрСЦн згадуСФ в експозицСЦйнСЦй частинСЦ повСЦстСЦ: "...розовые кусты еще давали - в третий раз за это лето - бутоны и розы, но уже измельчавшие, редкие, точно выродившиеся" [35, 384]. ПСЦзнСЦше, до кСЦнця вечора, виявиться, що ВСЦра зрСЦзала в саду саме троянди, хоча там "пышно цвели своей холодной, высокомерной красотою георгины, пионы и астры" [35, 383-384]. "Княгиня Вера вдевает в петлицу пальто генерала Аносова две маленькие розы, один цветок розовый, другой карминный, то есть ярко-красный, один Вера, другой - ее сестра Анна" [33, 40]. РозповСЦдаючи своСЧ мСЦнСЦ-новели, генерал Аносов постСЦйно вказував на присутнСЦсть у них троянд.

До самоСЧ розв'язки сюжету троянда знаходиться на периферСЦСЧ повСЦстСЦ. У цСЦй деталСЦ не маСФ нСЦчого нав'язливого, навмисного, а навпаки СФ достовСЦрнСЦсть, природнСЦсть СЦ деякий, можливо неочевидний, пСЦдтекст.

Що ж до вищезгаданого генерала Аносова, то вСЦн, як СЦ Анна, не бере участСЦ безпосередньо в драматичнСЦй колСЦзСЦСЧ: "Куприн стремился нарисовать образ русского человека старшего поколения, человека, в котором были бы воплощены некоторые из лучших особенностей национального характера" [6, 254]. Аносов виконуСФ визначену СЦ дуже важливу функцСЦю у творСЦ. ВСЦн виражаСФ думки самого письменника про кохання, нехитрСЦ розповСЦдСЦ СЦ роздуми генерала якби передбачають трагедСЦю. Його устами КупрСЦн проголошуСФ, що не можна проходити повз рСЦдкСЦсний, величний дар - велике СЦ чисте кохання; що це почуття не повинне бути нСЦ легковажним, нСЦ примСЦтивним, нСЦ, тим бСЦльше, базуватися на вигодСЦ СЦ користСЦ: "Любовь должна быть трагедией.

Величайшей тайной в мире! Никакие жизненные удобства, расчеты и компромисы не должны ее касаться" [35, 406]. Кохання, за КупрСЦним, повинне мати в основСЦ високСЦ почуття, взаСФмну повагу, симпатСЦю, довСЦру, вСЦрнСЦсть, щирСЦсть, чеснСЦсть СЦ правдивСЦсть. Воно повинне тягнутися до СЦдеалу.

Ця балада про кохання, яке виявилося сильнСЦшим за смерть, складаСФться СЦз шести рядкСЦв - по кСЦлькостСЦ музичних фраз сонати Бетховена, яку КупрСЦн часто слухав у сСЦмСЧ одеського лСЦкаря Л.Я.Майзельса - СЦ закСЦнчуСФться визнанням того, що велике кохання на мить - можливо, назавжди - поСФднало двСЦ душСЦ. "Успокойся, дорогая, успокойся. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Ты ведь моя единая и последняя любовь. Успокойся я с тобой. Подумай обо мне, и я буду с тобой, потому что мы с тобой любим друг друга только одно мгновение, но навеки. Ты обо мне помнишь? Помнишь? Помнишь? Вот я чувствую твои слезы. Успокойся. Мне спать так сладко, сладко, сладко" [35, 422], ЦСЦ слова ВСЦрСЦ навСЦяла музика. Але чи правильно вона зрозумСЦла музику, чи почула те, що хотСЦла б почути? Якщо згадати, що це Largo Appassionato: "...музыкальный термин, указывающий на темп и характер исполнения произведения. Largo - очень медленно, широко; appassionato - страстно, с большим чувством" [28, 47], то навряд чи тут пСЦдходять слова: "Успокойся. Мне спать так сладко, сладко, сладко" [28, 422].

"Appassionato - это не смиренная молитва, а страстный голос любви. Не тихой заводью должна быть жизнь, а полноводной, могучей рекой. Жить надо Largo Appassionato - вот что хотел сказать и Бетховен и Желтков, и конечно, Куприн" [28, 54].

Чому ж КупрСЦн бере саме цей епСЦграф? РЖ чому саме СЦталСЦйською мовою? РЖталСЦйська мова - мова музики, зрозумСЦла лише людям мистецтва. РЖ повСЦсть також звернена до тих, хто зможе (точнСЦше, захоче) зрозумСЦти. Саме СЦм'я Бетховена звучить як трагСЦчний акорд для тих, хто знаСФ про трагСЦчну долю генСЦального композитора. Друга соната - твСЦр маловСЦдомий навСЦть в музичних колах, але разом з тим - це улюблена мелодСЦя Желткова СЦ ВСЦри ШеСЦноСЧ. Очевидно, письменник бачив щось спСЦльне мСЦж своСЧм СЦ бетховенським твором, а значить, вказСЦвка композитора слухачу - це СЦ прохання автора до читача Largo Appassionato. Так повинна звучати музика Бетховена. Так потрСЦбно читати СЦ саму повСЦсть, про яку Горький схвально вСЦдгукнувся: "А какая превосходная вещь "Гранатовый браслет" Куприна... Чудесно. И я - рад, я - с праздником! Начинается хорошая литература! " [37, 497].

Музика... Вона супроводить нас усе наше життя, саме вона засвСЦдчуСФ неповторнСЦсть буття людини, неповторнСЦсть СЧСЧ почуттСЦв. Кожна людина розумСЦСФ СЧСЧ по-рСЦзному. Одних вона пСЦдносить, СЦнших змушуСФ страждати. Музика стаСФ учасницею подСЦй, звучить у важливСЦ хвилини життя, коли зароджуСФться почуття любовСЦ СЦ коли пСЦсля важких випробувань усвСЦдомлюСФться змСЦст СЦстинного щастя.

Звернемося до другоСЧ частини сонати (Largo Appassionato, D-dur) Л.Бетховена. Саме СЧСЧ КупрСЦн вибрав для свого твору "Гранатовий браслет "-твору, який став шедевром письменника. Як бачимо, це не випадково. Саме такою музикою автор налаштовуСФ нас на роздуми про сутнСЦсть життя, про цСЦннСЦ речСЦ, про святСЦ почуття. Не випадково у самСЦй сонатСЦ багато свСЦтлих контрастСЦв, ритмСЦчноСЧ активностСЦ, ясно виражена мелодСЦйнСЦсть. ЗадушевнСЦсть, теплота, насиченСЦсть переживань - ось характернСЦ риси, якСЦ переважають в образах Largo Appassionato. Ця музика - символ великого кохання Желткова до ВСЦри МиколаСЧвни. Тут прекрасне багатство емоцСЦйних вСЦдтСЦнкСЦв Largo. Головна тема з СЧСЧ зосередженою хоральнСЦстю СФ стержнем. А навколо цього стержня виникають СЦ свСЦтла печаль СЦнтонацСЦй ласкавоСЧ мови, СЦ драматизм мСЦнорного проведення теми.

Друга частина сонати характеризуСФться повСЦльнСЦстю, спокоСФм. Композитор нСЦби даСФ нам можливСЦсть роздумувати над життям, над плиннСЦстю часу. Бетховен у цСЦй сонатСЦ висловлюСФ своСЧ свСЦтлСЦ почуття. Саме Largo Appassionato СЦз другоСЧ сонати - це намагання (в образно-СЦдейному розумСЦннСЦ) подивитись на свСЦт нСЦби з внутрСЦшньоСЧ сторони, зСЦ сторони моральних нормСЦ. У тенденцСЦях зовсСЦм схожих частин можна помСЦтити вСЦдлуння фСЦлософсько-релСЦгСЦйних поглядСЦв тСЦСФСЧ епохи. Але в тому-то СЦ справа, що Бетховен лише СЦнколи торкався релСЦгСЦйноСЧ сфери. ПереважаСФ у нього реальний життСФвий змСЦст думок людей того часу над проблемами етичного, проблемами вдосконалення особистостСЦ, яка, заглиблюючись у свСЦй внутрСЦшнСЦй свСЦт, отримуСФ сили для того, щоб оволодСЦти пристрастю СЦ пСЦдкорити вищим моральним цСЦнностям. Як бачимо, що саме в Largo - це боротьба СЦ перемога.

О.РЖ.КупрСЦн з великою майстернСЦстю використав даний музичний твСЦр у своСЧй повСЦстСЦ "Гранатовий браслет". ВСЦн хотСЦв показати» що у цСЦй сонатСЦ СФ щось дуже близьке йому РЖ почуттям його головного героя. Письменник бачив, скСЦльки спСЦльного маСФ твСЦр Бетховена з його повСЦстю. У нСЦй Appassionato, на нашу думку, - це не смиренна молитва, а пристрасний голос кохання. Життя повинно бути схоже не на тиху гавань, а на повноводну могутню рСЦку. Жити потрСЦбно Largo Appassionato - ось що хотСЦв сказати Бетховен. Желтков СЦ, звичайно, КупрСЦн. Це монолог без слСЦв, правдиво вражаюча сповСЦдь, сповСЦдь страждаючоСЧ людини, скарги, ридання, сум самотнього нероздСЦленого кохання, тяжкСЦ передчуття, гСЦркСЦ сумнСЦви, намагання знайти вихСЦд, поминальний дзвСЦн, свСЦтла вСЦра, безнадСЦйний вСЦдчай, нСЦжна печаль СЦ т.п. - як бачимо, безлСЦч вСЦдтСЦнкСЦв. Музика перероджуСФ душу головноСЧ героСЧнСЦ ВСЦри ШеСЧноСЧ. Вона нарештСЦ розумСЦСФ, що втратила все, чого вже не повернути: "Она узнала с первых аккордов это исключительное, единственное по глубине произведение. И душа ее как будто би раздвоилась. Она единовременно думала о том, что мимо нее прошла большая любовь, которая повторяется только один раз в тысячу лет. Вспомнила слова генерала Аносова и спросила себя: почему этот человек заставил ее слушать именно это бетховенское произведение, и еще против ее желания? И в уме ее слагались слова. Они так совпадали с музыкой, что это были как будто бы куплеты, которые кончались словами: "Да святится имя Твое" [38, 90]. Недарма ЛюдвСЦг ван Бетховен вважав своСЧм творчим кредом такСЦ слова: "Музика повинна запалювати вогонь в душСЦ людськСЦй" [2, 490]. Саме вона - музика - облагороджуСФ, пСЦдносить, робить людину веселою чи сумною, виражаСФ внутрСЦшнСЦй свСЦт СЧСЧ почуття. ПСЦд звуки музики, урочистоСЧ та печальноСЧ, розпочинаСФ тремтСЦти душа княгинСЦ. ПСЦд звуки музики у повСЦстСЦ виникають ритмСЦчнСЦ фрази. Перед нами нСЦби вСЦра у прозСЦ, - тут СЦ молитва про кохання, СЦ глибокий сум про його недосяжнСЦсть; тут вСЦдображаСФться СЦ злиття двох душ, одна з яких дуже пСЦзно зрозумСЦла величнСЦсть СЦншоСЧ.

Смисл повСЦстСЦ "Гранатовий браслет" полягаСФ не тСЦльки в проселеннСЦ кохання, великих людських почуттСЦв, але СЦ в утвердженнСЦ благородства простих людей. О.РЖ.КупрСЧн дав нам можливСЦсть. доторкнутись до високих почуттСЦв людини, нагадав про загальнолюдськСЦ цСЦнностСЦ. У цьому творСЦ звучить тема високого кохання. Саме твСЦр "Гранатовий браслет " - пСЦдтвердження того, що майстер слова шукаСФ в, реальному життСЦ людей, якСЦ спроможнСЦ пСЦднятися над буденною бездуховнСЦстю, якСЦ готовСЦ вСЦддати все, навСЦть життя, не потребують нСЦчого натомСЦсть. РЖ в листСЦ до Д.Батюшкова КупрСЦн стверджуСФ: "Любовь - это самое яркое и наиболее понятное воспроизведение моего Я. Не в силе, не в ловкости, не в уме, не в таланте, но в творчестве выражается иццивидуальность, но в любви" [64, 33].

Письменник змальовуСФ у повСЦстСЦ кохання як величний скарб, який трапляСФться людям раз на тисячу рокСЦв. Однак, попри його унСЦкальнСЦсть СЧ надзвичайно високий сенс - це не почуття, яким обдарованСЦ янголи, а земна пристрасть людей, якСЦ страждають СЦ багато чого не розумСЦють, СЦ врештСЦ приреченСЦ на втрату кохання. Ось чому повСЦсть КупрСЦна маСФ трагСЦчний характер. Також СЦ тому, що единою запорукою вСЦчного кохання СФ смерть. А вСЦдтак СЦ сильне воно, як смерть. У висвСЦтленнСЦ цього парадоксального поСФднання письменник по-новому пСЦдходить до трактування вСЦчного мотиву, а саме - смерть внаслСЦдок кохання не фатальнСЦсть, СЧСЧ без жодних труднощСЦв можна було уникати, але людина у цьому свСЦтСЦ абсолютно самотня СЦ СФдиним сенсом життя СФ кохання; втрачати його через зовнСЦшнСФ, жорстоке СЦ зверхнСФ втручання, вона здатна зробити вибСЦр лише на користь смертСЦ. Саме кохання - божественний дарунок, а смерть засвСЦдчуСФ неповторнСЦсть почуття, без любовСЦ немаСФ СЦ не може бути життя.

Отже, "Гранатовий браслет" - прославление большого человеческого чувства, которое выдерживает все испытания, все преграды, торжествует над бедностью, клеветой, безнадежностью, презрением людей. Это глубокая драма невознагражденной любви " [30, 15].

Висновки


В результатСЦ дипломного дослСЦдження ми прийшли до висновку, що у в к.ХРЖХ-серед.ХХ ст. лСЦтература дала глибинне висвСЦтлення феномену кохання. ФСЦлософСЦя кохання у цей час була СЦ етикою, СЦ естетикою, СЦ психологСЦСФю, СЦ осягненням божественного. СвоСФ дослСЦдження ми намагалися пСЦдвести пСЦд фСЦлософське пСЦдТСрунтя. Ми зтАЩясували, що на творчСЦсть нСЦмецького письменника Т.Манна (особливо раннього перСЦоду) великий вплив мала фСЦлософСЦя НСЦцше та Шоненгауера. ВидатнСЦ фСЦлософи РЖ.Соловйов, Л.КарсавСЦн та В.Розанов представляли собою СФдину лСЦнСЦю в росСЦйськСЦй фСЦлософСЦСЧ кохання, що була повтАЩязана з захистом СЦндивСЦдуального, особистого кохання, - СЦ це також мало вплив на творчСЦсть росСЦйського письменника О.РЖ.КупрСЦна. А на творчСЦсть англСЦйського письменника Дж.Р.КСЦплСЦнга надзвичайно вплинула РЖндСЦя, що знайшло вСЦдображення у його творчостСЦ.

В цСЦлому аналСЦз проблеми трактування кохання дозволяСФ стверджувати, що неабияке мСЦiе у визначеннСЦ феномену кохання займала на той час лСЦтература. Саме воша виступала як носСЦй сучасноСЧ освСЦти, мудростСЦ СЦ гуманностСЦ, як засСЦб зтАЩясування спСЦввСЦдношення особистостСЦ СЦ суспСЦльства, соцСЦального устрою життя, вСЦдношення мСЦж представниками рСЦзних соцСЦальних верств СЦ культур.

ТакСЦ письменники, як Т.Манн, Дж.Р.КСЦплСЦнг, О.РЖ.КупрСЦн (у НСЦмеччинСЦ, АнглСЦСЧ, РосСЦСЧ) створили надзвичайнСЦ СЦ по-своСФму прекраснСЦ шедеври у змалюваннСЦ кохання. Вони у своСЧх творах пСЦднСЦмали людину до усвСЦдомлення СЦ переживання безкСЦнечного духовного багатства цього почуття (хоча й кожен з письменникСЦв робив це по-своСФму).

НСЦмецький письменник Т.Манн взагалСЦ тяжСЦв до фСЦлософського осмислення дСЦйсностСЦ. Це митець фСЦлософського складу. Питання життя та смертСЦ, любовСЦ та ненавистСЦ, здоровтАЩя та хвороби, вСЦдноснСЦсть плину часу та здатнСЦсть людськоСЧ особистостСЦ до перевтСЦлень - це ряд тих загальних проблем фСЦлософСЦСЧ, якСЦ аналСЦзувалися на сторСЦнках творСЦв Т.Манна. Його цСЦкавив внутрСЦшнСЦй свСЦт людини, СЧСЧ емоцСЦйне та СЦнтелектуальне життя. Митець з великою майстернСЦстю змальовував складнСЦ, незвичайнСЦ стани людськоСЧ психСЦки. Духовне життя його героСЧв складне та незвичайне. СтихСЦя трагСЦчностСЦ СФ основною емоцСЦйною стихСЦСФю творчостСЦ Т.Манна. Ця трагСЦчнСЦсть присутня у всСЦх проаналСЦзованих нами новелах про кохання ("Маленький пан ФрСЦдеман", "ЛуСЧзхен", "ТрСЦстан», "ТонСЦо Kpeгер").

ГероСЧв раннСЦх новел митця ("Маленький пан ФрСЦдеман", "ЛуСЧзхен" переслСЦдують хвороби та слабкСЦсть духу, "асна нерСЦшучСЦсть та безпомСЦчнСЦсть, що саме СЦ губить СЧх. ВСЦд жорстокостСЦ коханих жСЦнок гинуть добрСЦ, але слабкСЦ духом та фСЦзично нездоровСЦ пан ФрСЦдеман та адвокат ЯкобСЦ. А героСЧнСЦ цих новел так СЦ не зумСЦли оцСЦнити силу СЧхнього почуття. В новелСЦ Т.Манна "ТрСЦстан" тема кохання зтАЩявляСФться лише тодСЦ, кола героСЧня твору ГабрСЦела КлетертАЩян починаСФ виконувати на фортепСЦано вагнерСЦвського "ТрСЦстана". Вплив творчостСЦ нСЦмецького композитора Вагнера на творчСЦсть Т.Маша СФ очевидною, СЦ ось саме тут звучить "мелодСЦя кохання" - велична, сильна, пристрасна. ЛСЦрично, натхненно звучить тема кохання в цСЦй новелСЦ. РЖ хоча вона не СФ основною, у цьому творСЦ (досить часто ця тема, як СЦ в СЦнших творах Т.Манна, присутня поряд з СЦншими темами, зокрема темою мистецтва), проте якСЦ високСЦ, пристраснСЦ слова звучать у "ТрСЦстанСЦ". РЖ щось близьке в розумСЦннСЦ кохання росСЦйським письменником О.РЖ.КупрСЦним виникаСФ у Т.Манна саме тут. Ще в однСЦй СЦз найбСЦльш музичних та лСЦричних новел Т.Манна - новелСЦ "ТонСЦо Крегер" - зтАЩявляСФться тема кохання, проте не виконуСФ й тут головноСЧ ролСЦ. Перед читачами - нСЦби своСФрСЦднСЦ "замальовки-роздуми" про кохання, лСЦричнСЦ, мелодСЦйнСЦ, але вже без трагСЦзму, як це було в попереднСЦх новелах Т.Манна.

Складним СЦ багатим СФ свСЦт оповСЦдань Р.КСЦплСЦнга, СЦ в них найяскравСЦше видно його талант художника, який знав життя СЦ який любив писати тСЦльки про те, що вСЦн досконало знаСФ, РЖндСЦя навчила КСЦплСЦнга дивитися на все тверезо СЦ обтАЩСФктивно, спираючись на "аснСЦ спостереження. Цю краСЧну вСЦн не тСЦльки знав - вСЦн СЧСЧ любив, прекрасно розумСЦючи, що це особливий свСЦт, у якого своСЧ духовнСЦ цСЦнностСЦ СЦ скарби мистецтва, своСЧ давнСЦ традицСЦСЧ СЦ моральнСЦ звичаСЧ. НевСЦдома, чарСЦвна краСЧна, поетом якоСЧ став Р.КСЦплСЦнг.

Образи творСЦв англСЦйського письменника були надзвичайно простСЦ СЦ завжди точнСЦ. Його персонажСЦ грубСЦ, рСЦзкСЦ, у них вСЦдсутня витонченСЦсть. Вони кохають СЦ страждають водночас. Проте СЧм "астива (на вСЦдмСЦну вСЦд героСЧв новел Т.Манна) сила духу СЦ тСЦла, яка дозволяСФ вистояти у середовищСЦ бСЦд, негараздСЦв, нещасть СЦ залишатись людьми честСЦ, людьми, вартими високого СЦ свСЦтлого почуття - кохання. СвоСЧми творами письменник ще раз пСЦдкреслюСФ, що кохання може бути рСЦзним: пристрасним СЦ трагСЦчним ("Без благословения церкви"), чистим СЦ нСЦжним ("СтрСЦли Амура"), запальним СЦ жорстоким ("Через вогонь", "За межею"), вСЦдданим СЦ оманливим ("ЛСЦспет"), всеперемагаючим СЦ вСЦчним ("СаСЦс мСЦс Йол").

Досить оригСЦнальним у висвСЦтленнСЦ СЦдеального образу кохання був росСЦйський письменник О.РЖ.КупрСЦн. Митець торкався рСЦзних граней цього тонкого СЦ нСЦжного почуття, яке потребуСФ вСЦд особистостСЦ духовноСЧ обдарованостСЦ, душевноСЧ щедростСЦ. Письменник розумСЦв кохання як глибоке морально-психологСЦчне почуття. Любов, за КупрСЦним, повинна бути заснована на високих, вСЦднесених почуттях, на взаСФмоповазСЦ, симпатСЦСЧ, довСЦрСЦ, вСЦрностСЦ, чесностСЦ СЦ правдивостСЦ. Вона повинна прагнути до СЦдеалу. Вона СФ справжньою силою людини, яка здатна протистояти негативному впливу цивСЦлСЦзацСЦСЧ. НеобхСЦдно вСЦдмСЦтити, що у творчостСЦ КупрСЦна у кожному з героСЧв наявнСЦ спСЦльнСЦ риси: душевна чистота, мрСЦйливСЦсть, надзвичайна уява, поСФднана з непрактичнСЦстю та безвСЦллям. РЖ найкраще вони розкриваються у коханнСЦ. УсСЦ repoСЧ вСЦдносяться до жСЦнки з чистотою та благоговСЦнням. ГотовнСЦсть загинути заради коханоСЧ жСЦнки, романтичне поклонСЦння, рицарське служСЦння СЧй СЦ в той же час недооцСЦнка своСЧх можливостей.

О.РЖ.КупрСЦн розумСЦСФ кохання як одну СЦз животворчих сил особистостСЦ. У всСЦх повСЦстях про кохання письменник писав саме про СЦндивСЦдуальний прояв цього почуття. Варто вСЦдзначити, що мотив кохання у творчостСЦ росСЦйського письменника не потрСЦбно сприймати тСЦльки в естетично-романтичному ореолСЦ. У повСЦстях, присвячених коханню ("Гранатовий браслет", "СуламСЦф", "Олеся"), поряд СЦз яскравим "почуттСФвим" началом необхСЦдно врахувати СЦ фСЦлософський, нСЦби "потаСФмний" план, який вказуСФ на роль СЦ значення духовного начала в здорових СЦнтимних стосунках мСЦж людьми.

КупрСЦн не був фСЦлософом СЦ полСЦтиком, але в самому значеннСЦ цих понять у нього, як у кожного великого художника, була своя концепцСЦя свСЦту СЦ людини. Варто також вСЦдмСЦтити СЦ гуманСЦзм у прозСЦ КупрСЦна. УсСЦ проаналСЦзованСЦ в дослСЦдженнСЦ повСЦстСЦ мають глибокий загальнолюдський характер. Вони пСЦднСЦмають проблеми, якСЦ будуть вСЦчно хвилювати людство. ВсСЦ разом вони - гСЦмн жСЦночСЦй красСЦ СЦ коханню, гСЦмн жСЦнцСЦ, духовно чистСЦй СЦ мудрСЦй, гСЦмн пСЦднесеному почуттю.

Отже, тема кохання в к.ХРЖХ-серед.ХХ ст. у творчостСЦ росСЦйського письменника О.РЖ.КупрСЦна, англСЦйського митця Дж.Р.КСЦплСЦнга та нСЦмецького художника Т.Манна змальовуСФться таким чином:

1. Кохання у Т.Манна завади трагСЦчне та безнадСЦйне. У його новелах постСЦйно звучать мотиви нероздСЦленого кохання, високого трагСЦчного апогею. ГероСЧ добрСЦ, талановитСЦ, але слабкСЦ духом та фСЦзично нездоровСЦ. Тема кохання часто звучить порад з СЦншими темами у творах Т.Манна, не завжди виконуючи головну роль. Проте роздуми про кохання СФ лСЦричними, свСЦтлими, пСЦднесеними, мелодСЦйними.

2. ГероСЧ англСЦйського письменника не можуть просто кохати один одного. Вони обов'язково мають пройти випробування, а тодСЦ вже насолоджуватися цим почуттям. Дж.Р.КСЦплСЦнг змальовуСФ пристрасний СЦ запальний характер кохання, яке переплСЦтаСФться з жорстокСЦстю та трагСЦчнСЦстю. АнглСЦйський митець зображуСФ це почуття по-своСФму, адже у нього кохання трагСЦчне СЦ безнадСЦйне.

3. Кохання у О.РЖ.КупрСЦна - просте СЦ глибоке, нСЦжне СЦ чуттСФве. РосСЦйський письменник змальовуСФ справжнСФ, але рСЦдкСЦсне кохання. Почуття героя КупрСЦна - часто покСЦрне, тихе боготворСЦння, без злетСЦв СЦ падСЦнь, без боротьби за кохану людину. Кохання, за КунрСЦним, повинне мати в основСЦ високСЦ почуття, взаСФмну повагу, довСЦру, вСЦрнСЦсть, щирСЦсть, чеснСЦсть СЦ правдивСЦсть. Воно повинно тягнутися до СЦдеалу.

4. Роль "музики кохання" СФ очевидною в повСЦстСЦ О.РЖ.KyпрСЦна "Гранатовий браслет", де звучить Арраssionata ЛюдвСЦга Бетховена, та у новелСЦ Т.Манна "ТрСЦстан" де лунаСФ однойменний твСЦр вСЦдомого нСЦмецького композитора Вагнера "ТрСЦстан". Тема кохання у цих творах поСФднуСФться з темою мистецтва музики.

5. Варто вСЦдмСЦтити деяку спорСЦдненСЦсть у змалюваннСЦ кохання як пСЦднесеного, величного почуття у творах О.РЖ.КупрСЦна та Т.Манна: лСЦричнСЦсть, мелодСЦйнСЦсть, подеколи пристраснСЦсть.

Список використаних джерел


  1. АдмонСЦ В. и Сильман Т. Томас Манн. Очерк творчества. - Л.: Советский писатель, 1960. - 350 с.
  2. Аменда А. АпасСЦоната. - К., 1983. - 492 с.
  3. Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы. -М.: Высшая школа, 1975. - 528 с.
  4. Апт С. Томас Манн. Жизнь замечательных людей. - М.: Молодая гвардия, 1972. - 349 с.
  5. Асмус В. Платон. - М.: Мыслъ, 1969. - 247 с.
  6. Афанасьев В. А.И.Куприн. Критикобиографический очерк. - М.: Художественная литература, 1972. - 173 с.
  7. Бессонова М. Так ли уже безответна его любовь?: (О "Гранатовом браслете А.И.Куприна) //ЗарубСЦжна лСЦтература в навчальних закладах. - 2000. - № 5. -С.47-54.
  8. Берков П.Н. Куприн А.И. - М.: Изд. Академии наук СССР, 1956. - 192 с.
  9. Бунин П. Не жизнь моя вам даст урок... (о жизни и творчестве Р.Киплинга) //Кн. обозрение. - 1996. - 16 янв. - С.19.
  10. Волков А.А. Творчество А.И.Куприна. - М.: Художественная литература. - 1981. - 360 с.
  11. Воровский В.В. Литературная критика, - М.: Художественная литература, 1971. - 323 с.
  12. Герук О.Р. Диалог о любви. Из опышта изучения "Гранатового браслета" А.И.Куприна // ЗарубСЦжна лСЦтература в навчальних закладах. - 2003. - - № 3. - С. 13-16.
  13. Журило И. "Да святится имя Твое": Вопросы для работы над произведениями А.И.Куприна о любви // ЗарубСЦжна лСЦтература. - 2002 - червень - С.15-16.
  14. Зарубежная литература XX века (1871 - 1917). Под ред. пр. Богословского В.Н. и Гравданской З.Г. - М., 1979. - 427 с.
  15. История всемирной литературы в 9 т. / Гл.ред.Г.П.Бердников. -М.: Наука. - 1983. - 564 с.
  16. История всемирной литературы в 9 т. Гл.ред.Ю.Б.Виппер. - М.: Наука. - 1983. - 487 с.
  17. История зарубежной литературы конца ХРЖХ-начала XX века. Под ред. Андреева Л.Г. - М.: Высшая школа, 1978. - 621 с.
  18. Киплинг Р. - Л.: Художественная литература, 1968. - 486 с.
  19. Киплинг Р. Восток есть Восток, Рассказы. Путевые заметки. Стихи. - М.: Художественная литература, 1991. - 462 с.
  20. Киплинг Р. Избранное. - Л.: Художественная литература, 1980. -535 с.
  21. Киплинг Р. Ким: Роман. - М.: Высшая школа, 1990. - 287 с.
  22. Киплинг Р. Отважные капитаны. - М.: Детская литература, 1991. - 399 с.
  23. Киплинг Р. От моря до моря. (Вступ. ст. Д.М.Урнова) - М.: Мысль, 1983. - 239 с.
  24. Киплинг Р. Рассказы. - Л.: Художественная литература, 1989. - З66 с.
  25. Киплинг Р. Рассказы. - К.: СП Интерсигнал, 1991. - 396 с.
  26. Киплинг Р. Свет погас. Рассказы. - Минск, 1987. - 396с.
  27. Киселев Б. Рассказы о Куприне. - М.: Советский писатель, 1964. - 200 с.
  28. Краткая литературная энциклопедия. - М.: Советская энциклопедия, 1966. - 975 с.
  29. Крутикова А.В. А.И.Куприн (1870 - 1938). - Л.: Просвещеше, 1971. 117 с.
  30. Кулешов Ф.И. Лекции по истории русской литературы конца XIX -начала XX в. Часть I. - Минск, 1980. - 415 с.
  31. Кулешов Ф.И. Творческий путь А.И.Куприна. - Минск, 1963. - 283 с.
  32. КулСЦш-ЗСЦнькСЦв Л. У краю KyпрСЦновоСЧ "ОлесСЦ". ЛСЦтературними стежками // ССЦльська школа. - 2006. - № 2. - С.21-22.
  33. Куприн A.M. Олеся, Поединок, Гранатовый браслет. - М.: Художественная литература, 1984. - 128 с.
  34. Куприн А.И. Повести и рассказы. - Львов: Каменяр, 1984. - 423 с.
  35. Куприн А.И. Повести о любви. - Тула: Приорск. кн. изд-во, 1993. - 463 с.
  36. Куприн А.И. Собрание сочинений в 9-ти т. T.I. - М.:Художественная литература, 1970. - 510 с.
  37. Куприн А.И. Собрание сочинений в 5-ти т. Т.2. - М., 1972. -560 с.
  38. Куприн А.И. Штабс-капитан Рыбников. Гранатовый браслет. - М., 1991. - 92 с.
  39. Куприна-Йорданская М.К. Года молодости. - М.: Советский писатель, 1960. - 23 с.
  40. Куприна К.А. Куприн - мой отец. - М., 1979. - 249 с.
  41. Лебедева О. НайбСЦльша таСФмниця в свСЦтСЦ. За твором О.КупрСЦна "Гранатовий браслет" // ЗарубСЦжна лСЦтература. - 2004. - № 30 (серп.) - С.11-12.
  42. Лексикон загального та порСЦвняльного лСЦтературознавства. - ЧернСЦвцСЦ: ЗолотСЦ литаври, 2001. - 636 с.
  43. Любимов Л. На чужбине. - М.: Советский писатель, 1963. - 181 с.
  44. Манн Томас. Новеллы. - Л. Художественная литература, 1984. - 255 с.
  45. Марценюк С.Ф. "Да святится имя Твое". Урок-беседа "Тема любви в творчестве А.И.Куприна" (11 кл.) //Русский язык и литература в средних учебных заведениях УССР. - 1990. - № 9. - С.56-58.
  46. МатвСЦйчук M.I. Кохання царя СЦ селянки // ЗарубСЦжна лСЦтература в навчальних закладах. - 2004. - № 7. - С.39-40.
  47. Михайлов О.Н.Куприн. - М.: Молодая гвардия, 1981. - 270 с.
  48. Миронов Е.M. Д.Р.КСЦплСЦнг (жит. СЦ тв. Шлях) //ЗарубСЦжна лСЦтература в навчальних закладах. - 1996. - № 10. - С.44-47.
  49. Накратова М. Ключевое слово "любовь" в повести А.И.Куприна "Гранатовый браслет" // Русский язык в школе. - 2003. - № 4. - С.64-68.
  50. Разум сердца. Мир нравственности в высказываниях и афоризмах. - М., 1990. - 605 с.
  51. Русакова A.B. Томас Манн. - Л.: Издательство Ленинградского университета, 1975. - 183 с.
  52. Русакова А.В. Томас Манн и его роман "Доктор Фаустус". -М.: Высшая школа, 1967. - 55 с.
  53. Руденко В.И. "Любить - значит находить в счастье другого свое собственное счастье. //Русская словесность в школах Украины. - 2002. - № 4. - С. 37-40.
  54. Русские писатели. Библиографический словарь в 2-х ч. Ч.1. (А-Л). Редкол.: Б.Ф.Егоров и другие. - М.: Просвещение, 1990. - 43с.
  55. Русский эрос или философия любви в России. - М., 1991. - 342 с.
  56. Самое высокое чувство. Составители П.Я.Жигалов, Т.П.Жигалова, И.П.Гончарова. - Л.:Свит, 1992, - 262 с.
  57. Свичкарева И.Б. "Любовь должна быть трагедией..." // Русская словесность в школах Украины. - 2002. - № 4. - С.33-35.
  58. Соловьев В. Смысл любви. - К., 1991. - 64 с.
  59. СтрСЦха М. КСЦплСЦнг реальний СЦ вигаданий //ВсесвСЦт. - 1989. - № 5. - С.108-110.
  60. Урнов М.В. На рубеже веков. Очерки англ. лит. (конец XIX -. начало XX в.) - М.: Наука, 1970. - 562 с.
  61. Философия любви. Ч.1. / Под общ. ред. Д.П.Горского. Сост. А.А.Ивин. - М.: Политиздат, 1990. - 605 с.
  62. Философия любви. Ч.2. Антология любви. /Сост. А.А.Ивин. -М.: Политиздат, 1990. - 605 с.
  63. Хохловкина И А. Бетховен. - М., 1955. - 72 с.
  64. Чиркова О.Г. Да святится имя Твое... / /Вечерняя средняя школа. - 1993. - № 3. - С.32-33.
  65. Честертон Г. О настоящих поэтах й прозаиках. /О Р.Киплинге // Дружба народов. - 1995. - № 8. - С.169-179.
  66. Шалимова В.И. Куприн А.И. "Гранатовый браслет" // Все для учителя. - 2000. - № 5. - С.35-36.
  67. Щербина И.В. Символика розы в рассказе А.И.Куприна "Гранатовый браслет //Русская словесность. - 2000. - № 4. - С.40-42.
  68. Штейнбук Ф.М. "Почему умерла Суламифь" // Русский язык и литература в средних учебных завдениях УССР. - 1990. - № 9. - С.59-60.
  69. Kipling Rudyard. Puck of PookтАЩs Hill / Ed. with an Introd. By S. Wintle. - Harmandsworth (MiddтАЩx): Pengnin Books, 1987. - 230 pages.
  70. Mann Thomas. Collected Stories / translated by H.T.Lowe-Porter. - New-York: EverymanтАЩs Library, 2001. - 890 pages.
  71. Mann Thomas. Death in Venice and Other Tales / translated by Joachim Neug roschel. - London: Penguin Books, 1999. - 384 pages.
  72. Mann Thomas. Death in Venice. Tonio Krцger and Other Writtings. - New-York: Continuum, 1999. - 320 pages.
  73. Mann Thomas. Erzдhlungen. - Leipzig: Philipp Reklam, 1984. - 381 s.
  74. Mann Thomas. Es geht um den MenschenтАж Prosa aus fьn f Jahrzehnten. - M.: Progress, 1976 - 344 s. mit ill.
  75. Mann Thomas. Leben und Werk. - Berlin: Volk und Wissen, 1989. - 319 s.
Страницы: Назад 1 Вперед